Рішення

від 06.11.2023 по справі 120/9822/23

ВІННИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

06 листопада 2023 р. Справа № 120/9822/23

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Маслоід Олени Степанівни, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом: Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (вул. Пирогова, 135А, м. Вінниця, 21100)

до:Фермерського господарства "Велес-Агро М." (вул. Гагаріна, 73/2, с. Соколова, Хмільницький р-н, Вінницька обл., 22009)

про: стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернулось Вінницьке обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (далі - позивач) з адміністративним позовом до Фермерського господарства "Велес-Агро М." (далі - відповідач) про стягнення з відповідача адміністративно-господарської санкції в сумі 91 068, 55 грн. та пені за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій в сумі 4 735, 25 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що відповідачем у 2022 році не забезпечено встановленого нормативу одного робочого місця для працевлаштування особи з інвалідністю у зв`язку з чим він мав сплатити адміністративно-господарські санкції в розмірі 91 068 грн. 55 коп. Водночас відповідачем зазначена сума у встановлені строки не сплачена, що зумовило нарахування пені в розмірі 4 735 грн. 25 коп. З метою стягнення з відповідача вказаних сум, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Ухвалою суду від 10.07.2023 року дану позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження, а також визначено, що вона буде розглядатись в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

08.08.2023 року за вх.№46160/23 до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому наведено заперечення проти заявлених позовних вимог. Аргументуючи свою позицію відповідач зазначає, що з 01.04.2013 року й по теперішній час в нього працює ОСОБА_1 , який з 28.01.2016 року є особою з інвалідністю 3 групи. З огляду на викладене, відповідач вважає, що ним виконано норматив про працевлаштуванню особи з інвалідністю, а відтак заявлені позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

15.08.2023 року за вх. №47850/23 до суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій підтримано заявлені позовні вимоги.

Ч. 4 ст. 243 КАС України передбачено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

У відповідності до вимог ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Дослідивши усі обставини справи та надавши їм юридичну оцінку, суд встановив наступне.

Середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу відповідача складає 24 особи.

Таким чином, норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю складає 1 робоче місце.

01.04.2013 року відповідачем прийнято на роботу ОСОБА_1 , який працює у відповідача дотепер, що підтверджується записом №7 в трудовій книжці зазначеної особи, довідкою Пенсійного фонду України фоки ОК-7. ОСОБА_1 є особою з інвалідністю.

Відповідно до листа Вінницького обласного центру зайнятості від 07.06.2023 року відповідачем протягом 2022 року не подавались звіти за формою № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» для осіб з інвалідністю, які не досягли пенсійного віку.

Позивач вважає, що відповідач не виконав нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю в кількості одного робочого місця, і, як наслідок, повинен сплатити санкції в сумі 91 068, 55 грн.

Водночас, за порушення термінів сплати вищезазначених санкцій відповідач зобов`язаний сплатити пеню у сумі 4 735, 25 грн., яка розрахована починаючи з наступного дня граничного строку сплати адміністративно-господарських санкцій по день звернення до суду з цим позовом.

З метою стягнення з відповідача сум адміністративно-господарських санкцій та пені позивач звернувся до суду з даним позовом.

Визначаючись стосовно позовних вимог, суд виходив з наступного.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно вимог ст. 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Правові засади соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні, що гарантують їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами, визначаються Законом України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" №875-ХІІ від 21.03.1991 року (далі Закон №875-ХІІ).

Відповідно до ст. 17 Закону №875-ХІІ, з метою реалізації творчих і виробничих здібностей осіб з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів у разі потреби створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей осіб з інвалідністю.

Норми ст. 18 Закону №875-ХІІ встановлюють обов`язок для підприємства, установи, організації, фізичних осіб, які використовують найману працю, виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для таких осіб умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно із ст. 18-1 вказаного Закону особа з інвалідністю, яка не досягла пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованим у державній службі зайнятості як безробітний. Рішення про визнання особи з інвалідністю безробітним і взяття її на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів. Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

Ч. 1, 2, 4, 10 ст. 19 Закону №875-ХІІ передбачено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі 4 відсотки середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті та з урахуванням вимог статті 18 цього Закону, і здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативу робочих місць. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з частиною першою цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичною особою, яка використовує найману працю, осіб з інвалідністю, для яких це місце роботи є основним.

Керівники підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, у разі незабезпечення виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю несуть відповідальність у встановленому законом порядку.

Ст. 20 №875-ХІІ передбачено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування осіб з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю.

Системний аналіз наведених норм доводить, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій, громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю. Вказаний норматив коливається залежно від кількості працюючих осіб. Чинне законодавство покладає на роботодавців обов`язок щодо виділення та створення робочих місць саме для працевлаштування осіб з інвалідністю, а обов`язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого нормативу, покладається як на роботодавця, так і на державну службу зайнятості.

Судом встановлено, що відповідач перебуває на обліку у позивача як підприємство, яке у своїй діяльності використовує найману працю.

Середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу відповідача складає 24 особи.

Таким чином, норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю складає 1 робоче місце.

Тобто, відповідно до нормативів, відповідач повинен був забезпечити одне робоче місце для працевлаштування особи з інвалідністю. Натомість у розрахунку позивача в графі "середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлено інвалідність, осіб" зазначено "0".

В той же час матеріалами справи підтверджується, що 01.04.2013 року відповідачем працевлаштовано особу з інвалідністю, яка працює у відповідача й дотепер.

Позивач посилається на невиконання відповідачем нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, зокрема, зазначає, що відповідач не вжив усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення, адже ним не подавалися до центру зайнятості звіти за формою№3-ПН про попит на робочу силу для працевлаштування осіб з інвалідністю.

Суд зауважує, що передбачена ч. 1 ст. 20 Закону №875-ХІІ міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов`язку сплатити адміністративно-господарські санкції на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або в разі порушення роботодавцем вимог ч. 3 ст. 18 Закону, а саме, не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування осіб з інвалідністю, або в разі порушення роботодавцем вимог ч. 3 ст. 17, ч. 2, 3, 5 ст. 19 Закону, що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні інваліда, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.

Ч. 1 ст. 238 Господарського кодексу України передбачено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб`єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб`єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Ч. 2 вказаної статті передбачено, що види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами.

Серед переліку адміністративно-господарських санкцій, встановленого у ч. 1 ст. 239 Господарського кодексу України вказано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб`єктів господарювання, зокрема, адміністративно-господарський штраф, а також і інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.

Як вже зазначалось положеннями ст. 18 та ст. 18-1 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" встановлено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Натомість пошук підходящої роботи для осіб з інвалідністю здійснює державна служба зайнятості, а відтак, обов`язок підприємства зі створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.

Приписами п. 4 ч. 3 ст. 50 Закону України «Про зайнятість населення» №5067-VI від 05.07.2012 року визначено, що роботодавці зобов`язані своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).

Порядок подання інформації про наявність вакансій врегульований Наказом Міністерства економіки України від 12.04.2022 року №827-22 (далі - Порядок).

Таким чином, Порядком встановлена єдина форма призначена для інформування центру зайнятості та населення про наявність вільних робочих місць, в тому числі призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю, та порядок її подання.

Згідно п.п. 1.4, 1.5 Порядку форма №3-ПН подається юридичними особами, фізичними особами - підприємцями, які в межах трудових відносин використовують працю фізичних осіб, за наявності попиту на робочу силу (вакансії).

Форма № 3-ПН заповнюється та подається роботодавцем до філії міжрегіонального/регіонального центру зайнятості (або до міського, районного, міськрайонного центру зайнятості - до дати припинення їхньої діяльності) незалежно від місцезнаходження роботодавця з дня виникнення в нього потреби в підборі працівників та/або з дати відкриття вакансії, але не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення нового робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.

Отже, своєчасно та в повному обсязі надавши інформацію про попит на вакансії підприємство, фактично, вживає усіх залежних від нього передбачених законом заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Суд вказує, що покладення на роботодавця обов`язку зі створення робочого місця та подання до відповідного органу інформації про наявні вакансії має єдину мету працевлаштувати особу з інвалідністю.

З матеріалів справи вбачається, що у відповідача з 01.04.2013 року й дотепер працює ОСОБА_1 , який є особою з інвалідністю.

Таким чином в ході розгляду справи судом встановлено, що відповідачем виконано обов`язок, передбачений нормами чинного законодавства щодо виконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю.

Враховуючи зазначене, суд доходить висновку, що вказані обставини свідчать про відсутність підстав для застосовування до відповідача адміністративно-господарських санкцій, передбачених ст. 20 ЗУ "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", в сумі 91 068, 55 грн. відносно відповідача відсутні. Як наслідок відсутні також підстави і для стягнення з відповідача пені за порушення строків сплати суми адміністративно-господарських санкцій в розмірі 4 735, 25грн.

Отже, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтримку заявлених позовних вимог, суд констатує відсутність підстав для задоволення позовної заяви.

У зв`язку із тим, що позивач є суб`єктом владних повноважень, та те, що у задоволенні позову відмовлено, суд не стягує та не присуджує на користь позивача судові витрати.

Поряд з цим, з матеріалів справи судом встановлено, що відповідачем у цій справі понесено витрати на правничу допомогу.

Так, відповідач у відзиві на позовну заяву просить відшкодувати витрати на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 6 000 грн.

Вирішуючи по суті питання про розподіл судових витрат, суд керується наступними мотивами.

Відповідно до ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Ст. 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно з ч. 2 ст. 16 КАС України представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначено Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Так, відповідно до ст. 1 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»:

договір про надання правової допомоги домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (п. 4);

інші види правової допомоги види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6);

представництво вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п. 9).

Згідно з положеннями ст. 19 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності є, зокрема, надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.

Ч. 2 та 3 ст. 134 КАС України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно ст. 30 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Відповідно до ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до ч. 7, 9 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Системний аналіз вказаних законодавчих положень доводить, що стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень підлягають компенсації документально підтверджені судові витрати, до складу яких входять, у тому числі, витрати пов`язані з оплатою правової допомоги. Склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі: сторона, яка бажає компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона має право подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат.

На підтвердження цих обставин суду надаються договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших понесених стороною витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги. Такі документи повинні бути оформлені у визначеному законом порядку та відповідати критеріям належності, допустимості, достатності та достовірності.

При цьому, покладення обов`язку довести неспівмірність витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, не можуть нівелювати положень ст. 139 КАС України щодо обставин, які враховує суд при вирішенні питання про розподіл судових, зокрема обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

В силу положень ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Так, у рішенні ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04, зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим. Угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також чи була їх сума обґрунтованою (п. 268, 269).

Отже, при визначенні суми відшкодування витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, необхідно виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи.

З матеріалів справи, вбачається, що в підтвердження понесення відповідачем витрат на правничу допомогу представником відповідача надано угоду про надання правової допомоги від 31.07.2023 року, ордер серії АВ №1087521, детальний опис робіт (наданих послуг) від 04.08.2023 року, платіжну інструкцію №31 на суму 6000 грн.

Суд звертає увагу на додаткову постанову Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 року по справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) де вказано, що при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Крім того, згідно з рішенням ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі "Лавентс проти Латвії" (Lavents v. Latvia), відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір і які були дійсно необхідними.

Відповідно до детального опису робіт (наданих послуг) адвокат надав відповідачеві наступну професійну правничу допомогу:

- ознайомлення та юридична експертиза документів, наданих відповідачем стосовно заявленого позову 2 год - 3000 грн.;

- розробка, написання та відправка відзиву 2 год - 3000 грн.

Всього: 6000 грн.

Суд звертає увагу на позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 01.02.2023 року у справі №160/19098/21, згідно якої суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

На переконання суду, заявлена до стягнення сума витрат на правничу допомогу не є співмірною із спором, що розглядався, оскільки предмет спору не є складним, існує усталена судова практика щодо вирішення аналогічних правовідносин, обсяг і складність складених процесуальних документів не є значними. Крім того, дана адміністративна справа розглядалася в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, що свідчить про те, що така справа належить до справ незначної складності, що також вказує на необґрунтовано завищену вартість наданих послуг.

Враховуючи викладене, оцінивши наявні у матеріалах справи докази, перевіривши відповідність заявленої до стягнення суми наданому обсягу адвокатських послуг, суд вважає, що справедливим і співмірним є зменшення розміру витрат позивача на професійну правничу допомогу від заявленої представником позивача суми.

Виходячи з наведеного, суд при визначенні суми відшкодування доходить висновку про присудження відповідачу витрат на професійну правничу допомогу у сумі 1 500 грн.

Керуючись Конституцією України, Господарським кодексом України, Законом України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», Законом України "Про зайнятість населення" та ст. 2, 6, 9, 73- 78, 90, 245, 246, 255, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Фермерського господарства "Велес-Агро М." про стягнення адміністративно-господарських санкцій в сумі 91 068, 55 грн. та пені в сумі 4 735, 25 грн. відмовити.

Стягнути на користь Фермерського господарства "Велес-Агро М." за рахунок бюджетних асигнувань Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 1 500 грн.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Інформація про учасників справи:

Позивач: Вінницьке обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (вул. Пирогова, 135А, м. Вінниця, 21100, код ЄДРПОУ 13308892)

Відповідач: Фермерське господарство "Велес-Агро М." (вул. Гагаріна, 73/2, с. Соколова, Хмільницький р-н, Вінницька обл., 22009, код ЄДРПОУ 33795977)

Повний текст судового рішення складено та підписано суддею 06.11.2023 року.

Суддя Маслоід Олена Степанівна