Рішення

від 30.11.2023 по справі 910/2061/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

30.11.2023Справа № 910/2061/23

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Приватного акціонерного товариства "РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР" (пр. Б. Хмельницького 122, м. Дніпро, 49033)

до Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ "ІНФОРМ-РЕСУРСИ" (проїзд Військовий буд. 8, м. Київ, 01103)

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Міністерство внутрішніх справ України (вул. А. Богомольця, 10, м. Київ, 01601)

про стягнення 222 510,98 грн.

Представники сторін: не викликались

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Приватне акціонерне товариство "Розівський елеватор" звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ "ІНФОРМ-РЕСУРСИ" про стягнення 222 510,98 грн., а саме 35 666,93 грн. процентів річних та 186 844,05 грн. втрат від інфляції.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем як боржником рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15.01.2020 року у справі № 904/4816/19 в частині сплати на користь позивача збитків в сумі 388 146,40 грн., у зв`язку з чим позивачем на підставі статті 625 Цивільного кодексу України нараховані проценти річних та втрати від інфляції.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.03.2023 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/2061/23 та приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи ціну позову, характер спірних правовідносин та предмет доказування, за відсутності клопотань будь-якої із сторін про інше та підстав для розгляду даної справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін з ініціативи суду, господарським судом на підставі частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України вирішено розгляд справи № 910/2061/23 здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Крім того, вказаною ухвалою суду від 06.03.2023 року за клопотанням позивача залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача - Міністерство внутрішніх справ України (01601, м. Київ, вул. Академіка Богомольця, 10, код ЄДРПОУ 00032684), а також зобов`язано позивача надати суду письмові пояснення щодо визначеного періоду прострочення грошового зобов`язання, зокрема, його початку, враховуючи предмет даного спору та дату ухвалення рішення суду у справі № 904/4816/19.

Так, через систему «Електронний суд» 21.03.2023 року від позивача надійшла заява про зменшення розміру позовних вимог від 21.03.2023 року з оновленим розрахунком заборгованості за період прострочення з 23.03.2020 по 23.01.2023 року (з урахуванням визначеної позивачем дати набрання рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 15.01.2020 року у справі № 904/4816/19 законної сили), згідно якої позивач просить стягнути з відповідача проценти річних у сумі 33 058,08 грн. та інфляційні втрати у сумі 180 036,70 грн. Вказану заяву позивача долучено судом до матеріалів справи.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 13 та ч. 2 ст. 14 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін і учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно приписів пункту 2 частини 2 статті 46 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

Суд зазначає, що під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено у позовній заяві. Згідно зі статтею 163 Господарського процесуального кодексу України ціну позову вказує позивач. Отже, у разі прийняття судом зміни (в бік збільшення або зменшення) кількісних показників, у яких виражається позовна вимога, має місце нова ціна позову, виходячи з якої вирішується спір.

Якщо для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до цього Кодексу судове засідання не проводиться, процесуальні дії, строк вчинення яких відповідно до цього Кодексу обмежений першим судовим засіданням у справі, можуть вчинятися протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі (частина 3 статті 252 ГПК України).

З огляду на те, що зменшення розміру позовних вимог є правом позивача, передбаченим статтею 46 Господарського процесуального кодексу України, не суперечить законодавству та не порушує чиї-небудь права та охоронювані законом інтереси, зокрема, процесуальні права відповідача, передбачені статтею 46 Господарського процесуального кодексу України, подана заява Приватного акціонерного товариства "РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР" відповідає вимогам, встановленим статтями 46, 170 Господарського процесуального кодексу України, в т.ч. подана в межах встановленого нормами ГПК строку, відповідна заява прийнята судом до розгляду, у зв`язку з чим має місце нова ціна позову, з урахуванням якої здійснюється подальший розгляд спору.

В свою чергу, 23.03.2023 року через відділ діловодства суду від Міністерства внутрішніх справ України надійшли письмові пояснення щодо позову №12/3-365 від 20.03.2023 року з доказами їх надсилання на адресу сторін у справі, відповідно до яких третя особа зазначає, що згідно наказу МВС України від 12.10.2018 року №831 «Про рішення щодо припинення Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України «ІНФОРМ-РЕСУРС» прийнято рішення щодо припинення ДП МВС «ІНФОРМ-РЕСУРС» шляхом ліквідації. За інформацією третьої особи, ДП МВС «ІНФОРМ-РЕСУРС» перебуває в стані припинення з 29.10.2018 року. Пояснення судом долучені до матеріалів справи.

Відповідно до частини 11 статті 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Відповідно до пункту 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Суд зазначає, що згідно частини 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.

З метою повідомлення відповідача про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України ухвала господарського суду від 06.03.2023 року була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, а саме: проїзд Військовий буд. 8, м. Київ, 01103.

Проте, ухвала суду від 06.03.2023 року повернута відділенням поштового зв`язку 07.04.2023 року неврученою відповідачу у зв`язку з закінченням терміну зберігання.

В той же час, судом згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців встановлено відповідність адреси місцезнаходження відповідача ДП МВС «ІНФОРМ-РЕСУРСИ» зазначеній на конверті, що повернувся.

Інші дані (адреси), за якими можна встановити місцезнаходження відповідача, матеріали справи не містять та суду невідомі.

Суд зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Беручи до уваги конкретні обставини справи, вимоги процесуального законодавства та прецедентну практику Європейського суду з прав людини, суд звертає увагу на те, що направлення листів рекомендованою кореспонденцією на адресу, що відповідає місцезнаходженню відповідача згідно Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначених листів адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, постанові від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/9, постанові від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б, постанові від 18.03.2021 у справі № 911/3142/18).

Окрім того, згідно пункту 10 частини 2 статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний державний реєстр) містяться, зокрема, відомості про місцезнаходження юридичної особи.

Відповідно до частини 1 статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

При цьому судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час та місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення та підписання.

Судові рішення, внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України" Європейський суд з прав людини зробив, зокрема, висновок про те, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Враховуючи наведе, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись, зокрема, з ухвалою суду про відкриття провадження у справі № 910/2061/23 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).

З огляду на вищевикладене суд констатує, що ним вчинено всі необхідні та можливі заходи з метою встановлення місцезнаходження відповідача та повідомлення його про розгляд справи судом.

Суд зазначає, що з урахуванням строків, встановлених статтями 165, частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України, а саме протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі, які також визначені судом в ухвалі від 06.03.2023 року, відповідач мав подати відзив на позовну заяву.

Як свідчать матеріали справи, відповідач не скористався наданим йому процесуальним правом, передбаченим частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України.

Заяв та клопотань процесуального характеру від відповідача на час розгляду справи до суду також не надходило.

Відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Суд звертає увагу, що сам лише факт не отримання стороною кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу суду про відкриття провадження у справі для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернута до суду у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною не виконання ухвали суду та нереалізації своїх процесуальних прав, зокрема, в частині надання відзиву на позовну заяву, оскільки зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.

Наразі, від відповідача станом на час винесення рішення до суду не надходило жодних заяв про неможливість подання відзиву та/або про намір вчинення відповідних дій у відповідності до статті 165 Господарського процесуального кодексу України та/або продовження відповідних процесуальних строків та заперечень щодо розгляду справи по суті.

З огляду на вищевикладене, оскільки ДП МВС «ІНФОРМ-РЕСУРСИ» не скористалось наданими йому процесуальними правами, зокрема, відповідачем не надано відзиву на позовну заяву, будь-яких письмових пояснень та інших доказів, що впливають на вирішення даного спору по суті, суд, на підставі частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку про можливість розгляду даної справи виключно за наявними матеріалами.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, окрім наявних в матеріалах справи, позивачем та третьою особою суду не надано.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

В силу приписів статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним з способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Відшкодування майнової шкоди за своєю правовою природою є відшкодуванням позадоговірної шкоди, тобто деліктною відповідальністю.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно частини 3 статті 147 Господарського кодексу України збитки, завдані суб`єкту господарювання порушенням його майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, відшкодовуються йому відповідно до закону.

Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною (ч. 2 ст. 224 Господарського кодексу України).

Загальні положення про цивільно-правову відповідальність за завдання позадоговірної майнової шкоди передбачено статтею 1166 Цивільного кодексу України, відповідно до якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Так, Товариство з обмеженою відповідальністю "СТАЛЬ" звернулося до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Державного підприємства міністерства внутрішніх справ України "ІНФОРМ-РЕСУРСИ" про стягнення збитків, що підлягають відшкодуванню через втрату майна у розмірі 376 621,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог товариство посилалося на обставини відсутності автомобіля на спеціальному майданчику станом на 09,12.10.2019, направлення у зв`язку з цим запиту до ДП Міністерства внутрішніх справ України "Інформ-Ресурси" стосовно надання інформації по перебуванню автомобіля на вказаному майданчику та отримання від підприємства відповіді від 01.10.2019 року №1578, згідно з якою за даними реєстру і журналу обліку зазначений транспортний засіб не приймався для зберігання на спецмайданчики підприємства, а також щодо втрати автомобіля та заподіяння товариству збитків у вказаній вище сумі. У зв`язку з викладеним ТОВ"Сталь" на підставі ст.ст. 1166, 1192 ЦК України просило стягнути з ДП Міністерства внутрішніх справ України "Інформ-Ресурси" збитки в сумі 388 186 грн. 40 коп., які складають ринкову вартість автомобіля згідно з висновком експерта №14/11/2019 від 29.11.2019 року.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 15.01.2020 року у справі № 904/4816/19 позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «СТАЛЬ» до Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України «ІНФОРМ-РЕСУРСИ» про стягнення збитків, що підлягають відшкодуванню через втрату майна у розмірі 376 621,00 грн., задоволено.

За вказаним рішенням суду присуджено до стягнення з Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ «ІНФОРМ-РЕСУРСИ» (01103, м. Київ, проїзд Військовий б.8, код ЄДРПОУ 32248749) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «СТАЛЬ» (49000, м. Дніпро, вул. Короленко, буд. 44, оф. 103, код ЄДРПОУ 35394737) збитки в сумі 388 186,40 грн. та судовий збір в розмірі 5 822,80 грн.

Зокрема, приймаючи вказане рішення у справі № 904/4816/19 про задоволення позову господарський суд виходив з обставин втрати автомобіля, власником якого є позивач і який зберігався відповідачем на спеціальному майданчику, чим позивачу заподіяно збитки у вказаній вище сумі, а також враховуючи наявність в діях відповідача усіх елементів цивільного правопорушення, які є підставою для застосування до останнього такої міри відповідальності як відшкодування збитків.

18.02.2020 року на виконання рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15.01.2020 року видано наказ.

Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 13.08.2020 року рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15.01.2020 року у справі №904/4816/19 залишено без змін.

В подальшому ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 08.12.2020 року у справі №904/4816/19 було замінено позивача (стягувача) - Товариство з обмеженою відповідальністю «СТАЛЬ» (49000, м. Дніпро, вул. Короленко, 44, оф. 103, код ЄДРПОУ 35394737) на його правонаступника Приватне акціонерне товариство «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» (код ЄДРПОУ 00954337; 49033, м. Дніпро, пр. Богдана Хмельницького, 122).

Однак, за твердженнями позивача, Державне підприємство Міністерства внутрішніх справ «ІНФОРМ-РЕСУРСИ» не виконало рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15.01.2020 року у справі №904/4816/19 в добровільному порядку та не сплатило на користь Приватного акціонерного товариства «РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР» збитки в сумі 388 146,40 грн.

Таким чином, як зазначає позивач у заяві про зменшення розміру позовних вимог, оскільки рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15.01.2020 року у справі №904/4816/19 набрало законної сили 23.03.2020 року, то відповідачем прострочено виконання грошового зобов`язання з виплати стягнутої за рішенням суду суми збитків в розмірі 388 146,40 грн. за період з 23.03.2020 по 23.01.2023 року.

Відповідно до статті 129 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Згідно частини 2 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Згідно з позицією Конституційного Суду України щодо виконання судового рішення, яке набрало законної сили, зокрема, у рішенні від 15 травня 2019 року №2-р(II)/2019 зазначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина, і саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України (абзац п`ятнадцятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002); право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя (абзац восьмий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018). Отже, як випливає з наведеного, держава повинна повною мірою забезпечити реалізацію гарантованого статтею 55 Конституції України права кожного на судовий захист.

Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (перше речення абзацу другого пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012); право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац п`ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013).

Конституційний Суд України наголосив, що забезпечення державою виконання судового рішення як невід`ємної складової права кожного на судовий захист закладено на конституційному рівні у зв`язку із внесенням Законом України „Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" від 2 червня 2016 року № 1401-VIII змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, статтею 129-1, частиною другою якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Суд також враховує практику застосування Європейським судом з прав людини Конвенції про захист прав людини і основних свобод, так Суд зазначив про неможливість особою домогтися виконання судового рішення, винесеного на її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основних свобод. У рішенні Європейського суду з прав людини (справа Жовнер проти України, заява №56848/00, пункт 33). Суд також відзначив, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень, які у країні, яка поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи шкоди одній із сторін.

Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, яку сформовану, зокрема у справах «Hornsby v. Greece» (заява №18357/91, пункт 40), «Деркач та Палек проти України» (заяви № 34297/02 та №39574/02, пункт 18): право на суд, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін; ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок; право на звернення до суду також передбачає практичне виконання остаточних, обов`язкових для виконання судових рішень, які в державах, що поважають принцип верховенства права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду стороні у провадженні; виконання судового рішення, яке набрало законної сили підлягає обов`язковому та безумовному виконанню особою, на яку покладено такий обов`язок («Immobiliare Saffi v. Italy», заява № 22774/93, пункт 74).

Так, існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішення дає особі на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для "законного сподівання" на виплату такої заборгованості і становить "майно" цієї особи у розумінні ст. 1 Першого протоколу (рішення Європейського суду з прав людини від 06.10.2011 року у справі "Агрокомплекс проти України").

У рішення від 15.10.2009 року Європейський суд з прав людини у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" вказав на те, що відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його корись, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено ст.1 Першого протоколу.

Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Згідно статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У відповідності до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Таким чином, як встановлено судом, у зв`язку із простроченням відповідачем виконання грошового зобов`язання в частині виплати на виконання рішення суду суми завданих збитків, позивачем відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України нараховано проценти річних в сумі 33 058,08 грн. за період прострочення з 23.03.2020 до 23.01.2023 року та інфляційні втрати в сумі 180 036,70 грн. за період прострочення з 23.03.2020 до 23.01.2023 року, які позивач просив стягнути в судовому порядку згідно наданих розрахунків.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження виконання ним рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15.01.2020 року у справі № 904/4816/19 в частині сплати на користь позивача збитків в сумі 388 146,40 грн. як у добровільному, так і у примусовому порядку, а також письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів, або ж фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.

В свою чергу, зважаючи на відсутність будь-яких заперечень відповідача щодо визначення розміру заборгованості зі сплаті процентів річних та інфляційних втрат за несвоєчасне виконання рішення суду на час розгляду даної справи, суд здійснював розгляд справи виходячи з наявних матеріалів та визначив розмір заборгованості відповідача на підставі наданих позивачем доказів.

Суд зауважує, що за загальним правилом зобов`язання припиняється на підставах, встановлених договором або законом (ст. 598 Цивільного кодексу України, ст. 202 Господарського кодексу України). Ці підстави наведено у ст. ст. 599 - 601, 604- 609 ЦК України.

За відсутності інших підстав припинення зобов`язання, передбачених договором або законом, зобов`язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України). Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Як зазначено позивачем в позовній заяві та встановлено судом, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15.01.2020 року у справі № 904/4816/19, залишене без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 13.08.2020 року, не виконано, у зв`язку з чим боржник - Державне підприємство Міністерства внутрішніх справ «ІНФОРМ-РЕСУРСИ» є таким, що прострочив.

При цьому судом взято до уваги інформацію, що міститься в Єдиному державному реєстрі судових рішень, зокрема, ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 24.05.2022 року у справі № 90484816/19 про задоволення скарги Приватного акціонерного товариства "Розівський елеватор" на рішення державного виконавця та бездіяльність іншої посадової особи органу державної виконавчої служби під час виконання судового рішення у справі № 904/4816/19, за змісту якої вбачається, що 01.09.2020 року Печерським відділом державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) було відкрито виконавче провадження ВП 62917794 з виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області у справі №904/4816/19 (на час розгляду скарги - зведене виконавче провадження ВП 63490390) стосовно боржника - Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "ІНФОРМ-РЕСУРСИ".

Зокрема, вказаною ухвалою від 24.05.2022 року визнано неправомірною та скасовано Постанову від 03.02.2022 року про повернення виконавчого документа стягувачу, винесену Державним виконавцем Нагайчук М.В. Печерського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) у виконавчому провадженні №62917794.

Суд зазначає, що предметом спору у даній справі є стягнення на підставі статті 625 Цивільного кодексу України 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих позивачем за період з 23.03.2020 по 23.01.2023 року за невиконання грошового зобов`язання щодо відшкодування збитків через втрату майна, розмір яких у сумі 388 186,40 грн. та правові підстави стягнення підтверджено рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 15.01.2020 року у справі №904/4816/19.

Відповідно до частини першої статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з частиною другою статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

У відповідності до частин 3 та 5 статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти.

Отже, завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов`язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов`язання воно може бути грошовим або негрошовим.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 Цивільного кодексу України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Вказані висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц.

Згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 Цивільного кодексу України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 Цивільного кодексу України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

Таким чином, у статті 625 Цивільного кодексу України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 14-16цс18 (686/21962/15-ц), а також у постановах Верховного Суду від 14.08.2019 року у справі №373/1062/16-ц та від 10.02.2020 у справі №638/4512/18.

Згідно із частиною четвертою статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Таким чином, з урахуванням вищенаведених висновків Верховного Суду дія частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України поширюється як на правовідносини, що виникають у зв`язку із завданням шкоди, так і на правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень у справах про відшкодування шкоди (збитків). Отже, за затримку виплати боржником присуджених судом до стягнення сум підлягають до стягнення інфляційні втрати і 3 % річних.

За таких обставин, позовні вимоги про стягнення заборгованості за несвоєчасне виконання рішення суду, яка складається з суми нарахувань відсотків річних та інфляційних втрат від простроченої суми згідно із статтею 625 Цивільного кодексу, відповідають наведеним вище нормам законодавства та висновкам Верховного Суду, а тому заявлені позивачем правомірно.

Як вбачається з аналізу статей 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Зазначені інфляційні нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

При цьому розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Аналогічна правова позиція щодо застосування частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.07.2019 у справі № 905/600/18 та постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 905/587/18.

Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 917/1421/18, оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, право на позов про стягнення інфляційних втрат і процентів річних виникає за кожен місяць із моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Тобто, визначаючи розмір заборгованості, зокрема, в частині процентів річних та втрат від інфляції, суд зобов`язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

В свою чергу, відповідачем не надано суду контррозрахунку заявлених до стягнення сум нарахувань або заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку.

У відповідності до частини 1 статті 255 Цивільного кодексу України якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.

При цьому перебіг часу, за який нараховуються пені, починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

За приписами статті 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Зокрема, як встановлено судом, позивачем при здійсненні розрахунку процентів річних та інфляційних втрат згідно статті 625 Цивільного кодексу України застосовано період нарахування з 23.03.2020 по 23.01.2023 року. При цьому позивач виходив з того, що рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15.01.2020 року у справі №904/4816/19 набрало законної сили 23.03.2020 року.

Відповідно до частини 1-2 статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Як зазначалось судом раніше, рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 15.01.2020 року у справі №904/4816/19 залишено без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 13.08.2020 року, а тому датою набрання рішенням суду законної сили є 13.08.2020 року.

Таким чином, з урахуванням встановленої судом дати набрання рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 15.01.2020 року у справі №904/4816/19 законної сили - 13.08.2020 року, початком перебігу періоду прострочення виконання відповідачем грошового зобов`язання щодо виплати завданих збитків у розмірі 388 146,40 грн. згідно вказаного рішення суду є 14.08.2020 року.

За результатами здійсненої за допомогою системи "ЛІГА" перевірки нарахування позивачем заявлених до стягнення процентів річних та інфляційних втрат судом встановлено, що розмір процентів річних та інфляційних втрат, перерахований судом у відповідності до приписів чинного законодавства, з урахуванням визначеного судом початку періоду прострочення, становить 28 476,68 грн. процентів річних та 176 105,12 грн. інфляційних витрат, а отже є меншими, ніж нараховано та заявлено до стягнення позивачем, а тому позовні вимоги в частині стягнення з відповідача 33 058,08 грн. процентів річних та 180 036,70 грн. інфляційних витрат підлягають частковому задоволенню в сумах, визначених судом, а саме 28 476,68 грн. процентів річних та 176 105,12 грн. інфляційних витрат.

При цьому при розгляді даної справи судом враховано ту обставину, що відповідач - Державне підприємство Міністерства внутрішніх справ «ІНФОРМ-РЕСУРСИ» (код ЄДРПОУ 32248749) наразі перебуває в стані припинення, проте за відсутності відомостей про внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запису щодо припинення юридичної особи відповідача суд зазначає про відсутність підстав для закриття провадження у даній справі на підставі пункту 6 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 5 статті 104 ЦК України визначено, що юридична особа є такою що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Зокрема, Державне підприємство перебуває в стані припинення на підставі рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу від 12.10.2018 року щодо припинення юридичної особи в результаті ї ліквідації, про що 29.10.2018 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців внесено відповідний запис № 10701100149064825.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

У відповідності до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають задоволенню частково.

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ "ІНФОРМ-РЕСУРСИ" (проїзд Військовий буд. 8, м. Київ, 01103, код ЄДРПОУ 32248749) на користь Приватного акціонерного товариства "РОЗІВСЬКИЙ ЕЛЕВАТОР" (пр. Б. Хмельницького 122, м. Дніпро, 49033, код ЄДРПОУ 00954337) 28 476 (двадцять вісім тисяч чотириста сімдесят шість) грн. 68 коп. процентів річних, 176 105 (сто сімдесят шість тисяч сто п`ять) грн. 12 коп. інфляційних втрат та 3 068 (три тисячі шістдесят вісім) грн. 88 коп. судового збору.

3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно частини 2 статті 256 Господарського процесуального кодексу України учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено та підписано 30 листопада 2023 року.

Суддя А.М. Селівон