Рішення

від 16.08.2018 по справі 760/8293/17

СОЛОМ'ЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа №760/8293/17

Провадження № 2/760/3163/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 серпня 2018 року Солом`янський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді - Кушнір С.І.,

секретар судового засідання - Гаєвська С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк» про захист прав споживача фінансових послуг шляхом встановлення нікчемності положення кредитного договору, -

встановив:

12 травня 2017 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом до Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк», в якому просив встановити нікчемність умови договору, визначеної пунктом 4.3 кредитного договору №КЗИПФ/26615.6 від 07 листопада 2013 р., укладеного між Публічним акціонерним товариством «Український бізнес банк» та ОСОБА_1 .

Обґрунтовуючи підстави звернення до суду посилається на наступне.

07 листопада 2013 р. між ОСОБА_1 та ПАТ «Український бізнес банк» укладено кредитний договір №КЗИПФ/26615.6, за умовами якого ОСОБА_1 наданий в тимчасове користування довгостроковий кредит у вигляді не поновлювальної кредитної лінії в сумі 1000000,00 грн. на споживчі потреби, на строк з 07 листопада 2013 року по 07 листопада 2018 року, зі сплатою 18,2% річних за користування кредитними коштами.

Пунктом 4.3 кредитного договору № КЗИПФ/26615.6 встановлений обов`язок позичальника сплачувати щомісячну комісію за супровід кредитного договору в розмірі 0,25% від суми кредиту, вказаної у п. 1.2 договору.

В листопаді 2015 р., вважаючи, що позичальником порушуються права банку, ПАТ «Укрбізнесбанк» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Укрбізнесбанк» Білої І.В. звернулось до Солом`янського районного суду м. Києва із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовні вимоги банк обґрунтував, в тому числі, обов`язком позичальника, встановленим пунктом 4.3 кредитного договору №КЗИПФ/26615.6 від 07 листопада 2013 р.

Однак, пунктом 1.4 кредитного договору визначена ціль надання позичальнику кредиту - на споживчі потреби, отже, позивач вважає, що на правовідносини між ним та банком поширюються положення Закону України «Про захист прав споживачів».

Жодних послуг для задоволення власних потреб, крім власне отримання кредиту, позивачем у ПАТ «Укрбізнесбанк» не замовлялось та не надавалось, жодних доказів надання таких послуг не існує.

Супровід кредитного договору банком є діями, які останній здійснює на власну користь, та жодної особистої потреби позичальника не задовольняють.

Однак, кредитний договір №КЗИПФ/26615.6 від 07 листопада 2013 р. містить пункт 4.3, яким встановлений обов`язок позичальника сплачувати банку щомісячну комісію у розмірі 0,25% від суми кредиту за супровід кредитного договору, тобто, як вважає позивач, встановлена плата необґрунтованого розміру за дії, які банк здійснює на власну користь, та не є послугою у визначенні Закону України «Про захист прав споживачів».

Позивач зазначає, що відповідно до імперативної норми абз. 3 ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (станом на момент підписання кредитного договору), кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Таким чином, відповідачем порушено право позивача - споживача фінансових послуг, а саме заборону на встановлення у договорі про надання споживчого кредиту комісії за дії, які не є послугою у визначенні Закону України «Про захист прав споживачів».

Тому, враховуючи невизнання відповідачем нікчемності зазначеної умови договору (п. 4.3), позивач вважає, що його право підлягає судовому захисту шляхом встановлення судом нікчемності зазначеної умови договору.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, 12.05.2017 року зазначену цивільну справу передано в провадження судді Солом`янського районного суду м. Києва Кушнір С.І.

Ухвалою суду від 17 травня 2017 року позовну заяву залишено без руху.

Ухвалою суду від 19 червня 2017 року відкрито провадження у справі та призначено до судового розгляду.

23 листопада 2017 р. до суду від представника відповідача ПАТ «Український бізнес банк» надійшли письмові заперечення на позов, відповідно до яких представник відповідача просить відмовити в задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на необґрунтованість та безпідставність позовних вимог. При укладенні кредитного договору №КЗИПФ/26615.6 від 07 листопада 2013 р. позичальник знав про договірні умови і свідомо погоджувався з ними, про що свідчать п.п. 8.1, 8.2 кредитного договору, відповідно до яких позивач був ознайомлений з умовами кредитування в повному обсязі. Договір підписаний сторонами без будь-яких зауважень чи застережень щодо його умов. Таким чином, відповідач вважає, що встановлені п. 4.3 кредитного договору комісійні виплати не протирічать чинному законодавству і є характерною для відносин банківського кредиту.

12 квітня 2018 р. від позивача до суду надійшли письмові пояснення щодо заперечень проти позову, відповідно до яких позивач повністю підтримує заявлені позовні вимоги, а надані відповідачем заперечення на позов вважає необґрунтованими. Відповідачем у запереченнях проти позову помилково ототожнені нікчемність правочину (його недійсність в силу прямих вказівок закону) та недійсність оспорюваного правочину, які регулюються окремо (ч. ч. 2, 3 ст. 215 ЦК України). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред`являтися окремо, без застосування наслідків недійсності правочину.

Предметом позову у справі є встановлення нікчемності умови договору, визначеної пунктом 4.3 кредитного договору №КЗИПФ/26615.6 від 07 листопада 2013 р. Позов обґрунтований порушенням відповідачем заборони на встановлення у договорі про надання споживчого кредиту комісії за дії, які не є послугою у визначенні Закону України «Про захист прав споживачів», встановленої імперативною нормою - абз. 3 ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (станом на момент підписання кредитного договору), відповідно до якої умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною, та невизнанням такої нікчемності відповідачем. Така нікчемність не залежить від того, чи усвідомлювали сторони таку нікчемність в момент укладення договору. Обґрунтування заперечень відповідачем положеннями ст. ст. 627, 628 ЦК України, якими закріплений принцип свободи договору, позивач вважає безпідставними. При укладенні кредитного договору свобода договору не є необмеженою. Зокрема, сторони договору не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це.

Позивач в судове засідання не з`явився, про день, час та місце розгляду справи позивача було повідомлено належним чином. Через канцелярію суду подав клопотання, відповідно до якого підтримує позовні вимоги в повному обсязі, просить позов задовольнити, проти ухвалення заочного рішення не заперечує, а справу просить розглянути за його відсутності.

Представник відповідача ПАТ «Український бізнес банк» в судове засідання не з`явився, про день, час та місце розгляду справи відповідача було повідомлено належним чином, про причини своєї неявки суд не повідомив, будь-яких заяв, клопотань від відповідача до суду не надійшло.

Відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Таким чином, суд вважає можливим розглянути справу за відсутності всіх учасників справи на підставі наявних доказів.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з вимогами п. п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.

Частиною 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

З матеріалів справи судом встановлено, що 07 листопада 2013 р. між ОСОБА_1 та ПАТ «Український бізнес банк» було укладено кредитний договір №КЗИПФ/26615.6.

За умовами зазначеного кредитного договору, Банк надав позивачу у тимчасове користування довгостроковий кредит у сумі 1000000,00 грн. на споживчі цілі, на строк з 07 листопада 2013 р. до 07 листопада 2017 р., зі сплатою 18,2% річних (п.п. 1.1 - 1.5 кредитного договору).

У відповідності до п. 1.1 Кредитного договору, позивач зобов`язався повернути кредит, сплатити комісії Банку і проценти за користування кредитом у порядку та на умовах, встановлених Кредитним договором.

Пунктом 4.1 Кредитного договору визначено, що позивач в процесі користування кредитом зобов`язався дотримуватись принципів кредитування: строковості, платності, забезпеченості. При погашенні заборгованості за даним договором отримуватись графіку погашення, наведеному у Додатку № 1, який є невід`ємною частиною цього договору.

Відповідно до п. 4.2 Кредитного договору, Позичальник зобов`язаний погашати заборгованість за договором (кредит, відсотки за користування кредитом, суми комісій) у строки, визначені Графіком і цим договором.

У пунктах 2.1 - 2.3 кредитного договору передбачено розрахункове обслуговування позичальника - відкриття кредитного рахунку, видача кредиту через касу Банку, відкриття рахунку для зарахування коштів, направлених на погашення заборгованості за договором.

Згідно п. 4.3 Кредитного договору, Позичальник зобов`язався сплачувати банку комісію за супровід кредитного договору у розмірі 0,25% від суми кредиту, вказаної у п. 1.2 договору.

Відповідно до частин першої-третьої статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Відповідно до абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції станом на 07 листопада 2013 року) кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Згідно із частиною п`ятою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції станом на 07 листопада 2013 року) до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції станом на 07 листопада 2013 року) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Згідно із пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року №168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

10 червня 2017 року набув чинності Закон України «Про споживче кредитування», у зв`язку з чим у Законі України «Про захист прав споживачів» текст статті 11 викладено в такій редакції: «Цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування».

Положення частин першої, другої, п`ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» з набуттям чинності Закону України «Про споживче кредитування» залишилися незмінними, проте, враховуючи ультра активну форму дії Закону України «Про захист прав споживачів», визначені ним наслідки включення до договору споживчого кредиту умови, якою встановлено плату за надання інформації щодо кредиту, підлягають перевірці на відповідність змісту положень Закону України «Про споживче кредитування».

Відповідно до п. 2 Розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» ЗУ «Про споживче кредитування» дія цього Закону поширюється на договори про споживчий кредит, укладені після дня набрання чинності цим Законом.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника, та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові.

Згідно із ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно роз`яснень Пленуму Верховного Суду України у пунктах 4, 5 постанови від 6 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 ЦК України, тощо) , та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України, тощо).

Відповідно до статей 215, 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Частиною другою статті 215 ЦК України передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Таким чином оспорюваний правочин є недійсним в силу визнання його судом, а нікчемний - в силу припису закону. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Оскільки позивач просить визнати нікчемним пункт 4.3 кредитного договору №КЗИПФ/26615.6, укладеного 07 листопада 2013 р. між Публічним акціонерним товариством «Український бізнес банк» та ОСОБА_1 , у задоволенні позовних вимог слід відмовити.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 13, 15, 16, 2013, 215, 216 ЦК України, ст. ст. 3, 4, 10, 12, 13, 76-82, 89, 133-142, 223, 259, 263-265, 268, 274, 354 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Український бізнес банк» про захист прав споживача фінансових послуг шляхом встановлення нікчемності положення кредитного договору відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя С.І. Кушнір