Постанова

від 20.11.2023 по справі 420/9419/23

П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 листопада 2023 р.м. ОдесаСправа № 420/9419/23

Перша інстанція: суддя Бойко О.Я.,

повний текст судового рішення

складено 29.06.2023, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді- Джабурія О.В.

суддів - Вербицької Н.В.

- Кравченка К.В.

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 червня 2023 року по справі за позовом Головного управління ДПС в Одеській області до фізичної особи-платника податків ОСОБА_1 про стягнення податкового боргу у розмірі 44 344, 19 грн., -

ПОЗОВНІ ВИМОГИ ТА

НАСЛІДКИ ВИРІШЕННЯ ПОЗОВУ СУДОМ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

Головне управління ДПС в Одеській області звернулося до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до фізичної особи - платника податку ОСОБА_1 , в якому просить:

- стягнути з фізичної особи - платника податку ОСОБА_1 , р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 суму заборгованості по податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об`єктів нежитлової нерухомості у розмірі 44 344 грн. 19 коп. на бюджетний рахунок UA 298999980314070512000015744, банк отримувача Казначейство України (ЕАП), код 37607526, КБК 18010300, отримувач коштів ГУК в Од.обл./м. Одеса/18010300.

Позов обґрунтовується тим, що відповідач є платником податків та перебуває на обліку у позивача.

Відповідно до інтегрованих карток платника (ІКП), довідки про суми податкового боргу та розрахунку податкового боргу, податкова заборгованість відповідача перед бюджетом становить 44 344,19 грн.

У зв`язку із непогашенням податкового боргу відповідачем позивач звернувся до суду із даним адміністративним позовом.

Відповідач не скористався своїм правом для подання відзиву на позовну заяву, належним чином та своєчасно сповіщений про розгляд вказаної справи.

Справу розглянуто в порядку письмового провадження.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29 червня 2023 року адміністративний позов задоволено. Стягнуто з фізичної особи - платника податку ОСОБА_1 , р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 суму заборгованості по податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об`єктів нежитлової нерухомості у розмірі 44 344 грн. 19 коп. на бюджетний рахунок UA 298999980314070512000015744, банк отримувача Казначейство України (ЕАП), код 37607526, КБК 18010300, отримувач коштів ГУК в Од.обл./м. Одеса/18010300.

Не погоджуючись з вищезазначеним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій апелянт просить скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 червня 2023 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити Головному управління ДПС в Одеській області у позові до ОСОБА_1 повністю. Стягнути з Головного управління ДПС в Одеській області на користь ОСОБА_1 судові витрати.

Апелянт вважає рішення суду першої інстанції незаконним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню з підстав неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи та неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а тому, на думку апелянта, є всі підстави для скасування рішення.

Відповідно до вимог ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

КОЛЕГІЯ СУДДІВ ВСТАНОВИЛА

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, відповідач є платником податків та перебуває на обліку у позивача.

Станом на 01.03.2023 року відповідно до інтегрованих карток платника (ІКП), довідки про суми податкового боргу та розрахунку податкового боргу, податкова заборгованість відповідача перед бюджетом становить 44 344,19 грн., а саме: з податку на нерухоме майно, відмінне від змеленої ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об`єктів нежитлової нерухомості у загальній сумі 44344,19 грн.

Вказана заборгованість виникла в результаті винесення податкових повідомлень-рішень за формою «Ф»:

- № 0044046-2403-1554 від 14.04.2021 року на суму 18586,19 грн.;

- № 0176207-2403-1554 від 24.06.2022 року на суму 25758,00 грн.

У зв`язку із несплатою відповідачем заборгованості податковий орган виніс податкову вимогу форми «Ф» №0108362-1304-1554 від 28.10.2021 року, яка направлена рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу відповідача: АДРЕСА_1 . Конверт із вказаним вкладенням повернувся на адресу позивача у зв`язку із тим, що адресат відсутній за вказаною адресою, про що складена довідка від 17.11.2021 року.

Зазначену податкову вимогу відповідач в адміністративному або судовому порядку не оскаржив.

З метою стягнення з відповідача відповідного податкового боргу позивач звернувся до суду із зазначеним позовом.

ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА

Вимогами ч.1 ст.2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до вимог ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Керуючись положеннями вищевказаних законів, Кодексом та контекстом Конституції України можна зробити висновок, що однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до вимог ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Надаючи правову оцінку законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з вимогами п.15.1 ст.15 ПК України платниками податків визнаються фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні особи (резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують (передають) об`єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об`єктом оподаткування згідно з цим Кодексом або податковими законами, і на яких покладено обов`язок із сплати податків та зборів згідно з цим Кодексом.

Відповідно до вимог п.16.1.4. ст.16 ПК України сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом.

Згідно з вимогами п.36.1. ст. 36 ПК України, податковим обов`язком визнається обов`язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи.

Відповідно до вимог п.36.5. ст.36 ПК України відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов`язку несе платник податків, крім випадків, визначених цим Кодексом або законами з питань митної справи.

Згідно з вимогами п.14.1.175 ст.14 ПК України податковий борг сума грошового зобов`язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов`язання.

Відповідно до вимог п.54.1. ст.54 ПК України передбачено, крім випадків, передбачених податковим законодавством, платник податків самостійно обчислює суму податкового та/або грошового зобов`язання та/або пені, яку зазначає у податковій (митній) декларації або уточнюючому розрахунку, що подається контролюючому органу у строки, встановлені цим Кодексом.

Згідно з вимогами п.57.3 ст.57 Кодексу у разі визначення грошового зобов`язання контролюючим органом за підставами, зазначеними у підпунктах 54.3.1 - 54.3.6 пункту 54.3 статті 54 цього Кодексу, платник податків зобов`язаний сплатити нараховану суму грошового зобов`язання протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення, крім випадків, коли протягом такого строку такий платник податків розпочинає процедуру оскарження рішення контролюючого органу.

У разі оскарження рішення контролюючого органу про нараховану суму грошового зобов`язання платник податків зобов`язаний самостійно погасити узгоджену суму, а також пеню та штрафні санкції за їх наявності протягом 10 календарних днів, наступних за днем такого узгодження.

Пунктом 59.1 статті 59 ПК України встановлено, що у разі коли у платника податків виник податковий борг, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.

Податкова вимога може надсилатися (вручатися) контролюючим органом за місцем обліку платника податків, в якому обліковується податковий борг платника податків.

Податкова вимога не надсилається (не вручається), якщо загальна сума податкового боргу платника податків не перевищує шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У разі збільшення загальної суми податкового боргу до розміру, що перевищує шістдесят неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, контролюючий орган надсилає (вручає) податкову вимогу такому платнику податків.

Зміст статей 54 та 56 ПК України свідчить, що узгодженою є сума грошового зобов`язання, яку:

- платник податків самостійно обчислив та задекларував у строки, встановлені цим Кодексом,

- контролюючий орган визначив самостійно шляхом прийняття податкових повідомлень-рішень, після закінчення процедури їх адміністративного чи судового оскарження.

Таким чином, з вказаних норм слідує, що у платника податків наявний обов`язок щодо сплати лише узгодженої суми податкових зобов`язань.

Як передбачено п.59.1 ст.59 ПК України, податкова вимога надсилається платнику податку в порядку, визначеному для надсилання податкового повідомлення-рішення.

В свою чергу, п.58.3 ст.58 ПК України визначено, що податкове повідомлення-рішення надсилається (вручається) платнику податків у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу.

Відповідно до вимог п.42.2 ст.42 ПК України, податкова вимога вважається належним чином врученою, якщо вона надіслана у порядку, визначеному пунктом 42.4 цієї статті, за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику).

Згідно приписів п.42.3 ст.42 ПК України, якщо платник податків у порядку та у строки, визначені статтею 66 цього Кодексу, повідомив контролюючий орган про зміну податкової адреси, він на період з дня державної реєстрації зміни податкової адреси до дня внесення змін до облікових даних такого платника податків звільняється від виконання вимог документів, надісланих йому контролюючим органом за попередньою податковою адресою та в подальшому повернених як таких, що не знайшли адресата.

Пунктом 42.5 ст.42 ПК України встановлено, що у разі якщо платник податків не подав заяву про бажання отримувати документи через електронний кабінет, листування з платником податків здійснюється шляхом надіслання за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручаються платнику податків (його представнику).

У разі якщо пошта не може вручити платнику податків документ у зв`язку з відсутністю за місцезнаходженням посадових осіб платника податків, їхньою відмовою прийняти документ, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, документ вважається врученим платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення.

ОБГРУНТУВАННЯ ДОВОДІВ СТОРІН

Вирішуючи справу та задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що у зв`язку з несплатою відповідачем заборгованості, податковим органом було винесено податкову вимогу форми «Ф» №0108362-1304-1554 від 28.10.2021 року, яка направлена рекомендованим листом на адресу відповідача, яку він визначив своєю податковою адресою відповідно до відомостей з Державного реєстру фізичних осіб платників податків.

Суд першої інстанції звертає увагу, що відповідно до п.45.1 ст.45 ПК України, платник податків - фізична особа зобов`язаний визначити свою податкову адресу. Податковою адресою платника податків - фізичної особи визнається місце її проживання, за яким вона береться на облік як платник податків у контролюючому органі. Платник податків - фізична особа може мати одночасно не більше однієї податкової адреси.

При цьому, громадяни, які змінили місце проживання, зобов`язані протягом місяця повідомити про такі зміни органи податкової служби.

Судом першої інстанції встановлено, що останнім відомим місцем реєстрації відповідача відповідно до даних ДРФО, які надав позивач, була адреса: АДРЕСА_1 .

При цьому, відповідно до запиту, який суд першої інстанції направив на адресу Відділу адресно-довідкової роботи ГУ ДМС України в Одеській області відповідач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .

Проте, як зазначає суд першої інстанції, відповідно до матеріалів справи відповідач не повідомляв органи ДПС про зміну податкової адреси або місцезнаходження, доказів протилежного відповідач до суду не надав.

Відповідно до вимог п.59.5. ст.59 ПК України у разі якщо у платника податків, якому надіслано (вручено) податкову вимогу, сума податкового боргу збільшується (зменшується), погашенню підлягає вся сума податкового боргу такого платника податку, що існує на день погашення.

Згідно з вимогами п.58.3 ст.58 ПК України податкове повідомлення-рішення вважається надісланим (врученим) платнику податків, якщо його передано посадовій особі такого платника податків під розписку або надіслано листом з повідомленням про вручення. У разі коли пошта не може вручити платнику податків податкове повідомлення-рішення або податкові вимоги, або рішення про результати розгляду скарги через відсутність за місцем знаходження посадових осіб, їх відмову прийняти податкове повідомлення-рішення або податкову вимогу, або рішення про результати розгляду скарги, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, податкове повідомлення-рішення або податкова вимога, або рішення про результати розгляду скарги вважаються врученими платнику податків у день зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причин невручення.

На день розгляду справи відповідач не надав суду докази погашення податкової заборгованості, а тому суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позовні вимоги належать до задоволення.

З огляду на вищезазначене, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, колегія суддів вважає, що інтегровані картки платника (ІКП), довідки про суми податкового боргу та розрахунку податкового боргу не є підставою для нарахування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки та самі по собі не є доказами про податкову заборгованість відповідача перед бюджетом.

Колегія суддів зазначає, що до справи не залучено доказів, які підтверджують належність відповідачу нерухомого майна, яке стало підставою для нарахування податкової заборгованості з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, який сплачується фізичними особами, які є власниками об`єктів нежитлової нерухомості у розмірі 44 344,19 грн.

Вказана заборгованість виникла в результаті винесення податкових повідомлень-рішень за формою «Ф»:

- №0044046-2403-1554 від 14.04.2021 року на суму 18 586,19 грн.;

- №0176207-2403-1554 від 24.06.2022 року на суму 25 758,00 грн.

З матеріалів справи вбачається, що вказані податкові повідомлення-рішення надсилалися за останнім відомим місцем реєстрації: АДРЕСА_3 .

Однак, ОСОБА_1 знято з вказаної реєстрації місця проживання 24.01.2017 року, та 11.10.2017 року зареєстровано нове місце проживання за адресою: АДРЕСА_4 , що підтверджуються довідкою Відділу адресно-довідкової роботи ГУ ДМС України в Одеській області від 03.05.2023 року та відмітками у його паспорті на стор. 11-12 (а.с.28,65).

Отже, на час винесення та відправки податкових повідомлень-рішень за формою «Ф» №0044046-2403-1554 від 14.04.2021 року на суму 18 586,19 грн. та №0176207-2403-1554 від 24.06.2022 року на суму 25 758,00 грн. відповідач був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_4 .

Як вбачається з матеріалів справи, податкові повідомлення-рішення за формою «Ф» №0044046-2403-1554 від 14.04.2021 року на суму 18 586,19 грн. та №0176207-2403-1554 від 24.06.2022 року на суму 25 758,00 грн. стосуються нерухомого майна - будівель промисловості та складів за адресою: АДРЕСА_5 .

Згідно наданих апелянтом письмових доказів, відповідачу не належить будівля промисловості та склади за адресою: АДРЕСА_5 .

Так, згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 20.08.2023 року №343462089 об`єкт нерухомості за адресою: АДРЕСА_5 , з 14.03.2017 року належить ТОВ «ЛЮДМИЛА ПЛЮС», код ЄДРПОУ: 36233076 (а.с. 70-71).

Вказаний об`єкт нерухомості за адресою: АДРЕСА_5 , був відчужений на підставі договору купівлі-продажу від 15.11.2016 року (а.с. 68).

Крім того, ОСОБА_1 разом із іншими засновниками вніс свою частку 33% в статутний фонд ТОВ Фірма «Флор», а саме будівлю промисловості та склади за адресою: АДРЕСА_6 , що підтверджується п.7.2 Статуту ТOB Фірма «Флор» (а.с.78).

Згідно договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ Фірма «Флор» від 15.11.2016 року відповідач продав свою частку 33%, а разом із іншими засновниками продав 100% статутного капіталу ТОВ Фірма «Флор» громадянину ОСОБА_2 (а.с.81)

Зазначене також підтверджується Протоколом загальних зборів ТОВ Фірма «Флор» №15/11 від 15.11.2016 року (а.с.86-91).

Таким чином, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що об`єкт оподаткування відсутній та у податкового органу не було підстав для нарахування відповідачу податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, який сплачується фізичними особами, які є власниками об`єктів нежитлової нерухомості.

Колегія суддів вважає, що податковий орган повинен був перевірити чи є у відповідача майно, яке є підставою для нарахування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, який сплачується фізичними особами, які є власниками об`єктів нежитлової нерухомості, а вже після цього приймати рішення щодо наявності боргів.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що вказана заборгованість по податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об`єктів нежитлової нерухомості у розмірі 44 344 грн. 19 коп. виникла в результаті винесення податкових повідомлень-рішень за формою «Ф», датованих - 14.04.2021 року та 24.06.2022 року відповідно, які надсилалися за адресою: АДРЕСА_3 , за якою відповідач знятий з реєстрації місця проживання вже з 24.01.2017 року. Отже, пройшло більш ніж чотири роки з часу винесення першого податкового повідомлення-рішення (14.04.2021 року) до часу зняття ОСОБА_1 з вказаної реєстрації місця проживання.

З цього приводу, колегія суддів зазначає, що дійсно, фізична особа-платник податків ОСОБА_1 не виконав свій обов`язок, передбачений п.66.3 ст.66 ПК України та не подав контролюючому органу за новим місцезнаходженням відповідну заяву у десятиденний строк від дня реєстрації зміни місцезнаходження (місця проживання) згідно з порядком обліку платників податків. Разом з цим, на думку колегії суддів, податковий орган не позбавлений права перевірити податкову адресу фізичної особи-платника податків, маючи при цьому доступ до ДРФО.

Таким чином, з вищенаведеного слідує, що оскільки податкові вимога форми «Ф»: №0044046-2403-1554 від 14.04.2021 року на суму 18 586,19 грн. та №0176207-2403-1554 від 24.06.2022 року на суму 25 758,00 грн. направлялась на адресу, за якою відповідач не зареєстрований, вказані рішення податкового органу вважаються не врученими, а відповідач вважається таким, що не повідомлений про наявність податкового зобов`язання. Отже, податкові повідомлення-рішення навіть з цієї підстави є неузгодженими та не підлягають стягненню.

Крім того, колегія суддів наголошує, що відповідачу не належить будівля промисловості та склади за адресою: АДРЕСА_5 , що є об`єктом оподаткування.

Колегією суддів враховується судова практика щодо розгляду справ про стягнення податкового боргу, в тому числі правова позиція Верховного Суду з цього питання. Але, колегія суддів вважає, що в даній справі, при обставинах, що склалися, колегія суддів вважає за можливо здійснити відхід від сталої практики, враховуючи, що відповідачу не належить об`єкт оподаткування, ОСОБА_1 є літньою людиною (1952 р.н.), та, як пояснила сторона відповідача в судовому засіданні суду апеляційної інстанції, що не мала можливості оскаржити в судовому порядку податкові повідомлення-рішення за формою «Ф»: №0044046-2403-1554 від 14.04.2021 року на суму 18 586,19 грн. та №0176207-2403-1554 від 24.06.2022 року на суму 25 758,00 грн., оскільки сплив строк звернення до суду, визначений ст.122 КАС України, а також у зв`язку з відсутністю грошових коштів на оплату судових витрат.

З точки зору пропорційності та справедливого балансу, колегія суддів вважає, що ОСОБА_1 не повинен відповідати за безпідставно виставленими йому претензіями.

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), №10373/05, п. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (там само).

З іншого боку, потреба виправити «помилку» або бездіяльність не повинна непропорційним чином втручатися в право відповідача, який покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу.

Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), пункт 74).

Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), пункту 58, «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), № 32457/05, пункту 40, «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), № 35298/04, пункту 67).

ЄСПЛ у п.п.52, 56 рішення від 14.10.2010 року у справі «Щокін проти України» зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Однак суд зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у практиці ЄСПЛ.

Завданням адміністративного судочинства, окрім основних принципів: справедливості, добросовісності та розумності, суду слід керуватися аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Звертаючись до ст.1 протоколу 1 до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, а також практики ЄСПЛ слід зазначити наступне:

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Протоколу №1 є автономним поняттям, яке охоплює як «існуюче майно», так і активи, в тому числі позови, щодо яких заявник може стверджувати, що він або вона має принаймні, «законне очікування». «Майно» містить права «in rem» та «in personam». Термін охоплює нерухоме і рухоме майно та інші майнові інтереси.

Поняття «майно» має автономне значення, яке є незалежним від офіційної класифікації у національному законодавстві і не обмежується правом власності на фізичні товари: деякі нші права та інтереси, які складають активи, також можуть розглядатися як «права на майно», і таким чином, як «майно» для цілей цього положення. Питання, яке необхідно розглянути в кожному випадку, полягає в тому чи обставини справи, якщо їх розглядати в цілому, надавали заявникові право власності на матеріально-правові інтереси, захищені статтею 1 Протоколу № 1 (Depalle v. France [ВП], § 62; Anheuser-Busch Inc. v. Portugal [Bll], § 53: Oneryildiz v. Turkey [ВП], § 124; Broniowski v. Poland [ВП], § 129; Beyeler v. Italy [ВП], § 100; atridis v. Greece [ВП], § 54; Centro Europa 7 S.R.L. and di Stefano v. Italy [ВП], § 171; Fabris v. -ranсe [ВП], §§ 49 та 51 ; Parrillo v. Italy [ВП], §211; Belane Nagy v. Hungary [ВП], § 76).

Той факт, що національне законодавство держави не визнає особливий інтерес як «право» або навіть «право власності», то це, тим не менш, не виключає можливості за певних обставин визнати такий інтерес «майном» у значенні статті 1 Протоколу №1 ...

Суд може враховувати національне законодавство, чинне на момент ствердужуваного втручання, якщо ніщо не вказує на те, що це законодавство суперечить предмету та меті статті 1 Протоколу № 1 (Pressos Compania Naviera S.A. and Others v. Belgium, § 31).

Безпідставне нарахування та стягнення податків з відповідача не має законної мети і є несправедливим і незаконним втручанням у мирне володіння майном, яке не є необхідним у демократичному суспільстві.

Втручання у право власності повинне виконувати певні критерії: воно повинне відповідати принципу законності і переслідувати законну мету за допомогою засобів, які є достатньо пропорційними меті, яку намагаються реалізувати (Beyeler v. Italy [ВП]. §§ 108- 114).

Втручання повинне підпорядковуватися умовам, передбаченим законодавством та переслідувати цілі в інтересах суспільства, а також відповідати вимогам пропорційності, мати справедливий баланс з інтересами позивачки та межі розсуду.

Будь-яке втручання в права, захищені статтею 1 Протоколу № 1, повинне відповідати вимозі законності (Vistins and Perepjoikins v. Latvia [ВП], § 95; Belane Nagy v. Hungary [ВП], § 112). Вираз «на умовах, передбачених законом», який стосується будь-якого втручання в право на мирне володіння «майном» повинен тлумачитися так само, як вираз «згідно із законом» у статті 8 стосовно втручання в права, захищені цим положенням, або як вираз «встановлений законом» стосовно втручання в права, захищені статтями 9, 10 і 11 Конвенції,

Існування правової основи у національному законодавстві саме по собі не є достатнім для дотримання принципу законності. Крім того, правова основа повинна мати певну якість, тобто вона повинна бути сумісною з верховенством права і повинна забезпечувати гарантії від свавілля. У зв`язку з цим необхідно зазначити, що, згадуючи «закон» стаття 1 Протоколу № 1 посилається на ту саму концепцію, на яку посилається Конвенція в інших місцях використовуючи цей термін, поняття, яке включає як статутне право, так і прецедентне право Spacek, s.r.o., v. the Czech Republic, § 54; Vistins and Perepjoikins v, Latvia [ВП], § 96).

Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (East West Alliance Limited v. Ukraine, § 167; Unsped Paket Servisi SaN. Ve TiC. A.$. v. Bulgaria, § 37).

Принцип законності також передбачає, що застосовні положення національного законодавства повинні бути достатньо доступними, точними та передбачуваними у своєму застосуванні (Beyeler v. Italy [ВП] § 109; Hentrich v. France, § 42; Lithgow and Others v. the United Kingdom, § 110; Alisic and Others v, Bosnia and Herzegovina, Croatia, Serbia, Slovenia and the Former Yugoslav Republic of K,acedonia [ВП], § 103; Centro Europa 7 S.R.L. and di Stefano v. Italy [ВП], §187; Hutten-Czapska v. Poland [ВП], § 153).

Будь-яке втручання державного органу у право вільно володіти своїм майном може бути виправданим лише тоді, якщо воно відповідає законним публічним (та загальним) інтересам (Beiane Nagy v. Hungary [ВП], п. 113).

Пропорційність та пов`язані з цим питання (справедливий баланс, компенсація, межі свободи розсуду)...

Для відповідності загальному правилу, викладеному у першому реченні першого пункту статті 1 Протоколу №1, втручання у право на мирне володіння «майном», з-поміж, встановленого законом і задля суспільного інтересу, має досягти «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та умовами захисту основних прав людини (Beyeler v. Italy [ВП], п. 107; Alisic and Others v. Bosnia and Herzegovina, Croatia, Serbia, Slovenia and the Former Yugoslav Republic of Macedonia [ВП], n. 108).

У справах, де можливе порушення статті 1 Протоколу №1, Суд повинен з`ясувати, чи з причини дії або бездіяльності держави, особа, яка має відношення до цього, повинна була нести непропорційний та надмірний тягар. Оцінюючи дотримання цієї вимоги, Суд має дослідити у цілому коло різних інтересів із урахуванням того, що Конвенція покликана захищати права, які є «практичними та ефективними». У цьому контексті слід підкреслити, що невизначеність - законодавча, адміністративна або така, що випливає з практики і застосовується органами влади - є чинником, який необхідно враховувати при оцінці поведінки держави (Broniowski v. Poland [ВП], § 151).

Питання про те, чи було досягнуто справедливого балансу, набуває актуальності лише після того, як буде встановлено, що це втручання відповідає суспільному інтересу та вимогам законності і не є безпідставним (latridis і/. Greece [ВП]. § 58: Beyeler v. Italy [ВП]. § 107).

Позбавлення ОСОБА_1 права власності на кошти в зв`язку з безпідставним, помилковим нарахуванням і стягненням податків є необґрунтованим та непропорційним втручанням у право власності відповідача і накладає додатковий фінансовий тягар на нього, який є незаконним, несправедливим та не є необхідним у демократичному суспільстві.

Вказане є порушенням права власності позивача та ст.1 протоколу 1 Конвенції з прав людини та основоположних свобод.

В рішенні «Волохи проти України» Європейський Суд з прав людини (ЕСПЛ) підкреслив, що національне законодавство повинне передбачати механізм ефективного захисту від зловживань. Верховенство права передбачає, що втручання органів виконавчої влади в права осіб підлягають ефективному контролю, який найчастіше повинен здійснюватися судовим органом, як мінімум, як останньою інстанцією, оскільки судовий контроль надає найбільші гарантії незалежності, неупередженості та здійснення належного провадження.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

Так, у пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Отже, «ефективний засіб правового захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

У відповідності з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Отже, з урахуванням всіх викладених обставин справи, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції на наведені обставини не звернув уваги, у зв`язку із чим дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ГУ ДПС в Одеській області.

Відповідно до вимог п.1, п.4 ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям постанови про відмову в задоволенні позовних вимог ГУ ДПС в Одеській області.

Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, що підтверджується ухвалою суду про відкриття провадження від 08 травня 2023 року, постанова суду апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду лише з підстав, передбачених пп. «а»-«г» п.2 ч.5 ст.328 КАС України.

Керуючись ст.ст. 308; 311; 315; 317; 321; 322; 325 КАС України, суд апеляційної інстанції, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 червня 2023 року по справі за позовом Головного управління ДПС в Одеській області до фізичної особи-платника податків ОСОБА_1 про стягнення податкового боргу у розмірі 44 344, 19 грн. скасувати.

Прийняти у справі №420/9419/23 нову постанову, якою відмовити у задоволенні адміністративного позову Головного управління ДПС в Одеській області.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення з підстав, передбачених пп. «а»-«г» п.2 ч.5 ст.328 КАС України.

Суддя-доповідач О.В. ДжабуріяСудді К.В. Кравченко Н.В. Вербицька