Ухвала

від 26.10.2023 по справі 910/11615/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

УХВАЛА

м. Київ

26.10.2023Справа № 910/11615/18

За заявою Дочірньої компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України"

до Державного комунального підприємства "КИЇВЖИТЛОТЕПЛОКОМУНЕНЕРГО"

про банкрутство

Суддя Пасько М.В.

Представники:

від заявника не з`явились,

від боржника не з`явились.

В судовому засіданні приймали участь: Кирищук В.П. - представник Приватного акціонерного товариства "ДТЕК КИЇВСЬКІ ЕЛЕКТРОМЕРЕЖІ", Геркіял І.М. - представник Київської міської ради, Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Чичва О.С. - ліквідатор боржника.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

В провадженні судді Івченка А.М. перебуває справа про банкрутство Державного комунального підприємства "КИЇВЖИТЛОТЕПЛОКОМУНЕНЕРГО".

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.09.2022 відмовлено ліквідатору боржника в задоволенні заяви про покладення субсидіарної відповідальності за зобов`язання боржника.

Постановою Верховного суду від 19.07.2023 скасовано ухвалу Господарського суду міста Києва від 28.09.2022 та направлено на новий розгляд.

В результаті автоматизованого розподілу справу № 910/11615/18 було передано судді Паську М.В.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.08.2023 прийнято справу № 910/11615/18 до провадження в частині розгляду заяви ліквідатора боржника про покладення субсидіарної відповідальності за зобов`язання боржника.

25.09.2023 від Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) надійшли пояснення.

25.09.2023 від Київської міської ради надійшли пояснення.

27.09.2023 від ліквідатора боржника надійшли пояснення.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.09.2023 відкладено розгляд справи на 26.10.2023.

24.10.2023 від Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) надійшли додаткові пояснення.

26.10.2023 від Приватного акціонерного товариства "ДТЕК КИЇВСЬКІ ЕЛЕКТРОМЕРЕЖІ" надійшли пояснення у справі.

У судовому засіданні, розглянувши заяву ліквідатора боржника про покладення субсидіарної відповідальності за зобов`язаннями боржника та стягнення 47.464.059, 80 грн., суд встановив наступне.

В поданій заяві ліквідатор боржника просить суд:

- покласти субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями Державного комунального підприємства "КИЇВЖИТЛОТЕПЛОКОМУНЕНЕРГО" (03057, м. Київ, вул. Довженка, 2, код ЄДРПОУ 05506193) на Київську міську державну адміністрацію (код ЄДРПОУ 00022527, адреса:03680, місто Київ, вулиця Дегтярівська, будинок 31, корпус 2) та Київську міську раду (Код ЄДРПОУ 22883141, 01044, місто Київ, вулиця Хрещатик, будинок 36);

- стягнути солідарно з Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (код ЄДРПОУ 00022527, адреса: 03680, місто Київ, вулиця Дегтярівська, будинок 31, корпус 2) та Київської міської ради (Код ЄДРПОУ 22883141, 01044, місто Київ, вулиця Хрещатик, будинок 36) на користь Державного комунального підприємства "КИЇВЖИТЛОТЕПЛОКОМУНЕНЕРГО" (03057, м. Київ, вул. Довженка, 2, код ЄДРПОУ 05506193) суму у розмірі 47.464.059, 80 грн. (сорок сім мільйонів чотириста шістдесят чотири тисячі п`ятдесят дев`ять гривень вісімдесят копійок).

Подана заява обґрунтована тим, що в результаті дій та бездіяльності Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та Київської міської ради, боржник став неплатоспроможним, що призвело до його банкрутства та унеможливило проведення ним розрахунків з його кредиторами.

Виконавчий орган Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) (далі по тексту - відповідач 1) та Київська міська рада подали (далі по тексту - відповідач 2) до суду заперечення на заяву ліквідатора боржника, в яких зазначили, про неможливість її задоволення, у зв`язку з її не обґрунтованістю та просили суд відмовити в її задоволенні.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що заява ліквідатора боржника не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до частини першої статті 3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Кодексу України з процедур банкрутства, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Частиною шостою статті 12 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Загальні умови та підстави для притягнення до субсидіарної відповідальності за зобов`язаннями боржника у справі про банкрутство визначені Господарським кодексом України (далі - ГК України), Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), Кодексом України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ).

Згідно з частиною першою статті 215 ГК України у випадках, передбачених законом, суб`єкт підприємництва-боржник, його засновники (учасники), власник майна, а також інші особи несуть юридичну відповідальність за порушення вимог законодавства про банкрутство, зокрема фіктивне банкрутство, приховування банкрутства або умисне доведення до банкрутства.

Умисним банкрутством визнається стійка неплатоспроможність суб`єкта підприємництва, викликана цілеспрямованими діями власника майна або посадової особи суб`єкта підприємництва, якщо це завдало істотної матеріальної шкоди інтересам держави, суспільства або інтересам кредиторів, що охороняються законом (частина третя статті 215 ГК України).

Відповідно до частини першої статті 619 ЦК України договором або законом може бути передбачена поряд із відповідальністю боржника додаткова (субсидіарна) відповідальність іншої особи.

Застосування субсидіарної відповідальності у справах про банкрутство урегульовано нормами частини другої статті 61 КУзПБ, чинного на час подання ліквідатором заяви.

Частиною друга статті 61 КУзПБ, передбачено, що під час здійснення своїх повноважень ліквідатор має право заявити вимоги до третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями боржника у зв`язку з доведенням його до банкрутства. Розмір зазначених вимог визначається з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою. У разі банкрутства боржника з вини його засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у тому числі з вини керівника боржника, які мають право давати обов`язкові для боржника вказівки чи мають можливість іншим чином визначати його дії, на засновників (учасників, акціонерів) боржника-юридичної особи або інших осіб у разі недостатності майна боржника може бути покладена субсидіарна відповідальність за його зобов`язаннями. Стягнені суми включаються до складу ліквідаційної маси і можуть бути використані тільки для задоволення вимог кредиторів у порядку черговості, встановленому цим Законом.

Визначене частиною другою статті 61 КУзПБ господарське правопорушення, за вчинення якого засновники (учасники, акціонери), керівник боржника та інші особи, які мають право давати обов`язкові для боржника вказівки чи мають можливість іншим чином визначати його дії, можуть бути притягнуті до субсидіарної відповідальності поряд з боржником у процедурі банкрутства у разі відсутності майна боржника, має обґрунтовуватися сторонами через встановлення складу такого правопорушення (об`єкта, об`єктивної сторони, суб`єкта та суб`єктивної сторони).

Об`єктом цього правопорушення є суспільні відносини у певній сфері, у даному випадку - права кредитора (-ів) на задоволення його (їх) вимог до боржника у справі про банкрутство за рахунок активів боржника, що не можуть бути задоволені внаслідок відсутності майна у боржника.

Об`єктивну сторону такого правопорушення складають дії або бездіяльність певних фізичних осіб та/або юридичних осіб, пов`язаних з боржником, що призвели до відсутності у нього майнових активів для задоволення вимог кредиторів.

Суб`єктами правопорушення є особи визначені частиною другою статті 61 КУзПБ.

Суб`єктивною стороною правопорушення для застосування субсидіарної відповідальності є ставлення особи до вчинюваних нею дій чи бездіяльності (мотиву, мети, умислу чи необережності суб`єкта правопорушення).

Отже субсидіарна відповідальність у справах про банкрутство є самостійним цивільно-правовим видом відповідальності, який за заявою ліквідатора покладається на засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у тому числі керівника боржника при наявності підтвердження вини вказаних осіб у доведенні юридичної особи (боржника у справі про банкрутство) до стану неплатоспроможності. Для застосування такої відповідальності необхідним є встановлення судом складових елементів господарського правопорушення як об`єкт, об`єктивна сторона, суб`єкт та суб`єктивна сторона правопорушення.

З огляду на зміст предмету судового розгляду, доводів сторін та поданих письмових заперечень, на думку суду, необхідним є вирішення питань щодо: змісту та умов застосування субсидіарної відповідальності у справі про банкрутство до суб`єктів субсидіарної відповідальності та ефективності обраного ліквідатором способу захисту інтересів боржника та кредиторів тощо.

Згідно з статтею 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Провадження у справі про банкрутство боржника було відкрито 27.02.2019 року.

Слід зазначити, що Кодекс України з процедур банкрутства набрав чинності 21 квітня, а введений в дію 21 жовтня 2019 року.

Щодо висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 19.07.2023 у справі № 910/11615/18, суд зазначає наступне.

Верховний Суд у постанові від 19.07.2023 у справі № 910/11615/18 звертає увагу, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті З ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Також зауважив, що банкрутство (неплатоспроможність) не є одномоментним процесом, а суд лише констатує цей стан, до якого призводять дії (бездіяльність) у широкому загалом часовому проміжку.

ЄСПЛ у рішенні від 11.12.2018 у справі "Лекич проти Словенії" (Lekic v. Slovenia) визнав таким, що не відповідає принципу добросовісності в комерційній практиці невжиття колишнім керівником компанії за наявності ознак банкрутства заходів до визнання компанії банкрутом в рамках процедури неспроможності фактичне продовження її існування як юридичної особи, не зважаючи на неможливість виконання зобов`язань. Відповідно ЄСПЛ констатував, що заявник не може отримати з цієї ситуації вигоду у вигляді звільнення від зобов`язань. При цьому така відповідальність передбачалася нормами національного законодавства Словенії.

Однак, як зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 по справі № 826/13768/16, що пункт 1 статті Конвенції про захист прав людині основоположних свобод від 04.11.1950 передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. ЄСПЛ зауважує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли б бути ущемлені у разі, якщо було б передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу (див. mutatis mutandis рішення у справах "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії" від 20.09.2011 ("ОАО Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia", заява № 14902/04, пункт 570), "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" від 22.10.1996 ("Stubbings and Others v. the United Kingdom", заяви № 22083/93 і № 22095/93, пункт 51).

Відтак, установлені статтею 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) строки покликані забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів визначеності, і сторонам слід очікувати, що ці норми будуть застосовані.

Доводи Ліквідатора про покладення субсидіарної відповідальності за зобов`язаннями Боржника ґрунтуються на положеннях Господарського кодексу України (далі - ГК України) та ЦК України, які набрали чинності 01.01.2004, а також Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ), який набрав чинності 21.04.2019.

Нормами статті 169 ЦК України встановлено, що територіальні громади діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Територіальні громади можуть створювати юридичні особи публічного права (комунальні підприємства, спільні комунальні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом. Територіальні громади можуть створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.

Підстави та умови субсидіарної відповідальності визначаються положеннями статті 619 ЦК України.

За загальним змістом цієї норми субсидіарна відповідальність повинна бути передбачена договором або законом, така відповідальність настає за умови пред`явлення вимоги до основного боржника та його відмовою від задоволення вимог кредитора або не надсилання відповіді у розумний строк для задоволення вимоги.

Згідно з частиною 1 статті 215 ГК України у випадках, передбачених законом, суб`єкт підприємництва-боржник, його засновники (учасники), власник майна, а також інші особи несуть юридичну відповідальність за порушення вимог законодавства про банкрутство, зокрема фіктивне банкрутство, приховування банкрутства або умисне доведення до банкрутства.

Тобто, виходячи зі змісту вказаної норми, підставою для застосування субсидіарної відповідальності для застосування субсидіарної відповідальності для засновників таких юридичних осіб має бути виключно пряма вказівка закону або договору.

Така відповідальність передбачена, зокрема Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а у подальшому статтею 61 КУзПБ.

Однак, станом на дату прийняття Відповідачами актів про передачу частини основних засобів норми законодавства, норми законодавства, у тому числі норми Цивільного кодексу України, який діяв до 01.01.2004, не містили такого виду цивільної відповідальності як субсидіарна.

Відповідно до пункту 4 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. ТІ (одо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Аналогічні норми щодо господарських відносин зазначені в пункті 4 розділу IX "Перехідні положення" ГКУ.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Згідно з статтею 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Як вже було зазначено, провадження у справі № 910/11615/18 було відкрито ухвалою Господарського суду міста Києва 03.01.2019 за наслідками розгляду апеляційної скарги Дочірньої компанії "Газ України "Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України". Постановою Господарського суду міста Києва від 15.01.2020 у справі № 910/11615/18 Боржника визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.

Відповідно до вимог абзацу другого пункту 3.2. підпункту 3.2. пункту 3 розділу III Методичних рекомендацій щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, затверджених наказом Міністерства економіки України від 19.01.2006 № 14 (далі - Методичні рекомендації) визначення ознак дій з доведення до банкрутства здійснюється за період, що починається за три роки до дати порушення справи про банкрутство, у разі наявності ознак неправомірних дій відповідальних осіб боржника, що призвели до його стійкої фінансової неспроможності, у зв`язку з чим боржник був не в змозі задовольнити в повному обсязі вимоги кредиторів або сплатити обов`язкові платежі.

Однак, як вбачається із матеріалів справи та заяви Ліквідатора, дії Відповідачів, які на думку призвели Боржника до банкрутства, відбулися у 1998-2003 роках. Тобто, Ліквідатор визначає ознаки дій з доведення до банкрутства Боржника за більше ніж двадцять років, а не за три роки, як того вимагає законодавство.

Таким чином, Ліквідатор з порушенням принципів щодо позовної давності та принципу недопустимості застосування зворотної дії законів у часі звертається із заявою про покладення субсидіарної відповідальності на Відповідачів, що є підставою для відмови у задоволенні такої заяви.

Верховний Суд у своїй постанові від 19.07.2023 у справі № 910/11615/18 зазначив, що в оскаржуваних судових рішеннях не встановлено обставину причин відсутності в матеріалах справи висновку Департаменту з питань банкрутства Міністерства юстиції України про наявність ознак фіктивного банкрутства, доведення до банкрутства, приховування стійкої фінансової неспроможності, незаконних дій у разі банкрутства.

Однак, в матеріалах справи № 910/11615/18 (Т. 5, а.с. 98-100) міститься лист Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстицію (м. Київ) (далі - Управління), в якому зазначено з посиланням на абзац другий пункту 5 Порядку проведення аналізу фінансово- господарського стану суб`єктів господарювання щодо наявності ознак фіктивного банкрутства, доведення до банкрутства, приховування стійкої фінансової неспроможності, незаконних дій у разі банкрутства Наказ Міністерства юстиції України від 10.09.2020 № 3105/5, зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 10.09.2020 за № 872/35155 (далі - Порядок), що у разі подання запиту до нього додається фінансово-господарського стану суб`єктів господарювання щодо наявності ознак фіктивного банкрутства, доведення до банкрутства, приховування стійкої фінансової неспроможності, незаконних дій у разі банкрутства (далі - Аналіз), а також документи, на підставі яких проведений Аналіз.

Як встановлено матеріалами справи, Ліквідатор зазначає, що не проводив Аналіз відповідно до вимог Методичних рекомендацій у зв`язку з недостатністю документів, переданих йому керівником Боржника.

Такі ж пояснення Ліквідатор надав Управлінню на його запит, а також надав наявні у нього документи.

Також у вказаному листі Управлінням зазначено, що відповідно до підпункту 3.2. пункту З розділу III Методичних рекомендацій визначення ознак дій з доведення до банкрутства здійснюється за період за три роки до порушення справи про банкрутство.

Відтак, законодавством встановлено обмеження аналізу документів щодо визначення ознак дій з доведення до банкрутства.

У свою чергу, а відповідно до листа Головного управління статистики у м. Києві від 19.04.2019 № 07.2-02/1509 Боржник не подавав фінансову та статистичну звітність за 2015-2018, тому в Управлінні були відсутні документи, які є основними джерелами інформації для проведення аналізу, зокрема, визначення ознак фіктивного банкрутства, доведення до банкрутства, приховування стійкої фінансової неспроможності, незаконний дій у разі банкрутства.

Приписи частини другої статті 61 КУзПБ не встановлюють ознак доведення до банкрутства, які можуть стати підставою для покладення субсидіарної відповідальності на засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у тому числі керівника.

Саме детальний аналіз ліквідатором фінансового становища банкрута у поєднанні з дослідженням ним підстав виникнення заборгованості боржника перед кредиторами у справі про банкрутство, дозволить ліквідатору банкрута виявити наявні чи відсутність дій засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у тому числі керівника боржника щодо доведення до банкрутства юридичної особи.

Разом з тим, частиною першою цієї ж статті визначено, що одним із повноважень ліквідатора у справі про банкрутство є аналіз фінансового становища банкрута.

Отже, підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що саме здійснення аналізу фінансової звітності боржника щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства дасть можливість встановити в діях засновників (учасників, акціонерів) чи керівника доведення до банкрутства та може стати підставою для покладення субсидіарної відповідальності на засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у тому числі керівника.

Як вбачається з матеріалів справи № 910/11615/18 до суду не надходили документи, які б свідчили про те, що в результаті аналізу фінансової звітності Боржника було виявлено, що саме дії чи бездіяльність засновників Боржника призвели до неплатоспроможності Боржника.

Відтак, хоча Ліквідатор звернувся до суду із заявою про покладення субсидіарної відповідальності за зобов`язаннями Боржника в строки, що не перевищують три роки, але намагається покласти субсидіарну відповідальність на Відповідачів за дії та/або бездіяльність, щодо яких сплинули строки позовної давності.

Щодо встановлення складу цивільного правопорушення у вигляді субсидіарної відповідальності, суд зазначає наступне.

Постановою КГС ВС від 16.06.2020 у справі № 910/21232/16 суд надав характеристику субсидіарної відповідальності як цивільного правопорушення, відповідно до змісту якої дослідження обставин поведінки (дій чи бездіяльності), яка повинна знаходитися в причинно-наслідковому зв`язку щодо порушення, передбаченого частиною п`ятою статті 41 Закону про банкрутство, а також встановлення вини суб`єктів субсидіарної відповідальності у справі про банкрутство здійснюються судом, що вирішує спір про субсидіарну відповідальність у справі про банкрутство.

Водночас, вирішуючи питання щодо вини (виду вини) суб`єкта субсидіарної відповідальності, суд мас виходити з обов`язків та повноважень суб`єктів відповідальності стосовно боржника, покладених па них законом та/або статутом, та враховувати при цьому положення частин першої, третьої статті 5 Закону про банкрутство (частин першої, третьої статті 4 КУзПБ).

Щодо об`єктивної сторони порушення для покладення субсидіарної відповідальності у справі про банкрутство, то, на відміну від норм КК України та КУпАП, в нормах яких законодавець конкретно навів диспозицію кримінального та адміністративного порушення норм законодавства про банкрутство (зокрема, з доведення до банкрутства, за які особа притягається до кримінальної відповідальності), норми частини п`ятої статті 41 Закону про банкрутство хоча і містять диспозицію (зміст) правопорушення - "доведення до банкрутства", за яке передбачена "санкція" у вигляді субсидіарної відповідальності, однак не конкретизують дїї/бездіяльність суб`єктів цієї відповідальності, які вказують (доводять) на його існування.

У зв`язку з цим у спорах про покладення субсидіарної відповідальності виникає проблема щодо доведення суб`єктом звернення (ліквідатором) та об`єктивного встановлення судом обставин існування такого правопорушення.

Тому для вирішення питання щодо кола необхідних і достатніх обставин, які мають бути доведені суб`єктом звернення (ліквідатором) та, відповідно, підлягають встановленню судом для покладення субсидіарної відповідальності, Верховний Суд з огляду на диспозицію частини першої статті 215 ГК України та частини п`ятої статті 41 Закону про банкрутство, з урахуванням підстав для порушення справи про банкрутство (стаття 1, частина третя статті 10, стаття 11 Закону про банкрутство), дійшов висновку про необхідність конкретизації об`єктивної сторони правопорушення з доведення до банкрутства / банкрутства з вини відповідальних суб`єктів, за які покладається субсидіарна відповідальність, беручи до уваги, зокрема, сукупність таких обставин щодо боржника та дій (бездіяльності) відповідальних суб`єктів:

1) вчинення суб`єктами відповідальності за відсутності у боржника будь-яких активів, будь- яких дій/бездіяльності, спрямованих на набуття/збільшення кредиторської заборгованості боржника без наміру її погашення (вказівка на вчинення правочину без наміру його реального виконання боржником через відсутність матеріальних, фінансових, інформаційних, технічних, кадрових ресурсів; невиконання податкових зобов`язань, бездіяльність щодо стягнення дебіторської заборгованості тощо). При цьому не забезпечені реальними активами внески до статутного фонду боржника не вважаються активами;

2) прийняття суб`єктами відповідальності рішення, вказівка на вчинення майнових дій з виведення активів боржника за наявності у боржника заборгованості та за відсутності будь- яких інших ресурсів (перспектив їх отримання боржником) для погашення заборгованості боржника (що вказує на мету - ухилення від погашення боржником заборгованості та її збільшення);

3) прийняття суб`єктами відповідальності рішення, вказівка на вчинення дій/бездіяльності з набуття/збільшення кредиторської заборгованості боржника в один і той самий період часу (податковий період тощо) або з незначним проміжком часу з прийняттям рішення, вказівкою на вчиненням майнових дій з виведення активів боржника за відсутності будь-яких інших ресурсів (перспектив їх отримання боржником) для погашення заборгованості боржником.

У цих висновках КГС ВС звернувся, зокрема, до своїх правових позицій, викладених у постановах від 30.01.2018 у справі № 923/862/15, від 05.02.2019 у справі № 923/1432/15 та від 10.03.2020 у справі № 902/318/16.

При цьому, оцінюючи будь-які дії/бездіяльність суб`єктів відповідальності (відповідно до наведених моделей) щодо покладення на них субсидіарної відповідальності у справі про банкрутство, суд має відмежовувати дії та обставини, які належать до ризиків підприємницької/господарської діяльності (стаття 42 ГК України).

Спеціальними умовами для субсидіарної відповідальності за наведені дії/бездіяльність суб`єктів відповідальності окрім вини є наслідки у вигляді недостатності виявленого у процедурі банкрутства майна боржника, що підлягає включенню до ліквідаційної маси, для задоволення вимог кредиторів, різниця між вартісними показниками яких і є мірою субсидіарної відповідальності.

З огляду на положення статті 73 та частини першої статті 74 ГПК України (щодо покладеного на сторону/учасника у справі про банкрутство тягаря доведення обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень), Верховний Суд наголошує, що обставини існування або відсутності будь-якого з наведених елементів/складових об`єктивної сторони цивільного правопорушення (стверджуваних або заперечуваних: вчинення дії, бездіяльність, існування боргу в період вчинення боржником майнової дії тощо), мають бути доведені у встановленому законом порядку.

Відсутність (ненадання) належних доказів на підтвердження елементів/складових об`єктивної сторони порушення, тобто дій/бездіяльності конкретної особи (суб`єкта відповідальності, що вказують на доведення до банкрутства або банкрутства, спростовує існування об`єктивної сторони порушення з доведення до банкрутства (банкрутство) і позбавляє суд підстав визначити суб`єктів відповідальності, встановити вину у діях/бездіяльності цих осіб та покласти субсидіарну відповідальність на її суб`єктів.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові КГС ВС від 14.07.2020 у справі № 904/6379/16.

Щодо реалізації Київською міською радою та Київською міською державною адміністрацією повноважень органів місцевого самоврядування з управління об`єктами комунальної власності, суд зазначає наступне.

Правовими підставами щодо реалізації Відповідачами повноважень Ліквідатор зазначає положення статей 24, 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", якими визначено право комунальної власності та повноваження органів місцевого самоврядування щодо управління майном комунальної власності, здійснення правомочностей щодо володіння, користування та відчуження об`єктами права комунальної власності, передача об`єктів права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичними та фізичним особам.

Також, Ліквідатор зазначає про належність Відповідача 1 до системи органів місцевого самоврядування відповідно до Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ", яка є виконавчим органом місцевого самоврядування.

Так, Ліквідатором у якості об`єктивної сторони цивільного правопорушення зазначено виявлення актів місцевого самоврядування відповідно до яких, на думку Ліквідатора, відбулось виведення всіх основних фондів Боржника, що і призвело до банкрутства. При цьому кваліфікуючою ознакою Ліквідатор зазначає залишення кредиторської заборгованості у Боржника та її не передавання разом з основними фондами.

Виявленими актами, які призвели, на думку Ліквідатора, банкрутство Боржника зазначено такі документи:

- Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 03.11.1998 № 2192 "Про передачу АК "КИЇВЕНЕРГО" основних фондів, що належать до комунальної власності територіальної громади м. Києва":

- Загальний акт прийому - передачі основних засобів з балансів Державного комунального підприємства "КИЇВЖИТЛОТЕПЛОКОМУНЕНЕРГО" на підставі Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 03.11.1998 № 2192;

- Акти прийому передачі теплових мереж, вузлів приєднання, споруд та обладнання, бойлерів, механізмів, устаткування, обладнання і т.п. на підставі Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 03.11.1998 № 2192.

- Рішення Київської міської ради від 21.12.2000 № 128/1105 "Про передачу майна в управління акціонерній енергопостачальній компанії "КИЇВЕНЕРГО":

- Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 30.03.2001 № 611 "Про передачу в управління АК "КИЇВЕНЕРГО" майна територіальної громади м. Києва";

- Акт приймання-передачі майна територіальної громади м. Київ, що перебувало на балансі Державного комунального підприємства "КИЇВЖИТЛОТЕПЛОКОМУНЕНЕРГО" від 10.07.2001.

- Рішення Київської міської ради від 25.09.2003 № 54/928 "Про питання передачі майна, що належить територіальній громаді міста Києва, акціонерній енергопостачальній компанії "КИЇВЕНЕРГО".

Крім того, зазначає неправомірне прийняття розпорядження КМДА від 03.11.1998 № 2169, без наявності повноважень - а саме відсутності відповідного рішення КМР, всупереч вимогам Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Однак, такі твердження не відповідають вимогам законодавства, яке було чинним станом на дату прийняття вказаного документу.

Суд бере до уваги, що відповідно до рішення Київської міської ради від 20.06.2002 № 28/28 "Про утворення виконавчого органу Київської міської ради та затвердження його структури і загальної чисельності" Київська міська державна адміністрація набула статусу виконавчого органу Київської міської ради та відповідно органу місцевого самоврядування.

Відтак, прийняття розпорядження КМДА від 03.11.1998 № 2169 було здійснено як органом виконавчої влади відповідно до ввірених розпорядженням Представника Президента повноважень щодо органу управління Боржника.

В свою чергу, 15.03.1991 було введено в дію закон Української РСР "Про власність", який зберігав чинність до 2007 року. Згідно норм цього Закону, власність в Україні виступала в таких формах: приватна, колективна та державна. Всі форми власності визнаються рівноправними.

До державної власності в Україні належали загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб`єктом права загальнодержавної (республіканської) власності була держава в особі Верховної Ради України. Суб`єктами права комунальної власності визнавалися адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Отже, комунальної власності як окремої форми власності на той час ще не існувало. Місцеві ради народних депутатів хоч і визнавалися органами місцевого та регіонального самоврядування, але все майно та кошти, що становили їх фінансово-економічну основу, належали до державної форми власності і передавалися місцевим радам народних депутатів лише в управління.

Здійснення розподілу майна, яке передавалося державою в "комунальну власність" відповідним радам народних депутатів, регламентувалося постановою Кабінету міністрів України від 05.11.1991 № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю".

Комунальна власність як самостійна форма власності в Україні з явилася з ухваленням у 1996 р. Конституції України, стаття 41 якої містить положення про три форми права власності в Україні - державну, комунальну та приватну.

Остаточне завершення процесу формування комунальної власності відбулося з набранням чинності 12 червня 1997 р. Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". Відповідно до прикінцевих та перехідних положень цього закону, майно, яке до прийняття Конституції України у встановленому законодавством порядку передане державою до комунальної власності адміністративно-територіальних одиниць та набуте ними на інших законних підставах є комунальною власністю відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст.

Зі змісту статті 2 Закону України "Про підприємства в Україні" організаційно-правова форма така як державне комунальне підприємство визначалось як засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць.

Законом України "Про власність" було визначено державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України.

При цьому комунальна власність була складовою державної власності, яка закріплена за відповідним органом управління - Відповідачем 1.

Зазначена інформація підтверджується відомостями з Єдиного реєстру юридичних осіб фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, у якому зазначено орган управління підприємством - Відповідача 1, яка станом на дату затвердження Статуту Боржника виконувала повноваження місцевого органу виконавчої влади.

14.10.1998 було підписано Угоду про позику (Проект реабілітації та розширення централізованого теплопостачання м. Києва) між Україною та Міжнародним банком реконструкції та розвитку, яку ратифіковано Законом України "Про ратифікацію Угоди про позику (Проект реабілітації та розширення централізованого теплопостачання м. Києва) між Україною та Міжнародним банком реконструкції та розвитку"

Боржник - це компанія, заснована як державне муніципальне підприємство, що знаходиться у повній власності міської влади Києва згідно з наказом Представника Президента України в місті Києві № 368 від 29.05.1992, та зареєстроване в Київській міській державній адміністрації 01.07.1992, включаючи будь-яких правонаступників Боржника.

Проект мав на меті: (і) покращання виробничих потужностей системи централізованого теплопостачання м. Києва, зокрема підвищення її надійності та технічного рівня, аби краще задовольняти теперішні та майбутні потреби; (іі) реконструювати існуючі та запровадити сучасні технології й матеріали в цій системі для продовження терміну її використання, збільшити її ефективність, збереження, а також (ііі) розвинути теорію та практику відшкодування виробничих витрат, підтримати заходи, спрямовані на зміцнення організаційної структури та комерціалізацію АК "Київенерго" і Боржника, щоб досягти оптимальних показників стосовно послуг в галузі централізованого теплопостачання м. Києва, сприяти виконанню Проекту, а також можливій приватизації послуг в галузі централізованого теплопостачання м. Києва.

Відтак, вирішення питань діяльності Боржника належало саме до повноважень Київської міської державної адміністрації. Адже, відповідно до положень Закону України "Про розподіл майна державного та комунальної власності" та Закону України "Про підприємства в Україні" таке майно вважалось власністю відповідних адміністративно-територіальних одиниць, яке у свою чергу відповідно до Закону України "Про власність" відносилось до державної власності.

У зв`язку з цим, така передача майна зумовлена реалізацією заходів передбачених міжнародним договором необхідністю виконання позитивного обов`язку органів місцевого самоврядування щодо забезпечення населення якісними житлово-комунальними послугами.

При цьому при оцінці розпорядження КМДА від 03.1 1.1998 року № 2192 "Про передачу АК "Київенерго" слід враховувати особливості Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" та відповідно постанови Кабінету Міністрів України від 21.09.1998 № 1482 "Про передану об`єктів права державної та комунальної власності", нормами якої передбачено передачу з комунальної у державну власність майна підприємств.

Крім того, передача в користування об`єктів відбувалась з власності адміністративно-територіальної одиниці в загальнодержавну власність, які відповідно були елементами державної власності. Відтак, вказане розпорядження прийнято в межах, в порядку та у спосіб передбачений законодавством.

При цьому вказаний документ не може бути розцінено як підставу для доведення до банкрутства, адже після вказаного документу було прийнято цілу низку рішень Київської міської ради, на які посилається Ліквідатор, якими підтверджується перебування у віданні Боржника майна, яке значно перевищує обсяг визначеного розпорядженням та актами приймання-передачі майна.

У свою чергу, подальше прийняття рішень про передачу активів Боржника свідчить про здатність здійснювати господарську діяльність підприємством.

Також, суд звертає увагу на те, що Відповідачі не є засновниками Боржника, що свідчить про невизначений статус органу управління Боржника, яким станом на дату затвердження Статуту, був місцевим орган виконавчої влади.

Крім того, Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 20.06.20.07 № 5-рп/2007 у справі за конституційним зверненням ВАТ "Кіровоградобленерго" про офіційне тлумачення положень частини восьмої статті 5 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон) звернув увагу на наступне.

Виходячи з викладених положень, Конституційний Суд України вважає, що метою наділення територіальних громад правом комунальної власності є в першу чергу використання майнових об`єктів для задоволення нагальних потреб жителів цих громад у невідкладних послугах, і лише в другу чергу право цієї форми власності призначено для доцільного, економного та ефективного використання майна територіальних громад в інших інтересах їх жителів.

Оскільки органи місцевого самоврядування не є суб`єктами господарювання і їм заборонено здійснювати підприємницьку діяльність, то істотне значення має правильний вибір ними організаційно-правової форми утворюваних цими органами суб`єктів господарювання.

Якщо головною метою суб`єкта господарювання в комунальному секторі економіки є виробництво продуктів чи послуг для задоволення нагальних потреб жителів відповідної територіальної громади, наприклад, з водопостачання, опалення, вивезення сміття та відходів тощо, то його організаційно-правовою формою має ставати комунальне унітарне підприємство.

Конституційний Суд України, аналізуючи положення частини восьмої статті 5 Закону, наголошує, що комунальні унітарні підприємства є суб`єктами господарювання, які надають життєво необхідні послуги населенню, і в основі їх діяльності покладені інтереси територіальної громади.

У випадках, коли основною метою діяльності суб`єкта господарювання у комунальному секторі економіки зазначено отримання прибутку, його організаційно-правовою формою має стати господарське товариство з відповідною часткою комунальної власності у статутному фонді. Господарські товариства проводять свою діяльність на основі права власності, утворюються для ведення виключно підприємницької діяльності, метою якої є отримання прибутку, а не досягнення якогось іншого соціального результату. Здійснення корпоративних прав органами місцевого самоврядування щодо господарських товариств переслідує мету доцільного, економного та ефективного, використання комунальної власності, а не задоволення нагальних потреб жителів територіальної громади. Тому статтею 24 ГК України не передбачено віднесення таких господарських товариств до суб`єктів господарювання, щодо яких здійснюється управління територіальних громад та органів місцевого самоврядування через систему їх організаційно-господарських повноважень.

За принципом розмірності, що є елементом ідеї права та ідеології справедливості, встановлене у частині восьмій статті 5 Закону обмеження прав кредиторів суб`єктів господарювання у комунальному секторі економіки па задоволення своїх вимог у провадженнях у справах про банкрутство має відповідати правомірній та суспільно необхідній меті. Для з`ясування розмірності в обмеженні прав цих кредиторів слід враховувати закріплену в установчих документах їх неплатоспроможних боржників основну мету діяльності останніх та відповідність цій меті організаційно-правової форми суб`єктів господарювання.

Оцінюючи співвідношення цілей державної політики з питань банкрутства щодо комунальних унітарних підприємств та обмеженням державою прав кредиторів названих підприємств на справедливий судовий розгляд, що закріплене у частині восьмій статті 5 Закону, Конституційний Суд України вважає, що це обмеження є розмірним (пропорційним) та суспільно необхідним для задоволення нагальних потреб жителів територіальних громад, які можуть отримувати відповідні комунальні послуги виключно від таких категорій підприємств. Цією нормою оптимально врівноважено права і законні інтереси жителів територіальних громад на отримання життєво необхідних послуг від комунальних унітарних підприємств, з одного боку, та права і законні інтереси кредиторів цих суб`єктів господарювання - з іншого. Таким чином, припис частини восьмої статті 5 Закону поширюється на комунальні унітарні підприємства.

Аналіз частини восьмої статті 5 Закону щодо суспільної потреби в обмеженні права на справедливий судовий розгляд кредиторів господарських товариств, в яких органи місцевого самоврядування є власниками корпоративних прав, показав, що з огляду на основну мету діяльності названих товариств, якого є отримання прибутку, це обмеження не є суттєво необхідним для задоволення нагальних потреб жителів відповідної територіальної громади. Отже, обмеження права на справедливий судовий розгляд не може вважатися розмірним (пропорційним) щодо кредиторів господарських товариств, в яких органи місцевого самоврядування є власниками корпоративних прав, тому припис частини восьмої статті 5 Закону не поширюється на названі господарські товариства. Цей висновок підтверджується логічним і граматичним тлумаченням оспорюваного припису, оскільки в ньому йдеться виключно про підприємства, а не господарські товариства.

Таким чином, суд не погоджується із зазначеною у заяві Ліквідатора інформацією про те, що Боржник є комунальним підприємством, що засноване на базі майна комунальної власності територіальної громади міста Києва, яке закріплювалось за ним на праві повного господарського відання. Єдиним учасником Боржника є Київська міська державна адміністрація як орган державної влади.

Також, суд звертає увагу, що питання передачі майна від боржника до АК "Київенерго" неодноразово досліджувалось у судовому порядку. Так, положення Угоди щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу міста Києва неодноразово були предметом дослідження в тому числі і суду касаційної інстанції, зокрема у постанові Вищого господарського суду України від 19.04.2011 у справі № 37/229. Судами було встановлено, що передача мереж та відповідно укладання Угоди не суперечили ні вимогам діючого на час розгляду, ні вимогам діючого станом на дату прийняття законодавства. Аналогічний висновок містився у постанові Вищого господарського суду від 21.01.2010 у справі № 25/216.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання правочину недійсним; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Відтак, суд відхиляє твердження Ліквідатора про незаконність актів Київської міської ради та Київської міської державної адміністрації, оскільки дані документи не оскаржувалися у судовому порядку.

Натомість, арбітражний керуючий, ні як розпорядник майна, ні як ліквідатор не звертався до суду з позовом про визнання актів Відповідачів протиправним.

Водночас Ліквідатором не спростовано із наданням належних та достатніх доказів протилежного тому, що відповідно до пункту 9 розпорядження Київської міської державної адміністрації від 03.11.1998 № 2192 АК "Київенерго" є правонаступником Боржника, а відповідно до підпунктів 7.2., 7.4. пункту 7 розпорядження від 30.03.2001 № 611 АК "Київенерго" надасть допомогу Боржнику у витребуванні дебіторської заборгованості та погашенні кредиторської заборгованості, а також здійсненні розрахунків по іншим пасивам і активам; забезпечить приймання дебіторської та кредиторської заборгованості Боржника.

Також, Ліквідатором не надано доказів оскарження дій/бездіяльності АК "Київенерго", яке на думку Ліквідатора не виконало вказаних пунктів актів Відповідачів, а також доказів звернення з цього приводу до АК "Київенерго", яке визнано банкрутом лише 24.09.2020 на підставі постанови Господарського суду Донецької області від 24.09.2020 у справі № 905/1965/19.

З метою з`ясування заборгованості перед Боржником за спожиті енергоносії населенням, бюджетними установами та організаціями, Ліквідатор також не звертався за інформацією до районних у місті Києві державних адміністрацій, яким було доручено пунктом 8 розпорядження Київської міської державної адміністрації від 30.03.2001 № 611 забезпечити складання відповідних актів звірок для подальшої передачі її АК "Київенерго".

Щодо розміру субсидіарної відповідальності, суд зазначає наступне.

Аргументи Ліквідатора щодо визначення ним розміру субсидіарної відповідальності Відповідачів із врахуванням розміру основної грошової винагороди Ліквідатора у розмірі 500.538,97 гривень (станом на 30.06.2022) не ґрунтуються на нормах чинного законодавства.

Так, відповідно до приписів частини другої статті 61 КУзПБ під час здійснення своїх повноважень ліквідатор має право заявити вимоги до третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями боржника у зв`язку з доведенням його до банкрутства. Розмір зазначених вимог визначається з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою.

У разі банкрутства боржника з вини його засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у тому числі з вини керівника боржника, які мають право давати обов`язкові для боржника вказівки чи мають змогу іншим чином визначати його дії, на засновників (учасників, акціонерів) боржника - юридичної особи або інших осіб у разі недостатності майна боржника може бути покладена субсидіарна відповідальність за його зобов`язаннями.

Стягнені суми включаються до складу ліквідаційної маси і можуть бути використані лише для задоволення вимог кредиторів у порядку черговості, встановленому цим Кодексом.

Статтею 30 КУзПБ встановлено, що сплата основної винагороди арбітражного керуючого за виконання ним повноважень розпорядника майна, ліквідатора, керуючого санацією, керуючого реструктуризацією, керуючого реалізацією здійснюється за рахунок коштів, авансованих заявником (кредитором або боржником) на депозитний рахунок господарського суду, який розглядає справу, до моменту подання заяви про відновлення відкриття провадження у справі.

У разі якщо процедура триває після закінчення авансованих заявником коштів, основна винагорода арбітражного керуючого сплачується за рахунок коштів, одержаних боржником - юридичною особою у результаті господарської діяльності, або коштів, одержаних від продажу майна боржника, яке не перебуває в заставі.

Таким чином надання послуг професійного (ліцензованого) арбітражного керуючого відбувається на платній основі, оскільки безпосередньо КУзПБ встановлені мінімальні гарантії щодо оплати послуг арбітражного керуючого - ліквідатора на рівні трьох мінімальних заробітних плат, а також встановлені спеціальні джерела оплати послуг та відшкодування витрат арбітражного керуючого, а саме: за рахунок коштів, одержаних боржником - юридичною особою у результаті господарської діяльності, або коштів, одержаних від продажу майна боржника, яке не перебуває в заставі.

Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 30.01.2019 у справі № 910/32824/15 відзначила, що ініціюючи провадження у справі про банкрутство кредитори, як споживачі послуг арбітражного керуючого, котрі очікують на результат його діяльності, мають усвідомлювати, що надавши на свій ризик згоду на участь у справі про банкрутство, однак не знайшовши майна, як джерела своїх доходів і покриття видатків, арбітражний керуючий правомірно очікує покриття забезпечення процедури, яке у такому випадку лягає тягарем на кредиторів (кредитора) неплатоспроможного боржника.

Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").

Також, судом враховано, що Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики, а роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Кантоні проти Франції" від 11.11.1996 ["Cantoni v. Frace", заява № 17862/91, §31-32), "Вєренцов проти України" від 11.04.2013 ("Vyerentsov v. Ukraine", заява № 20372/11, §65)].

Крім того, суд керується тим, що судовий розсуд - це право суду, яке передбачене та реалізується на підставі чинного законодавства, що надає йому можливість під час прийняття судового рішення (вчинення процесуальної дії) обрати з декількох варіантів рішення, встановлених законом, чи визначених на його основі судом (повністю або частково за змістом та/чи обсягом), такий, що є найбільш оптимальним в правових і фактичних умовах розгляду та вирішення справи, з метою забезпечення верховенства права, справедливості та ефективного поновлення порушених прав та інтересів учасників судового процесу.

Частиною 3 статті 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 74 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ст. 77 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

З системного аналізу викладеного вище, суд дійшов висновку відмовити ліквідатору боржника в задоволенні поданої заяви.

Керуючись ст. ст. 60, 61 Кодексу України з процедур банкрутства, ст. ст. 233, 234 Господарського процесуального кодексу України, суд -

УХВАЛИВ:

1.Відмовити ліквідатору боржника в задоволенні заяви про покладення субсидіарної відповідальності за зобов`язання боржника в розмірі 47.464.059,80 грн.

2.Ухвала набрала чинності негайно після її оголошення та підлягає оскарженню в установленому законом порядку.

Суддя М.В. Пасько

Повний текст ухвали складено 02.11.2023.