Рішення

від 26.10.2023 по справі 910/3103/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

26.10.2023Справа № 910/3103/23

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Світлолед" (вул. Українська буд. 80, оф. 59, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область, 50024)

до Комунального підприємства "Київпастранс" (вул. Набережне шосе,2, м. Київ, 04070)

про стягнення 198 606,37 грн.

Представники сторін: не викликались.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Світлоленд» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Комунального підприємства «Київпастранс» про стягнення 198 606,37 грн., а саме 79 456,80 грн. основного боргу, 74849,04 грн. пені, 44300,53 грн. втрат від інфляції, а також витрати по сплаті судового збору в сумі 2979,10 грн. та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем зобов`язань за Договором 52.19-від 21.01.2019 року в частині своєчасної оплати поставленого товару, внаслідок чого у відповідача утворилась заборгованість у вказаній сумі, за наявності якої позивачем нараховані пеня та втрати від інфляції.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.03.2023 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/3103/23, з огляду на характер спірних правовідносин, заявлені позивачем вимоги та предмет доказування у даній справі, враховуючи наявні в матеріалах справи докази та оскільки ціна позову у даній справі не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, суд прийшов до висновку про необхідність розгляду даної справи за правилами спрощеного провадження на підставі частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

Крім того, зазначеною ухвалою суду зобов`язано позивача надати суду належним чином засвідчені копії додаткових доказів, що мають значення для правильного вирішення спору.

Так, на виконання вимог ухвали суду від 23.03.2023 року через відділ діловодства суду 05.04.2023 року від позивача надійшли витребувані судом документи, а саме копії рахунку № 68 від 02.12.2019 року та листа № 24-2/281 від 07.07.2020 року.

В свою чергу через відділ діловодства суду 14.04.2023 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву №08/415 від 05.04.2023 року, з доказами його надсилання на адресу позивача, в якому відповідач частково заперечує проти позовних вимог в частині стягнення основного боргу, інфляційних втрат та пені, та просить застосувати до вимог позивача про стягнення суми основного боргу та суми інфляційних втрат за видатковими накладними №48 від 19.06.2019 року та №58 від 09.08.2019 року, а також до вимог позивача про стягнення пені за видатковими накладними №48 від 19.06.2019, №58 від 09.08.2019 року, №67 від 02.12.2019 року, №68 від 03.12.2019 року, №69 від 04.12.2019 року передбачені статтею 267 ЦК України наслідки спливу позовної давності.

Крім того, відповідач частково заперечує проти стягнення на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у сумі 10 000,00 грн., оскільки, на думку відповідача, такі вимоги підлягають задоволенню у сумі 3 000,00 грн., позаяк саме така сума є співмірною із складністю справи та наданими послугами (витраченим часом). Відзив судом долучено до матеріалів справи.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, окрім наявних в матеріалах справи, сторонами суду не надано.

В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Наразі, від позивача станом на час винесення рішення до суду не надходило жодних заяв про неможливість подання відповіді на відзив та/або про намір вчинення відповідних дій у відповідності до статті 166 ГПК України та/або продовження відповідних процесуальних строків та заперечень щодо розгляду справи по суті.

З огляду на вищевикладене, оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю «Світлолед» не скористалось наданими йому процесуальними правами, зокрема, позивачем не надано на адресу суду відповіді на відзив на позовну заяву, суд дійшов висновку про можливість розгляду даної справи виключно за наявними матеріалами.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для забезпечення потреб держави та територіальної громади встановлені Законом України "Про публічні закупівлі", метою якого є забезпечення ефективного та прозорого здійснення закупівель, створення конкурентного середовища у сфері публічних закупівель, запобігання проявам корупції у цій сфері, розвиток добросовісної конкуренції.

Статтею 1 Закону України «Про публічні закупівлі» передбачено, що публічна закупівля (далі - закупівля) - придбання замовником товарів, робіт і послуг у порядку, встановленому цим Законом; тендерна документація - документація щодо умов проведення тендеру, що розробляється та затверджується замовником і оприлюднюється для вільного доступу в електронній системі закупівель; тендерна пропозиція - пропозиція щодо предмета закупівлі або його частини (лота), яку учасник процедури закупівлі подає замовнику відповідно до вимог тендерної документації.

Згідно з ч.ч. 1, 4 статті 10 Закону України «Про публічні закупівлі» замовник самостійно та безоплатно через авторизовані електронні майданчики оприлюднює на веб-порталі Уповноваженого органу в порядку, встановленому Уповноваженим органом та цим Законом, інформацію про закупівлю, зокрема, оголошення про проведення відкритих торгів, тендерну документацію та проект договору про закупівлю не пізніше ніж за 15 днів до кінцевого строку подання тендерних пропозицій, якщо вартість закупівлі не перевищує межі, встановлені у частині третій цієї статті, та не пізніше 30 днів у разі перевищення таких меж.

Відповідно до пункту 15 статті 1 Закону України «Про публічні закупівлі» переможець процедури закупівлі - учасник, тендерна пропозиція якого відповідає всім критеріям та умовам, що визначені у тендерній документації, і визнана найбільш економічно вигідною, та якому замовник повідомив про намір укласти договір, або учасник, якому замовник повідомив про намір укласти договір за результатами застосування переговорної процедури закупівлі.

Відповідно до частини 1 статті 33 Закону України «По публічні закупівлі» рішення про намір укласти договір про закупівлю приймається замовником у день визначення учасника переможцем процедури закупівлі/спрощеної закупівлі.

За приписами частини 4 статті 36 Закону України «Про публічні закупівлі» умови договору про закупівлю не повинні відрізнятися від змісту тендерної пропозиції за результатами аукціону (у тому числі ціни за одиницю товару) переможця процедури закупівлі або ціни пропозиції учасника у разі застосування переговорної процедури.

Так, за результатами проведення процедури закупівлі товарів, 21.01.2019 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Світлолед» (позивач у справі, постачальник за договором) та Комунальним підприємством «Київпастранс» (відповідач у справі, покупець за договором) було укладено Договір №52.19-34 (далі - Договір), за умовами пункту 1.1 якого постачальник зобов`язується поставити та передати у власність покупцю "Світильники та освітлювальна арматура" код 31520000-7 за ДК 021:2015 (плати та світильники) (далі - товар), а покупець сплатити за товар, визначений в асортименті, кількості та за цінами, які зазначені у специфікації (Додаток №1), що додаються до Договору та є його невід`ємною частиною

Розділами 1 - 12 Договору сторони узгодили предмет договору, якість товарів, ціну договору, порядок здійснення оплати, умови поставки товарів, права та обов`язки сторін, відповідальність сторін, обставини непереборної сили, порядок вирішення спорів, строк дії договору тощо.

Суд зазначає, що за приписами статті 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

Як визначено пунктом 11.1 Договору цей Договір набирає чинності з дня його підписання сторонами і діє до 31.12.2019 року включно, але у будь-якому випадку - до повного виконання сторонами своїх зобов`язань за цим Договором. Закінчення строку дії Договору не звільняє сторони від виконання зобов`язань, які виникли під час дії цього Договору.

Вказаний Договір підписаний представниками постачальника і покупця та скріплений печатками юридичних осіб сторін.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який регулюються нормами §3 глави 54 Цивільного кодексу України та §1 глави 30 Господарського кодексу України.

Згідно з частиною 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною першою статті 712 Цивільного кодексу України визначено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

За приписами частини 2 статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно зі статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

В силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.

Як визначено умовами пункту 5.3 Договору поставка здійснюється окремими партіями за окремою письмовою заявкою філії, відокремленого підрозділу Покупця із зазначенням необхідних найменувань та кількості Товару в межах Специфікації (Додатку №1 до Договору) виходячи з їх виробничої необхідності.

Згідно з пунктом 5.5 Договору поставка партії Товару здійснюється не пізніше 10 календарних днів з дати отримання Постачальником письмової заявки. Порядок приймання-передачі Товару наведений у Додатку №3, що є невід`ємною частиною Договору.

Відповідно до пункту 1.1 Додатку №3 до Договору датою поставки Товару за Договором вважається відповідна дата підписання Сторонами накладної на фактично поставлений Товар.

За матеріалами справи судом встановлено, що на виконання умов вищевказаного Договору позивачем було поставлено Комунальному підприємству «Київпастранс», а відповідачем прийнято передбачений Договором товар (світильники та прожектор) загальною вартістю 145 096,80 грн., що підтверджується видатковими накладними, а саме: №48 від 19.06.2019 року на суму 16 092,00 грн., №67 від 02.12.2019 року на суму 98 400,00 грн., №68 від 03.12.2019 року на суму 17 880,00 грн., №69 від 04.12.2019 року на суму 12 724,80 грн., копії яких наявні в матеріалах справи.

При цьому судом встановлено, що факт отримання товару відповідачем підтверджується підписами на вказаних видаткових накладних представників продавця - ТОВ «Світлолед» та покупця - КП «Київпастранс» та відбитками печаток сторін.

Окрім цього на підтвердження факту здійснення постачання товару (світильник ССОН 22) за Договором на суму 9 360,00 грн. позивачем надано суду копію видаткової накладної №58 від 09.08.2019 року, яка підписана уповноваженою особою продавця, проте не містить підпису уповноваженого представника покупця.

Наразі, доказів повернення товару за видатковою накладною №58 від 09.08.2019 року в порядку, передбаченому Додатком №3 до Договору, а також складання та підписання Акту про невідповідність поставленого за вказаною видатковою накладною товару на суму 9 360,00 грн. в матеріалах справи відсутні.

Суд зазначає, що відповідно до пункту 201.7 Податкового кодексу України податкова накладна складається на кожне повне або часткове постачання товарів/послуг, а також на суму коштів, що надійшли на поточний рахунок як попередня оплата (аванс).

Пунктом 201.10 Податкового кодексу визначено, що при здійсненні операцій з постачання товарів/послуг платник податку - продавець товарів/послуг зобов`язаний в установлені терміни скласти податкову накладну, зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних та надати покупцю за його вимогою. Податкова накладна, складена та зареєстрована в ЄРПН платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, є для покупця таких товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Зокрема, додатково на підтвердження факту здійснення поставки товару на підставі видаткової накладної №58 від 09.08.2019 року на суму 9 360,00 грн. відповідно до приписів пунктів 201.7, 201.10 Податкового Кодексу України позивачем було складено та зареєстровано в ЄРПН податкову накладну №3 від 09.08.2019 року на суму 9 360,00 грн., в тому числі ПДВ на суму 1 560,00 грн., копія якої разом з квитанцією про її реєстрацію наявні в матеріалах справи.

Разом з цим суд враховує, що відповідно до частини 1 статті 75 ГПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними у зв`язку з примусом. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.

Зокрема, відповідач у відзиві на позовну заяву визнає та не заперечує факт поставки йому товару за видатковою накладною №58 від 09.08.2019 року на суму 9 360,00 грн. та відзначає про настання у КП «Київпастранс» строку для виконання грошового зобов`язання за вказаною накладною 06.11.2019 року.

Згідно з частиною 1 статті 673 Цивільного кодексу України продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі - продажу.

За умовами пункту 2.1 Договору Постачальник гарантує, що якість Товару відповідає затвердженим нормам якості для Товару даного виду, діючим на дату укладання даного Договору та вимогам Технічної специфікації Товару, згідно з Додатком №2 до цього Договору, що є його невід`ємною частиною.

Відповідно до частини 1 статті 680 Цивільного кодексу України покупець має право пред`явити вимогу у зв`язку з недоліками товару за умови, що недоліки виявлені в строки, встановлені цією статтею, якщо інше не встановлено договором або законом.

Умовами пункту 1.4.1 Додатку №3 до Договору передбачено, що уповноважені представники обох Сторін перевіряють відповідність Товару вимогам Договору. За результатами перевірки уповноважені представники Сторін підписують накладну на Товар.

Пунктом 1.4.2 Додатку №3 до Договору визначено, що у разі невідповідності Товару вимогам Договору, накладна на Товар Покупцем не підписується, при цьому Покупець зобов`язаний в присутності та за підписом уповноваженого представника Постачальника скласти Акт про невідповідність у двох примірниках, а один з примірників обов`язково надати Постачальнику.

Разом з тим, заперечень щодо факту поставки товару за спірними видатковими накладними, відповідачем суду не надано.

Доказів пред`явлення претензій щодо якості, кількості та термінів поставки товару у відповідності до умов Договору, а також наявності письмових претензій та/або повідомлень про невідповідність, ознак ушкодження чи псування поставленого товару від відповідача до суду не надходило.

Як вбачається із матеріалів справи, будь-які заперечення щодо повного та належного виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «Світлолед» умов Договору з боку відповідача відсутні.

Також суд зазначає, що за умовами пунктів 4.3, 4.3.1 Договору з метою належного забезпечення взятих на себе зобов`язань постачальник сплачує забезпечувальний (гарантійний) платіж, у розмірі 19 461,52 грн., що становить 0,5 % від ціни Договору, який покриває в межах свого розміру перед покупцем будь-які інші зобов`язання постачальника, у разі порушення ним умов цього Договору.

Пунктом 4.3.2 Договору передбачено, що покупець має право використовувати забезпечувальний (гарантійний) платіж для покриття будь-яких витрат та збитків, понесених ним через невиконання або неналежне виконання постачальником умов цього Договору.

Згідно з пунктом 4.3.3 Договору у разі дострокового розірвання цього Договору, повного його виконання або закінчення строку його дії, а також у разі визнання судом результатів процедури закупівлі або договору про закупівлю недійсним та у випадках, передбачених статтею 37 Закону України "Про публічні закупівлі" Покупець протягом 5 банківських днів повертає Постачальнику забезпечувальний (гарантійний) платіж за вирахуванням витрат та збитків, які виникли у Покупця відповідно до пункту 4.3.2 цього Договору.

З матеріалів справи вбачається, що позивач листом №24-2/281 від 07.07.2020 року звернувся до відповідача з проханням повернути Товариству з обмеженою відповідальністю «Світлолед» гарантійний платіж у сумі 19 461,52 грн., оскільки всі замовлення та заявки КП «Київпастранс» були виконані позивачем своєчасно та якісно.

У відповідь на вказаний лист відповідач 09.07.2020 року перерахував на рахунок позивача грошові кошти у сумі 19 461,52 грн., що підтверджується наявною в матеріалах справи копією банківської виписки АТ КБ «ПриватБанк» по рахунку ТОВ «Світлолед» за період 09.07.2020 року.

Таким чином, факт повернення відповідачем на користь позивача забезпечувального (гарантійного) платежу у сумі 19 461,52 грн. додатково свідчить про повне, належне та своєчасне виконання позивачем своїх зобов`язань за Договором в частині поставки товару за видатковими накладними №48 від 19.06.2019, №58 від 09.08.2019 року, №67 від 02.12.2019 року, №68 від 03.12.2019 року, №69 від 04.12.2019 року на загальну суму 154 456,80 грн.

За таких обставин суд приходить до висновку, що у відповідності до укладеного між сторонами Договору позивачем виконані прийняті на себе зобов`язання з передачі товару за видатковими накладними №48 від 19.06.2019 року, №58 від 09.08.2019 року, №67 від 02.12.2019 року, №68 від 03.12.2019 року, №69 від 04.12.2019 року на загальну суму 154 456,80 грн. відповідачу - Комунальному підприємству «Київпастранс», а відповідачем, у свою чергу, прийнято товар на зазначену суму без будь - яких зауважень.

Факт передачі позивачем товару належним чином підтверджено матеріалами справи та не заперечується відповідачем.

Суд зазначає, що відповідно до статті 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства. Первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій, та які повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Отже, за висновками суду, з урахуванням положень укладеного між сторонами Договору, документом, який підтверджує як факт виконання позивачем зобов`язання з поставки товару відповідачеві, так і факт виникнення у останнього зобов`язання з його оплати, є видаткова накладна.

Відповідно до частини 1 статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Згідно з пунктом 3.1 Договору в редакції Додаткової угоди №1 від 22.01.2019 року сума цього Договору (ціна Договору) визначається згідно з Специфікацією (Додаток №1), що є невід`ємною частиною цього Договору і становить 3 892 303,68 грн. з ПДВ.

У відповідності до Специфікації (Додаток №1) в редакції Додаткової угоди №1 від 22.01.2019 року сторони погодили ціну за одиницю товару.

Відповідно до частини 1 статті 691 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.

Згідно з частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За приписами частин 1, 2 статті 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

За умовами пункту 4.1 Договору розрахунок за поставлений товар здійснюється покупцем у безготівковій формі шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника протягом 60 робочих днів з дати підписання покупцем видаткової накладної на фактично поставлену окрему партію товару.

Доказів узгодження сторонами іншого строку та/або порядку оплати поставленого за Договором товару матеріали справи не містять.

Таким чином, підписання покупцем - КП «Київпастранс» вищенаведених видаткових накладних, які є первинними обліковими документами у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і які відповідають вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 за № 168/174, та фіксують факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, в сукупності з відповідною податковою накладною, є підставою виникнення обов`язку щодо здійснення розрахунків за поставлений позивачем товар.

Отже, з урахуванням встановлених судом за матеріалами справи обставини отримання відповідачем партії товару на загальну суму 154 456,80 грн. згідно видаткових накладних 19.06.2019 року, 09.08.2019 року, 02.12.2019 року, 03.12.2019 року, 04.12.2019 року, з урахуванням приписів статті 530 ЦК України та умов пункту 4.1 Договору відповідач мав здійснити оплату отриманого товару у строк до 12.09.2019 року, 04.11.2019 року, 26.02.2020 року, 27.02.2020 року та 28.02.2020 року відповідно.

Проте, як встановлено судом за матеріалами справи, відповідач у відповідності до умов пункту 4.1 Договору свої зобов`язання щодо здійснення повної оплати за товар не виконав, здійснивши лише часткову оплату товару у загальній сумі 75 000,00 грн., а саме: 16.09.2020 року на суму 25 000,00 грн. та 13.12.2021 року - на суму 50 000,00 грн., що підтверджується відповідними копіями виписок по рахунку позивача, у зв`язку з чим у відповідача виникла заборгованість за Договором в сумі 79 456,80 грн.

Згідно статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим до виконання сторонами.

Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У відповідності до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Таким чином, як зазначено позивачем в позовній заяві та встановлено судом, свої зобов`язання щодо повної оплати позивачу грошових коштів за поставлений товар у встановлений строк, всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства, а також умовам Договору відповідач не виконав, в результаті чого у Комунального підприємства «Київпастранс» утворилась заборгованість перед позивачем за наведеним Договором у розмірі 79 456,80 грн., яку останній просив стягнути в поданій суду позовній заяві.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження відсутності боргу за Договором, письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів, або ж фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.

Суд звертає увагу, що відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Доказів визнання недійсним чи розірвання Договору №52.19-34 від 21.01.2019 року та/або його окремих положень суду також не надано.

Будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення спірного Договору на час його підписання та на протязі виконання з боку сторін відсутні.

В свою чергу, зважаючи на відсутність будь-яких заперечень відповідача щодо визначення розміру заборгованості за Договором на час розгляду даної справи, суд здійснював розгляд справи виходячи з наявних матеріалів та визначив розмір заборгованості відповідача на підставі наданих позивачем доказів.

Враховуючи вищевикладене, оскільки матеріалами справи підтверджується факт неналежного виконання відповідачем зобов`язань за Договором у встановлений строк, розмір основної заборгованості відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів повної оплати поставленого позивачем товару відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, тому вимоги позивача про стягнення з відповідача боргу в загальній сумі 79 456,80 грн. за поставлений за Договором товар визнаються судом обґрунтованими.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи відповідачем у відзиві на позовну заяву було заявлено про застосування позовної давності згідно статті 267 Цивільного кодексу України до вимог позивача про стягнення заборгованості за видатковими накладними №48 від 19.06.2019 року на суму 16 092,00 грн. та №58 від 09.08.2019 року на суму 9 360,00 грн. та відмову в задоволенні позову про стягнення відповідного основного боргу на суму 25 452,00 грн.

Так, суд вважає за необхідне зазначити, що пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Отже, дотримання строку звернення є однією з умов реалізації права на позов і тісно пов`язане з реалізацією права на справедливий судовий розгляд.

Суд зазначає, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з частиною першою статті 260 Цивільного кодексу України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу.

Згідно статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (пункт 1), за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (пункт 5).

Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною третьою статті 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.

При цьому, за змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен розглянути справу у повному обсязі, дати належну оцінку доказам, відповідно до вимог статті 43 ГПК України, з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

Положення закону про правові наслідки спливу строку позовної давності можуть бути застосовані судом тільки у тому випадку, коли буде доведено існування самого суб`єктивного права і факт його порушення чи оспорювання. Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб`єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити у позові не через пропущення строку позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової-вимоги.

Відповідно до частини 4 статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За змістом частини 1 статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

В свою чергу, судом за матеріалами справи встановлено факт неналежного виконання відповідачем своїх зобов`язань зі своєчасної та повної оплати товару, поставленого за Договором у період 19.06.2019 - 04.12.2019 року, у зв`язку з чим визнано обґрунтованими вимоги позивача про стягнення з відповідача 79 456,80 грн. боргу, в тому числі з оплати товару, поставленого за видатковими накладними №48 від 19.06.2019 року на суму 16 092,00 грн. та №58 від 09.08.2019 року на суму 9 360,00 грн., всього 25 452,00 грн., строк оплати за якими настав 12.09.2019 року та 04.11.2019 року відповідно.

Разом з цим судом враховано, що пунктом 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Суд звертає увагу, що вказаний пункт був введений в дію на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30 березня 2020 року № 540-IX (далі - Закон України від 30 березня 2020 року № 540-IX), який набрав чинності з 2 квітня 2020 року.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 211 від 11.03.2020 року: з 12 березня 2020 року з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу на всій території України запроваджено карантин. Карантин діє протягом всього часу з дати запровадження з 12.03.2020 року, та в подальшому був продовжений постановою Кабінету Міністрів України №383 від 25.04.2023 року до 30.06.2023 року.

Отже, відповідно до вищезазначеного пункту Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу з урахуванням дії карантину на території України з 12.03.2020 року по 30.06.2023 року строк позовної давності збільшено на увесь строк дії карантину.

Крім того, згідно з пунктом 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України передбачено, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

Розділ "Прикінцеві положення" Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19 згідно із Законом України "Про несення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану" № 2120-IX від 15.03.2022 року (далі Закон України № 2120-IX від 15.03.2022 року).

Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" № 64/2022 від 24.02.2022 на території України із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 введено воєнний стан строком на 30 діб, який продовжено згідно зі змінами, внесеними Указами Президента № 133/2022 від 14.03.2022 року, № 259/2022 від 18.04.2022 року, № 341/2022 від 17.05.2022 року, № 573/2022 від 12.08.2022 року, № 757/2022 від 07.11.2022 року, № 58/2023 від 06.02.2023 року, № 254/2023 від 01.05.2023 року та № 451/2023 від 26.07.2023 року.

Отже, відповідно до пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу з урахуванням дії на території України воєнного стану з 24.02.2022 року по 15.11.2023 року включно строк позовної давності збільшено на увесь строк його дії.

Відповідно до положень статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

За загальним принципом, дія нормативно-правового акту в часі починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події або факту застосовується той нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Наразі, судом встановлено за матеріалами справи, що з урахуванням початку періоду прострочення заборгованості з 13.09.2019 року за видатковою накладною №48 від 19.06.2019 року та з 05.11.2019 року за видатковою накладною №58 від 09.08.2019 року, позовна давність за вимогами позивача станом на 12.03.2020 року, тобто на момент набрання чинності вказаним Законом України від 30.03.2020 року № 540-IX не спливла, відтак, її перебіг було зупинено згідно Закону України від 30.03.2020 року № 540-IX та Закону України від 15.03.2022 року № 2120-ІХ, дія яких розповсюджується на спірні правовідносини, на період дії на території України карантину та воєнного стану.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позивачем на момент звернення з позовом до суду 21.02.2023 року (згідно відмітки на конверті про дату надходження позовної заяви на пошту) встановлений статтею 257 Цивільного кодексу України строк загальної позовної давності, зокрема, в частині вимог про стягнення заборгованості за видатковими накладними №48 від 19.06.2019 року на суму 16 092,00 грн. та №58 від 09.08.2019 року на суму 9 360,00 грн., всього на суму 25 452,00 грн., не пропущений.

Таким чином, вимоги позивача про стягнення з відповідача основного боргу в сумі 79 456,80 грн. за вказаним Договором підлягають задоволенню у повному обсязі.

Суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов`язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

З урахуванням приписів статті 549, частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" правовими наслідками порушення грошового зобов`язання, тобто зобов`язання сплатити гроші, є обов`язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Так, виходячи з положень частини 1 статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Згідно частини 1 статті 546 та статті 547 Цивільного кодексу України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 статті 548 Цивільного кодексу України).

У відповідності до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Так, за умовами пункту 7.3 Договору за порушення термінів оплати Товару Покупець сплачує Постачальнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня, від вартості поставленого в строк Товару, за кожен день прострочення оплати.

Згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як вбачається з аналізу статей 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Зазначені інфляційні нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

При цьому розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Аналогічна правова позиція щодо застосування частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.07.2019 у справі № 905/600/18 та постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 905/587/18.

Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 917/1421/18, оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць із моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Враховуючи вищевикладене та у зв`язку з порушенням відповідачем зобов`язань зі своєчасної оплати товару за Договором, позивачем нараховано та пред`явлено до стягнення пеню в сумі 74 849,04 грн. за період з 13.09.2019 по 21.02.2023 року, а також на підставі статті 625 Цивільного кодексу України 44 300,53 грн. втрат від інфляції за період 13.09.2019 по 21.02.2023 року, які останній просив стягнути з відповідача відповідно до наданого розрахунку.

З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Тобто, визначаючи розмір заборгованості за Договором, зокрема, в частині пені та інфляційних втрат суд зобов`язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості та нарахувань), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

В свою чергу, відповідачем не надано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог або заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку.

Натомість, у відзиві на позовну заяву відповідачем викладено клопотання про застосування до вимог про стягнення пені та інфляційних втрат строків позовної давності.

У відповідності до частини 1 статті 255 Цивільного кодексу України якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.

При цьому перебіг часу, за який нараховуються пені, починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

За приписами статті 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов`язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Отже, за висновками суду, положення пункту 7.3 Договору щодо нарахування пені від вартості поставленого в строк Товару за кожний день прострочення, без визначення чіткого строку нарахування не дає іншого (більшого) визначення тривалості періоду нарахування пені, ніж передбачений положеннями статті 232 Господарського кодексу України, а тому нарахування пені за Договором повинно здійснюватися виключно у визначеному господарським законодавством загальному порядку.

Натомість, як встановлено судом позивачем при здійсненні розрахунку пені згідно умов пункту 7.3 Договору застосовано період нарахування з 13.09.2019 по 21.02.2023 року, тобто понад 6 місяців, що не відповідає зазначеним приписам законодавства.

За результатами здійсненого судом за допомогою системи "ЛІГА" перерахунку заявленої до стягнення пені, у відповідності до приписів чинного законодавства та з урахуванням приписів частини 6 статті 232 господарського кодексу України щодо строку нарахування пені в межах 6 місяців періоду прострочення судом встановлено, що розмір останньої становить 13 551,42 грн., тому вказані вимоги позивача про стягнення з відповідача 74 849,04 грн. пені є обґрунтованими у сумі, визначеній судом.

Також в частині інфляційних втрат судом встановлено, що розмір останніх, перерахований у відповідності до умов Договору та приписів чинного законодавства в межах визначеного позивачем періоду становить 45 091,62 грн. інфляційних нарахувань, що є більшим, ніж заявлено позивачем. Проте, виходячи з того, що збільшення розміру позовних вимог є правом позивача, передбаченим статтею 46 Господарського процесуального кодексу України, яким позивач не скористався, суд не вправі самостійно збільшувати розмір позовних вимог, зокрема, в частині втрат від інфляції, тому позовні вимоги в частині стягнення втрат від інфляції є обґрунтованими в сумі, визначеній позивачем, а саме 44 300,53 грн. втрат від інфляції.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи відповідачем було подано заяву про застосування строку спеціальної позовної давності до позовних вимог про стягнення пені, а також загального строку позовної давності до вимог про стягнення інфляційних втрат за видатковими накладними №48 та №58, оскільки позивач звернувся до суду з відповідними позовними вимогами після спливу строку позовної давності, що, в свою чергу, на переконання відповідача є підставою для відмови в задоволенні позову в цій частині згідно статті 267 Цивільного кодексу України.

Так, відповідно до частини 2 статті 258 Цивільного кодексу України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Частиною 3 статті 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.

При цьому, як зазначалось судом раніше, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

В свою чергу, судом за матеріалами справи встановлено факт несвоєчасного виконання відповідачем своїх зобов`язань з оплати поставленого позивачем на підставі спірного Договору товару, що є підставою для застосування передбачених приписами статті 549 Цивільного кодексу України штрафних санкцій у вигляді пені.

Згідно правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 08.02.2017 у справі № 910/29752/15, положення глави 19 Цивільного кодексу України про строки позовної давності підлягають застосуванню з урахуванням положень частини 6 статті 232 Господарського кодексу України, а тому:

1) якщо господарська санкція нараховується за кожен день прострочення на відповідну суму, то позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожний день прострочення. Право на позов про стягнення такої санкції за кожен день прострочення виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права;

2) з огляду на те, що нарахування господарських штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано, то строк позовної давності спливає через рік від дня, за який нараховано санкцію. Положення статті 266, частини 2 статті 258 Цивільного кодексу України про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду у межах строку позовної давності за основною вимогою, до господарських санкцій не застосовується.

Наразі судом встановлено за матеріалами справи, що позивач звернувся до суду із даним позовом 21.02.2023 року (згідно наявного в матеріалах справи поштового конверту).

При цьому, враховуючи обумовлені Договором строки оплати поставленого товару, за накладною №48 період нарахування пені становить 13.09.2019 - 13.03.2020 року, за накладною №58 період нарахування пені становить 05.11.2019 - 05.05.2020 року, за накладною №67 період нарахування пені становить 27.02.2020 - 27.08.2020 року, за накладною №68 період нарахування пені становить 28.02.2020 - 28.08.2020 року, за накладною №48 період нарахування пені становить 29.02.2020 - 29.08.2020 року.

Разом з цим, як було зазначено раніше, відповідно до пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу з урахуванням дії карантину на території України з 12.03.2020 року по 30.06.2023 року строк загальної та спеціальної позовної давності збільшено на увесь строк дії карантину. Крім того, відповідно до пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу з урахуванням дії на території України воєнного стану з 24.02.2022 року по 20.08.2023 року строк загальної та спеціальної позовної давності збільшено на увесь строк його дії.

Таким чином, позовна давність за вимогами позивача про стягнення пені та інфляційних втрат станом на 12.03.2020 року, тобто на момент набрання чинності вказаним Законом України від 30.03.2020 року № 540-IX не спливла, відтак її перебіг було зупинено згідно Закону України від 30.03.2020 року № 540-IX та Закону України від 15.03.2022 року № 2120-ІХ на період дії на території України карантину та воєнного стану.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позивачем на момент звернення з позовом до суду 21.02.2023 року встановлений статтею 258 Цивільного кодексу України строк спеціальної позовної давності не пропущений.

Таким чином, зважаючи на вищенаведене, вимога позивача про стягнення з відповідача пені підлягає частковому задоволенню у визначеній судом сумі, а саме 13 551,42 грн. пені.

Позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача 44 300,53 грн. інфляційних втрат підлягають задоволенню повністю.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

У відповідності до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Щодо заявлених позивачем до стягнення з відповідача витрат на правову допомогу в сумі 10 000,00 грн. суд зазначає, що пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/200, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Стаття 16 Господарського процесуального кодексу України закріплює за учасниками справи право на користування правничою допомогою.

Відповідно до статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 126 ГПК України).

Статтею 126 Господарського процесуального кодексу України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Витрати позивачів та відповідачів, третіх осіб, пов`язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських об`єднань та бюро, з надання правничої допомоги щодо ведення справи в суді розподіляються між сторонами на загальних підставах, визначених статтями 129, 130 Господарського процесуального кодексу України.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Тобто, у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині четвертій статті 126 Господарського процесуального кодексу України.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

В свою чергу, з аналізу наведеної норми законодавства вбачається, що витрати на правничу допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Таким чином, якщо стороною не буде документально доведено, що нею понесені витрати на правничу допомогу, а саме: не надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для стягнення таких витрат.

Тобто, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Суд у позовному провадженні є арбітром, що надає оцінку ти доказами і доводам, що наводяться сторонами у справі, тобто суд не може діяти на корить будь-якої зі сторін, що не відповідатиме основним принципам господарського судочинства.

Таким чином суд може зменшити розмір витрат на правову допомогу, що підлягають розподілу, за клопотанням іншої сторони, яка і зобов`язана довести не співмірність заявлених опонентом витрат.

При цьому відповідачем у відзиві на позовну заяву викладені заперечення щодо розміру заявлених позивачем до стягнення витрат на професійну правничу допомогу, в тому числі щодо неспівмірності таких витрат складності справи та витраченому адвокатом позивача часу на надання послуг, та наголошувалось на необґрунтованості заявлених до стягнення сум.

Суд наголошує, що принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 126 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності.

Окрім цього чинним процесуальним законодавством не передбачено обов`язку сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, доводити реальність їх оплати. Натомість саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, покладено обов`язок доведення неспівмірності витрат з наданням відповідних доказів.

Водночас, як зазначено в постанові Верховного Суду від 03.10.2019 року у справі № 922/445/19, під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення.

При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (статті 16, 126 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з пунктом 1, 2 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом.

Адвокатська діяльність - незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

За приписами пункту 9 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» представництво вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги види адвокатської діяльності щодо надання правової інформації, консультацій та роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п.6 ч.1 ст.1 вказаного Закону).

В статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» наведені види адвокатської діяльності, а також адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.

Відповідно до статті 26 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (ст. 1 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність").

За приписами частиною 3 статті 27 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.

Як встановлено судом за результатами розгляду позовної заяви та заяви позивача про розподіл судових витрат останнім долучено до матеріалів справи докази на підтвердження понесення ним у даній справі витрат на професійну правничу допомогу.

Так, як свідчать матеріали справи, між Товариством з обмеженою відповідальністю «Світлолед» (позивач у справі, клієнт) та адвокатом Максимовим Романом Ігоревичем (адвокат) укладено Договір про надання правничої (правової) допомоги від 24.01.2023 року, згідно з умовами пункту 1.1 якого Адвокат бере на себе зобов`язання надати правничу (правову) допомогу в обсязі та на умовах, передбачених цим Договором, а Клієнт зобов`язаний оплатити замовлення у порядку та строки обумовлені Сторонами.

Також в матеріалах справи наявні копії актів приймання-передачі наданих послуг від 21.02.2023 року та від 30.03.2023 року до Договору, ордеру №1156916 від 20.02.2023 року на представництво інтересів ТОВ «Світлолед» адвокатом Максимовим Романом Ігоровичем у Господарському суді м. Києва та свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю ДП №3409 від 14.07.2017 року на ім`я адвоката Максимова Романа Ігоровича, а також копії платіжних інструкцій № 9797-2555-3687-6371 від 20.02.2023 року на суму 4 000,00 грн., № 9297-2556-2775-3823 від 20.02.2023 року на суму 4 000,00 грн., №9297-2556-6205-4781 від 20.02.2023 року на суму 2 000,00 грн..

Таким чином, позивач згідно з вимогами статті 74 Господарського процесуального кодексу України довів надання йому послуг професійної правничої допомоги адвокатом Максимовим Романом Ігоровичем під час розгляду даної справи.

Відповідно до статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Рішенням Європейського суду з прав людини у справі "East/West Alliance Limited" проти України (заява № 19336/04, п. 269) визначено, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

В свою чергу, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

Така ж правова позиція випливає з інших рішень Європейського суду з прав людини, зокрема, у п. 95 рішення у справі "Баришевський проти України" від 26.02.2015, п. п. 34-36 рішення у справі "Гімайдуліна і інших проти України" від 10.12.2009, п. 80 рішення у справі "Двойних проти України" від 12.10.2006, п. 88 рішення у справі "Меріт проти України" від 30.03.2004.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Так, у визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.

Окрім цього згідно правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22), не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібний висновок викладений у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18.

При цьому суд звертає увагу на правову позицію, викладену в постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 21.01.2020 у справі № 904/1038/19, згідно яких витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

Так, відповідно до умов пункту 3.1 Договору сторони погоджуються, що розмір, форма, термін та порядок винагороди за надання правової допомоги, передбаченої п. 1.2 Договору, визначаються сторонами за домовленістю в Додатку №1 до договору і є конфіденційною Інформацією, яка не підлягає розголошенню.

Згідно з пунктом 1 Додатку №1 до Договору сторонами визначено, що предметом Договору є вивчення документів та аналіз правової ситуації, підготовка та подача позовної заяви та всіх процесуальних документів, у підготовці яких виникне необхідність під час розгляду справи та представництво інтересів Клієнта в суді першої інстанції (у разі розгляду справи з викликом сторін) щодо стягнення з Комунального підприємства «Київпастранс» (код ЄДРПОУ 31725604) заборгованості (суми основної заборгованості та штрафних санкцій за прострочення виконання грошового зобов`язання) за договором №52.19-34 від 21.01.2019 року, укладеним між ТОВ "Світлолед" та КП "Київпастранс".

Сторони дійшли згоди, що вартість послуг за даним Договором становить 10 000,00 гривень, вноситься авансовим платежем в сумі 10 000,00 гривень на рахунок Адвоката не пізніше 24 лютого 2023 року (пункт 2 Додатку №1 до Договору).

Наразі, в матеріалах справи наявні копії підписаних позивачем та адвокатом актів приймання передачі наданих послуг від 21.02.2023 року та від 30.03.2023 року, згідно з якими адвокат надав, а клієнт прийняв правничу (правову) допомогу, а саме: послуги з вивчення документів та аналізу правової ситуації, підготовки та подачі позовної заяви; послуги з надання суду та направлення відповідачу додаткових доказів, витребуваних судом по справі №910/3103/23.

Поряд з цим, за результатами здійсненого судом аналізу наданого позивачем Додатку №1 до Договору та актів приймання-передачі наданих послуг на суму 10 000,00 грн. в сукупності з іншими матеріалами справи суд наголошує, що згідно приписів чинного господарського процесуального законодавства вартість наданої учаснику справи професійної правничої допомоги оцінюється судом виходячи з критеріїв складності справи, виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, а також ціною позову та (або) значенням справи для сторони.

Наразі, з урахуванням предмету позову та фактичних обставин, вбачається, що попередньому дослідженню представником позивача з метою підготовки позовної заяви від імені ТОВ «Світлолед» підлягали договір поставки, п`ять видаткових накладних та банківські виписки про оплату товару.

Суд також враховує, що адвокатом Максимовим Романом Ігоровичем не надавались послуги з представництва інтересів позивача щодо участі у суді першої інстанції по стягненню заборгованості за Договором з урахуванням того, що розгляд даної справи №910/3103/23 здійснюється судом в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, що, в свою чергу, не вимагає від представника позивача з`являтися до суду для участі у судових засіданнях.

Тобто, враховуючи нескладний характер спору та сталу судову практику з даного питання, незначну кількість доказів та нескладність арифметичних нарахувань, суд приходить до висновку про те, що розмір понесених позивачем витрат у сумі 10 000,00 грн. на професійну правничу допомогу в частині наданих адвокатом послуг при підготовці та складанні позовної заяви, та відповідно, вартість таких послуг правничої допомоги, завищено.

Суд також додатково враховує правовий висновок, викладений в постанові Верховного Суду від 24.01.2022 у справі № 911/2737/17, згідно якого стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу.

При цьому згідно правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Отже, приймаючи до уваги наведене вище в сукупності та з огляду на спірні правовідносини, беручи до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду позивачем документів (у тому числі зважаючи на часткове задоволення вимог про стягнення пені внаслідок їх невірного розрахунку), їх значення для вирішення спору, з урахуванням критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) і розумності їхнього розміру, а також розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, суд приходить до висновку, що зменшення розміру витрат позивача до 5 000,00 грн. від попередньо заявленої суми 10 000,00 грн., яка є завищеною, відповідатиме критерію пропорційності і розумності. Аналогічну позицію виклав у своїх постановах Верховний Суд від 07.08.2018 року у справі № 916/1283/17 та від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18.

Згідно пунктом 3 частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України інші судові витрати, до яких належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частина 3 статті 123 ГПК України), покладаються у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За таких обставин, приймаючи до уваги часткове задоволення заявлених позовних вимог в частині стягнення суми штрафних санкцій у зв`язку з невірно здійсненим адвокатом розрахунком їх розміру та порядку нарахування, з урахуванням вищенаведених висновків суду про зменшення витрат, заява позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу підлягає частковому задоволенню пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а саме в сумі 3 456,81 грн.

Відповідно до частини 1статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Комунального підприємства "Київпастранс" (вул. Набережне шосе,2, м. Київ, 04070, код ЄДРПОУ 31725604) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Світлолед" (вул. Українська буд. 80, оф. 59, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область, 50024, код ЄДРПОУ 40889508 ) 79 456 (сімдесят дев`ять тисяч чотириста п`ятдесят шість) грн. 80 коп. основного боргу, 13 551 (тринадцять тисяч п`ятсот п`ятдесят одну) грн. 42 коп. пені, 44 300 (сорок чотири тисячі триста) грн. 53 коп. інфляційних втрат, 3 456 (три тисячі чотириста п`ятдесят шість) грн. 81 коп. витрат на правову допомогу та 2 059 (дві тисячі п`ятдесят дев`ять) грн. 75 коп. витрат по сплаті судового збору.

3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно частини 2 статті 256 Господарського процесуального кодексу України учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено та підписано 26 жовтня 2023 року.

Суддя А.М. Селівон