Рішення

від 27.11.2023 по справі 188/726/23

ПЕТРОПАВЛІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 188/726/23

Провадження № 2/188/482/2023

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 листопада 2023 року Петропавлівський районний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючого судді: Місюра К.В.

при секретарі: Лисяк А.Є.

за участю представників сторін:

від позивача: Грунська Н.І., в режимі відеоконфіеренції

представник ОСОБА_1

від відповідача: директор Карпенко В.І., головний бухгалтер

Щетініна Г.В.

від третьої особи: ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт. Петропавлівка цивільну справу

за позовом ОСОБА_3 (м. Павлоград Дніпропетровської області)

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Авангард» (с. Олександропіль Синельниківського району Дніпропетровської області)

третя особа: ОСОБА_2 (с. Олександропіль Синельниківського району Дніпропетровської області)

про визнання недійсною додаткової угоди від 04.05.2019 року до договору оренди земельної ділянки та скасування її державної реєстрації,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом, відповідно до якого просить визнати недійсною додаткову угоду від 04.05.2019 року до договору оренди земельної ділянки від 24.03.2014 року за кадастровим номером земельної ділянки за № 1223880500:02:001:0134, яка була укладена між ТОВ «Агрофірма «Авангард» та сестрою позивача ОСОБА_2 , скасувавши державну реєстрацію іншого речового права, а саме: додаткової угоди, серії та номеру: б/н від 04.05.2019 року у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 10,0900 га, кадастровий номер 1223880500:02:001:0134, яка розташована на території Олександропільської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області, та яка перебуває в оренді Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Авангард» на підставі договору оренди земельної ділянки від 24.03.2014 року. Також 04.05.2019 року між позивачем та ТОВ «Агрофірма «Авангард» укладена додаткова угода про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 24.03.2014 року, кадастровий номер земельної ділянки 1223880500:02:001:0134, відповідно до якої було продовжено строк оренди земельної ділянки.

Позивач зазначає, що додаткову угоду вона ніколи не підписувала, з умовою продовження строку дії договору оренди земельної ділянки від 24.03.2014 року не згодна та не має наміру продовжувати такий строк, що і є причиною спору.

В судовому засіданні представник позивача та позивач підтримали позовні вимоги та просили їх задовольнити в повному обсязі з підстав, зазначених в позовній заяві.

Представники відповідача в судовому засіданні проти задоволення вимог заперечували, зазначивши, що 04.05.2019 року до них звернулась позивач ОСОБА_3 з проханням про виплату орендної плати наперед, оскільки вона дуже захворіла і гроші їй потрібні були для лікування, просила гроші видати її сестрі ОСОБА_2 , оскільки сама вона знаходилась в тяжкому стані в реанімації. Товариство пішло назустріч, але з умовою щодо продовження строку договору оренди, на що позивач погодилась і сказала, що довіреність на отримання грошей та підпису додаткової угоди вони зроблять з дня на день. Передача грошей сестрі позивача відбулась в повній сумі в боку відповідача, взамін чого сестрою позивача в присутності робітників відповідача було підписано додаткову угоду і отримано необхідну суму грошей. Отже посилання позивача про необізнаність з її боку щодо підписання вказаної угоди не відповідають дійсності.

Третя особа ОСОБА_2 в судовому засіданні також вважає, що позовна заява підлягає задоволенню, оскільки позивач не підписувала додаткову угоду до договору оренди землі, отже остання є недійсною.

Суд, заслухавши в судовому засіданні пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 24.03.2014 року між ОСОБА_3 (в подальшомуорендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Авангард» (надаліорендар) укладено договір оренди землі, за умовами якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка знаходиться на території Олександропільської сільської ради Петропавлівського району Дніпропетровської області (п. 1. Договору).

Згідно п. 2. Договору в оренду передається земельна ділянка № НОМЕР_1 загальною площею 10,09 га, у тому числі рілля, кадастровий номер земельної ділянки: 1223880500:02:001:0134.

Відповідно до п. 8. Договору договір укладено на 10 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше 60 днів до закінчення строку дії договору повідомити орендодавця про намір продовжити його дію.

Відповідно до п. 9 Договору орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі: 3% від вартості нормативно грошової оцінки земельної ділянки, в грошовому вигляді із каси підприємства в сумі 5 676, 97 грн. За бажанням орендодавця орендна плата може виплачуватись частково або повністю в натуральному вигляді по її собівартості, але не вище державних закупівельних цін рослинницькою продукцією, яка вирощується орендарем. Сплата прибуткового податку проводиться за рахунок господарства.

В подальшому, 04.05.2019 року між ОСОБА_3 (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Авангард» (орендар) було укладено Додаткову угоду про внесення змін до договору оренди від 24.03.2014р. наступного змісту:

- Пункт 8 Договору розділ «Строк дії договору» викласти в наступній редакції: «Договір укладено на 20 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше 60 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію».

- Усі інші умови Договору залишаються незмінними та є обов`язковими для сторін.

- Ця додаткова угода є невід`ємною частиною Договору та набирає чинності після підписання сторонами та її державної реєстрації в порядку, визначеному нормами діючого законодавства України.

Позивач зазначає, що особисто не підписувала додаткову угоду від 04.05.2019р. та нікого не наділяла повноваженнями на підписання вказаної угоди, що є підставою для визнання спірної угоди недійсною, що і є причиною спору.

Частина 1 статті 3 ЦПК України зазначає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ст. 10 ЦПК України).

Згідно ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Отже, сторони по справі перебувають у цивільно-правових відносинах, врегульованих Цивільним Кодексом України та Законом України «Про оренду землі».

Відповідно до ст. 11 ЦК України підставами виникнення правовідносин між сторонами, зокрема, є угоди.

Так, в період дії договору оренди землі від 24.03.2014 року ОСОБА_3 та Товариство з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Авангард» перебувають у цивільно-правових відносинах, врегульованих договором оренди земельної ділянки від 24.03.2014р.

Як зазначалось вище, договір оренди землі, без врахування додаткової угоди від 04.05.2019 року, укладено на 10 років.

Додатковою угодою від 04.05.2019 року строк дії договору оренди продовжено ще на 10 років.

Отже, дія договору припиняється після закінчення строку, на який його було укладено.

На час розгляду справи в суді строк дії вказаного договору не закінчився.

Згідно ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. 792 ЦК України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

Згідно ч. 1 ст. 6 Закону України «Про оренду землі» орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Частина 1 ст. 93 Земельного кодексу України зазначає, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Відповідно до ч. 4 ст. 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

Відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

В той же час право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (ст. 126 Земельного кодексу України).

Згідно ст. 17 Закону України «Про оренду землі» об`єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом, а ч. 5 ст. 6 цього ж Закону визначає, що право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Пунктом 2 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державній реєстрації прав підлягають право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки.

Отже, як встановлено в судовому засіданні та підтверджується сторонами по справі, договір оренди було укладено 24.03.2014 року між ОСОБА_3 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Авангард» в установленому чинним законодавством порядку, дійсність якого сторонами не оспорюється.

Позивачем оспорюється факт підписання спірної додаткової угоди від 04.05.2019 року, яка була підписна не особисто ОСОБА_3 , а її сестрою ОСОБА_2 , яка мала повноваження на підписання такої угоди лише з 10.05.2019 року, а не в день підписання угоди, тобто 04.05.2019 року.

В статті 203 ЦК України зазначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Тобто, йдеться про таке порушення договору однією зі сторін, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору.

Істотність порушення визначається виключно за об`єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає визнання договору (угоди) недійсним.

Так, за змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Отже, суд звертає увагу на те, що такий спосіб захисту, як визнання додаткової угоди, яка не підписувалась однією із сторін, недійсною, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

Суд вважає за необхідне зазначити, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

У справі, що розглядається судом, позивач звернулась з вимогою про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди, посилаюсь на те, що ця додаткова угода нею не підписувалась, умови її не погоджувались.

Факт не підписання додаткової угоди позивачем в судовому засіданні відповідачем не оспорювався.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим суд констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

З огляду на викладене, позовні вимоги є такими, що не підлягають задоволенню в повному обсязі.

Згідно ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України законним і обґрунтованим є рішення, ухвалене судом відповідно до норма матеріального права із дотриманням норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 4, 10, 12, 141, 142, 258, 259, 263, 264, 265, 268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог відмовити.

Судові витрати віднести на позивача.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя К. В. Місюра