Ухвала

від 30.10.2023 по справі 910/18105/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

УХВАЛА

м. Київ

30.10.2023Справа № 910/18105/19

За позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Велтекс.»до1. Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» 2. Міністерства фінансів Україниза участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на сторонівідповідача 1Фонду гарантування вкладів фізичних осібпровизнання договорів недійснимиСуддя Босий В.П.

секретар судового засідання Дупляченко Ю.О.

Представники сторін:

від позивача:Пелепецький В.Д.від відповідача 1:Бауліна В.О.від відповідача 2:Лісовська Л.О., Іщенко Р.А.від третьої особи:не з`явився

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Велтекс.» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» та Міністерства фінансів України, в якому просить:

- визнати недійсним з моменту укладення договір про придбання акцій №16/2016 від 20.12.2016 та акт приймання-передавання за договором про придбання акцій від 20.12.2016, що укладені між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк», від імені якого діяв Фонд гарантування вкладів фізичних осіб в особі уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію у ПАТ КБ «ПриватБанк» Славкіної Марини Анатоліївни та Товариством з обмеженою відповідальністю «Велтекс.», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ КБ «ПриватБанк» Шевченко Андрій Миколайович;

- визнати недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу акцій банку №БВ- 744/16/13010-05/131 від 21.12.2016 та акт виконання зобов`язань до договору купівлі-продажу акцій банку №БВ-744/16/13010-05/131 від 21.12.2016, що укладені між Державою Україна в особі Міністерства фінансів України та усіма особами, які станом на 21.12.2016 були власниками простих іменних акцій ПАТ КБ «ПриватБанк», від імені яких діяла уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ КБ «ПриватБанк» Шевченко Андрій Миколайович в інтересах та за рахунок якої діяло ПАТ АБ «Укргазбанк», в частині, що стосується прав та інтересів Товариства з обмеженою відповідальністю «Велтекс.».

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржувані договори було укладено за відсутності волі позивача та спрямовані на протиправне позбавлення його прав власності, у зв`язку з чим позивач вказує на наявність правових підстав для визнання їх недійсними.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.01.2020 відкрито провадження у справі, вирішено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, призначено у справі підготовче засідання, залучено до участі у справі Фонд гарантування вкладів фізичних осіб в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет, спору на стороні відповідача 1.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.02.2020 зупинено провадження у даній справі до набрання рішенням у справі Окружного адміністративного суду міста Києва №826/7442/17 законної сили.

05.10.2023 до Господарського суду міста Києва від Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» надійшло клопотання про поновлення провадження у справі, в якому заявник вказує на те, що постановою Верховного Суду від 19.01.2023 закрито провадження у справі №826/7442/17, а також звертає увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду щодо правовідносин які є аналогічними спірним, викладені в постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19.

Так, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі №910/18214/19 досліджувалось питання правомірності закриття провадження у справі на підставі пункту 7 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» від 13.05.2020 №590-ІХ (надалі - Закон №590-ІХ).

Відповідно до пункту 7 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» від 13.05.2020 №590-ІХ судові провадження в господарських справах за позовом учасника та/або колишнього учасника банку про захист прав або інтересів, які були порушені внаслідок виведення банку з ринку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України, судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом ухвалення рішення (ухвали, постанови), у разі невідповідності обраних позивачем способів захисту вимогам частин третьої, четвертої статті 5 Господарського процесуального кодексу України підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.

Судом враховано, що провадження у даній справі було зупинено до набрання рішенням у справі Окружного адміністративного суду міста Києва №826/7626/17 законної сили і фактично у суду відсутні підстави для висновку про настання такої події.

В той же час, згідно з пунктом 7 частини другої статті 129 Конституції України однією із основних засад судочинства є розумні строки розгляду справи судом.

Частиною сьомою статті 56 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суддя зобов`язаний справедливо, безсторонньо та своєчасно розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (рішення у справах «Федіна проти України» від 02.09.2010, «Смірнова проти України» від 08.11.2005, «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006, «Літоселітіс проти Греції» від 05.02.2004 тощо).

Тобто, розумність строків розгляду справи визначається індивідуально в кожному провадженні, виходячи із конкретних його обставин, в той час як саме на суд покладається обов`язок дотримання таких строків.

Також, поряд з дотриманням строків розгляду справи на суд покладається обов`язок ефективного справедливого розгляду, що досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами (Рішення ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії»).

У рішеннях ЄСПЛ від 26 жовтня 1984 року у справі «Де Куббер проти Бельгії» та від 28 жовтня 1998 року у справі «Кастілло Альгар проти Іспанії» наголошується на тому, що правосуддя має не тільки чинитися, також має бути видно, що воно чиниться. На кону стоїть довіра, яку в демократичному суспільстві суди повинні вселяти у громадськість. Якщо помилка національного суду щодо питань права або факту є настільки очевидною, що її можна кваліфікувати як «явну помилку» (тобто помилку, якої б не міг припуститися розумний суд) вона може порушити справедливість провадження (рішення ЄСПЛ від 15 листопада 2007 року у справі «Хамідов проти Росії»).

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом передбачає єдиний правовий режим, який забезпечує реалізацію їхніх процесуальних прав.

В даному випадку, ігнорування доводів сторін щодо цього спору в контексті висновків Великої Палати Верховного Суду у справі №910/18214/19 та проявлення невиправданого надмірного формалізму щодо підстав для поновлення провадження у справі і буде вважатись не дотриманням зазначених принципів і неврахуванням зазначених висновків ЄСПЛ. При цьому, важливим є факт ліквідації Окружного адміністративного суду міста Києва, що, безумовно, в силу положень Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» відкладає розгляд адміністративної справи №826/7626/17 на невизначений час.

На переконання суду, в контексті викладеного та враховуючи межі процесуального законодавства, в даному випадку поновлення провадження у даній справі надасть сторонам можливості своєчасно бути «почутими» стосовно вирішальних для результату провадження у даній справі висновків, а також забезпечить дотримання основоположних засад та принципів судочинства.

Так, ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.10.2023 поновлено провадження у справі, призначено підготовче засідання та запропоновано сторонам у справі надати письмові пояснення стосовно висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19.

27.10.2023 до Господарського суду міста Києва від Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» надійшло клопотання про закриття провадження у справі, в якому заявник просить суд закрити провадження у даній справі на підставі пункту 7 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності».

Представник позивача в судове засідання з`явився, подав клопотання про залучення до участі у справі Кабінету Міністрів України в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, а також клопотання про зупинення провадження у справі до розгляду конституційного подання щодо відповідності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» Конституції України.

Судом в задоволенні клопотання позивача про залучення до участі у справі Кабінету Міністрів України було відмовлено з огляду на не доведення заявником обставин, яким чином рішення суду у даній справі може вплинути на права та/або законні інтереси такої особи.

Також судом було відмовлено в задоволенні клопотання позивача про зупинення провадження у даній справі до розгляду конституційного подання щодо конституційності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності», оскільки заявником не доведено факту існування об`єктивної неможливості розгляду даної справи без вирішення питання щодо конституційності зазначеного закону.

Присутня в судовому засідання представник відповідача 1 надала пояснення стосовно заявленого клопотання про закриття провадження у справі, підтримала його та просила задовольнити.

Суд, розглянувши матеріали справи, встановив наступне.

Відповідно до пункту 8 частини першої статті 2 Закону України «Про акціонерні товариства» корпоративні права - сукупність майнових і немайнових прав акціонера власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами.

Згідно зі статтею 4 Закону України «Про акціонерні товариства» акціонерами можуть бути фізичні особи, а статтею 25 цього Закону визначені права акціонера за кожною простою акцією, зокрема на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів, отримання в разі ліквідації товариства частини його майна або вартості частини майна товариства, отримання інформації про господарську діяльність товариства.

Судом встановлено, що у грудні 2016 року на підставі рішень Правління Національного Банку України, виконавчої дирекції Фонду та постанови Кабінету Міністрів України здійснено заходи щодо виведення неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк» з ринку в порядку, визначеному пунктом 5 частини другої статті 39, статтями 41, 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (надалі - Закон №4452-VI), шляхом його продажу інвестору в особі держави з одночасним збільшенням статутного капіталу банку, зокрема за рахунок додаткової емісії акцій банку в обмін на грошові зобов`язання банку перед позивачем (як пов`язаною з банком особою) за вкладами.

Звертаючись до господарського суду з позовною заявою, позивач зазначив, що на момент прийняття рішень про неплатоспроможність банку, виведення його з ринку за участю держави, відчуження пакета акцій банку в цілому державі в особі Мінфіну він був акціонером Банку. Позивач доводив неправомірність відчуження належного йому пакета акцій Банку, які позивач набув у власність на підставі укладеного Фондом від його імені спірного договору у процедурі після визнання Банку неплатоспроможним. Отже, доводи позивача про недійсність (нікчемність) правочину з відчуження належних йому акцій Банку у процедурі неплатоспроможності та щодо незаконності придбання від його імені посадовою особою Фонду акцій Банку за рахунок коштів, що належали позивачу та перебували на його рахунку, були нерозривно пов`язані з обґрунтуванням незаконності дій Фонду та Національного Банку України (надалі - НБУ) щодо виконання прийнятих ними рішень у процедурі неплатоспроможності Банку.

В обґрунтування заявлених вимог позивач послався на порушення вчиненням відповідачами оспорюваних правочинів про придбання акцій його прав власності.

Отже, позивач звернувся з вимогами про визнання недійсними правочинів із купівлі-продажу акцій неплатоспроможного Банку, як колишній учасник такого Банку, з метою захисту своїх прав, що пов`язані з набуттям та володінням акціями у статутному капіталі Банку, та які позивач вважає порушеними у процедурі виведення Банку з ринку як неплатоспроможного на підставі рішень НБУ, виконавчої дирекції Фонду та постанови КМУ, зокрема, за процедурою, визначеною статтями 39, 41, 41-1 Закону №4452-VI, під час здійснення якої відповідачами було вчинено оспорювані правочини. Відтак, спір у справі є корпоративним та підстави заявлених позовних вимог пов`язані з обґрунтуванням незаконності дій посадових осіб Фонду у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку. Спір підлягає розгляду господарським судом, виходячи із приписів пункту 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 Господарського процесуального кодексу України).

Зі змісту статей 15, 6 Цивільного кодексу України вбачається, що кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16 (пункт 5.5)). Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі №610/1030/18 (пункт 40)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі №910/3907/18 та від 09 лютого 2021 року у справі №381/622/17 (пункт 14).

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають враховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Установлені законом матеріально-правові способи захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - «Конвенція»), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom), заява №22414/93, ЄСПЛ виснував, що зазначена норма Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Отже, ефективний засіб правового захисту в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення саме порушеного права особи, яка звернулася за судовим захистом. Натомість застосування судом неефективного способу захисту створює лише видимість захисту права особи, в той час як насправді таке право залишається незахищеним, що не відповідає статті 13 Конвенції.

Позивач, стверджуючи про порушення його прав та законних інтересів виведенням ПАТ «КБ «Приватбанк» з ринку як неплатоспроможного шляхом продажу належних йому акцій Банку інвестору в особі держави з одночасним збільшенням статутного капіталу Банку, зокрема за рахунок додаткової емісії акцій Банку в обмін на грошові зобов`язання Банку перед позивачем (як пов`язаною з банком особою) за вкладами, обрав спосіб захисту у вигляді визнання недійсними вчинених відповідачами у грудня 2016 року правочинів щодо придбання від його імені уповноваженою особою Фонду акцій додаткової емісії неплатоспроможного Банку та відчуження усіх належних йому акцій на користь держави у складі 100% пакета акцій банку-боржника задля відновлення фінансового стану неплатоспроможного Банку у визначеній спеціальним законом процедурі.

Спірні правочини вчинено на виконання рішень Правління НБУ, виконавчої дирекції Фонду та постанови КМУ про віднесення ПАТ «КБ «Приватбанк» до категорії неплатоспроможних, виведення Банку з ринку, запровадження тимчасової адміністрації у Банку, а також погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного Банку від імені пов`язаних із Банком осіб, які прийнято в порядку статей 39, 41, 41-1 Закону №4452-VI. Отже, ці рішення уповноважених державою органів були підставами для укладення оспорюваних позивачем правочинів.

Директивою Європейського Парламенту і Ради (ЄС) 2014/59/ЄС від 15 травня 2014 року «Про основні положення щодо фінансового оздоровлення та виведення з ринку неплатоспроможних банків та інвестиційних фірм» (надалі - «Директива 2014/59/ЄС») процедура «бейл-ін» (англ. «bail-in tool») визначена як один зі способів оздоровлення неплатоспроможного банку його інвестором. Така процедура передбачає списання незабезпечених вимог кредиторів та/або їх конвертацію у частку у статутному капіталі банку (наприклад, акції), внаслідок чого зменшується загальна сума зобов`язань кредитної установи, що розширює можливості її фінансового оздоровлення. Відповідно до статті 57 Директиви 2014/59/ЄС держави-члени можуть за умови дотримання національного корпоративного законодавства брати участь у рекапіталізації установи або суб`єкта, зазначених у пунктах «b», «c», «d» статті 1(1) цієї Директиви, шляхом надання їм капіталу в обмін на такі інструменти відповідно до вимог Регламенту (ЄС) № 575/2013. Параграфом 5 статті 66 Директиви 2014/59/ЄС визначено, що держави-члени повинні забезпечити, щоб кредитори, яких стосується виконання повноважень на списання або конверсію відповідно до параграфа 4, не мали права оскаржувати зменшення основної суми інструменту чи зобовязання або у відповідних випадках його конверсію згідно з будь-якими положеннями законодавства держави-члена. А згідно зі статтею 85 цієї Директиви визначено порядок оскарження рішень про вжиття заходів із запобігання кризі, який, зокрема, врегульовує, що держави-члени повинні забезпечити, щоб кожна особа, якої стосується рішення про вжиття заходу з управління кризою, мала право на оскарження такого рішення. До права на оскарження застосовуються такі положення: подання апеляційної скарги автоматично не призупиняє дію оскаржуваного рішення; рішення органу із врегулювання підлягає негайному виконанню і є підставою для спростовної презумпції, що призупинення його виконання суперечило б інтересам суспільства. Для захисту інтересів осіб, які діють добросовісно і які придбали акції та інші активи, права або зобов`язання установи, яка підлягає врегулюванню, скасування рішення органу із врегулювання не впливає на адміністративні дії або транзакції, які здійснив орган із врегулювання на підставі скасованого рішення. У такому випадку засоби правового захисту у зв`язку із неправомірним рішенням або дією органів із врегулювання обмежуються компенсацією збитків, яких зазнав заявник у результаті рішення або дії.

Законом України від 16 вересня 2014 року №1678-VІІ «Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони» Україна прийняла на себе зобов`язання, передбачені цією Угодою. Відповідно до розділу V «Економічне та галузеве співробітництво» глави 13 «Законодавство про заснування та діяльність компаній, корпоративне управління, бухгалтерський облік та аудит» зазначеної Угоди Україна прийняла на себе зобов`язання щодо поступового наближення до правил та рекомендацій ЄС із питань корпоративного управління відповідно до міжнародних стандартів, захисту прав акціонерів, кредиторів та інших заінтересованих сторін відповідно до вимог ЄС у цій сфері згідно з Додатками ХХХІVХХХVІ до цієї Угоди (стаття 387 Угоди).

Також, Законом України від 18 березня 2004 року №1629-ІV «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» затверджено загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу та визначено пріоритетні сфери адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, зокрема законодавство про компанії та банківське право.

За приписами статті 249 Договору про заснування Європейського економічного співтовариства від 25 березня 1957 року директива Європейського Парламенту та Ради є обов`язковою для кожної держави-члена, якій її адресовано, щодо результатів, що їх треба досягти, однак вона залишає національній владі цілковиту свободу вибирати форму та засоби досягнення цих результатів.

В Україні процедура викупу інвестором акцій неплатоспроможного банку («bail-in»), яка регламентована Директивою 2014/59/ЄС, імплементована Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції чинній з 10 листопада 2018 року. Так, спеціальна процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави як інвестора відповідно до статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» запроваджується як виняток для того, щоб не допустити вкрай негативних наслідків як для банківської системи, так і для економіки країни в цілому. З цією метою держава інвестує кошти у неплатоспроможний банк за рахунок державного бюджету, витрачаючи значні ресурси. Така процедура є коштовною альтернативою ліквідації банку та передбачає досягнення суспільно значущого ефекту і не має на меті ані збагачення певних кредиторів, ані їх позбавлення того, що вони отримали б у процедурі ліквідації банку.

Регламентована законодавцем процедура участі держави у відновленні платоспроможності банку у спосіб, визначений пунктом 4 або 5 частини другої статті 39 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», передбачала прийняття КМУ рішення за пропозицією НБУ, в якій має зазначатися спосіб виведення банку з ринку за участю держави, розрахунки мінімальної потреби у капіталі з урахуванням можливості обміну необтяжених грошових зобов`язань банку перед пов`язаними особами на акції додаткової емісії (частина третя статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; тут і далі в редакції, чинній на час учинення оспорюваних правочинів).

Також, законодавцем передбачено обов`язок Фонду в день отримання рішення КМУ про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку відповідно до пункту 5 частини другої статті 39 цього Закону вжити заходів до додаткової емісії акцій банку, яка проводиться без відповідного скликання загальних зборів акціонерів, а укладення договорів купівлі-продажу акцій від імені пов`язаних осіб банку здійснюється уповноваженою особою Фонду без погодження з такими особами відповідно до затвердженого Фондом плану врегулювання. З дня затвердження плану врегулювання Фонд відповідно до закону набуває права розпоряджатися акціями (паями) банку від імені будь-якої особи, яка є учасником банку, без необхідності додаткового оформлення повноважень на продаж акцій (паїв), а учаснику банку забороняється розпоряджатися акціями (паями) банку у будь-який спосіб (частина третя статті 41 та частини четверта, шоста статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

Разом з тим, із процедури «bail-in» виключено кредиторів юридичних та фізичних осіб, які не пов`язані з банком, але лише в межах їх коштів за поточними та депозитними рахунками, а також кредиторів, якщо грошові зобов`язання перед ними є обтяженими, незалежно від їх пов`язаності із банком. Такі кредитори в разі виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю інвестора-держави можуть отримати завдяки державним інвестиціям більше, ніж вони отримали б у процедурі ліквідації банку (частина шоста статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»). Метою виключення із процедури «бейл-ін» першої категорії кредиторів є відновлення довіри до банку з боку непов`язаних із банком кредиторів, без чого здатність банку надалі здійснювати свою діяльність є сумнівною, а другої захист добровільних заставодержателів прав вимоги пов`язаних осіб.

Процедура «бейл-ін» не спрямована на покарання кредиторів, до яких вона застосовується, а має на меті фінансове оздоровлення банку за рахунок списання вимог кредиторів, які є пов`язаними з банком особами, та/або їх конвертацію в акції. Застосування цієї процедури означає, що законодавець вирішив, що такі категорії кредиторів не отримають задоволення своїх вимог за рахунок інвестицій з державного бюджету.

Так, відповідно до частини шостої статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» фонд продає акції неплатоспроможного банку Мінфіну в повному обсязі за одну гривню лише у випадку, якщо капітал банку за результатами формування резервів та обміну зобов`язань на акції додаткової емісії банку залишається від`ємним чи нульовим (тобто коли такі акції не мають жодної цінності).

Отже, на вимоги пов`язаних із неплатоспроможним банком осіб (зокрема, колишніх акціонерів) про визнання недійсними правочинів, укладених від їхнього імені, поширюється дія спеціальних норм матеріального права, передбачених статтями 39, 40, 41, 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», які були чинними на момент учинення правочинів у процедурі придбання державою акцій неплатоспроможного банку, яка за правом Європейського Союзу визначена як «bail-in tool».

Спеціальним Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено обмеження способів захисту учасника неплатоспроможного банку з метою недопущення реституційних наслідків для інвестора та його майнової відповідальності перед попереднім власником акцій неплатоспроможного банку. Так, відповідно до частини шостої статті 41 цього Закону після укладення договору купівлі-продажу акцій неплатоспроможного банку та їх передачі інвестору інвестор не може бути позбавлений права власності на придбані ним акції банку, та такі акції не можуть бути витребувані в нього на користь попереднього власника; попередній власник акцій банку не має права вимагати від інвестора відшкодування будь-яких збитків, понесених у результаті придбання інвестором акцій банку, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, прийнятих або вчинених у процесі визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку. Отже, на час укладення спірних правочинів нормами матеріального права вже було обмежено права колишніх власників (акціонерів) неплатоспроможного банку щодо можливості повернення їм акцій неплатоспроможного банку та на відшкодування попереднім власникам збитків інвестором, яким у спірному випадку виступила держава, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, вчинених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку.

Таке регулювання прийнято Україною з метою адаптації законодавства до корпоративного та банківського права Європейського Союзу відповідно до зобов`язань за міжнародними договорами України, воно узгоджується зі статтею 85 Директиви 2014/59/ЄС та має певні особливості процедури застосування в національному праві, що допускається цими міжнародними договорами. Так, відповідно до цієї статті Директиви 2014/59/ЄС скасування рішення відповідного органу не повинне впливати на подальші акти чи правочини, які базувалися на такому рішенні; способи захисту від помилкового рішення чи дії обмежуються компенсацією майнових втрат позивача. Зазначений підхід базується на тому, що у процедурі виведення банку з ринку відбуваються настільки радикальні зміни як у структурі статутного капіталу, так і в майні банку (в тому числі внаслідок його докапіталізації), що навіть у разі порушення закону під час таких процедур повернення постраждалих осіб у попередній стан є неможливим, унаслідок чого як спосіб захисту порушених майнових прав може застосовуватися лише відшкодування збитків.

Зазначені законодавчі гарантії прав інвестора зумовлювали те, що оспорювання в судовому порядку дійсності договору купівлі-продажу акцій, навіть у випадку констатації судом певних порушень при його укладенні, не призвело б до відновлення стану, що існував до його укладення. Тобто оскарження до суду договору купівлі-продажу акцій, укладеного у процедурі «бейл-ін», не може бути підставою для застосування наслідків недійсності правочину (договору). А тому відповідна позовна вимога в разі її задоволення судом не призведе до відновлення становища, яке існувало до порушення. Отже, така вимога є неефективним способом захисту інтересів акціонера неплатоспроможного банку незалежно від того, чи були законними рішення компетентних органів про виведення неплатоспроможного банку з ринку шляхом обміну його акцій на зобов`язання інвестора.

Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, яка є частиною національного законодавства, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

ЄСПЛ тлумачить поняття «майно» (possessions) набагато ширше, ніж поняття «майно» розуміється у праві України, як і в цілому у праві держав континентальної системи права. У контексті статті 1 Першого Протоколу до Конвенції під «possessions» розуміється не тільки наявне майно (existing possessions), але й ціла низка інтересів економічного характеру (активів (assets)). Поряд з іншим рухомим та нерухомим майном під захист статті 1 Першого Протоколу до Конвенції підпадають корпоративні права, зокрема, акції (і не лише в частині їх вартості, а й у частині прав щодо контролю над підприємством, які вони надають власнику), патенти, ліцензії, професійна клієнтура («добре імя»), матеріальна компенсація, присуджена судовим рішенням, право на пенсію та інші виплати (див. mutatis mutandis справи «Ятрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), заява №31107/96, рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року, §54; «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява №33202/96, рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року, §100; «Броньовский проти Польщі» (Broniowski v. Poland), заява №31443/96, рішення ЄСПЛ від 22 червня 2004 року, §129; «Гратзінгер та Гратзінгерова проти Чеської Республіки» (Gratzinger and Gratzingerova v. Czech Republic), заява №39794/98, рішення ЄСПЛ від 10 липня 2002 року, §69; «Прессос компанія Навєра А.О.» та інші проти Бельгії» (Pressos Compania Naviera S.A. and оthers v. Belgium), заява №17849/91, рішення ЄСПЛ від 20 листопада 1995 року).

Закріплений у першому реченні статті 1 Першого Протоколу до Конвенції принцип мирного володіння майном є загальним щодо всіх видів майна. Умови позбавлення особи власності передбачено у другому та третьому реченнях цієї статті: таке втручання має бути передбачено законом і відбуватися в інтересах суспільства (для забезпечення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, сплати податків та іншого) з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами таких інтересів та вимогами захисту відповідного конвенційного права.

Надання уповноваженій особі Фонду відповідно до пункту 5 частини другої статті 39 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» повноважень на вжиття заходів з додаткової емісії акцій неплатоспроможного банку без відповідного скликання загальних зборів акціонерів та щодо укладення договорів купівлі-продажу акцій від імені пов`язаних з банком осіб без погодження з такими особами відповідно до затвердженого Фондом плану врегулювання було передбачено законом. Отже, таке обмеження прав акціонерів, яке було доступним, чітким і передбачуваним, зокрема для позивача, відповідало критерію законності в розумінні статті 1 Першого Протоколу до Конвенції. Це обмеження було спрямоване на забезпечення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів у збереженні платоспроможності відповідача 1 як банку, який займав значне місце на ринку фінансових послуг, і ліквідація якого могла потягнути істотні негативні наслідки фінансової нестабільності в державі. З огляду на відсутність інших юридичних засобів збереження такої стабільності, які би відповідали європейським вимогам, і за наявності гарантій для акціонерів у разі завдання їм збитків отримати відповідне відшкодування, застосовані обмеження є пропорційними зазначеній легітимній меті. Тобто, суд не вбачає порушення справедливого балансу між вищевказаним суспільним інтересом у втручанні у право власності позивача шляхом придбання акцій неплатоспроможного Банку в обмін на грошові зобов`язання останнього перед позивачем і викупу державою цих акцій, позаяк законом передбачено можливість компенсації шкоди акціонеру, якщо він у відповідному судовому процесі підтвердить добросовісність своїх дій у правовідносинах із неплатоспроможним банком і порушення своїх прав та законних інтересів.

У ліквідаційній процедурі неплатоспроможного банку заінтересовані особи (кредитори) включаються до дев`ятої черги. Суд бере до уваги те, що позовні вимоги обґрунтовано виключно з посиланням на незаконність дій уповноважених осіб Фонду щодо вчинення правочинів, прийнятих на виконання рішень НБУ, Фонду, КМУ, без погодження з позивачем. Отже, такі рішення були підставою для укладення відповідних договорів, які оспорюються позивачем, що має наслідком застосування спеціальних норм, передбачених частиною шостою статті 41 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», щодо обмеження способів захисту прав попереднього власника акцій неплатоспроможного банку, які в подальшому було конкретизовано частинами третьою і четвертою статті 5 Господарського процесуального кодексу України у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності».

На момент звернення з позовом про визнання недійсними договорів купівлі-продажу акцій ПАТ «КБ «Приватбанк», укладених у процедурі виведення цього Банку з ринку як неплатоспроможного, було здійснено обмін грошових вимог позивача до Банку на акції додаткової емісії Банку у процедурі «бейл-ін», а 100% акцій ПАТ «КБ «Приватбанк» продано інвестору державі в особі Мінфіну в порядку статті 41-1 Закону №4452-VI. Тобто всі процедури, обумовлені підготовкою і передачею Банку новому акціонеру (державі) та відновленням його платоспроможності, були завершені.

Відтак, провадження в цій справі за позовними вимогами про недійсність правочинів із придбання позивачем акцій додаткової емісії неплатоспроможного ПАТ «КБ «Приватбанк» та про відчуження на користь держави належної йому частки у складі 100% акцій неплатоспроможного Банку не здатне поновити прав позивача як колишнього учасника (акціонера) Банку, оскільки як з огляду на правову природу спірних правовідносин, так і в силу частини шостої статті 41 Закону №4452-VI відновлення становища, яке існувало до вчинення оспорюваних правочинів у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку як наслідок недійсності правочинів не є можливим незалежно від встановлення/невстановлення судом певних порушень при вчиненні таких правочинів. Єдиним ефективним способом захисту позивача може бути відшкодування йому у грошовій формі завданої шкоди.

Отже, позивачем обрано неефективний спосіб захисту прав у розумінні статті 13 Конвенції та частини шостої статті 41 Закону №4452-VI, який не забезпечить поновлення порушених прав, за захистом яких він звернуся до суду.

Щодо темпорального застосування Закону №590-IX до спірних правовідносин та підстав для закриття провадження у справі з урахуванням приписів цього Закону суд зазначає наступне.

Встановлення способів захисту порушеного права є інститутом матеріального права. Положення статті 5 «Способи судового захисту» Господарського процесуального кодексу України є нормами матеріального права незважаючи на їх розміщення у процесуальному кодексі.

На дату звернення акціонера неплатоспроможного Банку з даним позовом, діяв Господарський процесуальний кодекс України в редакції зі змінами, внесеними Законом України від 20 вересня 2019 року № 132-IX, чинним з 16 листопада 2019 року. Диспозиція статті 5 «Способи судового захисту» Господарського процесуального кодексу України в зазначеній редакції не передбачала обмежень щодо вибору колишнім учасником неплатоспроможного банку способу захисту його прав у господарському суді, порушення яких він пов`язує зі здійсненням процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку. Однак такі обмеження існували відповідно до частини шостої статті 41 Закону №4452-VI, тобто в іншому законі, положення якого були матеріально-правовими. Ці обмеження були доступними, чіткими та передбачуваними для позивача. Подальше внесення змін до Господарського процесуального кодексу України та доповнення статті 5 новими частинами третьою та четвертою на цей висновок не впливають.

Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено необмежений перелік способів захисту особою своїх цивільних прав та інтересів, а також зазначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом, але тільки у визначених законом випадках. Отже, цивільним законодавством допускається обрання судом такого способу захисту, який передбачений, зокрема, законом та є ефективним, виходячи із предмета спору. Термін «встановлений законом» означає не лише те, що спосіб захисту названий у законі, але й те, що цей спосіб визначений для захисту права чи інтересу від конкретного правопорушення.

Разом із тим, 23 травня 2020 року набрав чинності Закон №590-IX, пунктом 5 розділу I якого внесено зміни у статтю 5 Господарського процесуального кодексу України та доповнено її частинами третьою і четвертою такого змісту:

« 3. Єдиним способом захисту прав осіб, які є (були) учасниками банку і права та інтереси яких були порушені внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України, є відшкодування завданої шкоди у грошовій формі.

4. Визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта/рішення, зазначеного у частині третій цієї статті, не може бути підставою для застосування способів захисту у вигляді визнання недійсними, нечинними, протиправними та скасування будь-яких рішень, правочинів або інших дій/визнання протиправною бездіяльності, прийнятих, вчинених або допущених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку».

Як вбачається з пояснювальної записки до проекту зазначеного Закону, такі зміни мають за мету встановити рівновагу між приватними інтересами вкладників банків і суспільними інтересами у процедурах виведення неплатоспроможних банків з ринку / їх ліквідації, що є реалізацією принципу пропорційності як складової верховенства права. У разі скасування рішення щодо виведення банку з ринку становище такого банку, яке існувало до прийняття рішення компетентним органом, не повинно відновлюватись, а засоби правового захисту мають обмежуватись компенсацією у разі, якщо власники банку зазнали шкоди (як це передбачено законодавством США, Сполученого Королівства, Республіки Молдови, Литовської Республіки). Дослідження міжнародного досвіду регулювання таких правовідносин свідчить про відсутність у законодавстві інших країн підстав і механізмів повернення на ринок банку, щодо якого почалась процедура ліквідації.

Відтак передбачена частиною шостою статті 41 Закону №4452-VI заборона щодо витребування в інвестора придбаних ним акцій банку на користь їх попереднього власника, яка діяла з 12 серпня 2015 року та на час розгляду спору у цій справі, у контексті застосування гарантій статті 6 Конвенції є легітимним цивільно-правовим обмеженням способів захисту акціонерами банків їх прав та інтересів у процедурі виведення з ринку неплатоспроможного банку (у розумінні норм матеріального права), яка має застосовуватися як спеціальна щодо загальних способів захисту норма права. Така норма введена на захист публічного інтересу в забезпеченні стабільності фінансової системи та положень щодо добросовісності інвестора банку в силу закону (частини десятої статті 39 Закону №4452-VІ). Отже, законодавець встановив межі захисту суб`єктивного права учасника банку, імперативно визначивши, які способи захисту можуть бути застосовані у разі порушення права особи під час процедури виведення з ринку неплатоспроможного банку і які способи захисту не можуть бути застосовані.

Внесені Законом №590-IX зміни до Господарського процесуального кодексу України, які набрали чинності 23 травня 2020 року, фактично не змінили цього матеріально-правового регулювання.

Отже, з прийняттям Закону №590-IX не було змінено матеріально-правове регулювання в частині способів захисту прав особи, яка постраждала внаслідок порушень закону у процедурі виведення банку з ринку (відновлення його платоспроможності). Як на момент виникнення спірних правовідносин (грудень 2016 року), так і на цей час єдиним способом захисту від таких порушень є стягнення збитків. Тому питання темпорального застосування Закону №590-IX у частині належного способу захисту не виникає.

Рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17 (провадження №12-79гс19, пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі №911/3749/17 (провадження 12-95гс19, пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі №910/1809/18 (провадження 12-148гс19, пункт 35) від 01 лютого 2020 року у справі №922/614/19 (провадження 12-157гс19, пункт 52)). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, як законного або протиправного (наприклад, у спорі про відшкодування шкоди, у спорі за віндикаційним позовом тощо), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не предявлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia «суд знає закони» (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 50), від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 (провадження №12-161гс19, пункт 84), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19, пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її в мотивувальній частині судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 109)).

Тому частина третя статті 5 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає єдиний спосіб захисту прав, підлягає застосуванню незалежно від того, чи було визнано протиправним (незаконним) індивідуальний акт/рішення, зазначений у цій частині. Більше того, частина четверта статті 5 Господарського процесуального кодексу України вказує на те, що визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта/рішення, зазначеного в частині третій статті 5 Господарського процесуального кодексу України, є неналежним способом захисту прав особи, яка вважає їх порушеними таким актом, і не є підставою для застосування інших способів захисту, ніж відшкодування завданої шкоди.

У контексті застосування процесуальних норм, які було новелізовано із прийняттям Закону №590-IX, зокрема пункту 7 розділу ІІ цього Закону, необхідно враховувати положення частини третьої статті 3 Господарського процесуального кодексу України, якою визначено, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії (однією із яких є закриття провадження у справі), розгляду і вирішення справи.

Зазначене відповідає припису частини першої статті 58 Конституції України, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Так, у Рішенні від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України виснував, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів; перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший та другий пункту 2 мотивувальної частини зазначеного Рішення).

За загальним правилом, відомим, зокрема із загальної теорії права, закони та інші нормативно-правові акти (їхні окремі приписи) мають пряму дію в часі, тобто регулюють (1) відносини, що виникли після набрання чинності, а також (2) відносини, які виникли до набрання чинності та продовжують існувати на час набрання чинності (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 3 листопада 2021 року у справі № 9901/378/20 (пункти 29-30), від 8 вересня 2021 року у справі № 9901/315/20 (пункт 40)). Відтак, помилковим є висновок апеляційного суду про те, що приписи частин третьої, четвертої статті 5 Господарського процесуального кодексу України у редакції Закону №590-IX поширюють свою дію тільки на ті правовідносини, які виникли після набрання чинності цим Законом. Застосування на час розгляду справи в суді передбачених спеціальним Законом №590-IX процесуальних приписів про закриття провадження у справі, відкритого до набрання чинності цим законом, відповідає загальним правилам застосування закону в часі відповідно до статті 58 Конституції України.

За змістом пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №590-IX законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до дня набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Отже, за темпоральним критерієм законодавець застосував принцип прямої дії положень Закону № 590-IX у часі тобто перехід до регулювання згідно із Законом №590-IX здійснюється негайно з дня набрання ним чинності 23 травня 2020 року, а раніше прийняті законодавчі акти не застосовуються в частинах, що суперечать цьому Закону.

Відповідно до пункту 7 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №590-IX судові провадження в господарських справах за позовом учасника та/або колишнього учасника банку про захист прав або інтересів, які були порушені внаслідок виведення банку з ринку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта НБУ, Фонду, Мінфіну, НКЦПФР, рішення КМУ, судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом ухвалення рішення (ухвали, постанови), у разі невідповідності обраних позивачем способів захисту вимогам частин третьої, четвертої статті 5 Господарського процесуального кодексу України підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.

Таке національне регулювання узгоджується із процедурою, передбаченою статтею 85 Директиви 2014/59/ЄС, яка імплементована Україною на виконання міжнародних зобов`язань.

Зазначена спеціальна норма про закриття провадження у справі є процесуальною та оперативною, виходячи з дії нормативних актів у часі, встановлює, яку процесуальну дію має вчинити суд у разі, якщо позивач обрав неналежний спосіб захисту у процедурі виведення банку з ринку. Отже, ця норма має застосовуватися разом з відповідною нормою закону як цілісний регулятор на час учинення відповідної процесуальної дії, а не на час виникнення спірних правовідносин (чи на час звернення позивача до суду). Відтак норми перехідних положень закону як такі, що застосовуються до обмеженого кола правовідносин, які виникли і продовжуються на момент набрання чинності відповідним законом, вичерпують свою дію внаслідок їх застосування. Після закриття провадження у справах, про які законодавцем зазначено в пункті 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 590-IX, буде відсутній предмет регулювання припису цього пункту.

Господарський процесуальний кодекс України не містить такої підстави для закриття провадження у справі, як обрання позивачем неналежного способу захисту. Тому за загальним правилом, якщо обраний позивачем спосіб захисту передбачений законом, але є неналежним саме у справі, яка розглядається, то це не є підставою для закриття провадження, а є самостійною підставою для відмови в позові. Такий висновок сформульований, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 52) та від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 76).

Разом з тим, законом можуть передбачатися винятки з такого загального правила. Застосування процесуального припису пункту 7 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №590-IX до правовідносин, спір стосовно яких перебуває на розгляді господарського суду, і судове провадження не завершено прийняттям остаточного рішення на дату набрання чинності цим Законом, не суперечить положенням статті 6 Конвенції. Воно забезпечує однакові процесуальні наслідки розгляду спорів за позовами учасників (акціонерів) неплатоспроможного банку як тих, що звернулися до суду до набрання чинності змінами до статті 5 Господарського процесуального кодексу України, і їх спір не завершено розглядом у суді, так і тих, що звернулися після набрання чинності Законом №590-ІХ, реалізуючи принцип рівності перед законом і судом, визначений статтею 7 Господарського процесуального кодексу України.

Законодавство України не обмежує повноваження парламенту встановити підстави для закриття провадження у справі в іншому законі, ніж процесуальний кодекс. Зокрема, законодавством України передбачено винятки підстави для закриття (припинення) провадження у справі на стадії її розгляду по суті, які врегульовані не Господарським процесуальним кодексом України, а іншими законами, а саме пунктом 1-1 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Кодексу України з процедур банкрутства, частиною другою статті 1 Закону України від 13 квітня 2017 року №2021-VIII «Про відновлення платоспроможності вуглевидобувних підприємств», частиною п`ятою статті 12 Закону України від 18 січня 2018 року №2269-VIII «Про приватизацію державного і комунального майна». Відтак, механізм закриття провадження у справі, який передбачений пунктом 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №590-IX на виконання міжнародних договорів України, не суперечить Господарському процесуальному кодексу України, узгоджується із законотворчою практикою, є доступним, чітким і зрозумілим для учасників справи.

Спеціальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у певних випадках, визначених такою нормою, а загальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у всіх випадках, крім тих, на які поширюється гіпотеза спеціальної норми. Тому загальна та спеціальна норми не суперечать одна одній, а встановлюють системне законодавче регулювання. У цій справі підлягає застосуванню спеціальна процесуальна норма пункту 7 розділу ІІ Закону №590-ІХ.

Аналогічні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі №910/18214/19.

З огляду на таке правове регулювання особливостей судової процедури розгляду спорів, пов`язаних із виведенням неплатоспроможного банку з ринку, суд дійшов висновку про закриття провадження у даній справі на підставі пункту 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №590-IX.

При цьому, приписи Закону №590-IX, які підлягають застосуванню у справі №910/18139/19, мають пряму дію в часі, не тягнуть відмову у задоволенні позову та не позбавляють позивача ефективного способу захисту його прав і законних інтересів (можливості звернутися з позовом про відшкодування у грошовій формі завданої шкоди).

Керуючись ст. 231, ст. 234 Господарського процесуального кодексу України, п. 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності», суд

УХВАЛИВ:

1. Провадження у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Велтекс.» до Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» та Міністерства фінансів України, третя особа - Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, про визнання договорів недійсними закрити.

2. Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та може бути оскаржена.

Повна ухвала складена 06.11.2023.

Суддя В.П. Босий