Постанова

від 29.11.2023 по справі 500/5381/23

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 листопада 2023 рокуЛьвівСправа № 500/5381/23 пров. № А/857/18960/23

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

судді-доповідача -Шевчук С. М.суддів -Кухтея Р. В. Носа С. П.розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Микулинецьке автотранспортне підприємство 16144" на ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2023 року про повернення позовної заяви у справі № 500/5381/23 за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Микулинецьке автотранспортне підприємство 16144" до Головного управління ДПС у Тернопільській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення та розпорядження,

місце ухвалення судового рішення м.Тернопільсуддя у І інстанціїДерех Н.В.дата складання повного тексту рішенняне зазначена ВСТАНОВИВ:

І. ОПИСОВА ЧАСТИНА

Згідно відтиску поштового штемпеля позивач звернувся 22.08.2023 до Тернопільського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Микулинецьке автотранспортне підприємство 16144" до Головного управління ДПС у Тернопільській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 07.03.2023 №00012410901 та розпорядження про анулювання ліценції на право роздрібної торгівлі пальним, внутрішній номер вхідного документу 116259.

Ухвалою від 29 серпня 2023 року позовну заяву залишено без руху та надано строк на усунення недоліків, шляхом:

1) сплати судового збору у розмірі 7514,56 грн. та подання доказів сплати судового збору (оригінал платіжного документу);

2) подання заяви про поновлення строку звернення до суду із зазначенням причин поважності такого пропуску;

3) уточнення п.3 прохальної частини позовної заяви шляхом зазначення дати оскаржуваного розпорядження та подання копії оскаржуваного розпорядження до суду.

На виконання вказаної ухвали суду позивачем подано заяву про усунення недоліків позовної заяви, до якої позивачем долучено платіжну інструкцію №1247 від 06.09.2023 про сплату судового збору в розмірі 7514,56 грн.

Крім цього, в даній заяві позивач зазначив, що на електронну адресу позивача надійшов витяг із розпорядження, в якому відсутній його номер, а лише зазначено внутрішній номер вхідного документу 116259, що підтверджується копією розпорядження, яка надана до позовної заяви.

Також, позивачем подано клопотання про поновлення строку звернення до суду, в обґрунтування якого зазначив наступне. Вказав, що з 25.11.2022 набрали чинності зміни, внесені Законом від 03.11.2022 р. № 2719-ІХ до пп. 69.9 п. 69 підрозділу 10 розділу XX Податкового кодексу України, якими конкретизовано, що на період воєнного стану не зупиняється перебіг строку саме на оскарження в адміністративному порядку податкового повідомлення-рішення, складеного за результатами фактичної перевірки. Тобто, на думку позивача, строк на оскарження в судовому порядку податкового повідомлення-рішення, складеного за результатами проведення фактичної перевірки, не належить до винятків, передбачених пп. 69.9. п. 69 підрозділу 10 XX розділу ПК України, як і положення п. 56.19 ст. 56 ПК України. Вважає, що у позивача були обґрунтовані підстави вважати, що строк звернення з даним позовом до суду, передбачений п. 56.19 ст. 56 ПК України, - зупинено.

Крім того, позивач просив суд урахувати, що при первинному його зверненні в установлені строки ( 26.06.2023) з такою ж позовною заявою він не зміг сплатити судовий збір через відсутність коштів у зв`язку із зупиненням господарської діяльності на підставі оскаржуваного розпорядження про анулювання ліцензії.

Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2023 року:

- визнано неповажними причини пропуску строку звернення до суду та відмовлено у задоволенні клопотання позивача про поновлення строку звернення до суду;

- позовну заяву і додані до неї документи Товариства з обмеженою відповідальністю "Микулинецьке автотранспортне підприємство 16144" до Головного управління ДПС у Тернопільській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення та розпорядження повернуто позивачу.

Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду першої інстанції позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить її скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

В доводах апеляційної скарги вказує, що не погоджується з висновком суду першої інстанції про неповажність причин пропуску позивачем строку звернення до суду з адміністративним позовом. Зокрема просить суд апеляційної інстанції урахувати, що пропущений строк є незначним. Вказує, що первісно позивач звернувся з вказаним позовом вчасно (26.06.2023 року), однак не зміг вчасно сплатити судовий збір за розгляд справи у зв`язку з тим, що робота АЗС була зупинена на підставі оскаржуваного розпорядження про анулювання ліценції на право роздрібної торгівлі пальним, дію якого позивач просив зупинити на час розгляду справи у суді у порядку вжиття заходів забезпечення позову. Однак, у задоволенні клопотання про зупинення дії вказаного розпорядження суд відмовив, наслідком чого зупинено господарську діяльність підприємства позивача, що призвело до неможливості своєчасної сплати судового збору через відсутність доходу. Також позивач просить суд урахувати, що строк на оскарження в судовому порядку податкового повідомлення-рішення, складеного за результатами проведення фактичної перевірки, не належить до винятків, передбачених пп. 69.9. п. 69 підрозділу 10 XX розділу ПК України, як і положення п. 56.19 ст. 56 ПК України. Вважає, що у позивача були обґрунтовані підстави вважати, що строк звернення з даним позовом до суду, передбачений п. 56.19 ст. 56 ПК України, - зупинено.

Відповідач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Про розгляд апеляційної скарги відповідач повідомлений шляхом надіслання ухвал про відкриття апеляційного провадження та про призначення апеляційної скарги до розгляду через електронний кабінет сервісу "Електронний суд" Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС), підтвердженням чого є відповідні дані автоматизованої системи документообігу суду. Про розгляд апеляційної скарги позивач повідомлений шляхом надіслання ухвал про відкриття апеляційного провадження та про призначення апеляційної скарги до розгляду на поштову адресу позивача, про що в матеріалах справи містяться відповідні докази.

Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на ухвалу, зазначену у п.3 ч.1 ст.294 КАС України, суд апеляційної інстанції з урахуванням ч.2 ст.312 КАС України здійснює розгляд апеляційної скарги в порядку письмового провадження. В силу вимог ч.4 ст.229 КАС України якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

ІІ. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

Постановляючи ухвалу про повернення позовної заяви, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем пропущено строк звернення до суду з даним адміністративним позовом. Окрім того суд урахував, що позивач, уже звертався з аналогічним позовом до суду раніше, а саме 26.06.2023 року (справа №500/3033/23) і мав можливість усунути недоліки своєї позовної заяви, оскільки судом 03.06.2023 було постановлено ухвалу про залишення позовної заяви без руху у зв`язку з несплатою судового збору, однак у встановлений судом строк недоліки не було усунуто, а відтак приведені позивачем причини є не поважними.

ІІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ

Судом апеляційної інстанції встановлено, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Микулинецьке автотранспортне підприємство 16144" (позивач) здійснює діяльність з роздрібної торгівлі пальним.

16.02.2023 року органами податкового контролю проведена фактична перевірки діяльності позивача, а зокрема АЗС за адресою: вул. Січових Стрільців, буд. 65 м. Теребовля, Тернопільська область.

За результатами вказаної перевірки позивачем винесено податкове повідомлення-рішення від 07.03.2023 №00012410901 та розпорядження про анулювання ліценції на право роздрібної торгівлі пальним, внутрішній номер вхідного документу 116259 від 22.02.2023 року.

Не погоджуючись з податковим повідомленням-рішенням від 07.03.2023 №00012410901 позивачем було подано скаргу до ДПС України.

Рішенням про результати розгляду скарги від 25.05.2023 року вказане ППР залишено без змін, а скарга без задоволення.

Не погоджуючись з вказаним розпорядженням та ППР, позивач до подання адміністративного позову звернувся до Тернопільського окружного адміністративного суду із заявою про забезпечення позову, шляхом зупинення дії розпорядження Головного Управління ДПС у Тернопільській області про анулювання ліценції на право роздрібної торгівлі пальним, внутрішній номер вхідного документу 116259 від 22.02.2023 року до набранням законної сили рішення суду.

14.06.2023 року ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду у задоволенні вказаної заяви про забезпечення позову відмовлено.

26.06.2023 року позивач звертався до Тернопільського окружного адміністративного суду з позовною заявою про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 07.03.2023 №00012410901 та розпорядження про анулювання ліценції на право роздрібної торгівлі пальним, внутрішній номер вхідного документу 116259 від 22.02.2023 року.

Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 03.07.2023 залишено позовну заяву без руху у зв`язку із несплатою судового збору та ухвалою від 26.07.2023 повернуто позовну заяву у зв`язку із невиконання вимог ухвали суду.

Отримавши вказану ухвалу позивач невідкладно засобами поштового зв`язку повторно звернувся 22.08.2023 року з позовною заявою про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 07.03.2023 №00012410901 та розпорядження про анулювання ліценції на право роздрібної торгівлі пальним, внутрішній номер вхідного документу 116259 від 22.02.2023 року. В межах установленого судом строку на усунення недоліків позивач сплатив судовий збір у розмірі 7514,56 грн та подав клопотання про поновлення строку звернення до суду у якому серед іншого зазначив про відсутність коштів для своєчасної сплати судового збору через зупинення господарської діяльності позивача у зв`язку з реалізацією оскаржуваного ним розпорядження про анулювання ліценції на право роздрібної торгівлі пальним № 116259 від 22.02.2023 року та передачею належних йому транспортних засобів на потреби ЗСУ у межах військово- транспортного обов`язку.

До матеріалів справи позивачем також долучено п`ять актів приймання передачі транспортних засобів та техніки для потреб ЗСУ у межах виконання ним військово-транспортного обов`язку.

ІV. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ

Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів встановила таке.

Частиною першою статті 122 КАС України визначено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з абзацом першим частини другої статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до частини четвертої статті 122 КАС України якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, або законом визначена обов`язковість досудового порядку вирішення спору, то для звернення до адміністративного суду встановлюється тримісячний строк, який обчислюється з дня вручення позивачу рішення за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень. Якщо рішення за результатами розгляду скарги позивача на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень не було прийнято та (або) вручено суб`єктом владних повноважень позивачу у строки, встановлені законом, то для звернення до адміністративного суду встановлюється шестимісячний строк, який обчислюється з дня звернення позивача до суб`єкта владних повноважень із відповідною скаргою на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень.

Отже, КАС України передбачає можливість установлення іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, а також спеціального порядку обчислення таких строків. Такі спеціальні строки мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним строком звернення до адміністративного суду, визначеним частиною другою статті 122 цього Кодексу, а також скороченими строками, визначеними частиною четвертою статті 122 КАС України.

Відносини у сфері оподаткування, права та обов`язки платників податків і зборів, компетенцію контролюючих органів, повноваження та обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює Податковий кодекс України.

Спеціальною нормою, яка встановлює порядок оскарження рішень контролюючих органів, є стаття 56 ПК України. З її змісту вбачається, що у платника податків є право розсуду в обранні адміністративного та/або судового порядку оскарження такого рішення після його отримання. Обрання платником податків в першу чергу адміністративного порядку оскарження рішення не виключає можливості надалі звернутися до суду з відповідним позовом, що визнається досудовим порядком вирішення спору. Водночас якщо після отримання рішення контролюючого органу платник податків звертається до суду з позовом, його право на адміністративне оскарження такого рішення втрачається.

Пунктом 56.18 статті 56 ПК України визначено, що з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення.

Відповідно до пункту 56.19 статті 56 ПК України у разі коли до подання позовної заяви проводилася процедура адміністративного оскарження, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов`язання протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до пункту 56.17 цієї статті.

Зі змісту пунктів 56.2, 56.3, 56.17 статті 56, пункту 57.3 статті 57 ПК України вбачається, що процедура адміністративного оскарження податкового повідомлення-рішення розпочинається з дня подання скарги до контролюючого органу вищого рівня, яка засвідчує безпосередню незгоду платника з визначеними йому грошовими зобов`язаннями, і закінчується настанням однієї з подій, передбачених пунктом 56.17 статті 56 ПК України. Строк для подачі первинної скарги за загальним правилом становить 10 календарних днів, що настають за днем отримання платником податків податкового повідомлення-рішення.

У цій справі процедура адміністративного оскарження закінчилася днем отримання позивачем рішення ДФС України за результатами розгляду скарги (підпункт 56.17.3 пункту 56.17 статті 56 ПК України).

Отож у випадку застосування платником податків процедури адміністративного оскарження, такий платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов`язання протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження.

Аналогічна правова позиція викладена, в постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду від 26 листопада 2020 року у справі № 500/2486/19.

З урахуванням приведених положень законодавства та фактичних обставин справи щодо застосування процедури адміністративного оскарження до податкового повідомлення-рішення від 07.03.2023 №00012410901 (за результатами якої рішенням ДПА України про результати розгляду скарги від 25.05.2023 року, вказане ППР залишено без змін, а скарга без задоволення), місячний строк для оскарження вказаного рішення закінчився 26.06.2023 року.

Отож, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про пропуск позивачем встановленого місячного строку для звернення до суду з цим адміністративним позовом у частині оскаржуваного податкового повідомлення-рішення від 07.03.2023 №00012410901.

Відносно ж розпорядження про анулювання ліценції на право роздрібної торгівлі пальним, внутрішній номер вхідного документу 116259 від 22.02.2023 року, то вказане розпорядження не було предметом адміністративного оскарження, а відтак по відношенню до нього застосовується абзац перший частини другої статті 122 КАС України щодо права позивача на його оскарження до суду впродовж шестимісячного строку, який обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Як наслідок, шестимісячний строк для оскарження розпорядження про анулювання ліценції на право роздрібної торгівлі пальним, внутрішній номер вхідного документу 116259 від 22.02.2023 року закінчився відповідно 23.08.2023 року. До суду з адміністративним позовом про оскарження названого розпорядження позивач первинно звернувся 26.06.22023 (позовну заяву повернуто через несплату судового збору) та в друге - 22.08.2023 року.

Приведені обставини у свою чергу вказують, що при зверненні 22.08.2023 року з адміністративним позовом про визнання протиправним та скасування розпорядження про анулювання ліценції на право роздрібної торгівлі пальним, внутрішній номер вхідного документу 116259 від 22.02.2023 року позивачем не було пропущено шестимісячного строку звернення до суду установленого абзацом першим частини другої статті 122 КАС України.

Як наслідок, висновок суду першої інстанції щодо пропуску позивачем строку звернення до суду з адміністративним позовом у частині визнання протиправним та скасування розпорядження про анулювання ліценції на право роздрібної торгівлі пальним, внутрішній номер вхідного документу 116259 від 22.02.2023 року є безпідставним та таким, що не відповідає фактичним обставинам справи та приведеним положенням законодавства.

Стосовно ж пропущення строків звернення до адміністративного суду з позовом про оскарження податкового повідомлення-рішення від 07.03.2023 №00012410901, то наслідки такого пропуску регламентовані статтею 123 КАС України, відповідно до частини другої якої, якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.

Колегія суддів зазначає, що причина пропуску строку може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом. У свою чергу, поважною може бути визнано причину, яка носить об`єктивний характер, та з обставин незалежних від сторони унеможливила звернення до суду з адміністративним позовом.

Відносно ж приведених позивачем причин пропуску строку звернення до суду з позовом про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 07.03.2023 №00012410901, то на переконання колегії суду приведена позивачем причина -відсутність фінансових ресурсів для сплати судового збору є поважною та непереборною обставиною, позаяк у даних правовідносинах має місце відмова суду у задоволенні клопотання позивача про забезпечення позову шляхом зупинення дії оскаржуваного розпорядження Головного Управління ДПС у Тернопільській області про анулювання ліценції на право роздрібної торгівлі пальним, внутрішній номер вхідного документу 116259 від 22.02.2023 року до набранням законної сили рішення суду. Вказане у свою чергу призвело до фактичної реалізації такого розпорядження та зупинення господарської діяльності позивача, наслідком чого є відсутність фінансових ресурсів для сплати судового збору. Окрім того, судом ураховано, що належні позивачу транспортні засоби вилучено для потреб ЗСУ у межах виконання військово-транспортного обов`язку. Підтвердженням чого є долучені до матеріалів справи копій актів приймання передачі транспортних засобів та техніки.

Отож на переконання колегії суддів, такі дії відповідача, суду першої інстанції під час розгляду клопотання про забезпечення позову та наявність у позивача військово- транспортного обов`язку у сукупності призвели до виникнення об`єктивних перешкод для своєчасної сплати судового збору через неможливість провадження позивачем господарської діяльності.

Конституційний Суд України у Рішенні № 9-зп від 25 грудня 1997 року зазначив, що частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене. Таким чином, положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так й інших прав та свобод людини і громадянина.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 6-зп від 25 листопада 1997 року Головним обов`язком держави, згідно зі статтею 3 Конституції України, є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (стаття 8 Конституції України).

У рішенні Конституційного Суду України № 19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року зазначено, що рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.

Крім того, відповідно до абзацу другого підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 червня 2019 року № 4-р/2019, утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, частини першої статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні ефективного механізму такого захисту.

У свою чергу, в абзаці п`ятому підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012 зазначено, що гарантована Конституцією України рівність усіх людей у їхніх правах і свободах означає потребу забезпечення їм рівних юридичних можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод; у правовій державі звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 2-р(II)/2022 від 6 квітня 2022 року гарантована Конституцією України рівність усіх людей у їхніх правах і свободах означає конечність забезпечення їм рівних юридичних можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод. У державі, керованій правовладдям, звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а додержання загальних принципів рівності громадян перед законом та заборони дискримінації, що їх визначено приписами частин першої, другої статті 24 Конституції України, є неодмінним складником реалізації права на судовий захист.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Так, у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom, заява №4451/70, пункти 28-36) Європейським судом з прав людини було визначено, що право на доступ до суду є одним з аспектів права на суд згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. У цій справі Суд визнав право на доступ до суду як невід`ємний аспект гарантій, закріплених у статті 6, пославшись на принципи верховенства права та недопущення свавілля, покладені в основу більшості положень Конвенції. Разом з тим, право на доступ до суду повинно бути "практичним та ефективним", а не "теоретичним чи ілюзорним" (рішення у справі "Беллє проти Франції" (Bellet v. France), заява № 13343/87, пункт 36). Це міркування набуває особливої актуальності у контексті гарантій, передбачених статтею 6, з огляду на почесне місце, яке в демократичному суспільстві посідає право на справедливий суд (рішення у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини" (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany ), [ВП] заява № 42527/98, пункт 45 та рішення у справі "Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії", (Lupeni Greek Catholic Parish and others v. Romania), [ВП] заява № 76943/11, пункти 84, 86).

При цьому колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на Доповідь Венеціанської комісії № 512/2009 «Про верховенство права» (Venice Commission: the Rule of Law; прийнята на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року (далі - Доповідь Венеціанської комісії).

Так, у пункті 24 Доповіді Венеціанської комісії було зазначено, що у рамках Організації Об`єднаних Націй поняття «верховенство права», що було включене до преамбули Загальної декларації прав людини (1948), застосовується для впровадження низки принципів, що мають властивість змінюватися залежно від того чи іншого контексту; порівняння двох доповідей, підготовлених за короткий проміжок часу (2002- 2004 рр.), демонструє цю різноманітність підходів: у першій наголошується, приміром, на таких елементах, як незалежна судова система, незалежні установи захисту прав людини, визначені та обмежені повноваження влади, справедливі та прозорі вибори; тоді як у другій увагу сконцентровано (у більш класичний спосіб) на таких елементах, як якість законодавства, ієрархічна вищість закону, рівність перед законом, відповідальність перед законом, юридична визначеність, процесуальна та судова прозорість, уникнення свавілля, поділ влади та ін.

Крім того, в пункті 37 Доповіді Венеціанської комісії вказано, що верховенство права включає в себе вісім «інгредієнтів: (1) доступність закону (в тому значенні, що закон має бути зрозумілим, чітким та передбачуваним); (2) питання юридичних прав мають бути вирішені нормами права, а не на основі дискреції; (3) рівність перед законом; (4) влада має здійснюватися у правомірний, справедливий та розумний спосіб; (5) права людини мають бути захищені; (6) мають бути забезпечені засоби для розв`язання спорів без надмірних матеріальних витрат чи надмірної тривалості; (7) суд має бути справедливим; (8) дотримання державою як її міжнародно правових обов`язків, так і тих, що обумовлені національним правом.

При цьому колегія суддів враховує, що згідно з пунктом 43 Рекомендації CM/Rec (2004)20 Комітету Міністрів державам-членам щодо судового перегляду (прийнята Комітетом Міністрів 15 грудня 2004 року на 909-му засіданні на рівні постійних представників) право на доступ до судового перегляду має бути ефективним. Встановлення обов`язку використовувати всі інші засоби захисту не має бути перешкодою для тих, хто бажає перегляду адміністративного акта.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду; такі обмеження мають переслідувати легітимну мету, не порушувати саму сутність цього права, а між цією метою і запровадженими заходами має існувати пропорційне співвідношення (пункт 57 рішення у справі "Ашингдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom, заява № 8225/78), пункт 96 рішення у справі "Кромбах проти Франції" (Krombach v. France, заява № 29731 /96).

У справі «Bellet v. France» (заява №23805/94, пункт 36) Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданих національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Також, у рішенні по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» (Miragall Escolano and оthers v. Spain, заяви №№38366/97, 38688/97, 40777/98, 40843/98, 41015/98, 41400/98, 41446/98, 41484/98, 41487/98 and 41509/98, пункт 51) та в рішенні по справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» (Perez de Rada. Cavanilles v. Spain, заява № 28090/95, пункт 45) Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Крім того, у пункті 52 рішення у справі «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд однак зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. the Italy № 36813/97, пункти 190 та 191).

Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі Valkova v. Bulgaria (заява № 48149/09; пункт 19) Суду доводиться з`ясовувати, чи було процедурне обмеження щодо доступу до суду, застосоване судом у національному остаточному рішенні, чітким, доступним та передбачуваним у значенні практики Суду, чи переслідувало воно законну мету та чи було пропорційним з цією метою (див. рішення у справі «Lupas and others v. Romania», Заяви № 1434/02, 35370/02 та 1385/03, пункт 67).

ЄСПЛ також у справі «Корня проти Республіки Молдова» (Cornea v. the Republic of Moldova, заява № 22735/07, п.п. 21-26; констатовано порушення пункту 1 статті 6 Конвенції) зазначив, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним й може підлягати в деяких випадках обмеженням. Суд повинен переконатись у тому, що застосовані заходи не обмежують та не знижують можливості доступу до суду таким чином, що порушується сам зміст цього права. Більше того, обмеження буде неспівмірним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо не існує розумної співмірності між застосованими заходами і переслідуваною метою (рішення у справі «Уейт і Кеннеді проти Німеччини», заява № 26083/94, пункт 59). Право на доступ до суду буде порушеним, коли регулювання не переслідує більше мету правової безпеки і належного управління правосуддям, а являє собою бар`єр, який перешкоджає особі добитися розгляду по суті своєї справи компетентним судом (рішення у справі «Цалкізіс проти Греції» (Tsalkitzis v. Greece, заява № 11801/04, пункт 44).

Згідно з висновками, що сформульовані у одному з останніх рішень Великої Палати ЄСПЛ, яке головним чином стосується процесуальних гарантій особи у суді та узагальнює позиції з раніше винесених рішень цього Суду, - справа «Зубац проти Хорватії» (Zubac v. Croatia [ВП], № 40160/12, п.п. 76-78, 97-99): пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (див. рішення у справах «Роше проти Сполученого Королівства» (Roche v. the United Kingdom) [ВП], № 32555/96, п. 116; «З та інші проти Сполученого Королівства» (Z and Others v. the United Kingdom) [ВП], № 29392/95, п. 91; «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) [ВП], № 15869/02, п. 54); право на доступ до суду повинно бути «практичним та ефективним», а не «теоретичним чи ілюзорним»; це міркування набуває особливої актуальності у контексті гарантій, передбачених статтею 6, з огляду на почесне місце, яке в демократичному суспільстві посідає право на справедливий суд; проте право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, і таке регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб (див. «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [ВП], № 36760/06, п. 230); заходи, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, який залишається для особи, у такий спосіб або в такій мірі, щоб сама суть права була порушена; крім того, обмеження не буде сумісним з пунктом 1 статті 6, якщо воно не переслідує легітимну мету та якщо відсутнє розумне співвідношення пропорційності між засобами, що використовуються, і метою, яка має бути досягнута; при цьому у практиці Суду закріплено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції; це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду позову заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. рішення у справах «Белеш та інші проти Чеської Республіки» (Beles and Others v. the Czech Republic), № 47273/99, пп. 50-51 та 69; «Волчлі проти Франції» (Walchli v. France), № 35787/03, п. 29); Суд постановляв, що є порушення права на доступ до суду, коли норми не переслідують цілі юридичної визначеності та належного здійснення правосуддя та утворюють свого роду перепону, яка перешкоджає вирішенню справи учасників судового процесу по суті компетентним судом (див., наприклад, рішення у справах «Карт проти Туреччини» (Kart v. Turkey) [ВП], № 8917/05, п. 79; «Ефстатіу та інші проти Греції» (Efstathiou and Others v. Greece), № 36998/02, п. 24; «Есім проти Туреччини»(Esim v. Turkey), № 59601/09, п. 21); у своїй подальшій практиці Суд послідовно спирався на вищезазначені елементи при ухваленні рішення щодо того, чи було тлумачення процесуальної норми таким, що необґрунтовано обмежувало право заявника на доступ до суду (див. приклади, рішення у справах, в яких було визнано порушення: «Новіньський проти Польщі» (Nowinski v. Poland), № 25924/06, п. 34;«Омеровіч проти Хорватії (№ 2)» (Omerovic v. Croatia) (№ 2), № 22980/09, п. 45; «Маширевіч проти Сербії» (Masirevic v. Serbia), № 30671/08, п. 51;«Корнеа проти Республіки Молдова» (Cornea v. the Republic of Moldova), № 22735/07, п. 24; «Лоулі-Георгопулу проти Греції» (Louli-Georgopoulou v. Greece), № 22756/09, п. 48; а також приклади, в яких Судом було постановлено, що обмеження доступ до суду не є непропорційним: «Уеллс проти Сполученого Королівства» (Wells v. the United Kingdom), № 37794/05; «Данн проти Сполученого Королівства» (Dunn v. the United Kingdom), № 62793/10, п. 38).

Виходячи з аналізу вказаної практики Європейського Суду з прав людини та враховуючи обставини вказаної справи за яких:

суб`єктом владних повноважень прийнято оскаржуване розпорядження, реалізація якого призвела до зупинення господарської діяльності позивача з роздрібної реалізації палива до вирішення судом спору по суті;

має місце відмова суду у вжитті заходів забезпечення позову шляхом зупинення дії оскаржуваного розпорядження до набранням законної сили рішення суду;

має місце передача позивачем транспортних засобів для потреб ЗСУ в межах військово транспортного обов`язку;

у позивача виникла фінансова не спроможність забезпечити сплату судового збору в установленому порядку при поданні позовної заяви та в установлені судом строки, яка в свою чергу стали фактичною причиною пропуску строку звернення до суду, колегія суддів погоджується з доводами позивача про безпідставне повернення позовної заяви у зв`язку з не визнанням приведених причин поважними, позаяк такі дії у сукупності стали причиною позбавлення позивача права доступу до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Крім того, суд вважає за необхідне звернути увагу на гарантії права на справедливий суд, встановлені Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, прийнятим 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН. Так, відповідно до статей 2, 14 вказаного Міжнародного пакту, кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов`язується забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні; забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими органами або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту; всі особи є рівними перед судами і трибуналами; кожен має право при визначенні його прав та обов`язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону.

Важливість захисту права на доступ до суду також підкреслюється тим, що вказане питання включено до Стратегії розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства на 2021 - 2023 роки, затвердженою Президента України від 11 червня 2021 року № 231/2021, в якій зазначено, що перешкоди в доступі до суду віднесено до основних проблем у сфері правосуддя.

З огляду на вищезазначене, суд також вважає за необхідне зазначити, що суворе застосування адміністративними судами процесуальних строків стосовно звернення до суду із позовними заявами, апеляційними і касаційними скаргами, іншими процесуальними документами може мати ознаки невиправданого обмеження доступу до суду, гарантованого статтями 55, 124, 129 Конституції України, статтею 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З огляду на викладене, апеляційна скарга позивача підлягає задоволенню, ухвала Тернопільського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2023 року про повернення позовної заяви у справі № 500/5381/23 підлягає скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (рішення від 21 січня 1999 року), зокрема, зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент.

Тому за наведених вище підстав, якими суд обґрунтував своє рішення, суд не убачає необхідності давати докладну відповідь на інші аргументи, зазначені сторонами, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у цій справі.

Керуючись ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Микулинецьке автотранспортне підприємство 16144" задовольнити.

Ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2023 року про повернення позовної заяви у справі № 500/5381/23 скасувати, а справу направити до Тернопільського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню

Головуючий суддя С. М. Шевчук судді Р. В. Кухтей С. П. Нос