Постанова

від 22.11.2023 по справі 362/6846/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 362/6846/18 Головуючий у суді І інстанції Марчук О.Л.

Провадження № 22-ц/824/11814/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 листопада 2023 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Голуб С.А.

суддів: Писаної Т.О., Таргоній Д.О.,

за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 22 травня 2023 року у справі за позовом Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру до Головного управління Держгеокадастру у місті Києві та Київській області, ОСОБА_1 , приватного сільськогосподарського підприємства «Агрофірма «Світанок» про визнання недійсним наказу та витребування земельної ділянки,

в с т а н о в и в:

У листопаді 2018 року перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області звернувся до суду з вищевказаним позовом в інтересах держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, обґрунтовуючи його тим, що наказами Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 27 липня 2017 року та 18 вересня 2017 року було затверджено два окремі проекти із землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 у приватну власність земельних ділянок площами 2 га з кадастровими номерами 3221288400:07:012:0003 і 3221485400:04:006:0043 для ведення особистого селянського господарства на території Світильнівської сільської ради Броварського району та Мар`янівської сільської ради Васильківського району Київської області відповідно.

На підставі договору купівлі-продажу від 26 грудня 2017 року ОСОБА_1 відчужив земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 3221485400:04:006:0043, розташовану на території Мар`янівської сільської ради Васильківського району Київської області, ПСП «Агрофірма «Світанок».

Посилаючись на те, що наказ Головного управління Держгеокадастру у Київській області № 10-17346/15-17-сг від 18 вересня 2017 року було видано в той момент, коли ОСОБА_1 уже реалізував своє право на безоплатну приватизацію землі шляхом отримання земельної ділянки з кадастровим номером 3221288400:07:012:0003, прокурор вважав, що зазначений наказ є недійсним.

З огляду на наведене та на підставі статей 84, 116, 118, 121 Земельного кодексу України, статті 19 Конституції України, пункту 3 частин першої статті 388 Цивільного кодексу України, прокурор просив визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Київській області № 10-17346/15-17-сг від 18 вересня 2017 року та витребувати у ПСП «Агрофірма «Світанок» на користь держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 3221485400:04:006:0043.

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 22 травня 2023 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, заступник керівника Київської обласної прокуратури звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів порушення судом першої інстанції норм процесуального й неправильного застосування норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що висновки суду першої інстанції про те, що право власності виникає з моменту державної реєстрації відповідної земельної ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не відповідають вимогам законодавства, оскільки за змістом статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, з якої особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (висновок Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18).

Таким чином, правовою підставою для набуття ОСОБА_1 права власності на вищевказані земельні ділянки є саме накази Головного управління Держгеокадастру у Київські області.

Зазначене підтверджує, що ОСОБА_1 на час видачі Головним управлінням Держгеокадастру у Київські області наказу № 10-17346/15-17-сг від 18 вересня 2017 року вже використав своє право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства в межах норм безоплатної передачі земельних ділянок для даного виду використання (наказ № 10-13339/15-17-сг від 27 липня 2017 року) і лише не здійснив його реєстраційне посвідчення.

Отже, на думку прокурора, наказом Головного управління Держгеокадастру у Київській області № 10-17346/15-17-сг від 18 вересня 2017 року земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 3221485400:04:006:0043 передано у власність ОСОБА_1 всупереч вимог статей 116, 118, 121 Земельного кодексу України, адже останній вдруге використав право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства.

Головне управління Держгеокадастру у Київській області не перевірило при зверненні ОСОБА_1 до зазначеного органу, а останній не повідомив цей орган, що він вже раніше скористався своїм правом на безоплатну приватизацію земельної ділянки площею 2 га для ведення особистого селянського господарства. Як висновок, ПСП «Агрофірма «Світанок» отримало у власність вказану земельну ділянку в особи, яка, з огляду на зазначені обставини, не мала права її отримувати та в подальшому відчужувати.

Відзиви на апеляційну скаргу у строк, встановлений в ухвалі про відкриття апеляційного провадження,до суду апеляційної інстанції не надійшли. В силу вимог частини третьої статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції прокурор Недвига Н.О.підтримала апеляційну скаргу та доводи, викладені в ній, просила скасувати рішення суду першої інстанції.

Відповідачі в судове засідання не з`явилися та явку своїх представників не забезпечили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, представник ПСП «Агрофірма «Світанок» - адвокат Мартиновський О.В. надіслав клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з його участю в інших судових засіданнях.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Отже, процесуальним законом суду апеляційної інстанції надано право розгляду справи за відсутності сторін, які належним чином повідомлені про розгляд справи, незалежно від причин їх неявки.

Верховним Судом неодноразово зазначалось, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників учасників справи, а неможливість вирішення спору (питання) у відповідному судовому засіданні без участі особи, яка не з`явилась (статті 240 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в рішенні від 10 липня 1984 року у справі «Гінчо проти Португалії» зазначив, що держави-учасниці Ради Європи зобов`язані організовувати свою правову систему таким чином, щоб забезпечити додержання положень пункту 1 статті 6 Конвенції та вимог щодо судового розгляду упродовж розумного строку.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Шульга проти України»).

Виходячи з наведеного, колегія суддів у межах своїх повноважень дійшла висновку про визнання неявки представника ПСП «Агрофірма «Світанок» в судове засідання такою, що не перешкоджає апеляційному перегляду справи, та з огляду на те, що сторона відповідача належним чином повідомлена про судове засідання у справі, з урахуванням категорії справи, доводів апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції та строку її розгляду, ухвалила проводити розгляд справи за відсутності цього учасника справи.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення прокурора в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав.

Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, які викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає.

Судом першої інстанції встановлено, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Київській області № 10-13339/15-17-сг від 27 липня 2017 року затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки із кадастровим номером 3221288400:07:012:0003 для ведення особистого селянського господарства на території Світильнівської сільської ради Броварського району Київської області (т. 1, а.с. 12).

Наказом Головного управління Держгеокадастру у Київській області № 10-17346/15-17-сг від 18 вересня 2017 року затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки із кадастровим номером 3221485400:04:006:0043 для ведення особистого селянського господарства на території Мар`янівської сільської ради Васильківського району Київської області (т. 1, а.с. 13).

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 12 листопада 2018 року на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Київській області № 10-13339/15-17-сг від 27 липня 2017 року за ОСОБА_1 03 жовтня 2017 року було зареєстровано право власності на земельну ділянку із кадастровим номером 3221288400:07:012:0003 (т. 1, а.с. 14 -16).

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 12 листопада 2018 року на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Київській області № 10-17346/15-17-сг від 18 вересня 2017 року за ОСОБА_1 21 вересня 2017 року було зареєстровано право власності на земельну ділянку із кадастровим номером 3221485400:04:006:0043 (т. 1, а.с. 21 - 23).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Оскільки право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3221485400:04:006:0043 виникло у часі раніше ніж право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3221288400:07:012:0003, то станом на 22 вересня 2017 року відповідач мав у приватній власності лише одну земельну ділянку з кадастровим номером 3221485400:04:006:0043, що, на думку суду першої інстанції, не суперечить положенням земельного законодавства стосовно безоплатного отримання громадянами земельних ділянок у власність на підставі статті 116 ЗК України.

Крім того, місцевий суд врахував, що оспорюваний прокурором наказ Головного управління Держгеокадастру у Київській області № 10-17346/15-17-сг від 18 вересня 2017 року як ненормативний правовий акт уповноваженого органу держави у сфері земельних відносин є актом одноразового застосування і вичерпав свою дію фактом його виконання (реєстрація на підставі нього права власності), а тому він не може бути скасований чи визнаний недійсним після його фактичного виконання.

Проте колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду, оскільки вони не ґрунтуються на обставинах даної справи та вимогах закону.

За правилом частин першої, другої, четвертої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Стосовно позовних вимог про визнання недійним наказу Держгеокадастру

Відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 4 ЦПК України кожна особа має право у встановленому законом порядку звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19).

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (провадження № 12-95гс19), зазначено таке:

«Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна не є ефективним способом захисту прав. Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема, у пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.

6.26. Задоволення вимоги про визнання незаконним і скасування розпорядження Райдержадміністрації № 358 не призведе до відновлення володіння земельними ділянками, тому така вимога не є вимогою, пов`язаною підставою виникнення або поданими доказами, як основна, з вимогою про витребування земельної ділянки з володіння добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України, яка не є похідною від такої вимоги, позаяк право власника на витребування від добросовісного набувача обмежується добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді.

6.27. Тому позовні вимоги у цій справі є таким, які належить розглядати в порядку різного судочинства, оскільки вони об`єднані в одне провадження з порушенням положень частини першої статті 173 ГПК України. При цьому позивач у межах розгляду справи про витребування земельних ділянок з чужого володіння на підставі статті 388 ЦК України вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначеного розпорядження Райдержадміністрації без заявлення вимоги про визнання його недійсним, оскільки таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які воно спрямоване. Аналогічний висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17.

6.28. Тож обставини, які входять до предмета доказування у цій справі у спорі про витребування спірних земельних ділянок у постійне користування Підприємства від юридичної особи, можуть бути встановлені господарським судом самостійно.

6.29. З огляду на викладене та суб`єктний склад учасників спору в частині вимог про витребування земельних ділянок у постійне користування Підприємства від особи (Товариства), яка зазначає, що є добросовісним набувачем спірного майна, користується та володіє ним, Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір у справі за такими вимогами підпадає під дію статті 4 ГПК України та підлягає розгляду за правилами господарського судочинства».

ЄСПЛ зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (Воловік проти України, № 15123/03, § 45, 6 грудня 2007 року).

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні судового рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений виключно позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України).

По-перше, застосовуючи наведений правовий висновок до спірних правовідносин в частині вирішення вимоги про визнання недійсним наказу Головного управління Держгеокадастру у Київській області № 10-17346/15-17-сг від 18 вересня 2017 року, яким затверджено проект землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку, кадастровий номер 3221485400:04:006:0043, колегія суддів дійшла висновку, що для вирішення позовної вимоги про витребування цього майна з чужого незаконного володіння, оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту прав. Застосування такого способу захисту не призводить до дієвого відновлення порушених прав держави у спірних правовідносинах, оскільки зазначений адміністративний акт індивідуальної дії реалізований учасниками спору, управомочена на його підставі особа набула право власності на спірну ділянку та відчужила її іншій особі.

По-друге, у справі, що переглядається, прокурор пред`явив позов з двома позовними вимогами: 1) визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Київській області № 10-17346/15-17-сг від 18 вересня 2017 рокущодо відведення у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки з кадастровим номером 3221485400:04:006:0043; 2) витребувати спірну ділянку з незаконного володіння ПСП «Агрофірма «Світанок» на користь держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (пункт 77 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц).

Суд першої інстанції не врахував наведених положень закону та правових висновків Великої Палати Верховного Суду та дійшов помилкових висновків по суті пред`явленого позову.

Отже, з урахуванням правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (провадження № 12-95гс19), постанові Верховного Суду у складі колегії судів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 грудня 2021 року у справі № 359/288/18 (провадження 61-1646св21) колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для зміни мотивувальної частини рішення суду першої інстанції в частині вирішених позовних вимог Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру до Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області, ОСОБА_1 про визнання недійним наказу № 10-17346/15-17 від 18 вересня 2017 року, яким затверджено проект землеустрою та надано у власність для ведення особистого селянського господарства земельну ділянку загальною площею 2 га (кадастровий номер 3221485400:04:006:0043), розташовану на території Мар`янівської сільської ради Васильківського району Київської області, виклавши мотиви для відмови у задоволенні цих вимог в редакції зазначеної постанови

Згідно пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (частина четверта статті 376 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин рішення суду першої інстанції в частині вирішених позовних вимог про визнання недійсним наказу з мотивів, наведених в цьому рішенні ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права, а відтак не може бути залишене в силі та відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Стосовно позовних вимог про витребування з володіння ПСП «Агрофірма «Світанок» спірної земельної ділянки

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.

Згідно із вимогами частини першої статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII від 02 червня 2016 року суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється у порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом (стаття 20 ЦПК України).

Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України.

Так, відповідно до положень вказаної статті ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Тож розмежування компетенції судів з розгляду спорів здійснюється відповідно до їх предмета та суб`єктного складу учасників. У порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Спори, сторонами в яких є юридичні особи та фізичні особи - підприємці, про захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів розглядаються господарськими судами.

Суд першої інстанції, вирішуючи спір у цій справі в частині вимог до ПСП «Агрофірма «Світанок» про витребування майна у порядку цивільного судочинства, зазначені положення закону не врахував, не звернув увагу на те, що предметом позову у цій справі є, зокрема, вимоги юридичної особи - керівника Обухівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру про витребування нерухомого майна із незаконного володіння до іншої юридичної особи - ПСП «Агрофірма «Світанок». Тобто учасниками спору є держава, від імені якої звернулася відповідна юридична особа, та приватна юридична особа.

Отже, спір у справі в частині вимог про витребування спірної земельної ділянки виник між юридичними особами і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Наведене відповідає правовим висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (провадження № 12-95гс19), Верховного Суду у складі колегії судів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 грудня 2021 року у справі № 359/288/18 (провадження 61-1646св21).

Виходячи з вищевикладеного, суд першої інстанції, розглянувши справу в частині позовних вимог Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру до ПСП «Агрофірма «Світанок» про витребування земельної ділянки у порядку цивільного судочинства, діяв не як суд, встановлений законом в розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Вирішуючи спір у вказаній частині, суд першої інстанції, не звернувши уваги на зміст позовних вимог і належним чином не дослідивши питання юрисдикційності спору, помилково розглянув справу по суті в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.

Згідно із частиною першою статті 377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги (частина друга статті 377 ЦПК України).

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

За наведених обставин суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи в частині позовних вимог Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру до ПСП «Агрофірма «Світанок» про витребування земельної ділянки, тому рішення суду про відмову у задоволенні цих вимог підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255 та частин першої, другої статті 377 ЦПК України, оскільки вони мають розглядатися за правилами господарського, а не цивільного судочинства.

На виконання вимог частини першої статті 256 ЦПК України, ураховуючи позицію Великої Палати Верховного Суду, висловлену у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 145/166/18, колегія суддів вважає за необхідне роз`яснити Обухівській окружній прокуратурі Київської області, що розгляд даної справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Протягом десяти днів з дня отримання постанови позивач може звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

На підставі викладеного та керуючись статтями 255, 256, 367 - 369, 372, 374, 376, 377, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задовольнити частково.

Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 22 травня 2023 року в частині вирішених позовних вимог Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру до Головного управління Держгеокадастру у місті Києві та Київській області, ОСОБА_1 про визнання недійним наказу № 10-17346/15-17 від 18 вересня 2017 року, яким затверджено проект землеустрою та надано у власність для ведення особистого селянського господарства земельну ділянку загальною площею 2 га (кадастровий номер 3221485400:04:006:0043), розташовану на території Мар`янівської сільської ради Васильківського району Київської області, змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Провадження у справі в частині позовних вимог Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру до приватного сільськогосподарського підприємства «Агрофірма «Світанок» про витребування земельної ділянки загальною площею 2 га (кадастровий номер 3221485400:04:006:0043) для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Мар`янівської сільської ради Васильківського району Київської області, закрити.

Роз`яснити Обухівській окружній прокуратурі Київської області, що розгляд даного спору віднесено до юрисдикції господарського суду. Протягом десяти днів з дня отримання постанови позивач має право звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 29 листопада 2023 року.

Головуючий С.А. Голуб

Судді: Т.О. Писана

Д.О. Таргоній