Окрема думка

від 14.11.2023 по справі 910/8413/21

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Власова Ю. Л. та Прокопенка О. Б. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 (провадження № 12-9гс23)

за позовом першого заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради, Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до Приватного акціонерного товариства «Центрелеватормлинбуд», Комунального підприємства «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Благодійна організація «Фундація спадщини Терещенків», про розірвання договору та повернення майна,

за касаційною скаргою першого заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 06 грудня 2021 року у складі судді Гумеги О. В. та постанову Північного апеляційного господарського суду від 20 липня 2022 року у складі колегії суддів Куксова В. В., Шаптали Є. Ю., Яковлєва М. Л.

Коротка історія справи

У травні 2021 року перший заступник керівника Київської міської прокуратури (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Київської міської ради (далі - позивач-1) та Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Департамент комунальної власності, позивач-2) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства «Центрелеватормлинбуд» (далі - ПрАТ «Центрелеватормлинбуд», відповідач-1), Комунального підприємства «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт» (далі - КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт», відповідач-2) про розірвання інвестиційного договору від 22 березня 2007 року № 28 про реконструкцію та реставрацію нежилих будинків, розташованих за адресами: бульвар Тараса Шевченка, 34/15 (літера «А»), 34/13 (літери «Б», «В»), у місті Києві (далі - інвестиційний договір); зобов`язання ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради вказану нерухомість, яка є об`єктом культурної спадщини - садибою Терещенків.

Позов обґрунтований тим, що садиба Терещенків не вибула у встановленому законом порядку з комунальної власності, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин існувала законодавчо встановлена заборона на її відчуження, тому наявні підстави для її повернення територіальній громаді міста Києва; крім того, відповідачі упродовж тривалого періоду не виконували обов`язки, покладені на них інвестиційним договором, внаслідок чого територіальна громада міста Києва значною мірою позбавилась того, на що вона розраховувала під час укладення цього договору, що є підставою для його розірвання відповідно до частини другої статті 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 06 грудня 2021 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 20 липня 2022 року у задоволенні позову прокурора відмовлено.

Прокурор оскаржив зазначені судові рішення в касаційному порядку, просив Верховний Суд їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Зміст постанови Великої Палати Верховного Суду

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2023 року касаційну скаргу прокурора задоволено частково, судові рішення попередніх інстанцій скасовані в частині відмови у задоволенні вимог про повернення територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради нерухомого майна - садиби Терещенків; ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено. В іншій частині постанову Північного апеляційного господарського суду від 20 липня 2022 року та рішення Господарського суду міста Києва від 06 грудня 2021 року у справі № 910/8413/21 залишено без змін.

Обґрунтовуючи вказану постанову, Велика Палата Верховного Суду зробила, з-поміж іншого, такі висновки.

На садибу Терещенків поширювалась заборона на приватизацію (відчуження з комунальної власності) пам`яток культурної спадщини відповідно до Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини». Відповідне правове регулювання було доступним і зрозумілим. Воно не допускало жодної можливості до 17 жовтня 2008 року включно набути з комунальної власності у приватну пам`ятку культурної спадщини ні за Законом України «Про приватизацію державного майна», ні тим більше у непередбачений ним спосіб, зокрема під виглядом проведення інвестиційного конкурсу (пункт 169 постанови).

Додаткова угода № 1 до інвестиційного договору фактично визначає умови про купівлю-продаж нерухомого майна. В силу положень статті 628 ЦК України до цих правовідносин повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства про купівлю-продаж. Додаткова угода № 1, спрямована на відчуження садиби Терещенків на користь відповідача-1, була укладена 04 квітня 2008 року. Оплата за вказаною додатковою угодою була здійснена 23 травня 2008 року. Тобто факти, які для відповідача-1 стали нібито підставою набуття ним права власності на садибу Терещенків, виникли під час дії Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» (пункти 190, 194-195).

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що додаткова угода № 1 є такою, що порушує публічний порядок, спрямована на незаконне заволодіння садибою Терещенків, яка належить територіальній громаді міста Києва. Оскільки в силу положень частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним, додаткова угода № 1 є нікчемною також і на цій підставі. Отже, додаткова угода № 1 є нікчемною відповідно до приписів частини другої статті 228 та частини першої статті 220 ЦК України (пункти 218, 225-226 постанови).

За чинного на час укладення додаткової угоди № 1 правового регулювання право приватної власності на садибу Терещенків за жодних умов не могло виникнути у відповідача-1. Як наслідок, заволодіння відповідачем-1 цим об`єктом було неможливим. У такому разі державна реєстрація права приватної власності на садибу Терещенків за відповідачем-1 не є доказом переходу до нього володіння цим майном. Оскільки, незважаючи на державну реєстрацію права приватної власності на вказаний об`єкт, володіння останнім власник не втратив, немає підстав для застосування віндикаційного позову. Як наслідок, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що у цій справі порушене право власності на садибу Терещенків може бути захищено лише шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. За обставин цієї справи належним способом захисту є подання негаторного позову на підставі статті 391 ЦК України (пункти 236, 239).

Приписи про застосування позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов). Натомість негаторний позов може бути пред`явлений позивачем упродовж усього часу, поки існує відповідне правопорушення. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставною заяву відповідача-1 про застосування наслідків спливу позовної давності (пункти 242-243).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за обставин цієї справи неможливо виснувати про те, що втручання у право відповідача-1 мирно володіти майном, яке він за добросовісної поведінки не міг отримати у власність, є для нього надмірним тягарем. Разом із цим відповідач-1 не позбавлений можливості ініціювати судовий процес та заявити, зокрема, вимогу про стягнення з територіальної громади міста Києва витрат, пов`язаних із діями, спрямованими на перехід права власності на садибу Терещенків та подальшим вчиненням відповідачем-1 правомірних і необхідних дій стосовно цього об`єкта. Відповідна вимога, у випадку її заявлення відповідачем-1, має бути розглянута судом у процесі, в межах якого суду слід надати оцінку доводам позивача та доказам, наданим на підтвердження понесених ним обґрунтованих витрат. Аналогічно територіальна громада міста Києва не позбавлена можливості заявити до відповідача-1 вимогу про відшкодування збитків, завданих об`єкту культурної спадщини (пункти 269-270).

Причини незгоди з постановою Великої Палати Верховного Суду

З указаними висновками Великої Палати Верховного Суду стосовно розгляду за правилами негаторного позову вимоги про повернення садиби Терещенків територіальній громаді міста Києва та, як наслідок, - незастосування до цієї вимоги наслідків спливу позовної давності, а також стосовно пропорційності втручання держави у право мирного володіння майном відповідача-1 не погоджуємося з таких підстав.

Як було встановлено судами попередніх інстанцій у цій справі, садибу Терещенків було включено до переліку пам`ятників архітектури місцевого значення у січні 1986 року; у квітні 1998 року її включено до переліку щойно виявлених об`єктів культурної спадщини.

Постановою Господарського суду міста Києва від 14 листопада 2006 року у справі № 36/496-А, залишеною в силі ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 06 березня 2007 року, зобов`язано Головне управління комунальної власності м. Києва підписати з ВАТ «Укрнафта» інвестиційний договір про реконструкцію та реставрацію зазначених нежилих будинків.

01 листопада 2007 року Київська міська рада прийняла рішення № 1111/3944 «Про заміну сторони в зобов`язанні та передачу ВАТ «Центрелеватормлинбуд» під реконструкцію нежилого будинку по бульвару Тараса Шевченка, 34/15 літера А та приміщень у нежилому будинку по бульвару Тараса Шевченка, 34/13 літери Б, В у Шевченківському районі м. Києва»; 23 листопада 2007 року підписано відповідний договір про заміну сторони в зобов`язанні.

Додатковою угодою від 04 квітня 2008 року № 1 до інвестиційного договору підпункт 5.1.2 цього договору викладено в такій редакції: «5.1.2. За умови компенсації інвестором вартості об`єктів інвестування, визначеної звітом про оцінку вартості цих об`єктів, та підписання актів приймання-передачі у власність, інвестор набуває право власності на ці об`єкти».

Відповідач-1 платіжними дорученнями від 23 травня 2008 року № 134, 135 сплатив до бюджету м. Києва 324 000,00 грн та 10 770 000,00 грн за вказані нежитлові приміщення.

06 лютого 2009 року оформлені свідоцтва про право власності серії САС № 247963, САС № 247964, якими посвідчено, що садиба Терещенків належить відповідачу-1 на праві приватної власності.

На підставі рішення Київської міської ради від 05 квітня 2012 року № 430/7767 ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» видано державний акт серії ЯЖ № 047159 від 08 жовтня 2012 року на право власності на земельну ділянку площею 0,1371 га на бульварі Тараса Шевченка / вулиці Михайла Коцюбинського, 34/15, літера «А» та 34/13, літери «Б», «В», у Шевченківському районі міста Києва.

Наявними в матеріалах справи інформаційними довідками з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14 травня 2021 року № 256468229, № 256468907 підтверджується, що ПрАТ «Центрелеватормлинбуд», яке є правонаступником ВАТ «Центрелеватормлинбуд», володіє на праві власності нежилими будівлями, що є об`єктами культурної спадщини, на бульварі Тараса Шевченка, 34/15, літера «А» та 34/13, літери «Б», «В», у Шевченківському районі м. Києва. Право власності на об`єкти культурної спадщини зареєстровано 15 жовтня 2013 року.

Щодо захисту за правилами негаторного позову та незастосування позовної давності

Погоджуючись з висновками Великої Палати Верховного Суду про необхідність повернення пам`ятки культурної спадщини територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради, разом із тим вважаємо, що таке повернення мало відбутися шляхом застосування судом двосторонньої реституції відповідно до положень статті 216 ЦК України, а не в будь-який інший спосіб.

Так, прокурор заявив позов в інтересах держави в особі Київської міської ради та Департаменту комунальної власності про розірвання інвестиційного договору та повернення садиби Терещенків у власність територіальної громади міста Києва на підставі статті 391 ЦК України.

Суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку, що за обставинами цієї справи порушене право власності на спірні об`єкти нерухомого майна може бути захищено шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України, а не шляхом подачі негаторного позову, оскільки позивачем за негаторним позовом може бути лише фактичний володілець.

Натомість Велика Палата Верховного Суду вважала, що оскільки виникнення права приватної власності на садибу Терещенків було в принципі неможливим, порушення права власності територіальної громади міста Києва на садибу Терещенків слід розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням власника володіння, а отже належним способом захисту прав власника у цьому випадку є негаторний позов.

Проте обидва наведені висновки вважаємо помилковими з таких підстав.

Як відомо, віндикаційний та негаторний позови є основними речово-правовими засобами захисту права власності.

Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника фізично (було викрадене, загублене, передане комусь іншому внаслідок дій неуправомоченої особи тощо).

Тоді відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Негаторний позов - це вимога власника, що володіє річчю, про усунення перешкод у здійсненні правомочностей користування і розпорядження нею; це вимога про припинення неправомірних дій, не пов`язаних із порушенням володіння.

На підставі статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

В сучасній теорії цивільного права сформульоване чітке правило про те, що віндикаційним є позов про витребування власником майна з чужого незаконного володіння; негаторним - про усунення перешкод у володінні власником своїм майном. Тобто в першому випадку майно вибуває з володіння власника і перебуває у незаконного володільця, а власник прагне повернути собі це майно. В другому - майно перебуває у власника, але він не може ним нормально користуватися, бо цьому заважає інша особа.

При цьому обидва вказані речово-правові способи захисту права власності можуть використовуватися власником лише в тому випадку, коли між власником і порушником відсутні договірні відносини, і порушення права власності на майно не пов`язане із неналежним виконанням/невиконанням умов договору щодо цього майна між власником і порушником.

Відповідно до статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що з урахуванням специфіки речей в обороті володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (наприклад, постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).

Водночас, у випадках, коли на певний об`єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об`єкта. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним об`єкта нерухомого майна не призводять до заволодіння порушником таким об`єктом (наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц та інші).

У цій справі станом на дату укладення додаткової угоди № 1 від 04 квітня 2008 року(якою були внесені зміни до інвестиційного договору, що дозволяли інвестору набути право приватної власності на садибу Терещенків за умови сплати її вартості) діяв Закон України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», тому набуття права приватної власності на вказаний об`єкт у той період часу було неможливим.

Виходячи з цього, Велика Палата Верховного Суду виснувала про фактичну неможливість володіння відповідачем-1 вказаним майном та необхідність повернення цього майна у власність територіальної громади міста Києва на підставі статті 391 ЦК України (за правилами негаторного позову).

Однак зазначений висновок Великої Палати Верховного Суду не має під собою достатніх правових підстав з огляду на те, що заборона приватизації пам`яток архітектури була тимчасовою, а не постійною, тому не можна стверджувати, що право приватної власності на садибу Терещенків в принципі не могло виникнути.

Закон України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» був прийнятий 01 лютого 2005 року і встановлював заборону на приватизацію пам`яток культурної спадщини до затвердження Верховною Радою України переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації.

23 вересня 2008 року було прийнято Закон України «Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» (вступив у дію 17 жовтня 2008 року), а Закон України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», відповідно, -втратив чинність.

Садиба Терещенків не увійшла до вказаного Переліку пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, тому можна зробити висновок, що після 17 жовтня 2008 року закон допускав можливість її переходу в приватну власність.

Дії щодо оформлення за відповідачем-1 свідоцтв про право власності (лютий 2009 року) та видачі відповідачу-1 державного акту на право власності на земельну ділянку (жовтень 2012 року) здійснювалися без порушень законодавства у сфері охорони об`єктів культурної спадщини.

Тому за обставинами цієї справи № 910/8413/21очевидно, що спірне майно вибуло з фактичного володіння власника (територіальної громади міста Києва), було зареєстровано на праві власності за іншою особою (ПрАТ «Центрелеватормлинбуд») і перебувало у фактичному володінні цієї особи.

У зв`язку із цим висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що у відповідача-1 в будь-якому випадку не могло виникнути права приватної власності на об`єкт культурної спадщини, та необхідність здійснення судового захисту права територіальної громади міста Києва на садибу Терещенків за правилами негаторного позову не мають під собою належних правових підстав.

Отже, станом на час подання позову садиба Терещенків перебувала у фактичному володінні відповідача-1, а прокурор шляхом подання цього позову намагався відновити порушене право власності територіальної громади міста Києва на це нерухоме майно.

Однак, підстави для заявлення віндикаційного позову у цьому випадку також відсутні, оскільки, як неодноразово зауважувалося вищими судовими інстанціями, шляхом подання віндикаційного позову про витребування майна, зокрема з підстав, передбачених статтями 387, 388, 400 ЦК України, майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину (наприклад, постанова Верховного Суду від 13 березня 2023 року у справі № Б29/334-09). Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору (постанова Верховного Суду 19 вересня 2023 року у справі № 521/2770/21).

У цій справі садиба Терещенків перейшла у володіння відповідача-1 на підставі додаткової угоди № 1 до інвестиційного договору, укладеної між позивачем 2 та відповідачем 1, тобто між власником (законним володільцем) і володільцем майна існували договірні відносини і майно перебувало у володільця на підставі укладеного з власником договору. За таких обставин застосування віндикаційного позову для повернення майна у власність територіальної громади міста Києва є неможливим.

Якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, і майно залишається у набувача, то повернути майно можна шляхом реституції на підставі статті 216 ЦК України. Тобто, якщо вчинений один правочин, то ефективним способом захисту буде визнання правочину недійсним та застосування наслідків недійсності (нікчемності) правочину. Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, потрібно звертатися з віндикаційним позовом.

Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Згідно з частинами першою та п`ятою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Велика Палата Верховного Суду виснувала про те, що додаткова угода № 1 є такою, що порушує публічний порядок, а також укладена без додержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору, а тому є нікчемною відповідно до приписів частини другої статті 228 та частини першої статті 220 ЦК України.

Отже, після такого висновку Велика Палата Верховного Суду мала відповідно до частин першої та п`ятої статті 216 ЦК України вирішити питання про повернення кожній із сторін вказаного нікчемного правочину того, що було ними одержано в результаті його виконання.

Також зауважимо, що відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, складовою частиною якого є правова визначеність, яка тісно пов`язана з позовною давністю.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom)).

У рішенні ЄСПЛ від 29 січня 2013 року за заявою № 66610/09 у справі «Золотас проти Греції» (Zolotas v. Greece) зазначено, що інститут строків давності є спільною рисою правових систем держав-учасниць і має на меті гарантувати правову певність, встановлюючи межу для дій або ж перешкоджаючи несправедливості, яка могла б бути скоєна, якби суди мали ухвалювати рішення щодо подій, які відбулися в далекому минулому.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Законодавець врахував не тільки безпосередню обізнаність особи про факти порушення її прав, а й об`єктивну можливість цієї особи знати про ці факти.

Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.

У цьому контексті має значення те, коли в особи виникло право звернутися до суду у зв`язку з наявним порушенням права, а не те, протягом якого часу тривав стан цього порушення.

Частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Таким чином, запроваджений нормами ЦК України інститут позовної давності полягає у наданні особі, цивільне право якої порушено, певного строку саме для звернення до суду за захистом цього права, в тому числі за допомогою державного примусу. Дія інституту позовної давності забезпечує стабільність цивільних відносин у суспільстві.

Дотримання строку звернення до суду є однією з умов реалізації права на позов і тісно пов`язане з реалізацією права на справедливий судовий розгляд. Наявність такої умови дисциплінує учасників правовідносин, запобігає зловживанням звернення до суду. Її відсутність призводила б до постійного збереження стану невизначеності у правовідносинах.

Позовна давність в аспекті розумних строків є важливою гарантією справедливості, правової визначеності та верховенства права.

Оскільки належним і ефективним способом захисту права власності позивачів на садибу Терещенків у справі № 910/8413/21 є застосування наслідків нікчемного правочину відповідно до статті 216 ЦК України, і на цей спосіб захисту поширюються загальні правила позовної давності, Велика Палата Верховного Суду після висновку про нікчемність додаткової угоди № 1 до інвестиційного договору мала застосувати двосторонню реституцію та окремо розглянути питання щодо застосування позовної давності у цій справі.

Щодо пропорційності втручання публічної влади в право на мирне володіння майном

У Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).

Споживач послуг органу місцевого самоврядування законно презюмує, що рішення цього органу є законними і такими, що прийняті у межах компетенції, відповідно до статті 19 Конституції України.

У справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04, рішення від 20 жовтня 2011 року) ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування», який передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції, відповідно до статті 1 якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення частини першої цієї статті дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а частина друга цієї статті визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей Конвенції (рішення ЄСПЛ від 22 листопада 2007 року у справі «Україна-Тюмень» проти України», заява № 22603/02).

Втручання в право на мирне володіння майном повинне здійснюватись з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи. Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові статті 1 Першого протоколу, включно із другим реченням, яке необхідно розуміти в світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (рішення ЄСПЛ у справі «Україна-Тюмень» проти України»).

Умови надання компенсації згідно з положеннями відповідного законодавства є значущими для оцінки того, чи оскаржуваний захід зберігає необхідний справедливий баланс, та особливо для визначення того, чи покладає такий захід непропорційний тягар на заявників. В цьому зв`язку Суд вже встановлював, що позбавлення власності без сплати суми її вартості становитиме непропорційне втручання та що відсутність будь-якого відшкодування може бути виправданою відповідно до пункту 1 статті 1 Першого протоколу лише за виключних обставин (рішення ЄСПЛ у справі «Україна-Тюмень» проти України»).

Перевіряючи дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, ЄСПЛ у рішенні від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» (заява № 43768/07) констатував порушення такого балансу у зв`язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, тобто порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції. ЄСПЛ зробив висновок, що відбулось непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Такі самі висновки щодо порушення Україною статті 1 Першого протоколу ЄСПЛ зробив і у наведеній вище справі «Україна-Тюмень» проти України», зазначивши, що заявник добросовісно отримав будинок в якості внеску до статутного капіталу, не знаючи про те, що Фонд державного майна не мав повноважень на його передання, та не було підстав для передбачення, що заявник мав знати про це. Заявник мав щонайменше легітимні сподівання щодо можливості використовувати будинок в своїй господарській діяльності. Суд не вбачає виняткових обставин, здатних виправдати відсутність відшкодування у даній справі, та вирішує, що таким чином на заявника було покладено індивідуальний та надмірний тягар, який порушив справедливий баланс, що мав бути дотриманий між вимогами суспільного інтересу з одного боку, та захистом права на мирне володіння майном - з іншого.

Позбавлення права власності можливе лише за умови, що власник, повідомлений про обмеження у набуття права приватної власності, такі обмеження порушив. В іншому випадку позбавлення права власності на нерухоме майно без відповідної майнової компенсації незалежно від того, чи заявляв про неї відповідач, узаконює порушення органів державної влади чи місцевого самоврядування при розпорядженні майном та звільняє їх від будь-якої відповідальності перед особою, яка потерпіла від їх неправомірних дій.

У цій справі № 910/8413/21суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідач-1 набув право власності на спірне нерухоме майно на підставі та на умовах, визначених рішенням компетентного органу місцевого самоврядування, на платній основі, право власності на нерухоме майно зареєстроване за відповідачем-1.

Суди попередніх інстанцій вважали, що відповідач-1 є добросовісним набувачем, оскільки придбав спірне нерухоме майно на підставі рішення Київської міської ради (№ 1111/3944 від 01 листопада 2007 року), яка здійснювала делеговані їй територіальною громадою міста Києва правомочності з розпорядження майном, за відповідним договором.

Натомість звернення прокурора з цим позовом суди розцінили як фактичне намагання покласти на відповідача-1 (ПрАТ «Центрелеватормлинбуд») несприятливі правові наслідки від вчинення позивачем-1 та позивачем-2 дій, а саме: прийняття позивачем-1 рішення від 01 листопада 2007 року № 1111/3944 «Про заміну сторони в зобов`язанні та передачу ВАТ «Центрелеватормлинбуд» під реконструкцію нежилого будинку по бульвару Тараса Шевченка, 34/15 літера А та приміщень у нежилому будинку по бульвару Тараса Шевченка, 34/13 літери Б, В у Шевченківському районі м. Києва», підписання позивачем-2 договору про заміну сторони в зобов`язанні від 23 листопада 2007 року, додаткової угоди № 1 від 04 квітня 2008 року до інвестиційного договору, договору про припинення інвестиційного договору, - внаслідок прийняття / укладення яких спірне нерухоме майно і було передане у власність відповідача-1.

Крім того суди зауважили, що на виконання частини першої статті 23 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (відповідно до якої усі власники пам`яток, щойно виявлених об`єктів культурної спадщини чи їх частин або уповноважені ними органи (особи) незалежно від форм власності на ці об`єкти зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір) 03 травня 2007 року між Головним управлінням охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації та ВАТ «Центрелеватормлинбуд» укладено охоронний договір № 1554 на щойно виявлений об`єкт культурної спадщини - садибу Терещенків; 22 липня 2016 року між Департаментом культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» укладено охоронний договір № 3311 на вказану пам`ятку культурної спадщини.

Натомість Велика Палата Верховного Суду виснувала, що додаткова угода № 1 до інвестиційного договору є такою, що порушує публічний порядок (а отже, нікчемною в силу статті 228 ЦК України); відповідач-1 мав і повинен був знати, що укладення нікчемної додаткової угоди № 1 та подальша реєстрація за ним права власності на садибу Терещенків є порушенням закону та не зумовлюватиме виникнення у відповідача-1 права приватної власності навіть за умови внесення ним коштів, передбачених у цій угоді.

Вважаємо, що зазначений висновок Великої Палати Верховного Суду не є достатньо аргументованим для того, щоб забрати у відповідача-1 придбане ним майно, не повернувши при цьому сплачених ним коштів.

Іншими словами, вказаний висновок є неповним, половинчастим. Адже, зазначивши про нікчемність додаткової угоди № 1 до інвестиційного договору як такої, що порушує публічний порядок, Велика Палата Верховного Суду мала застосувати або частину третю статті 228 ЦК України, або частину п`яту статті 216 ЦК України та вирішити питання щодо сплачених на підставі цієї додаткової угоди грошових коштів.

Так, відповідно до частин другої та третьої статті 228 ЦК України правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Виходячи з принципу справедливості та верховенства права, а також враховуючи висновки ЄСПЛ, в тому числі, зроблені у справах проти України, Велика Палата Верховного Суду, задовольняючи позовну вимогу про повернення територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради садиби Терещенків, мала одночасно з цим вирішити питання про повернення ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» сплачених ним на виконання додаткової угоди № 1 до інвестиційного договору коштів у сумі 324 000,00 грн та 10 770 000,00 грн, або про стягнення цих коштів в дохід держави за наявності для того підстав, передбачених статтею 228 ЦК України.

Разом із тим зауважимо, що підстави, передбачені частиною третьою статті 228 ЦК України, для стягнення сплачених за садибу Терещенків коштів в дохід держави, судами встановлені не були. Крім того, за умови встановлення таких підстав, на користь держави мали бути передані не лише сплачені за садибу Терещенків грошові кошти, але і сама садиба.

Тож вважаємо, що підстави для застосування частини третьої статті 228 ЦК України та стягнення сплачених за садибу Терещенків коштів в дохід держави, -відсутні. Отже, Велика Палата Верховного Суду мала вирішити питання щодо здійснення двосторонньої реституції на підставі частини п`ятої статті 216 ЦК України, чого вона не зробила.

Натомість виснувавши про нікчемність додаткової угоди № 1 до інвестиційного договору і забравши на цій підставі у відповідача-1 куплене ним майно без вирішення питання про повернення йому сплачених за це майно коштів, Велика Палата Верховного Суду фактично переклала на ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» несприятливі правові наслідки прийняття позивачами рішень та вчинення ними дій як суб`єктами владних повноважень, що не відповідає вимогам Першого протоколу до Конвенції.

Висновки

На нашу думку, Велика Палата Верховного Суду неправильно застосувала положення статей 216 та 391 ЦК України, визначаючи належну правову підставу повернення садиби Терещенків у власність територіальної громади міста Києва. Зокрема, належним способом захисту у цій справі є застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (додаткової угоди № 1 до інвестиційного договору), укладеного між позивачем 2 та відповідачами, відповідно до положень частин першої, п`ятої статті 216 ЦК України.

Також Велика Палата Верховного Суду неправомірно уникнула вирішення питання щодо застосування позовної давності, яке підлягало вирішенню у цій справі та повинно було мати безпосередній вплив на результати розгляду спору, враховуючи, що відповідач-1 - ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» - був зареєстрованим власником та відкрито володів спірним об`єктом культурної спадщини понад 14 років.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду, ухвалюючи рішення про повернення територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради садиби Терещенків від зареєстрованого власника - ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» -мала одночасно з цим вирішити питання щодо повернення йому сплачених за це майно грошових коштів.

Судді Ю. Л. Власов

О. Б. Прокопенко