Рішення

від 29.11.2023 по справі 910/5570/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

29.11.2023Справа № 910/5570/23

Господарський суд міста Києва у складі судді Андреїшиної І.О., за участю секретаря судового засідання Березовської С.В., розглянувши матеріали господарської справи

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Житло-Сервіс" (03038, м. Київ, вул. Протасів Яр, 8, код ЄДРПОУ 30167045)

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "ПТІ КРЕФ" (01001, місто Київ, вул. Ірининська, 5/24, оф. 98, код ЄДРПОУ 37471755) та

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Чайка 2011" (01001, місто Київ, вул. Ірининська, 5/24, оф. 98, код ЄДРПОУ 37533601)

про стягнення 23 757,78 грн,

Представники учасників судового процесу:

Від позивача: Гришковець О.О.

Від відповідачів: не з`явились

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Житло-Сервіс" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ПТІ КРЕФ" про стягнення заборгованості за послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій у розмірі 20 679,60 грн та до Товариства з обмеженою відповідальністю "Чайка 2011" про стягнення 534,09 грн пені, 412,69 грн трьох відсотків річних, та 2 131,40 грн інфляційних втрат.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.04.2023 відкрито провадження у справі № 910/5570/23 та вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (без проведення судового засідання); встановлено сторонам строки на подання заяв по суті спору.

В свою чергу, під час дослідження наявних в матеріалах справи доказів, судом було встановлено, що даний спір не може бути вирішений по суті без виклику учасників справи в засідання в межах спрощеного позовного провадження.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.08.2023 постановлено розгляд справи № 910/5570/23 здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначити у справі № 910/5570/23 на 25.09.2023.

05.09.2023 від позивача через відділ діловодства суду надійшли додаткові пояснення до позовної заяви, які залучено до матеріалів справи.

У засідання суду 25.09.2023 з`явився представник позивача.

Відповідачі участь своїх представників у засідання суду 25.09.2023 не забезпечили, про дату та час судового розгляду повідомлялися належним чином.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.09.2023 відкладено підготовче провадження на 18.10.2023.

У підготовчому засіданні 18.10.2023 присутнім представником позивача надано усні пояснення щодо можливості закриття підготовчого провадження та про призначення справи до розгляду по суті.

Відповідачі участь своїх представників у засідання суду 18.10.2023 не забезпечили, про дату та час судового розгляду повідомлялися належним чином.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.10.2023 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 13.11.2023.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.11.2023 відкладено судове засідання на 29.11.2023.

Представник позивача у судовому засіданні 29.11.2023 підтримав позовні вимоги, просив їх задовольнити.

29.11.2023 у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Житло-Сервіс» (далі - позивач), як обслуговуюча організація житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 надає власникам житлових та нежитлових приміщень послуги з утримання будинку та прибудинкової території, що підтверджується актом приймання-передачі житлових будинків від 01.03.2010.

Відповідно до акту приймання-передачі житлових будинків від 01.03.2010 багатоквартирний житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 був прийнятий в обслуговування позивачем.

Таким чином, позивач є виконавцем послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій за адресою: АДРЕСА_1.

Громадянка Республіки Франції ОСОБА_2 є власником нежитлового приміщення № 98 - офіс, загальною площею 240,60 кв.м., який розташований в житловому будинку в АДРЕСА_1, від імені та за дорученням якої згідно з довіреністю від 30.07.2010 діє Громадянин Республіки Франція ОСОБА_1.

01.11.2010 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Житло-Сервіс» та ОСОБА_2 було укладено договір № 1-5/98 НП про надання послуг з утримання житлового комплексу і прибудинкової території та комунальних послуг.

Відповідно до додаткової угоди № 1 від 2012 до договору № 1-5/98 НП від 01.11.2010 про надання послуг з утримання жилого комплексу і прибудинкової території та комунальних послуг між ТОВ «Житло-Сервіс» (виконавцем), власником нежитлового приміщення № 98 (споживач) та ТОВ «Чайка 2011» (споживач-2), який є орендарем нежитлового приміщення № 98 за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 240,60 кв.м., сторони дійшли згоди, що відповідно до договору № 1 оренди нежитлового приміщення від 24.05.2011 між власником нежитлового приміщення та ТОВ «Чайка 2011» (споживач-2) останній бере на себе права та зобов`язання споживача за основним договором.

Відповідальність за своєчасну оплату та виконання інших умов основної договору споживачем 2 (ТОВ «Чайка 2011»), наданих послуг виконавцем за цим договором несе власник нежитлового приміщення споживач (громадянка Республіки Франції ОСОБА_2).

Громадянин Франції ОСОБА_1 , який діє на підставі довіреності ОСОБА_2 (довіритель) уповноважив ТОВ «Чайка 2011» бути належним та законним представником довірителя з питань вчинення наступної дії в тому числі вчиняти будь які дозволені законодавством договори щодо нежитлового приміщення № 98- офіс загальною площею 240,60 кв.м. у будинку АДРЕСА_1.

24.05.2011 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Чайка 2011» (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ПТІ КРЕФ» (орендар) було укладено договір оренди нежитлового приміщення № 3/11, відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове користування приміщення загальною площею 240,6 кв.м. розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

06.12.2012 ТОВ «Чайка 2011» листом за вих. № 1/06/12/12 було повідомлено ТОВ «Житло-Сервіс» про те що, з 01.01.2013 всі платежі за комунальні послуги та опалення за адресою: АДРЕСА_1 буде сплачувати орендар житлового приміщення ТОВ «ПТІ КРЕФ».

Також 06.12.2012 ТОВ «ПТІ КРЕФ» було повідомлено позивача про бажання заключити договори на надання послуг з утримання житлового комплексу і прибудинкової території та комунальних послуг, які ТОВ «ПТІ КРЕФ» буде сплачувати з 01.01.2013.

Відповідно до додаткової угоди №2 від 01.01.2013 до договору № 1-5/98 НП від 01.11.2010 про надання послуг з утримання житлового комплексу і прибудинкової території та комунальних послуг підписаний ТОВ «Житло-Сервіс» (виконавець), ТОВ «Чайка 2011» (управитель) та ТОВ «ПТІ КРЕФ» (споживач 2), сторони дійшли згоди, що відповідно до договору оренди від 24.05.2011 № 3/11 між управителем (ТОВ «Чайка 2011») нежитлового приміщення та споживачем 2 (ТОВ «ПТІ КРЕФ») останній бере на себе права та зобов`язання споживача за основним договором.

Відповідальність за своєчасну оплату та виконання інших умов основного договору споживачем 2 (ТОВ «ПТІ КРЕФ») послуг виконавця за цим договором несе управитель нежитлового приміщення (ТОВ «Чайка 2011»).

Позивач у позовній заяві зазначає, що відповідно до вищезазначеного саме орендар (ТОВ «ПТІ КРЕФ») був споживачем наданих послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій за період стягнення заборгованості за договором № 1-5/98 НП від 01.11.2010 про надання послуг з утримання житлового комплексу і прибудинкової території та комунальних послуг.

Так, відповідно до умов договору позивач зобов`язувався надавати відповідачу-1 послугу з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (надалі - послуги), а відповідач-1 зобов`язувався оплачувати послуги у термін не пізніше 30 числа поточного місяця.

Таким чином, позивач зазначає, що зобов`язання в частині, що стосується своєчасної оплати за спожиті послуги відповідачем - 1 виконані не були, внаслідок чого у відповідача-1 перед позивачем в період з 01.01.2022 по 31.03.2023 утворилась заборгованість за послуги в сумі 20 679,60 грн.

Позивачем було надіслано відповідачу-1 претензію-вимогу № 356 від 31.10.2022 на суму 74 271,28 грн, з оригіналами рахунків на оплату за послуги з утримання будинку і прибудинкової території, центральне опалення та послугу з відшкодування витрат за спожиту електроенергію.

Вищезазначена претензія - вимога №356 від 31.10.2022 була повернута позивачу за закінченням терміну зберігання.

Крім того, позивачем нараховано відповідачу -2 3% річних за період з 01.01.2022 по 31.03.2023 у розмірі 412,69 грн, інфляційну складову боргу у розмірі 2 131,40 грн та пеню у розмірі 534,09 грн.

Дослідивши матеріали справи, оцінюючи надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, виходячи з наступних підстав.

Відповідно частини 1 статті 322 ЦК України, власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить.

Згідно з частиною 2 статті 382 Цивільного кодексу України, власникам квартир та нежитлових приміщень у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території.

Згідно статті 360 Цивільного кодексу України, співвласник, відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності, зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов`язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними із спільним майном.

Статтею 11 Цивільного кодексу України визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з частиною 1 статті 202, статтею 205 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Приписами статті 208 Цивільного кодексу України визначено, що правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі.

Відповідно до частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з положеннями статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (стаття 638 ЦК України).

Частинами 1, 2 статті 180 Господарського кодексу України визначено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Згідно з пунктом 1 статті 181 Господарського кодексу України допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

У відповідності до частини 1 статті 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Відповідно до частини 2 статті 639 Цивільного кодексу України, якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі.

Відповідно до частини 1 статті 639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов`язки, регулюються Законом України "Про житлово-комунальні послуги".

Частиною 1 статті 12 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" встановлено, що надання житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах.

Відповідно до положень пункту 3 частини 1 статті 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" споживач житлово-комунальних послуг - індивідуальний або колективний споживач.

Учасниками правовідносин у сфері надання житлово-комунальних послуг є споживачі (індивідуальні та колективні); управитель; виконавці комунальних послуг (частина 1 статті 6 Закону України "Про житлово-комунальні послуги").

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 7 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" індивідуальний споживач зобов`язаний укладати договори про надання житлово-комунальних послуг у порядку і випадках, визначених законом.

В частині 3 статті 13 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" визначено, що істотними умовами договору на надання житлово-комунальних послуг є: 1) перелік послуг; 2) вимоги до якості послуг; 3) права і обов`язки сторін; 4) відповідальність сторін за порушення договору; 5) ціна послуги; 6) порядок оплати послуги; 7) порядок і умови внесення змін до договору, в тому числі щодо ціни послуги; 8) строк дії договору, порядок і умови продовження його дії та розірвання..

В п. 2 ч. 2 ст. 8 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" встановлено, що саме на виконавця покладено обов`язок готувати та укладати із споживачем договори про надання комунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов їх виконання згідно з типовим договором.

За змістом статті 16 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" (як в редакції Закону № 1875-IV, так і відповідно до Закону № 2189-VIII в чинній редакції) комунальні послуги надаються споживачу безперебійно, за винятком часу перерв.

За умовами частини 1 статті 19 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" № 1875-IV відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Аналогічна норма міститься у частині 1 статті 12 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" № 2189-VIII у чинній редакції.

Положеннями Закону України "Про житлово-комунальні послуги" передбачене право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, при цьому такому праву прямо відповідає визначений обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Пунктом 5 частини 1 ст. 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" визначено, що житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг.

Статтею 5 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" унормовано, що до житлово-комунальних послуг належать, зокрема: житлова послуга - послуга з управління багатоквартирним будинком.

Послуга з управління багатоквартирним будинком включає: утримання спільного майна багатоквартирного будинку, зокрема прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, виконання санітарно- технічних робіт, обслуговування внутрішньобудинкових систем (крім обслуговування внутрішньобудинкових систем, що використовуються для надання відповідної комунальної послуги у разі укладення індивідуальних договорів про надання такої послуги, за умовами яких обслуговування таких систем здійснюється виконавцем), утримання ліфтів тощо; купівлю електричної енергії для забезпечення функціонування спільного майна багатоквартирного будинку; поточний ремонт спільного майна багатоквартирного будинку.

З матеріалів справи вбачається, що Товариство з обмеженою відповідальністю "ПТІ КРЕФ" орендувало нежиле приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Згідно з п. 5 ч. 3 статті 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Відповідно до додаткової угоди №2 від 01.01.2013 до договору № 1-5/98 НП від 01.11.2010 про надання послуг з утримання житлового комплексу і прибудинкової території та комунальних послуг підписаний ТОВ «Житло-Сервіс» (виконавець), ТОВ «Чайка 2011» (управитель) та ТОВ «ПТІ КРЕФ» (споживач 2), сторони дійшли згоди, що відповідно до договору оренди від 24.05.2011 № 3/11 між управителем (ТОВ «Чайка 2011») нежитлового приміщення та споживачем 2 (ТОВ «ПТІ КРЕФ») останній бере на себе права та зобов`язання споживача за основним договором.

Отже, відповідно до вищезазначеного саме орендар (ТОВ «ПТІ КРЕФ») був споживачем наданих послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій за період стягнення заборгованості за договором № 1-5/98 НП від 01.11.2010 про надання послуг з утримання житлового комплексу і прибудинкової території та комунальних послуг.

Так, відповідно до умов договору № 1-5/98 НП від 01.11.2010 позивач зобов`язувався надавати відповідачу-1 послугу з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (надалі - послуги), а відповідач-1 зобов`язувався оплачувати послуги у термін не пізніше 30 числа поточного місяця.

Частиною 1 статті 903 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Згідно із статтями 525, 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач-1 не сплатив позивачу за надані послуги передбачені договором кошти в загальному розмірі 20 679,60 грн.

Будь-яких належних та допустимих доказів направлення відповідачем-1 на адресу позивача зауважень та заперечень щодо наданих послуг у строк, встановлений договором матеріали справи не містять.

Оскільки послуги відповідачем-1 отримані, що встановлено судом на підставі належних, допустимих, достатніх і достовірних доказів вище, тому, відповідно, строк оплати за них у відповідача-1 настав, і отримання, але нездійснення відповідачем-1 оплати послуг є порушенням договірних зобов`язань. Тобто, обов`язок відповідача-1 оплатити вартість наданих йому позивачем послуг виникає в силу закону та не залежить від факту виставлення позивачем рахунку на оплату відповідачем вартості наданих послуг.

Обставин щодо неможливості здійснення оплати за отриманні послуги судом не встановлено.

Суд звертає увагу, що за своєю правовою природою рахунок на оплату товару не є первинним документом, а є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перераховувати грошові кошти в якості оплати за надані послуги, тобто, носить інформаційний характер. Ненадання рахунку не є відкладальною умовою у розумінні приписів статті 212 ЦК України та не є простроченням кредитора у розумінні статті 613 ЦК України, а тому не звільняє відповідача від обов`язку оплатити товар.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №910/32579/15, від 22.05.2018 у справі №923/712/17, від 21.01.2019 у справі №925/2028/15, від 02.07.2019 у справі №918/537/18, від 29.08.2019 у справі №905/2245/17, від 26.02.2020 у справі №915/400/18.

Отже, станом на дату прийняття рішення у справі, право позивача порушено, оскільки відповідачем-1 оплату за отримані послуги не здійснено.

Враховуючи те, що сума основної заборгованості за надані послуги по утриманню будинків і споруд та прибудинкових територій на підставі договору № 1-5/98 НП від 01.11.2010 належним чином доведена, документально підтверджена та відповідачами не спростована, суд приходить до висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача-1 основного боргу у розмірі 20 679,60 грн є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.

Крім того, позивач просить суд стягнути з відповідача-2 інфляційні втрати у розмірі 2 131,40 грн та 3% річних у розмірі 412,69 грн.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Частиною першою статті 612 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 ЦК України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Відповідно до частини 2 статті 251 ЦК України терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина 2 статті 252 ЦК України).

Статтею 253 ЦК України передбачено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Згідно з частиною 1 статті 255 ЦК України, якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.

Щодо втрат від інфляції, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

При цьому індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць.

Вказана позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 № 904/7401/16.

Судом встановлено, що відповідно до п.2 додаткової угоди №2 від 01.01.2013 до договору № І-5/98НП від 01.11.2010 відповідальність за своєчасну оплату та виконання інших умов основного договору споживачем-2 послуг виконавця за цим договором несе управитель нежитлового приміщення (ТОВ «Чайка 2011).

Перевіривши заявлену до стягнення суму 3% річних у розмірі 229,46 грн та інфляційних втрат у розмірі 228,02 грн, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача-2 пеню у розмірі 534,09 грн, суд зазначає наступне.

Відповідно до положень статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Статтею 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

У сфері господарювання, згідно з частиною 2 статті 217 та частиною 1 статті 230 Господарського кодексу України, застосовуються господарські санкції, зокрема, штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Відповідно статті 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Стаття 231 Господарського кодексу України регулює розмір штрафних санкцій таким чином: Законом щодо окремих видів зобов`язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.

У разі якщо порушено господарське зобов`язання, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов`язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов`язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

за порушення умов зобов`язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

за порушення строків виконання зобов`язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов`язань, зазначених у частині другій цієї статті.

У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов`язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони відповідно до вимог цього Кодексу.

Штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов`язань, визначається відповідним суб`єктом господарювання - господарською організацією.

З аналізу положень статті 231 Господарського кодексу України вбачається, що нею передбачено можливість законодавчого встановлення щодо окремих видів зобов`язань штрафних санкцій, що мають імперативний характер (тобто, їх розмір не може бути змінений за згодою сторін та не залежить від їх волевиявлення), а також можливість законодавчого встановлення щодо окремих видів зобов`язань штрафних санкцій, розмір яких може бути змінений сторонами за умовами договору.

Так, частина друга статті 231 Господарського кодексу України визначає уніфікований розмір штрафних санкцій за певні види правопорушень (порушення вимог щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг), порушення строків виконання негрошового зобов`язання) у господарському зобов`язанні, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов`язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов`язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, якщо інше не передбачено законом або договором.

Частина третя цієї статті передбачає можливість законодавчого встановлення розміру штрафних санкцій і за інші види правопорушень у окремих видах господарських зобов`язань, перелічених у частині другій статті 231 Господарського кодексу України.

Частиною четвертою статті 231 Господарського кодексу України законодавець передбачає застосування штрафних санкцій, у разі якщо їх розмір законом не визначено, у розмірі, визначеному умовами господарського договору, а також надає сторонам право встановлювати різні способи визначення штрафних санкцій, - у відсотковому відношенні до суми зобов`язання (виконаної чи невиконаної його частини) або у певній визначеній грошовій сумі, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Положення ж частини шостої статті 231 Господарського кодексу України регулюють виключно правовідносини сторін щодо їх відповідальності за невиконання грошових зобов`язань, передбачаючи їх встановлення у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. На відміну від, наприклад, частини другої статті 231 Господарського кодексу України, у частині шостій цієї статті не вказано про застосування штрафної санкції у певному розмірі, а йдеться про спосіб її визначення.

Разом з тим, за частиною другою статті 343 Господарського кодексу України, як спеціальною нормою, яка регулює відповідальність за порушення строків розрахунків, платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Також за статтями 1 та 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Нарахування пені у відповідному відсотковому розмірі від суми простроченого платежу на підставі спеціального нормативного акта, який регулює відповідні правовідносини, передбачено, зокрема, частиною першою статті 1 Закону України «Про відповідальність суб`єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій», частинами чотирнадцятою-шістнадцятою статті 14 Закону України «Про державний матеріальний резерв», частиною другою статті 36 Закону України «Про телекомунікації».

За змістом наведених вище положень законодавства, розмір пені за порушення грошових зобов`язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов`язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.

Така сама правова позиція щодо застосування норм статті 231 Господарського кодексу України викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 904/4156/18.

Відповідно до п.13 договору № І-5/98НП від 01.11.2010 споживач несе відповідальність згідно з законодавством і цим договором за несвоєчасне внесення платежів за послуги - шляхом сплати пені.

Згідно з п.2 додаткової угоди №2 від 01.01.2013 до договору № І-5/98НП від 01.11.2010 відповідальність за своєчасну оплату та виконання інших умов основного договору споживачем -2 послуг виконавця за цим договором несе управитель нежитлового приміщення (ТОВ «Чайка 2011).

Перевіривши здійснений позивачем розрахунок пені за загальний період прострочки виконання боржником його грошового зобов`язання з 01.04.2022 по 30.06.2022 у розмірі 534,09 грн, суд дійшов висновку, що дане нарахування не суперечить вимогам чинного законодавства України, здійснено позивачем арифметично вірно, а тому позовні вимоги в частині стягнення пені підлягають задоволенню у заявленій позивачем сумі.

Відповідно до частин 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи.

Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічна правова позиція викладені у Постанові Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17.

З огляду на вимоги частини 5 статті 236, стаття 237 і статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд, з урахуванням конкретних обставин справи, самостійно визначає суми нарахувань, які підлягають стягненню, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру стягуваних сум нарахувань.

Наведеної правової позиції дотримується Верховний Суд в постанові від 05.03.2019 у справі № 910/1389/18.

За таких обставин, суд приходить до висновку щодо наявності підстав для задоволення позову.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із ч.2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

За приписами статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати зі справи слід покласти на відповідача.

На підставі викладеного та керуючись статтями 129, 233, 238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва,

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ПТІ КРЕФ" (01001, місто Київ, вул. Ірининська, 5/24, оф. 98, код ЄДРПОУ 37471755) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Житло-Сервіс" (03038, м. Київ, вул. Протасів Яр, 8, код ЄДРПОУ 30167045) заборгованість у розмірі 20 679 (двадцять тисяч шістсот сімдесят дев`ять) грн 60 коп. та витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 342 (одна тисяча триста сорок дві) грн 00 коп.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Чайка 2011" (01001, місто Київ, вул. Ірининська, 5/24, оф. 98, код ЄДРПОУ 37533601) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Житло-Сервіс" (03038, м. Київ, вул. Протасів Яр, 8, код ЄДРПОУ 30167045) пеню у розмірі 534 (п`ятсот тридцять чотири) грн 09 коп., 3% річних у розмірі 412 (чотириста дванадцять) грн 69 коп., інфляційні втрати у розмірі 2 131 (дві тисячі сто тридцять одна) грн 40 коп. та витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 342 (одна тисяча триста сорок дві) грн 00 коп.

Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.

Повний текст рішення складено 04.12.2023

Суддя І.О. Андреїшина