Рішення

від 30.11.2023 по справі 753/11248/23

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

справа № 753/11248/23

провадження № 2/753/5743/23

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 листопада 2023 року Дарницький районний суд міста Києва в складі:

головуючого - судді Коренюк А.М.

при секретарі Лузовій І.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Навіа Інвест» про визнання дій незаконними й вимоги недійсною, суд -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 у червні 2023 року звернулась до суду з позовом до ТОВ «Навіа Інвест» про визнання дій незаконними й вимоги недійсною.

Позов мотивовано тим, що 11 листопада 2022 року між ТОВ «Навіа Інвест» та нею ( ОСОБА_1 ) було укладено Договір фінансового лізингу № 11112021.

Відповідно до п. 14.5 Договору сторони дійшли згоди про нотаріальне посвідчення цього Договору, а також будь-яких додаткових угод, що можуть укладатися в майбутньому.

У зв`язку з початком повномасштабної війни РФ на Україну вона не змогла належним чином виконувати умови такого Договору, й 27 березня 2023 року від ТОВ «Навіа Інвест» отримала вимогу про сплату лізингових та інших платежів по Договору фінансового лізингу № 11112021 від 11 листопада 2022 року в сумі 622 837 грн. 76 коп. на користь лізингодавця.

Вважає, що оскільки Договір лізингу не був посвідчений нотаріально, він є нікчемним, відповідно, вона не несе жодних правових наслідків за вказаними зобов`язаннями по договору, а тому вимога відповідача про сплату лізингових та інших платежів є безпідставною та недійсною, й у зв`язку з нікчемністю Договору фінансового лізингу просить визнати незаконними дії ТОВ «Навіа Інвест» щодо нарахування їй лізингових платежів, комісійної винагороди, пені, збитків, відсотків річних та штрафів за таким договором та визнати недійсною вимогу від 27.03.2023 № 23/03/27-2 про повернення предмету лізингу, сплату лізингових та інших платежів по вказаному договору.

Позивач в судове засідання не з`явився, належним чином повідомлений про час та місце його проведення - рекомендованою поштою з повідомленням про вручення, яке вручено особисто 24.08.2023 року (а.с.111), розміщеним повідомленням на офіційному сайті судової влади (суду), смс-повідомленням.

Водночас, матеріали справи у прохальні частині позовної заяви містять заяву позивача про розгляд справи за відсутності позивача та його представника із аідриманням вимог (а.с.7).

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 , діюча на підставі ордера адвоката про надання правової допомоги від 12.07.2023 року (а.с.103), позовні вимоги не визнала з підстав необґрунтованості, невірно обраного позивачем способу захисту порушеного права.

Відповідачем подано відзив на позов від 03.08.2023 року (а.с.59-61), у якому просить відмовити позивачу у позові.

У відзиві відповідач вказує, що подання суб`єктом господарювання вимог (претензій) є суб`єктивним правом юридичних осіб. Такі дії чи вимоги не можуть бути предметом оскарження в судовому порядку. Досудове врегулювання спору є додатковим способом правового захисту. Встановлене право особи на застосування позасудових альтернативних способів захисту і законних інтересів не може оспорюватися.

Позивачем подано відповідь на відзив від 11.08.2023 року (а.с.91-92), вважаючи доводи відповідача необгрунтолваними, безпідставними та такими, що не спростовують позовні вимоги. У такій відповіді наполягав на позовних вимогах, зазначаючи про те, що спірний договір є нікчемним, а тому позивачка не має жодного обов`язку щодо сплати відповідачу коштів за такою вимогою.

Відповідачем до суду подано заперечення на відповідь на відзив від 28.08.2023 року (а.с. 102-104), в якому зазначино, що позивачка звернулася до суду передчасно та обрала спосіб захисту не передбачений законом, оскільки будь-які дії суб`єкта господарювання під час здійснення ним господарської діяльності і видачею ним претензій, що є досудовим врегулюванням спору, вважається суб`єктивним правом відповідача, та такі дії не можуть бути предметом оскарження в судовому порядку.

Наведені обставини свідчать, що сторони завчасно повідомлені судом про розгляд справи.

Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у тому числі, правом визначити свою участь в судовому засіданні.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що ніщо не перешкоджає особі добровільно відмовитись від гарантій справедливого судового розгляду у однозначний або у мовчазний спосіб. Проте для того, щоб стати чинною з точки зору Конвенції, відмова від права брати участь у судовому засіданні повинна бути зроблена у однозначний спосіб і має супроводжуватись необхідним мінімальним рівнем гарантій, що відповідають серйозності такої відмови. До того ж, вона не повинна суперечити жодному важливому громадському інтересу рішення ЄСПЛ (Hermi проти Італії, § 73; Sejdovic проти Італії § 86).

Окрім того відповідно до практики Європейського суду з прав людини в силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи, є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (Рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнов проти України»).

Поряд з цим, Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 16652/04).

А відповідно до ч.ч.1, 2, п.10 ч.3 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Однією з основних засад здійснення цивільного судочинства є розумність строків розгляду справи судом.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, вид судочинства - загального позовного провадження, вжиті судом заходи щодо направлення сторонам повідомлення про час та місце розгляду справи, копії позовної заяви з додатками до неї, із роз`ясненим правом надання відзиву на позов, відповіді на відзив, заперечення на відповідь на відзив тощо, й реалізовані ними такі права, суд визнав можливим вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів (доказів) та ухвалити рішення за відсутності позивача за погодженням сторін.

Вислухавши пояснення представника відповідача, його доводи та заперечення, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги підлягають відмові у задоволенні з таких підстаав.

Справа розглядалась у порядку загального позовного провадження із проведеним підготовчим судовим засіданням 31.08.2023 року (а.с.114).

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені (ст. 3 ЦПК України).

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України).

Згідно принципу диспозитивності суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст. 13 ЦПК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

За положеннями статей 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до принципу свободи договору, закріпленого у статтях 6, 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Судом встановлено, що 11 листопада 2022 року між ТОВ «Навіа Інвест» та ОСОБА_1 було укладено Договір фінансового лізингу № 11112021, який уподальшому з боку позивачки не виконувався, що нею визнається, уніслідок чого 27 березня 2023 року від ТОВ «Навіа Інвест» позивачка отримала вимогу про сплату лізингових та інших платежів по Договору фінансового лізингу № 11112021 від 11 листопада 2022 року в сумі 622 837 грн. 76 коп. на користь лізингодавця (а.с.40-48).

Тобто відповідач звернувся до позивачки із вказаною вимогою у порядку досудової вимоги, що вказує на те, що на час розгляду цієї справи право позивача не порушено, а у разі пред`явлення відповідачем позову до позивачки про стягнення коштів, вона вправі реалізувати своє процесуальне право в судовому порядку згідно ЦПК України як сторона.

Зважаючи на встановлені правовідносини між стронами, суд вважає, що вимоги позивача є необгрунтованими, оскільки право позивача досудовою вимогою відповідача не порушено, й у зв`язку із чим таким позивачем невірно обраний спосіб захисту порушеного права.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відтак зазначені норми визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, ст. 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)).Тобто, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14)).

Відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Судувід 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі№ 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У §145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.

У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча Держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові (постанова Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18).

Правовий аналіз наведених положень ЦПК України, ЦК України, Закону України «Про фінансовий лізинг» дозволяє дійти висновку про те, що обраний позивачем спосіб захисту своїх прав, а саме визнання незаконними дій ТОВ «Навіа Інвест» щодо нарахування лізингових платежів, комісійної винагороди, пені, збитків, відсотків річних та штрафів за договором лізингу та визнання недійсною вимоги про сплату лізингових та інших платежів за договором лізингу, суперечить положенням статті 16 ЦК України.

В даному випадку законодавчо визначений спосіб захисту порушеного права передбачений пунктом 1 частини 2 статті 16 ЦК України, а саме визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов`язку (постанова ВП ВС від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц), а такі вимоги позивача як визнання незаконними дій ТОВ «Навіа Інвест» та визнання недійсною вимоги не є ефективними в розрізі даного спору та не є необхідними для ефективного відновлення прав позивачки, тому ці вимоги позивачки не підлягають задоволенню.

Засіб захисту, що визначається ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має бути «ефективним» як у законі, так й на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєва проти України» від 05.04.2005 року (заява № 38722/02)).

Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права. Однак, такий спосіб захисту, який визначений позивачем, не сприяє ефективному відновленню порушеного права, а тому не підлягає розгляду в судовому порядку.

Верховний Суд у своїх постановах неодноразово звертав увагу на правильності вирішення спорів за оспорюваними позивачами досудовими претенціями й вказав, що їх оспорення чинним законодавством як спосіб захисту не передбачений, споживачі вправі у випадку пред`явлення до них вимог про стягнення таких нарахувань заперечувати стосовно них з наданням відповідних доказів.

У даній справі рахунок за оспорювану позивачем вимогу по оплаті коштів договором фактично є претензією та не свідчить про порушення прав споживача, а є підставою для подальшого звернення лізингодавця з відповідним позовом до суду.

Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (п.4 ч.5 ст. 12 ЦПК України).

При цьому, суд з урахуванням положення п.4 ч.5 ст. 12 ЦПК України, зважаючи на обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, з`ясовував питання щодо правильності обраного позивачем способу захисту порушеного права, проте позивач погодив правильність обраного ним способу захисту порушеного права.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.

Право визначення способу захисту порушеного покладено на позивача, суд не вправі втручатися у визначення позивачем способу захисту порушеного.

Невірно обраний спосіб захисту порушеного права є підставою для відмови у задоволенні позову.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду, порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Гарантоване статтею 55 Контитуції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджене порушення було обгрутованим.

Неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб`єктивних прав та обов`язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

Отже, здійснюючи передбачене статтею 55 Контитуції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту, а суд, вирішуючи спір, зобов`язаний надати суб`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Так, якщо особа вважає, що її суб`єктивне право у певних правовідносинах не може бути реалізоване належним чином, або на неї протиправно поклали певний обов`язок, така особа має право звертатися за судовим захистом.

В разі відповідного звернення особи суд повинен розглянути питання про наявність порушеного суб`єктивного права заявника у конкретних правовідносинах і на підставі цього вирішити спір.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 77 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч.1 ст. 81 ЦПК України).

Доказування не може грунтуватися на припущеннях (ч.6 ст. 81 ЦПК України).

Відповідно, з урахуванням визначених підстав, необгрунтвоаності та недоведеності позовних вимог, правові підстави для задоволення цього позову уцілому відсутні.

Подавши свої докази, позивач реалізував своє право на доказування і одночасно виконав обов`язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.43 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доспупності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, у тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

Інші доводи позивача, які наведені у позові, відзиві на позовом тощо, не впливають на висновку суду та не потребують детального обґрунтування, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини.

Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ("Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Позивач при зверненні до суду звільнений від сплати судового збору на підставі Закону України «Про судовий збір» та Закону України «Про захист прав споживачів», який підлягає компенсації за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Так, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

На підставі вищевикладеного, ст.ст.6, 11, 15, 16, 626-628 ЦК Укараїни, керуючись п. 9 розділу ХІІ Перехідних положень ЦПК України, ст.ст. 3, 4, 5, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 17, 43, 49, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 141, 258, 262, 263, 264, 265, 268, 273, 352 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Навіа Інвест» про визнання дій незаконними й вимоги недійсною, - відмовити.

Судовий збір компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Понесені позивачем витрати на правову допомогу покласти на такого позивача.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду протягом п`ятнадцять днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Відповідно до ст.355 ЦПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Однак відповідно до пп. 15.5 п. 15 розділу «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система починає функціонувати через 90 днів з дня опублікування Державною судовою адміністрацією України у газеті «Голос України» та на веб-порталі судової влади оголошення про створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи.

Згідно ч.1 ст.354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

СУДДЯ: