Постанова

від 30.11.2023 по справі 280/2141/22

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

30 листопада 2023 року м. Дніпросправа № 280/2141/22

Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді Олефіренко Н.А. (доповідач),

суддів: Божко Л.А., Суховарова А.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження в залі судового засідання Третього апеляційного адміністративного суду в м. Дніпрі апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Запорізькій області на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 13.02.2023 ( суддя першої інстанції Стрельнікова Н.В.) в адміністративній справі №280/2141/22 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Запорізькій області про визнання протиправною та скасування податкової вимоги про сплату боргу (недоїмки),-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду із позовом до Головного управління ДПС у Запорізькій області, відповідно до якої просить суд визнати неправомірною та скасувати Вимогу Головного управління ДПС у Запорізькій області про сплату боргу(недоїмки) № Ф-57906-50 від 28 листопада 2020 року у відношенні ОСОБА_1 на суму 31 690,80 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про те, що не є ФОП, крім того, має право на заняття адвокатською діяльністю, яке серпня 2018 року, реалізовував не індивідуально, як самозайнята особа, а як найманий працівник, оскільки перебуває в трудових відносинах. Окрім іншого, зазначає, що є інвалідом 2 групи, що звільняє його від сплати ЄСВ. На думку позивача, вказана вимога підлягає скасуванню. Просить, з урахуванням заперечень на відзив, позов задовольнити у повному обсязі.

Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 13.02.2023 позов задоволено частково.

Визнано протиправною та скасовано вимогу Головного управління ДПС у Запорізькій області про сплату боргу (недоїмки) № Ф-57906-50 від 18 листопада 2020 року відносно ОСОБА_1 у сумі 31 690,80 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

З цим рішенням суду першої інстанції не погодився відповідач та оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає апелянт, що винесене судом рішення з порушенням норм матеріального права, а тому підлягає скасуванню з підстав, наведених в апеляційній скарзі.

В обґрунтування апеляційних вимог апелянт зазначає, що позивач згідно реєстраційної та облікової картки платника податків перебуває на обліку як фізична особа - підприємець з 11.08.1997 по теперішній час на загальній системі оподаткування. З урахуванням сплати платником ЄСВ у сумі 4 393,30 грн. (у 2020 році 3 402,58 грн., у 2021 році 990,72 грн.) та суми боргу, визначеної у вимозі про сплату боргу (недоїмки) від 18.11.2020 МФ-57906-50, що узгодженою, вимога про сплату боргу (недоїмки) від 18.11.2020 №Ф-57906-50 У сформована станом на 16.02.2021 у сумі 31 690,80 грн. для подання до органу Державної виконавчої служби для примусового стягнення Додатково повідомили, що станом на сьогодні у ФОП ОСОБА_1 обліковується борг по єдиному внеску у сумі 31 690,80 грн., який виник за період 19.04.2018 по нарахуванню до сплати ЄСВ в автоматичному режимі. Нарахування заборгованості по ЄСВ за оскаржуваною вимогою Відповідача здійснено за період з 19.04.2018 (за 2017 рік) - 2018 - 2019 - за 1-3 квартал 2020 рр. Так, зазначили, що позивач в 2017 році не був працевлаштований, а також не працював до 01.07.2018 року.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.

Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав для проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.

В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов`язкова.

З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 28.11.2022 відповідачем винесено вимогу № Ф-57906-50 від 18 листопада 2020 року про сплату боргу (недоїмки) в розмірі 31 690,80 на користь держави на підставі ст.25 Закону України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне страхування.

30.12.2021 позивач ознайомився з матеріалами виконавчого провадження, у тому числі зі спірною з вимогою ДПС № Ф-57906-50 від 18 листопада 2020 року.

Вважаючи зазначену вимогу протиправною, позивач звернувся до суду першої інстанції з даним позовом.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не довів ті обставини, на яких ґрунтуються його заперечення.

Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком з огляду на наступне.

Відповідно до підпункту 14.1.226 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України (далі ПК України) самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.

За визначенням пп. 14.1.195 п. 14.1 ст. 14 ПК України працівник - фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.

За змістом пункту 2 частини першої ст. 1 Закону України від 05.07.2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі по тексту - Закон № 5076-VI) адвокатська діяльність - незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Відповідно до частини третьої ст. 4 Закону № 5076-VI адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).

Статтею 13 Закону № 5076-VI передбачено, що адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, є самозайнятою особою. Адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, може відкривати рахунки в банках, мати печатку, штампи, бланки (у тому числі ордера) із зазначенням свого прізвища, імені та по батькові, номера і дати видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

Відповідно до пункту 2 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2010 року № 2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" (далі по тексту - Закон № 2464-VI) єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

За змістом статті 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Згідно з абзацом другим пункту 1 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Пунктом 5 частини першої ст. 4 Закону № 2464-VI до платників єдиного внеску віднесено також осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності.

Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 2 ч. 1 ст. 7 Закону № 2464-VI (в редакції, чинній з 11.10.2017 року) єдиний внесок нараховується:

- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;

- для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.

В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення незалежної професійної діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом № 2464-VIне врегульовано.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що платниками єдиного соціального внеску є самозайняті особи, зокрема, адвокати, які здійснюють адвокатську діяльність індивідуально. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, незалежної професійної адвокатської діяльності індивідуально та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Відтак, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

З урахуванням встановлених обставин та зазначених нормативно-правових положень можна дійти висновку, що особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, зокрема, адвокатську, вважається самозайнятою особою і зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.

Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI, на якому наполягає відповідач, щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і мають свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю, та які одночасно перебувають у трудових відносинах в межах цієї діяльності, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Такий правовий висновок щодо застосування норм Закону № 2464-VI відповідає висновкам, який Верховний Суд зробив в постанові від 27.11.2019 року у адміністративній справі № 160/3114/19 та в подальшому був підтриманий, зокрема в постанові від 04.12.2019 року у адміністративній справі № 440/2149/19, від 05.03.2020 у справі № 824/509/19-а, від 16.03.2021 року у справі № 500/2433/19.

У постанові у справі №160/3114/19 Верховний Суд вказав, що наявність у особи свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю лише посвідчує право адвоката на здійснення професійної діяльності, однак не є доказом здійснення адвокатської діяльності та отримання від такої діяльності доходу. Не змінює вищенаведеного і факт перебування особи на обліку в органах фіскальної служби, оскільки взяття на облік осіб, в тому числі юридичних або самозайнятих, здійснюється органом доходів і зборів незалежно від наявності обов`язку щодо сплати того чи іншого податку або збору.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосування норми до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Судом встановлено, що за спірною вимогою нараховано заборгованість по ЄСВ за період з 19.04.2018 (за 2017 рік) - 2018 - 2019 - за 1-3 квартали 2020 рр.

Згідно наявної в матеріалах справи копії трудової книжки позивача, вбачається, що останній з 02.07.2018 працевлаштований на посаду юрисконсульта у Запорізькій обласній організації Українського товариства сліпих (УТОС), ЄДРПОУ 26183297, де працює до теперішнього часу.

Ураховуючи сплату єдиного внеску за спірний період за позивача роботодавцем, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність у позивача обов`язку зі сплати єдиного внеску, з огляду на що відповідачем безпідставно сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) Ф-57906-50 від 18 листопада 2020 року.

Факт перебування особи на обліку в органах фіскальної служби не змінює наведених висновків, оскільки взяття на облік осіб, в тому числі юридичних або самозайнятих, здійснюється органом доходів і зборів незалежно від наявності обов`язку щодо сплати того чи іншого податку або збору.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 23.01.2020 року у справі № 480/4656/18.

Крім того, колегія суддів наголошує, що відсутність офіційного підтвердження у фізичної особи статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, що виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.07.2020 у справі №260/81/19, які у силу положень частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України є обов`язковими для врахування при розгляді цієї справи.

Судовим розглядом встановлено, що у період виникнення заборгованості по зобов`язаннях з ЄСВ у ОСОБА_1 було відсутнє як нове свідоцтво про реєстрацію її як фізичної особи-підприємця в силу закону, так і не діяло раніше отримане свідоцтво про державну реєстрацію останньої в якості суб`єкта підприємницької діяльності фізичної особи.

З наведеного вище вбачається, що повноважень на здійснення підприємницької діяльності ОСОБА_1 у спірному періоді не мав.

Колегія суддів зазначає, що відповідачем як до суду першої, так і до суду апеляційної інстанції не надано доказів здійснення позивачем, як фізичною особою-підприємцем, у спірному періоді підприємницької діяльності та отримання від такої діяльності доходів.

Проведення контролюючим органом перевірок стосовно підприємницької діяльності позивача за період нарахування єдиного внеску судом не встановлено.

Крім того, колегія суддів зауважує, що за спірний період єдиний внесок за позивача сплачений роботодавцем Запорізькою обласною організацією Українського товариства сліпих (УТОС), що підтверджується матеріалами справи.

Однак, відповідач наполягає на необхідності сплати єдиного внеску позивачем ще й як фізичною особою-підприємцем.

Проте, колегія суддів не погоджується з даними доводами, оскільки доказів здійснення позивачем підприємницької діяльності у спірний період матеріали справи не містять.

Отже, з огляду на викладене, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про відсутність обов`язку у позивача щодо сплати ЄСВ за спірний період, тому оскаржувана вимога відповідача підлягає скасуванню, а позовні вимоги - задоволенню.

Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції, зробивши системний аналіз положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, дійшов вірного висновку про задоволення позову, а тому апеляційну скаргу слід відхилити.

Згідно з ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Зазначене положення поширюється на доказування правомірності оскаржуваного рішення (дії чи бездіяльності). Окрім доказування правових підстав для рішення (тобто правомірності), суб`єкт владних повноважень повинен доказувати фактичну підставу, тобто наявність фактів, з якими закон пов`язує можливість прийняття рішення, вчинення дії чи утримання від неї.

В розумінні ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним, обґрунтованим та відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та прийняв рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.

Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Запорізькій області залишити без задоволення.

Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 13.02.2023 в адміністративній справі №280/2141/22 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили 30 листопада 2023 року та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Повний текст судового рішення складено 01 грудня 2023 року.

Головуючий - суддяН.А. Олефіренко

суддяЛ.А. Божко

суддяА.В. Суховаров