Рішення

від 08.11.2023 по справі 753/14815/23

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

справа № 753/14815/23

провадження № 2/753/7001/23

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 листопада 2023 року Дарницький районний суд міста Києва в складі:

головуючого - судді Коренюк А.М.

при секретарі Кравців Х.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Дирекція з капітального будівництва та реконструкції «Київбудреконструкція» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 у серпні 2023 року звернувся до суду з позовом до КП «Дирекція з капітального будівництва та реконструкції «Київбудреконструкція» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позов мотивовано тим, що він працював на посаді заступника директора КП «Дирекція з капітального будівництва та реконструкції «Київбудреконструкція» з 20.04.2012 року (наказ № 04-к від 20.04.2012 року).

Наказом № 05-к від 27.04.2023 року його звільнено з посади заступника директора КП «Дирекція з капітального будівництва та реконструкції «Київбудреконструкція» на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України у зв`язку зі скороченням штату працівників та внесення змін до штатного розпису.

Вважає звільнення таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства.

Так, наказ № 05-к від 27.04.2023 року відповідно до якого його звільнено, є попередженням про майбутнє звільнення, але не наказом про звільнення. У зв`язку із чим відповідач порушив процедуру, визначену законодавством про звільнення, а саме не видав наказу про звільнення, порушивши ст. 47 КЗпП України.

При звільенні йому повідомлено про нараховані суми, належні працівникові при звільненні.

У попередженні про наступне звільнення було зазначено, що у КП «Київбудреконструкція» відсутня інша робота за відповідною професією чи спеціалізацією.

Про обставини, що попередували звільненню, зазначає й про таке.

Наказом № 30-к від 17 травня 2022 року призупинено дію трудового договору до відновлення можливості виконувати роботу, але не пізніше припинення або скасування воєнного стану. Підставою призупинення у наказі зазначено введення в дію в Україні воєнного стану із посиланням на ст.13 Закону України «Про організацію трудових відновив в умовах воєненного стану».

Вважає, що відповідно до вимог КЗпП України у разі затримки видачі копії наказу про звільнення з вини роботодавця працівникові виплачується середній заробіток за час вимушеного прогулу, й станом на 24.08.2023 року середня заробітна плата за час вимушеного прогулу становить 36 747 грн. 14 коп., яка ним самостійно розрахована, з розрахунку 19 робочих днів.

У зв`язку із цим просить поновити його на посаді заступника директора КП «Дирекція з капітального будівництва та реконструкції «Київбудреконструкція» з 28.07.2023 року й стягнути з КП «Дирекція з капітального будівництва та реконструкції «Київбудреконструкція» на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу 36 747 грн. 14 коп. з відрахуванням до бюджету усіх податків та зборів.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав з тих же підстав та просив їх задовольнити.

Відповідач в судове засідання не з`явився, належним чином повідомлений про час та місце його проведення - рекомендованою поштою з повідомленням про вручення, яке вручено 19.10.2023 року, розміщеним повідомленням на офіційному сайті судової влади (суду).

Відзив на позов відповідачем не подано.

З огляду на те, що відповідач у встановлений законом строк не подав відзив на позов, поважні підстави для відкладення розгляду справи не обгрутував й не підтвердив, у задоволенні його клопотання про відкладення розгляду справи суд відмовив з підстав необґрунтованості.

Представник відповідача просить звернути увагу суду на те, що позивач приховав інформацію про те, що він є пенсіонером за віком, та з березня 2022 року отримує пенсію за віком.

Наведені обставини свідчать, що сторони завчасно повідомлені судом про розгляд справи.

Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у тому числі, правом визначити свою участь в судовому засіданні.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що ніщо не перешкоджає особі добровільно відмовитись від гарантій справедливого судового розгляду у однозначний або у мовчазний спосіб. Проте для того, щоб стати чинною з точки зору Конвенції, відмова від права брати участь у судовому засіданні повинна бути зроблена у однозначний спосіб і має супроводжуватись необхідним мінімальним рівнем гарантій, що відповідають серйозності такої відмови. До того ж, вона не повинна суперечити жодному важливому громадському інтересу рішення ЄСПЛ (Hermi проти Італії, § 73; Sejdovic проти Італії § 86).

Окрім того відповідно до практики Європейського суду з прав людини в силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи, є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (Рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнов проти України»).

Поряд з цим, Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 16652/04).

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, вид судочинства - спрощеного позовного провадження, вжиті судом заходи щодо направлення сторонам повідомлення про час та місце розгляду справи, копії позовної заяви з додатками до неї, із роз`ясненим правом надання відзиву на позов, відповіді на відзив, заперечення на відповідь на відзив тощо, суд визнав можливим вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів (доказів) та ухвалити рішення за відсутності відповідача за погодження позивача.

Вислухавши пояснення позивача, його доводи та заперечення, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги підлягають відпові у задоволенні із наступних підстав.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , працював на посаді заступника директора КП «Дирекція з капітального будівництва та реконструкції «Київбудреконструкція» з 20.04.2012 року (наказ № 04-к від 20.04.2012 року) (а.с.8-10, 13).

Наказом КП «Дирекція з капітального будівництва та реконструкції «Київбудреконструкція» № 05-к від 27.04.2023 року на підставі наказу № 6 від 27.04.2023 року про скорочення штату працівників та внесення змін до штатного розпису, положень колективного договору, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 28.07.2023 року звільнено з посади заступника директора КП «Дирекція з капітального будівництва та реконструкції «Київбудреконструкція» на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України у зв`язку зі скороченням штату працівників (а.с.15).

На час такого звільнення ОСОБА_1 догяг пенсійного віку (повних 61 рік), попереджувався роботодавцем за 2 місяці про наступне вивільнення, що визнається позивачем.

Відповідач вказує, що позивач станом на час звернення до суду із цим позовом є пенсіонером й 1,5 роки отримує пенсію, й такі доводи позивачем не спростовані.

Позивач вважає, що відповідач порушив процедуру про звільнення працівника, що визначено статтею 47 КЗпП України, а саме не видав наказу про звільнення, тому звільнення відбулось з порушенням вказаної норми, а виданий ним наказ є попередженням про наступне звільнення, а не наказом про звільнення.

Такі доводи не є обгрунтованими.

Відповідно до п.19 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» N 9 від 06.11.92 (зі змінами), розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за п.1 ст.40 КЗпП, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

А відповідно до п.20 вказаної постанови, розглядаючи позови про поновлення нароботі осіб, звільнених за п.1(1) ст.40 КЗпП, суди мають з`ясувати, чи досяг працівник пенсійного віку для одержання пенсії по старості (60 років для чоловіків і 55 років для жінок), і чи має він необхідний стаж роботи для призначення повної пенсії по старості (25 років загального стажу для чоловіків, 20 - для жінок).

Наявність права на таку пенсію до досягнення зазначеного віку не може бути підставою для застосування цієї норми.

Відповідно до частини 1 ї статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Оскільки встановлено, що наказом № 05-к від 27.04.2023 року КП «Дирекція з капітального будівництва та реконструкції «Київбудреконструкція» ОСОБА_1 з 28.07.2023 року звільнено з посади заступника директора КП «Дирекція з капітального будівництва та реконструкції «Київбудреконструкція» на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України у зв`язку зі скороченням штату працівників (а.с.15), підстави, визначені позивачем для поновлення на роботі згідно ст. 47 КЗпП України, не є обґрунтованими, норма якої передбачає, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, яка відповідачем дотримана, а саме відповідач видав позивачу трудову книжку і провів з ним розрахунок.

Інші підстави для повлення на роботі щодо працівника, який звільнений на підставі п.1 ст.40 КЗпП України, позивачем не зазначені й не обґрунтовані, а тому суд не надає їм оцінку.

Також позивач необґрунтовано вважає, що відповідно до вимог КЗпП України у разі затримки видачі копії наказу про звільнення з вини роботодавця працівникові виплачується середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Така вимога не містить правового обґрунтування.

Проте судом встановлено, що затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу не було. Позивач визнає, що трудову книжку після звільнення він отримав, як і виплату всіх розрахунків при звільненні, відтак підстав для застосування статті 235 КЗпП України немає.

Вирішуючи спір у цій частині, суд виходить й із того, що згідно з частиною 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

У статті 4 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до частини 1 ї статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Статтями 116, 117 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку виникають передбачені статтею 117 КЗпП України правові підстави для застосування матеріальної відповідальності.

Відповідно до частини п`ятої статті 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Отже, положеннями статей 117, 235 КЗпП України передбачена відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника задля компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.

Суд зазначає, що позивач самостійно формує зміст позовних вимог, оцінку яким на предмет відповідності закону, надає суд під час розгляду справи, й відповідно до принципу диспозитивності, суд не вправі виходити за межі позовних вимог.

Диспозитивність (від лат. Dispono - розпоряджаюся) - це надання особам, які беруть участь у справі, можливості вільно розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами на власний розсуд.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст. 13 ЦПК України).

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч.3 ст. 13 ЦПК України).

Ч.ч. 1 - 3 ст. 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з ч.ч. 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, с обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-прівовнй акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

З огляду на наведене та враховуючи межі судового розгляду, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Інші доводи сторін, які наведені у позові, не впливають на висновку суду та не потребують детального обґрунтування, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини.

Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ("Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.43 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Так, принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання абао оспорення (ч.1 ст. 15 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частина 2 ст. 16 ЦК України передбачає способи захисту цивільних прав та інтересів.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду, порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Гарантоване статтею 55 Контитуції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджене порушення було обгрутованим.

Неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб`єктивних прав та обов`язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

Отже, здійснюючи передбачене статтею 55 Контитуції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту, а суд, вирішуючи спір, зобов`язаний надати суб`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Так, якщо особа вважає, що її суб`єктивне право у певних правовідносинах не може бути реалізоване належним чином, або на неї протиправно поклали певний обов`язок, така особа має право звертатися за судовим захистом.

В разі відповідного звернення особи суд повинен розглянути питання про наявність порушеного суб`єктивного права заявника у конкретних правовідносинах і на підставі цього вирішити спір.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч.1 ст. 81 ЦПК України).

Відповідно, з урахуванням визначених підстав, правові підстави для задоволення цього позову уцілому відсутні.

Позивач при зверненні до суду звільнений від сплати судового збору в частині вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулуна підставі Закону України «Про судовий збір».

За таких підстав, приймаючи до уваги предмет даного спору, наслідки його розгляду судом, суд вважає за необхідне застосувати положення ч.6 ст.141 ЦПК України, й судові витрати (судовий збір) компенсовати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

На підставі вищевикладеного, п.1 ст. 40, 235 КЗпП України, з урахуванням постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р. N 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", керуючись п. 9 розділу ХІІ Перехідних положень ЦПК України, керуючись п. 9 розділу ХІІ Перехідних положень ЦПК України, ст.ст. 3, 4, 5, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 17, 43, 49, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 258, 262, 264, 265, 268, 273, 352, п.2 ч.1 ст. 430 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Дирекція з капітального будівництва та реконструкції «Київбудреконструкція» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, - відмовити.

Судові витрати (судовий збір) компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду протягом п`ятнадцять днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Відповідно до ст.355 ЦПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Однак відповідно до пп. 15.5 п. 15 розділу «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система починає функціонувати через 90 днів з дня опублікування Державною судовою адміністрацією України у газеті «Голос України» та на веб-порталі судової влади оголошення про створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи.

Згідно ч.1 ст.354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Отже, строки оскарження судових рішень в апеляційному порядку складають 30 календарних днів - для рішень і 15 календарних днів - для ухвал, однак апеляційна скарга подається за старими правилами - через суд першої інстанції.

СУДДЯ: