Рішення

від 03.10.2023 по справі 910/7800/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

03.10.2023Справа № 910/7800/23

Господарський суд міста Києва у складі судді Васильченко Т.В., за участю секретаря судового засідання Крисько О.А., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні справу №910/7800/23

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ютем-Інжиніринг»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-економічний центр «Інфосервіс»

про стягнення 358233,10 грн

Представники учасників справи:

від позивача: Заторська О.А.;

від відповідача: Карпухно С.О.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Ютем-Інжиніринг" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-економічний центр "Інфосервіс" (далі - відповідач) про стягнення 358233,10 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що після розірвання договору надання послуг впровадження програмного продукту №826-02 від 12.11.2020 року відповідач не повернув авансовий платіж у розмірі 350000,00 грн, у зв`язку з чим позивачем заявлено до стягнення суму основної заборгованості у відповідному розмірі, а також нараховано 3% річних у розмірі 2 272,60 грн та інфляційні втрати у розмірі 5 960,50 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.05.2023 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі №910/7800/23 та, в силу приписів частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, судом визнано дану справу малозначною і ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.06.2023 року постановлено здійснювати розгляд справи №910/7800/23 в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін та призначено судове засідання на 11.07.2023 року.

29.06.2023 року через відділ діловодства суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого останній проти позову заперечує та зазначає, що додаткова угода №2 від 08.01.2021 року до договору №826-02 від 12.11.2020 року не є окремим та самостійним правочином, у зв`язку з чим взаєморозрахунки між сторонами мають розглядатися судом не лише окремо в частині дії конкретної додаткової угоди до договору, а за весь період дії спірного договору №826-02 від 12.11.2020 року. При цьому, заперечуючи проти позову відповідач зауважує на тому, що за період дії договору між сторонами у справі було укладено чотири додаткові угоди, у тому числі додаткова угода №2 від 08.01.2021 року та додаткова угода №3 від 01.09.2021 року і позивачем, при зверненні до суду з даним позовом, не враховано, що відповідачем на виконання умов додаткової угоди №3 було надано послуги на загальну суму 467000,00 грн, з яких позивачем оплачено лише 34500,00 грн про що свідчать акти надання послуг та платіжні доручення. Відтак, за твердженням відповідача, враховуючи загальну суму сплачених позивачем коштів та наданих відповідачем послуг згідно додаткової угоди №2 та додаткової угоди №3, заборгованість наявна саме у позивача перед відповідачем, а тому підстави для повернення суми авансу у розмірі 350000,00 грн відсутні.

07.07.2023 року через відділ діловодства суду від позивача надійшла відповідь на відзив на позовну заяву, відповідно до якої позивач заперечує проти доводів відповідача та зазначає, що заявлені у даній справі позовні вимоги стосуються правовідносин сторін, які виникли з приводу порушення відповідачем обов`язків саме за додатковою угодою №2 в частині неповернення зайво отриманих коштів попередньої оплати за оплачені, проте не надані послуги. При цьому, позивач стверджує, що на виконання умов додаткової угоди №3 до договору останнім було сплачено аванс у загальному розмірі 188300,00 грн, а не 34500,00 грн, як помилково заявляє відповідач у відзиві на позовну заяву, на підтвердження чого надає відповідні платіжні доручення.

У судовому засіданні 11.07.2023 року судом оголошено перерву до 01.08.2023 року.

У судовому засіданні 01.08.2023 року судом оголошено перерву до 17.08.2023 року.

11.08.2023 року через відділ діловодства суду від позивача надійшли додаткові пояснення по справі, з доданою до них аналітичною таблицею розрахунків по додатковій угоді №2, відповідно до яких позивач вказує, що зі змісту укладених на виконання договору додаткових угод вбачається, що ними не було внесено змін до умов самого договору, оскільки у вказаних додаткових угодах сторонами було погоджено перелік, опис, кількість та вартість послуг, що надаються в рамках конкретної додаткової угоди, а тому такі додаткові угоди є самостійними правочинами, в межах яких сторони здійснюють взаєморозрахунки.

У судовому засіданні 17.08.2023 року судом оголошено перерву до 29.08.2023 року.

Водночас, з огляду на перебування судді Васильченко Т.В. 29.08.2023 у відпустці, ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.08.2023 року призначено судове засідання на 26.09.2023 року.

У судовому засіданні 26.09.2023 року судом оголошено перерву до 03.10.2023 року.

У судовому засіданні 03.10.2023 представник позивача позовні вимоги підтримав, просив задовольнити, представник відповідача у задоволенні позовних вимог просив відмовити.

На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.

Відповідно до статті 219 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

У судовому засіданні 03.10.2023 року відповідно до статті 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення сторін, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

12.11.2020 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Науково-економічний центр «Інфосервіс» (далі - виконавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Ютем-Інжиніринг» (далі - замовник) укладено договір №826-02 надання послуг впровадження програмного продукту (далі - договір), за умовами пункту 2.1 якого виконавець зобов`язується в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі надати послуги впровадження програмних продуктів «BAS ERP» та «Documentov», а замовник зобов`язується прийняти та оплатити послуги впровадження програмних продуктів в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі.

Згідно з пунктом 2.2 договору, концептуальні вимоги замовника до впровадження програмних продуктів визначені у додатку 2, а етапи впровадження програмних продуктів - визначені у додатку 3 «План график услуг внедрения АСУП на 2020-2022 годы».

Вимоги до впровадження програмних продуктів та черговість етапів впровадження конкретизуються у додаткових угодах до договору (пункт 2.3 договору).

Відповідно до умов пункту 11.1 договору визначено, що цей договір набирає чинності з моменту його підписання та діє до 28.04.2022 року, але в будь - якому випадку до повного виконання сторонами взятих на себе зобов`язань за цим договором.

Вказаний договір підписаний представниками виконавця та замовника та скріплений печатками юридичних осіб.

Згідно статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Однією з підстав виникнення господарського зобов`язання, згідно статті 174 Господарського кодексу України, є господарський договір.

Укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором про надання послуг, який підпадає під правове регулювання норм глави 63 Цивільного кодексу України.

Так, згідно зі статтею 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Частиною 1 статті 902 Цивільного кодексу України передбачено, що виконавець повинен надати послугу особисто.

Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором (частина 1 статті 903 Цивільного кодексу України).

Пунктом 3.1 договору сторони погодили, що загальна вартість (ціна) послуг впровадження програмних продуктів за цим договором становить 3000000,00 грн, що дорівнює 106530,30 доларів США за офіційним курсом НБУ на дату, підписання цього договору.

Договірна ціна уточняється шляхом підписання додаткових угод на певний обсяг послуг впровадження програмних продуктів та визначається сторонами на підставі твердого кошторису до певної додаткової угоди. Зазначена вартість (ціна) послуг є лімітом коштів на впровадження програмних продуктів.

Пунктом 3.2 договору передбачено, що замовник здійснює поетапну оплату послуг впровадження програмних продуктів в наступному порядку: авансовий платіж у розмірі 50% від вартості певного етапу послуг впровадження програмних продуктів замовник сплачує виконавцю протягом 5 банківських днів з моменту виставлення виконавцем замовнику рахунку (пункт 3.2.1 договору); остаточний розрахунок у розмірі 50% від вартості послуг впровадження програмних продуктів замовник сплачує виконавцю на підставі підписаного обома сторонами акту приймання-передачі наданих послуг (пункт 3.2.2 договору).

Строки поетапної оплати визначені в кошторисах (пункт 3.2 договору).

При цьому, відповідно до пункту 4.2 договору впровадження програмних продуктів здійснюється поетапно. Перелік етапів визначений додатком 3. Черговість виконання етапів встановлюється додатковими угодами.

Отже, вищенаведеними умовами договору передбачено, що надання виконавцем послуг за договором та їх оплата замовником здійснюється поетапно, згідно додаткових угод до договору.

Як встановлено судом, на виконання зазначених умов договору, між сторонами було укладено декілька додаткових угод, в яких сторони узгодили перелік, опис, кількість та вартість послуг, що надаються в рамках конкретного етапу надання послуг з впровадження програмних продуктів.

Так, зокрема, відповідно до додаткової угоди №2 від 08.01.2021 року (далі - додаткова угода №2), яка відповідає другій черзі надання послуг з впровадження програмних продуктів за договором, замовник доручає, а виконавець приймає на себе обов`язок надати послуги з впровадження другої черги системи автоматизації підприємства, а саме автоматизацію бізнес-процесів виробництва згідно зі специфікацією (пункт 1 додаткової угоди №2).

Пунктом 4 додаткової угоди №2 визначено, що результатом виконання другої черги (автоматизація бізнес-процесів виробництва) є впровадження модулів управління виробництвом не серійної продукції програми «BAS ERP» та програми «Documentov» та їх інтеграція відповідно до вимог замовника.

Згідно з пунктом 3 додаткової угоди №2 вартість етапів другої черги визначена в додатку №2 до цієї додаткової угоди та становить 1306000,00 грн.

Так, згідно кошторису вартості етапів другої черги впровадження програмних продуктів, який є додатком №2 до додаткової угоди №2, загальна вартість послуг другого етапу складає 1306000,00 грн.

Відповідно до умов пункту 6.1 договору факт надання послуг впровадження програмних продуктів засвідчується актом приймання - передачі, що підписуються по завершенню певного етапу. Етап вважається завершеним в разі підписання акту приймання передачі робіт замовником.

Акт приймання - передачі наданих послуг є документом, що засвідчує належне та своєчасне виконання сторонами своїх зобов`язань за цим договором (пункт 6.2 договору).

Як встановлено судом, на виконання умов додаткової угоди №2 в межах другого етапу надання послуг з впровадження програмних продуктів відповідачем надано, а позивачем прийнято послуги, передбачені пунктами 2, 3, 6, 7, 8, 9, 10, 11 специфікації етапів другої черги впровадження програмного продукту, яка є додатком №1 до додаткової угоди №2, та пунктами 2, 3, 6, 7, 8, 9, 10, 11 кошторису вартості етапів другої черги впровадження програмного продукту, який є додатком №2 до додаткової угоди №2, загальною вартістю 562000,00 грн, що підтверджується складеними та підписаними електронними підписами сторін без зауважень актами надання послуг №150 від 24.03.2021 року на суму 16000,00 грн; №158 від 22.04.2021 року на суму 16000,00 грн; №161 від 28.04.2021 року на суму 98000,00 грн; №149 від 05.04.2021 року на суму 84000,00 грн; №212 від 18.05.2021 року на суму 84000,00 грн; №266 від 17.06.2021 року на суму 102000,00 грн; №313 від 30.06.2021 року на суму 32000,00 грн; №314 від 30.06.2021 року на суму 28000,00 грн та №427 від 04.10.2021 року на суму 102000,00 грн, копії яких наявні в матеріалах справи.

При цьому, як вбачається зі змісту вказаних актів, будь-які заперечення щодо повного та належного надання визначених в них послуг з боку замовника відсутні.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що відповідачем виконано прийняті на себе зобов`язання з надання послуг з впровадження програмного продукту другого етапу (пункти 2, 3, 6, 7, 8, 9, 10, 11 кошторису вартості етапів другої черги) у відповідності до умов додаткової угоди №2 та в обсягах, зазначених в актах надання послуг, а позивачем, у свою чергу, прийнято надані послуги у вказаних обсягах на загальну суму 562000,00 грн без будь - яких зауважень та заперечень.

Водночас, з матеріалів справи вбачається, що надання решти послуг другого етапу, які передбачені пунктами 1, 4, 5 специфікації етапів другої черги та пунктами 1, 4, 5 кошторису вартості етапів другої черги, на загальну суму 744000,00 грн в рамках додаткової угоди №2, виконавцем здійснено не було.

Разом з цим, пунктом 7 додаткової угоди №3 від 01.09.2021 року до договору сторони дійшли згоди викласти у новій редакції специфікацію етапів другої черги та кошторис вартості етапів другої черги до додаткової угоди №2 до договору, внаслідок чого загальна вартість послуг другої черги впровадження програмного продукту зменшилась та становить суму 562000,00 грн.

У той же час, на виконання умов додаткової угоди №2 позивачем було сплачено авансовими платежами вартість послуг другого етапу (в рамках другої черги впровадження програмних продуктів) у загальному розмірі 912000,00 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями платіжних доручень від 28.01.2021 року на суму 42000,00 грн, від 03.02.2021 на суму 150000,00 грн, від 09.02.2021 на суму 16000,00 грн, від 18.02.2021 року на суму 49000,00 грн, від 02.03.2021 року на суму 150000,00 грн, від 22.04.2021 року на суму 42000,00 грн, від 22.04.2021 року на суму 8000,00 грн, від 30.04.2021 року на суму 8000,00 грн, від 11.05.2021 року на суму 49000,00 грн, від 20.05.2021 року на суму 42000,00 грн, від 25.05.2021 року на суму 50000,00 грн, від 28.05.2021 року на суму 16000,00 грн, від 28.05.2021 року на суму 14000,00 грн, від 04.06.2021 року на суму 51000,00 грн, від 09.06.2021 року на суму 42000,00 грн, від 15.06.2021 року на суму 51000,00 грн, від 02.09.2021 року на суму 51000,00 грн, від 07.09.2021 року на суму 16000,00 грн, від 15.09.2021 року на суму 14000,00 грн та від 21.10.2021 року на суму 51000,00 грн.

Таким чином, різниця між сумою, сплаченою позивачем в якості попередньої оплати на виконання умов додаткової угоди №2 та вартістю фактично наданих відповідачем в рамках другого етапу послуг становить 350000,00 грн.

Пунктом 7.2.3 договору визначено, що при порушенні виконавцем строків надання послуг понад 20 днів, або незадовільної якості послуг виконавця, або якщо замовник не бачить доцільності в подальшому впровадженні програмних продуктів, замовник має право в односторонньому порядку розірвати договір, попередньо письмово повідомивши про це виконавця за 7 днів до такого розірвання. У цьому випадку отриманий виконавцем від замовника авансовий платіж за певний етап не залишається виконавцю та підлягає поверненню до дати розірвання договору.

За приписами статті 627, 628 Цивільного України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Отже, відповідно до умов пункту 7.2.3 договору позивач наділений правом розірвати договір в односторонньому порядку у випадку незадовільної якості послуг виконавця або якщо замовник не бачить доцільності в подальшому впровадженні програмних продуктів.

Позивач, керуючись умовами пункту 7.2.3 договору, прийняв рішення зупинити впровадження програмного продукту та розірвати договір, про що листом №0029/23 від 03.02.2023 року повідомив відповідача. Зокрема, у вказаному листі позивачем зазначено, що внаслідок повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України підприємство позивача зазнало значних матеріальних втрат, внаслідок чого продовження впровадження програмного продукту буде надмірним матеріальним навантаженням. При цьому, у вказаному листі позивач висловив мотивовану відмову від підписання актів про надання послуг №579 від 03.12.2021 року, №2 від 17.01.2022 року, №3 від 17.01.2022 року, №4 від 25.01.2022 року на загальну суму 248000,00 грн стосовно наданих відповідачем послуг в межах третього етапу впровадження програмного продукту на виконання умов додаткової угоди №3 від 01.09.2021 року.

Факт надсилання вказаного листа на адресу відповідача підтверджується наявними в матеріалах справи копіями опису вкладення від 03.02.2023 року, накладної №0829700190999 від 03.02.2023 року та фіскальним чеком від 03.02.2023 року.

У відповідь на вказаний лист відповідач листом №001/02/23 від 14.02.2023 року висловив позивачу свою незгоду стосовно відмови замовника від підписання актів про надання послуг №579 від 03.12.2021 року, №2 від 17.01.2022 року, №3 від 17.01.2022 року, №4 від 25.01.2022 року на загальну суму 248000,00 грн та з посиланням на умови пункту 6.4 договору зазначив, що вказані акти вважаються підписаними, а зазначені в них послуги - виконаними належним чином, оскільки лист позивача №0029/23 від 03.02.2023 року щодо підписання актів було надіслано останнім після спливу кінцевих дат для підписання вказаних актів, а отже вони вважаються прийнятими і підлягають оплаті.

При цьому жодних заперечень щодо розірвання договору внаслідок односторонньої відмови позивача відповідачем не висловлено.

У відповідності до частини 1 статті 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 188 Господарського кодексу України розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

Згідно з частиною 3 статті 651 Цивільного кодексу України у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Отже, за змістом наведених норм розірвання господарського договору може бути вчинено як за згодою сторін, так і у разі односторонньої відмови від нього. За загальним правилом розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, однак окремі договірні відносини допускають можливість одностороннього розірвання договору. Право сторони на одностороннє розірвання договору може бути передбачено законом або безпосередньо у договорі, а може залежати від вчинення/невчинення сторонами договору певних дій, так і без будь-яких додаткових умов (безумовне право сторони на відмову від договору).

Одностороння відмова від договору не потребує узгодження та як самостійний юридичний факт зумовлює його розірвання. У випадках, коли права на односторонню відмову у сторони немає, намір розірвати договір може бути реалізований лише за погодженням з іншою стороною, оскільки одностороннє розірвання договору не допускається, а в разі недосягнення сторонами домовленості щодо розірвання договору - за судовим рішенням на вимогу однієї із сторін.

Подібні правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 25.02.2021 у справі №904/7804/16.

Згідно зі статтею 654 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Із наведеними приписами законодавства узгоджується передбачене умовами пункту 7.2.3 договору припинення договору внаслідок його дострокового розірвання за ініціативою замовника, яке, як встановлено судом, реалізовано замовником.

У відповідності до пункту 1 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України розірвання договору є підставою для припинення зобов`язання.

Згідно з частиною 2 статті 653 Цивільного кодексу України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

За приписами частини 3 статті 653 Цивільного кодексу України у разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

Згідно умов пункту 7.2.3 договору сторони узгодили, що замовник має право в односторонньому порядку розірвати договір, попередньо письмово повідомивши про це виконавця за 7 днів до такого розірвання.

Відтак, зважаючи на вищевикладене, оскільки позивач реалізував своє право, передбачене пунктом 7.2.3 договору та відмовився від договору, надіславши відповідачу про це повідомлення листом №0029/23 від 03.02.2023 року, і така одностороння відмова позивача від договору не потребує узгодження з відповідачем, спірний договір слід вважати розірваним з 10.02.2023 року, тобто через 7 днів від дати надсилання листа №0029/23 від 03.02.2023 року.

Відповідно до статті 598 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

При цьому за умовами пункту 7.2.3 договору у випадку розірвання договору за ініціативою замовника отриманий виконавцем від замовника авансовий платіж за певний етап не залишається виконавцю та підлягає поверненню до дати розірвання договору.

Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За приписами частин 1, 2 статті 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Як зазначалось судом вище, позивачем було здійснено сплату авансових платежів за додаткової угодою №2 в межах другого етапу надання послуг на загальну суму 912000,00 грн, а відповідачем фактично виконано в рамках другої черги впровадження програмного продукту послуг за додатковою угодою №2 на загальну суму 562000,00 грн.

Відтак, виходячи з умов пункту 7.2.3 договору, у зв`язку з розірванням договору позивачем в односторонньому порядку, відповідач зобов`язаний був повернути на користь позивача різницю між сумою сплаченого авансу за другий етап надання послуг та вартістю фактично наданих відповідачем у цьому етапі послуг в сумі 350 000,00 грн у строк до 10.02.2023 року.

У відповідності до статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно зі статтею 509 Цивільного кодексу України правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку, є зобов`язанням.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

За приписами частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).

Проте, як зазначає позивач у позовній заяві та встановлено судом за матеріалами справі, відповідач грошові кошти у сумі 350000,00 грн у визначений договором строк позивачу не повернув.

Враховуючи невиконання відповідачем своїх обов`язків в частині повернення невикористаної суми авансу, позивач 05.04.2023 року звернувся до ТОВ «Науково-економічний центр «Інфосервіс» з листом №U1-0100/23 від 03.04.2023 року, в якому вимагав повернути грошові кошти, сплачені ТОВ «Ютем-Інжиніринг» по додатковій угоді №2 до договору у розмірі 350000,00 грн як надмірно сплачені за другий етап надання послуг.

Факт надсилання вказаного листа на адресу відповідача підтверджується наявними в матеріалах справи копіями опису вкладення від 05.04.2023 року, накладної №0829202337672 від 05.04.2023 року та фіскальним чеком від 05.04.2023 року.

У відповідь на вказаний лист позивача відповідач листом №001/05/23 від 15.05.2023 року відмовився здійснювати повернення суми авансу у розмірі 350 000,00 грн з посиланням на те, що вказана сума коштів не є надмірно сплаченою, оскільки вважається такою, що була сплачена позивачем на виконання договору №826-02 від 12.11.2020 року в цілому, а не на виконання умов саме додаткової угоди №2, яка не є окремим та самостійним правочином.

Таким чином, оскільки свої зобов`язання щодо повернення Товариству з обмеженою відповідальністю «Ютем-Інжиніринг» попередньої оплати на суму 350000,00 грн, яка була надмірно сплачена відповідно до умов додаткової угоди №2 до договору, у встановлений строк - до дати розірвання договору, всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства, а також умовам договору відповідач не виконав, у Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-економічний центр «Інфосервіс» утворилась заборгованість перед позивачем у розмірі 350000,00 грн, яку останній і просить стягнути в поданій суду позовній заяві.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження надання позивачу послуг в рамках другої черги впровадження програмного продукту на всю суму здійсненої позивачем передплати у розмірі 912000,00 грн, або доказів повернення позивачу суми надмірно сплаченого авансу за додатковою угодою №2 у розмірі 350000,00 грн.

Водночас, заперечуючи проти позову, відповідач посилається на те, що на протязі дії договору про надання послуг №826-02 від 12.11.2020 року, тобто в період з 12.11.2020 року по 21.02.2023 року, між позивачем та відповідачем було укладено чотири додаткові угоди до нього, у тому числі й додаткову угоду №2 від 08.01.2021 року та додаткову угоду №3 від 01.09.2021 року. Відтак, оскільки вказані додаткові угоди не є самосійними правочинами та укладені між сторонами у справі на виконання договору про надання послуг №826-02 від 12.11.2020 року, на переконання відповідача, при здійсненні розрахунків сторін має враховуватися загальний обсяг та вартість наданих відповідачем за цим договором послуг та їх оплата позивачем, а не лише послуги, що були надані на виконання додаткової угоди №2 і сума надмірно сплачених позивачем коштів за додатковою угодою №2 у розмірі 350000,00 грн має бути зарахована в рахунок оплати наданих відповідачем послуг за додатковою угодою №3.

Цивільне законодавство базується на принципі обов`язкового виконання сторонами зобов`язань за договором. Одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який закріплений у статтях 3 та 627 Цивільного кодексу України. Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов`язки учасників.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (стаття 6 Цивільного кодексу України).

Згідно частини 1 статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Умовами пункту 4.2 та 3.2 договору сторони встановили, що впровадження програмних продуктів здійснюється поетапно. Перелік етапів визначений додатком 3, а черговість виконання етапів встановлюється додатковими угодами. У свою чергу, замовник здійснює поетапну оплату послуг впровадження програмних продуктів, строки поетапної оплати визначені в кошторисах до додаткових угод до договору.

Отже, з урахуванням наведених вище норм права, сторони скористалися наданим їх законодавцем правом врегулювати у договорі свої правовідносини щодо визначення порядку та умов надання послуг та їх оплати на власний розсуд, встановивши етапність та черговість як надання послуг з впровадження програмних продуктів за договором, так і їх оплати.

Відтак, з огляду на узгоджені сторонами умови договору, виконання сторонами своїх зобов`язань за договором здійснюється в рамках кожного окремого етапу впровадження програмного продукту відповідно до умов відповідних додаткових угод, якими встановлюються перелік та кількість послуг, які має надати виконавець на певному етапі та в рамках конкретної додаткової угоди, строк їх виконання, а також вартість таких послуг, умови та строк їх оплати.

При цьому, оскільки згідно умов договору оплата послуг з впровадження програмних продуктів є поетапною, то в кожному платіжному дорученні, акті виконаних робіт та рахунку на оплату міститься посилання на конкретний етап надання послуг та відповідний пункт кошторису до відповідної додаткової угоди.

Суд відзначає, що загальний порядок виконання платіжних операцій в Україні та загальні засади функціонування платіжних систем в Україні визначено Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», який був чинним на момент існування спірних правовідносин сторін та здійснення позивачем оплати за додатковою угодою №2.

Згідно з пунктом 1.30 статті 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» платіжне доручення - розрахунковий документ, який містить доручення платника банку, здійснити переказ визначеної в ньому суми коштів зі свого рахунка на рахунок отримувача.

Відповідно до пункту 1.35 вказаної статті розрахунковий документ - документ на переказ коштів, що використовується для ініціювання переказу з рахунка платника на рахунок отримувача.

Відповідно до пункту 1.7 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 № 22 (чинної на час здійснення розрахунків між сторонами) кошти з рахунків клієнтів банки списують лише за дорученнями власників цих рахунків (включаючи договірне списання коштів згідно з главою 6 цієї Інструкції) або на підставі розрахункових документів стягувачів згідно з главами 5 та 12 цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 3.7 вказаної Інструкції реквізит: «Призначення платежу» платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України. Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення: «Призначення платежу». Банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність вимогам, викладеним у цій главі, лише за зовнішніми ознаками.

Отже, право визначати призначення платежу в платіжних документах згідно вказаних норм належить виключно платнику, особі, що здійснює відповідний платіж.

Водночас, відповідно до пункту 2.29 зазначеної Інструкції платник має право в будь-який час до списання платежу з рахунку відкликати з банку, що його обслуговує, платіжні доручення в порядку, визначеному внутрішніми правилами цього банку. Платіжні доручення відкликаються лише в повній сумі. Для цього платникові необхідно подати до банку, що його обслуговує, документ на відкликання (пункт 23.1 статті 23 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні»). Таке відкликання здійснюється у порядку, визначеному внутрішніми правилами банку, і виключно у повній сумі.

Тобто до списання грошових коштів з рахунку платник наділений правом змінити реквізит «Призначення платежу» шляхом відкликання платіжного доручення.

Однак, у випадку, якщо грошові кошти вже були списані з рахунку платника та зараховані на рахунок отримувача, переказ набуває статусу завершеного (пункт 30.1 статті 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні»). Тобто з моменту перерахування грошових коштів на рахунок отримувача обов`язок банку з виконання доручення платника вважається виконаним. Внесення змін до призначення платежу такого платіжного доручення є неможливим. А питання уточнення інформації, вказаної у реквізиті «Призначення платежу» виконаного платіжного доручення вирішується сторонами у порядку, узгодженому між ними, без участі банку.

Питання законності зміни призначення платежу платником після списання банком коштів за платіжним дорученням з рахунку такого платника досліджувалось Верховним Судом у справі №809/34/17. Так, у постанові від 19.06.2018 року у справі №809/34/17 Верховний Суд виклав правову позицію, відповідно до якої, зміна волевиявлення у розпорядженні коштами є господарськими правовідносинами та визначається цивільно-правовими угодами, укладеними між сторонами, а платник не позбавлений законодавцем права на обрання шляхів здійснення своєї господарської діяльності у межах цивільного законодавства.

При цьому, згідно висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №904/12527/16, від 26.12.2019 у справі №911/2630/18, отримувач коштів, якщо інше не передбачено договором, не вправі самостійно визначати порядок зарахування коштів, якщо платником чітко визначено призначення платежу.

За результатом дослідження наявних в матеріалах справи платіжних доручень на загальну суму 912000,00 грн, на підставі яких позивачем було здійснено попередню оплату вартості послуг другого етапу впровадження програмних продуктів, судом встановлено, що позивачем було перераховано на користь відповідача грошові кошти у сумі 912 000,00 грн платіжними дорученнями із зазначенням в них призначення платежу «аванс/оплата за впровадження програмного продукту згідно додаткової угоди №2, пункт 2, 3, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11». Тобто вказані грошові кошти були сплачені позивачем на умовах попередньої оплати в рахунок оплати послуг, які визначені у пунктах 2, 3, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11 Кошторису вартості етапів другої черги, відповідно до додаткової угоди №2, та за відсутності доказів наявності згоди уповноваженого представника позивача на зміну призначення платежів, зарахування відповідачем цих платежів в рахунок погашення заборгованості за надані послуги згідно з додатковою угодою №3 (в межах третього етапу) не ґрунтується на нормах закону.

При цьому, сума коштів у розмірі 350000,00 грн, стягнення якої є предметом позову у даній справі, була сплачена позивачем платіжним дорученням від 03.02.2021 року на суму 150000,00 грн та платіжним дорученням від 02.03.2021 року на суму 150000,00 грн з зазначенням позивачем у вказаних платіжних дорученнях призначення платежу «аванс 25% за впровадження ПП згідно додаткової угоди №2 пункт 5».

За таких обставин, враховуючи раніше встановлені судом обставини не надання відповідачем послуг, передбачених пунктом 5 Кошторису вартості етапів другої черги до додаткової угоди №2, та зважаючи на наявні заперечення позивача щодо зарахування вказаної оплати у сумі 350000,00 грн в рахунок оплати за надані послуги по інших етапах впровадження програмного продукту, зазначені кошти підлягають поверненню позивачу як надмірно сплачені саме за додатковою угодою №2.

При цьому, щодо посилання відповідача на факт виконання ним послуг на загальну суму 467000,00 грн згідно з додатковою угодою №3 від 01.09.2021 року, суд зауважує, що предметом позову у даній справі є правовідносини сторін, які виникли в процесі виконання умов саме додаткової угоди №2 в частині надання послуг в рамках другої черги впровадження програмного продукту, а за змістом принципу диспозитивності господарського судочинства, закріпленого у статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Так, під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

При цьому звертаючись до суду, позивач самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, в тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Аналогічні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 14.07.2021 року в справі № 161/2823/19.

Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Наведене означає, що принцип диспозитивності покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, за вирішенням яких позивач звернувся до суду. Суд вирішує лише ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і за загальним правилом не повинен виходити за межі цих вимог. Тобто суд зв`язаний предметом і обсягом заявлених вимог (постанова Верховного Суду від 19 лютого 2019 року у справі № 824/399/17-а).

З огляду на викладене, оскільки позовні вимоги у даній справі стосуються лише правовідносин сторін по додатковій угоді №2, у суду відсутні підстави для виходу за межі позовних вимог та відповідно відсутні підстави для дослідження обставин виконання чи невиконання сторонами умов додаткової угоди №3 в частині наявності або відсутності у позивача заборгованості перед відповідачем за надані послуги з впровадження програмного продукту в рамках третього етапу, при цьому, своїм правом на заявлення зустрічних позовних вимог відповідач у даній справі не скористався.

Відтак, доводи відповідача щодо надання ним послуг по додатковій угоді №3 на загальну суму 467000,00 грн та обставини сплати позивачем на виконання умов вказаної додаткової угоди №3 грошових коштів, суд не приймає до уваги як такі, що не стосуються предмету спору та заявлених позовних вимог.

Водночас суд відзначає, що відповідач не позбавлений права та можливості звернутися до суду з відповідним позовом про стягнення з позивача заборгованості за надані послуги в рамках третьої черги впровадження програмного продукту на виконання умов додаткової угоди №3, під час розгляду якого відповідач має довести підстави своїх позовних вимог, зокрема, обставини щодо виконання ним умов додаткової угоди №3 належним чином та у повному обсязі.

Згідно положень статті 570 Цивільного кодексу України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

Таким чином аванс - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є грошова сума, яка перераховується згідно договору наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за роботи які мають бути виконані. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила лише у випадку невиконання зобов`язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 910/12382/17.

За таких обставин, оскільки матеріалами справи підтверджується факт невиконання відповідачем зобов`язання, за яким передавався аванс, розмір основної заборгованості відповідає фактичним обставинам справи та на момент прийняття рішення доказів повернення грошових коштів відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості у розмірі 350000,00 грн з повернення суми попередньої оплати послуг підлягають задоволенню.

Окрім цього, оскільки відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, позивачем нараховано та заявлено до стягнення 3% річних у розмірі 2 272,60 грн та інфляційні втрати у розмірі 5960,50 грн.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 Цивільного кодексу України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховний Суд №910/12604/18 від 01.10.2019).

Слід також зазначити, що стаття 625 розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги п`ятої ЦК України та визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання. Приписи розділу І книги п`ятої Цивільного кодексу України поширюють свою дію на всі види грошових зобов`язань, у тому числі як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги п`ятої ЦК України), так і на недоговірні зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги п`ятої цього Кодексу).

При цьому у статті 625 Цивільного кодексу України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Не є таким винятком із загального правила випадок, коли покупець має право вимагати повернення суми попередньої оплати на підставі частини другої статті 693 Цивільного кодексу України. З огляду на таку юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов`язань на них поширюється дія положень частини другої статі 625 Цивільного кодексу України (аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 року у справі 918/631/19).

Таким чином здійснення позивачем нарахування інфляційних втрат та 3 % річних на підставі статті 625 Цивільного кодексу України від несплаченої (неповернутої) суми попередньої оплати (авансу) суд визнає правомірним.

За приписами статті 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

У відповідності до частини 1 статті 255 Цивільного кодексу України якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.

При цьому перебіг часу, за який нараховуються проценти річних та інфляційні втрати, починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

Судом встановлено, що спірний договір вважається розірваним з 10.02.2023 року, тому зважаючи на визначений пунктом 7.2.3 договору строк повернення виконавцем авансового платежу за певний етап до дати розірвання договору, граничний строк виконання відповідачем зобов`язання з повернення грошових коштів у сумі 350 000,00 грн припадає на 10.02.2023 року та, відповідно, початком періоду прострочення є 11.02.2023 року.

Проте зважаючи на те, що формулювання позовних вимог відноситься до виключної компетенції позивача у справі, судом при здійсненні розгляду справи приймається до уваги визначений позивачем період прострочення виконання відповідачем грошового зобов`язання з повернення суми попередньої оплати починаючи з 22.02.2023 року.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок заявлених до стягнення процентів річних та інфляційних втрат, з урахуванням визначеного позивачем періоду прострочення судом встановлено, що розмір вказаних нарахувань відповідає вимогам зазначених вище норм цивільного законодавства та умовам договору і є арифметично вірним, а тому вказані вимоги позивача про стягнення з відповідача 2272,60 грн 3% річних та 5960,50 грн інфляційних втрат підлягають задоволенню в повному обсязі.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідач під час розгляду справи не надав суду доказів, які б спростовували заявлені позовні вимоги або свідчили про відсутність у нього обов`язку повернути не використаний аванс, який був сплачений в рамках додаткової угоди №2.

Приймаючи до уваги наведене вище у сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Згідно пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, враховуючи положення статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача.

Керуючись статями 13, 73, 74, 76-80, 129, 236-242, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Ютем-Інжиніринг» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-економічний центр «Інфосервіс» про стягнення 358233,10 грн задовольнити.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-економічний центр «Інфосервіс» (04116, м. Київ, вул. Ванди Василевської, 13, корп. 1, ідентифікаційний код 37354371) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Ютем-Інжиніринг» (08292, Київська обл., м. Буча, вул. Леха Качинського, 3, а/с 1082, ідентифікаційний код 30568931) основний борг у розмірі 350000 (триста п`ятдесят тисяч) грн 00 коп., 3% річних у розмірі 2272 (дві тисячі двісті сімдесят дві) грн 60 коп., інфляційні втрати у розмірі 5960 (п`ять тисяч дев`ятсот шістдесят) грн 50 коп. та судовий збір у розмірі 5373 (п`ять тисяч триста сімдесят три) грн 50 коп.

3. Видати наказ позивачу після набрання рішенням суду законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення, відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України може бути оскаржено до апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 30.10.2023.

Суддя Т.В. Васильченко