Рішення

від 01.12.2023 по справі 193/652/22

СОФІЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ 

ЄУН 193/652/22

Провадження 2/193/226/23

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

01 грудня 2023 року Софіївський районний суд Дніпропетровської області

у складі головуючого судді Томинця О.В.,

за участі: секретаря судового засідання Хомич Н.О.,

позивача ОСОБА_1 (у режимі відеоконференції),

представника позивача ОСОБА_2 (у режимі відеоконференції),

представника відповідача ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в сел. Софіївка Криворізького району Дніпропетровської області у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , треті особи без самостійних вимог: орган опіки та піклування при виконавчому комітеті Софіївської селищної ради Криворізького району Дніпропетровської області та орган опіки та піклування при виконавчому комітеті Тернівської районної у місті Кривий Ріг ради Дніпропетровської області, про визначення місця проживання дитини,

В С Т А Н О В И В:

Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

У серпні 2022 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 , згідно з яким просив визначити місце проживання малолітньої ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за місцем його тимчасового проживання у Республіці Польща.

Позовні вимоги мотивовано тим, що у шлюбі з відповідачкою у них народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 спільна дочка ОСОБА_6 . Проте спільне життя не склалося і 07.12.2021 шлюб між ними було розірвано за рішенням Софіївського районного суду Дніпропетровської області.

З 2021 року позивач працює у Республіці Польща, має у цій країні власний бізнес, отримує високий дохід, винаймає житловий будинок. З травня 2022 року малолітня дитина проживає разом з ним у Республіці Польща та перебуває винятково на його утриманні. Позивач, як батько малолітньої ОСОБА_5 , виховує її самостійно. Наголосив, що матір з травня 2022 року, тобто після того як вона вивезла дитину з України через війну, і залишила її на нього, не цікавиться її життям та здоров`ям. Повернувшись до України у травні 2022 року відповідачка до цього часу жодного разу не відвідувала її, допомоги на її утримання не надає, тому вважає, що маються підстави для визначення місце проживання дитини саме разом з ним.

Під час судового розгляду справи позивач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 підтримали заявлені позовні вимоги і просили їх задовольнити. Крім того, позивач додатково пояснив, що оскільки у нього з дитиною різні праві статуси при переїзді до Республіки Польща, то у нього виникають певні юридичні перешкоди, пов`язані з реєстрацією дитини, влаштування її до школи, відвідування лікарів у разі хвороб, тощо. Зокрема вказав, що він виїхав до цієї країни у 2021 році маючи робочу візу, яка продовжена до цього часу, тоді як його малолітня донька переїхала до Польщі у статусі особи, якій надано тимчасовий захист, відтак ухвалення судом рішення про визначення місця проживання з ним дозволить юридично захистити дитину у Республіці Польща.

Відповідач ОСОБА_7 у судове засідання не з`явилася, хоча про дату, час та місце його проведення повідомлялася належним чином.

Під час судового розгляду справи, що мало місце 01.11.2023, відповідачка суду пояснила, що вона 01.02.2023 виїхала до Польщі на заробітки. Проте після повномасштабного вторгнення РФ на територію України вона вирішила повернутися за своєю малолітньою донкою, яку залишила тимчасово на свою матір в Україні. Після чого прихопивши дитину з собою вона виїхала з нею до Польщі для нівелювання існування загроз її життю, викликаних бойовими діями на території України. На цей час вони з позивачем вже були розлучені і вона мала стосунки з іншим чоловіком, тому прибувши до Польщі вона проживала разом з дитиною окремо від позивача. У цій іноземній країні позивач знайшов їй роботу та влаштував дитину до дитячого садка. Але у травні 2022 року вона вирішила повернутися до України до свого співмешканця, і, оскільки збройна агресія у країні з боку РФ ще тривала, то вони вирішили з позивачем, що на час війни, для безпеки дочки, остання залишиться проживати разом з ним у Польщі. Пояснила, що вона дійсно з травня 2022 року не відвідувала свою малолітню дочку ОСОБА_6 у Польщі, оскільки вона завагітніла, а згодом, ІНФОРМАЦІЯ_2 народила дитину, і з немовлям на руках їй було утруднено виїжджати за кордон, зважаючи на те, що теперішній чоловік перебуває у лавах ЗСУ, а залишити таку маленьку дитину в Україні їй було ні на кого. При цьому наголосила, що з дитиною вона щодня спілкується за телефоном та шляхом смс. Незабаром її малолітню дочку поїде до Польщі навідати бабуся (мати відповідачки). Також вона постійно спілкується з самим позивачем, у якого цікавиться про життя, навчання та здоров`я їх спільної дочки. Під час цих розмов позивач говорив, що йому необхідно «підтягнути дочку до своїх документів». Вона не заперечувала, щоб дитина залишилася проживати з відповідачем у Республіці Польща на час воєнного стану в Україні.

Представник відповідача у судовому засіданні заперечував проти задоволення позову, Зокрема, посилаючись на те, що між сторонами у травні 2022 року у зв`язку з повномасштабним вторгненням в Україну Російської Федерації та необхідністю повернення відповідачки в Україну було досягнуто домовленості щодо проживання малолітньої дитини саме разом із батьком у Республіці Польща і відповідачка на час розгляду справи не оспорює такої домовленості, вважає, що відсутній предмет спору, а тому просив закрити з цих підстав провадження у справі.

В судове засідання представник третьої особи, органу опіки та піклування при виконавчому комітеті Софіївської селищної ради, не з`явився, направив до суду письмову заяву про розгляд справи за його відсутності. Вказав, що оскільки відповідачка ОСОБА_4 та її малолітня дочка ОСОБА_8 , 2017 р.н., за місцем своєї реєстрації на території селищної ради не проживають, то орган опіки та піклування, відповідно до п. 72 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаною із захистом прав дитини, затвердженим постановою КМУ від 24.09.2008 № 866, не має можливості скласти висновок про визначення місця проживання дитини. Розгляд справи залишив на розсуду суду (т.1 а.с. 233, 247, т. 2 а.с.6). Представник іншої третьої особи, орган опіки та піклування при виконавчому комітеті Тернівської районної у місті Кривий Ріг ради у судове засідання теж не з`явився, надав клопотання про розгляд справи за його відсутності. Залишив вирішення спору на розсуд суду. У клопотанні зазначено, що позивач за місцем реєстрації не проживає, спілкування з ним не проведено, тому також з наведених вище підстав, провести акт обстеження місця проживання позивача разом з дитиною та скласти висновок про доцільність проживання дитини разом з ним не можливо (т.1 а.с.101, 115, 165).

Заяви (клопотання) сторін та процесуальні дії суду у справі.

З 04.08.2022 позовна заява перебувала у провадженні судді Софіївського районного суду Дніпропетровської області Кравченко Н.О. (т.1 а.с.31);

08.08.2022 за ухвалою судді позов залишено без руху (т.1 а.с.32);

21.09.2022 за ухвалою судді позовну заяву повернуто позивачеві через не усунення недоліків (т.1 а.с.36);

15.03.2023 за постановою Дніпровського апеляційного суду названу ухвалу суду першої інстанції від 21.09.2022 скасовано і направлено справу для продовження розгляду (т.1 а.с.73);

17.04.2023 за ухвалою попереднього складу суду відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами загального позовного провадження (т.1 а.с.89);

13.06.2023 за ухвалою суду підготовче судове засідання закрито і справу призначено до судового розгляду (т.1 а.с.149).

09.08.2023 за ухвалою судді задоволено заяву позивача про відвід судді Кравченко Н.О., тому справу передано до канцелярії суду для визначення нового складу суду (т.1 а.с.204, 214).

10.08.2023 за результатами повторного автоматичного розподілу цивільну справу передано для розгляду іншому судді цього суду - Томинцю О.В. (т.1 а.с.216);

11.08.2023 за ухвалою нового складу суду цивільну справу прийнято до свого провадження та призначено її до підготовчого судового засідання (т.1 а.с.217).

01.09.2023 за ухвалою суду підготовче судове засідання закрито і справу призначено до судового розгляду (т.1 а.с.239).

Фактичні обставини справи встановлені судом.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, судом встановлено таке.

Матеріалами справи установлено, що сторони - ОСОБА_1 та ОСОБА_7 перебували у зареєстрованому шлюбі згідно свідоцтва, серії № НОМЕР_1 , з 27 червня 2018 року, який розірвано рішенням Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2021 року (т.1 а.с.14,16-17).

У шлюбі у сторін народилася дитина, донька ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , про що видано свідоцтво, серії НОМЕР_2 від 28.08.2018 за актовим записом № 07 (т.1 а.с.15).

Як видно з паспорту громадянина України для виїзду за кордон позивача ОСОБА_1 , останній починаючи з жовтня 2019 року періодично виїжджав до Республіки Польща та з часом повертався до України. З 01.02.2022 останній знаходиться у цій іноземній країні до цього часу (т. 1 а.с.168-170).

Позивач має зареєстроване тимчасове місце проживання у цій країні за адресою АДРЕСА_1 воєводства. Термін дії такої реєстрації до 20.03.2024. Крім того, він орендує будинок за вищевказаною адресою згідно відповідного договору найму (т.2 а.с.25, 39-41).

Згідно Дозволу типу В № 27096/2022 (за перекладом) від 10.08.2022 ОСОБА_9 має дозвіл на роботу на території Польської Республіки строком до 10.02.2024 (т.1 а.с.128,129).

На території цієї іноземної держави позивач заснував та зареєстрував згідно національного законодавства цієї країни товариство з обмеженою відповідальністю «DJUMBER GRUP», яке здійснює надання господарської діяльності з розміщення туристів та місць короткострокового проживання, оренди житла, будівельних робіт, тощо. ОСОБА_1 є головою цього підприємства та отримує відповідний прибуток (т.2 а.с.35-41, 47-49).

05.03.2022, тобто після повномасштабного вторгнення Російської Федерації до України, до Республіки Польща переїхали також відповідачка ОСОБА_10 та малолітня дочка сторін - ОСОБА_8 , 2017 р.н. (т.1 а.с.171-173).

Згідно довідок з навчальних закладів (за перекладом) ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 01.04.2022 відвідувала групу VІІ в ДНЗ №1 з інтеграційними класами в м. Ожарув-Мазовецький Республіки Польща, а 2023/2024 роки відвідує дитячий садок та «нульовий» клас початкової школи № 2 імені Оборонців Варшави. З цих довідок також видно, що дівчинка ОСОБА_6 проживає за тією ж адресою, що і батько, тобто по АДРЕСА_1 (т.1, а.с. 140, 142 , т. 2 а.с.27).

Посилаючись на те, що у травні 2022 року відповідачка залишила проживати дитину разом з позивачем у Республіці Польща, а сама повернулася до України і більше до доньки не приїжджала, припинила опікуватися нею та виховувати її, позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визначення місця проживання дитини з ним у цій іноземній країні.

Мотиви, з яких виходить суд та застосовані норми права.

Статтею 4 Цивільного процесуального кодексу України (надалі - «ЦПК України») передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Частиною 3 ст. 12 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (ст. 81 ЦПК України).

Згідно ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. У відповідності до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого або майнового права та інтересу.

Частинами 6, 8 статті 7 Сімейного кодексу України (надалі - «СК України») визначено, що жінка та чоловік мають рівні права і обов`язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї.

Частиною 1 статті 9 СК України визначено, що подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

Відповідно до статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною 5 статті 157 цього Кодексу.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті (ч. 1 ст. 157 СК України).

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Статтею 161 СК України передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Згідно з частинами 4-6 статті 19 Сімейного кодексу України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Частиною 1 ст. 160 СК України визначено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Частиною 1 ст. 161 СК України ж визначено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Аналіз змісту вказаних норм СК України свідчить про те, що першочерговим критерієм визначення місця проживання дитини, яка не досягла десяти років, є спільна згода батьків (ч. 1 ст. 160 СК України).

І тільки у випадку наявності спору між батьками щодо місця проживання малолітньої дитини, яка не досягла десяти років, такий спір може вирішуватися органом опіки та піклування або судом (ч. 1 ст. 161СК України).

Натомість, зі змісту пояснень відповідачки, наданих нею особисто у судовому засіданні, вбачається, що між нею та позивачем відсутній будь-який спір щодо місця проживання їхньої малолітньої дитини, оскільки, зі її слів, вони обоє, як батьки, дійшли згоди щодо проживання дитини на час існування воєнного стану на території України саме разом з батьком, позивачем у справі, у Республіці Польща.

До того, ж позивач під час судового розгляду справи сам повідомив, що малолітня дочка проживає з ним саме через погіршення безпекової ситуації в Україні, викликаною збройною агресією РФ.

Тобто сторони, як це і передбачено ч.1 ст.160 СК України, визначили місце проживання дитини з батьком за взаємною згодою.

Судом не приймаються у якості доказу смс переписка, надана в якості доказу після визнання відсутності спору відповідачем, оскільки доказ поданий у порушення вимог статей 83,84 ЦПК України, не є належним та допустимим та взагалі не доводить наявність спору, оскільки жодних дій, спрямованих на порушення домовленостей відповідачкою не вчинено. Окрім того, судом зазначено, що дані смс-повідомлень не доводять повної картини спілкування та є витягнутими з загального контексту, що позбавляє суду надати правомірну оцінку та зробити відповідні висновки, які б спростували пояснення в судовому засіданні та про які не зазначено було в позовній заяві, у якій, між іншим, не були також висвітлені обставини залишення дитини проживати з батьком, а саме - загроза життю та здоров`ю дитини у зв`язку з військовим станом в Україні, натомість зазначено про невиконання матір`ю батьківських обов`язків.

Посилання позивача та його представника на те, що визначення місця проживання дитини разом з позивачем у Республіці Польща необхідно для юридичного захисту самої малолітньої дитини у цій іноземній країні, зокрема для вирішення організаційно-розпорядчих або соціально-забезпечувальних питань, на переконання суду не заслуговують на увагу та є безпідставними.

Так, як вже зазначалося судом вище, малолітня дівчинка була влаштована до місцевого дитячого садка, а потім, коли вже відповідачка повернулася до України, і до школи. Будь-яких доказів того, що для здобуття цією дитиною освіти, доступу до медичних послуг, реєстрації місця проживання чи отримання будь-яких інших соціально значущих послуг у малолітньої дитини, у супроводі її батька, виникали певні труднощі, позивачем не надано.

Більш того, відповідно до Імплементаційного рішення Ради ЄС № 2022/382 від 04 березня 2022 року громадяни України, які залишили територію України у зв`язку з війною РФ проти України, мають змогу перебувати на території держав-членів ЄС у статусі особи, якій надано тимчасовий захист в ЄС . Тривалість тимчасового захисту складає 1 рік. Проте залежно від безпекової ситуації в Україні він може бути продовжений, зокрема востаннє продовжено строк такого перебування громадян України у цьому статусі до 4 березня 2024 року. Особи, які користуються тимчасовим захистом мають право у країні ЄС на: дозвіл на проживання; доступ до роботи; доступ до освіти: діти до 18 років мають право навчатися в навчальних закладах на тих же умовах, що й громадяни країни перебування; забезпечення житлом; доступ до соціального забезпечення; доступ до медичного обслуговування; доступ до інформації про тимчасовий захист; можливість отримання статусу біженця; можливість повернутися до держави громадянства у будь-який час.

Враховуючи, що батько має постійне місце проживання в Республіці Польща, постійне місце роботи, суд констатує відсутність порушень прав дитини під час розгляду справи. Рішення батьками прийнято у відповідності насамперед до інтересів дитини. Перебування дитини у статусі особи, якій надано тимчасовий захист, який відмінний від статусу батька у цій іноземній країні (т. зв. робоча віза, яка теж є тимчасовою), жодним чином не обмежує його права чи права цієї дитини під час перебування їх у Республіці Польща.

Відтак, за відсутності між сторонами відповідного спору суд позбавлений можливості вирішувати такі питання в судовому порядку, оскільки завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав особи.

Сімейні відносини, враховуючи їх особистісний характер, повинні в першу чергу вирішуватися за згодою їх учасників, і тільки в разі відсутності такої згоди (існування між ними спору) - зокрема, в суді.

Відповідно до абз. 2 п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України №18 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Згідно зі статтями 141,150,153,155 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі частинами 1, 2 ст.15 Закону України Про охорону дитинства дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.

Пунктом 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Хант проти України" № 31111/04 від 07 грудня 2006 року).

При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (п. 100 рішення Європейського суду з прав людини у справі Мамчур проти України № 10383/09 від 16 липня 2015 року).

У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява N 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасове проживання дитини за кордоном у супроводі того з батьків, з ким можливо у конкретний час таке проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею у вигляді сумісного проживання. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.

Отже, при розгляді даної справи суд надає першочергове значення найкращим інтересам дитини.

Суд враховує, що в умовах воєнного стану, який діє на території України з 24.02.2022 по даний час, слід враховувати пріоритет інтересів дитини при вирішенні будь-якого питання, що стосується дитини, невід`ємність і пріоритет права дитини на перебування її в безпечному середовищі.

Фактично у даному випадку спір щодо місця проживання дитини ініційований батьком дитини, з яким дитина, з його пояснень, і так фактично проживає, і від якого мати дитини не вимагає зміни її місця проживання до закінчення воєнного стану в Україні.

Після звернення батька дитини до суду з позовом про визначення місця проживання дитини відповідачка у встановленому порядку з самостійним позовом до суду або із зустрічним позовом в межах розгляду даної справи про визначення місця проживання дитини разом з собою, не зверталася, будь-яких належних доказів, які б свідчили про її бажання і волю щодо визначення місця проживання дитини із нею, як матір`ю, суду не надала.

За встановлених обставин у суду відсутні підстави вважати, що на час звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про визначення місця проживання дитини, яка, з його слів, фактично проживала і проживає разом з ним, між батьками дитини виник спір саме щодо її місця проживання, оскільки мати дитини не вимагає від батька дитини змінити її місце проживання, не порушує в судовому порядку питання щодо відібрання дитини у позивача, не зверталася до суду з позовом про визначення місця проживання дитини разом з собою, при вирішенні органом опіки та піклування питання про визначення місця проживання дитини Відповідач не заперечувала, що дитина фактично проживає з батьком та не заперечила щодо подальшого такого проживання дитини з батьком на період воєнних дій в Україні.

В той же час, зверненню до суду з позовом про визначення місця проживання дитини має передувати спір між батьками дитини щодо місця її проживання.

При цьому той з батьків, хто звертається до суду з таким позовом має довести, що дійсно батьки не можуть досягнути згоди щодо місця проживання дитини і з цього приводу між ними існує спір. Вказані обставини підлягають перевірці судом.

З урахуванням встановлених обставин, суд дійшов висновку, що вимоги про визначення місця проживання дитини заявлені позивачем передчасно, оскільки зверненню до суду з відповідним позовом має передувати спір між батьками щодо місця проживання дитини та принаймні існувати на час вирішення справи в суді.

Позивачем доказів щодо неможливості вирішити буд-які питання стосовно дитини без наявності рішення суду про визначення місця проживання дитини з батьком не надано.

Також суд вважає за необхідне роз`яснити позивачу, що позивач не позбавлений права на звернення до суду з відповідним позовом в майбутньому, при доведення підстав.

Окремо суд зауважує на невмотивованості та юридичній неспроможності посилання позивача на правову позицію, викладену у Постанові ВС від 14.02.2019 у справі № 377/128/18, оскільки дана правова позиція викладена в умовах саме наявного спору між батьками малолітньої дитини.

Стосовно прийняття рішення про закриття справи на підставі відсутності спору суд зазначає таке.

Закриття провадження у справі можливе, якщо предмет спору був відсутній як на час пред`явлення позову, так і на час ухвалення судового рішення. Такого правового висновку дійшов Верховний Суд у Постанові №638/3792/20 від 20.09.2021.

Верховний Суд з приводу закриття провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору зауважив, що необхідність запровадження такого правила зумовлена тим, що відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. Проте поняття «юридичний спір» має тлумачитися широко, виходячи з підходу Європейського суду з прав людини до тлумачення поняття «спір про право» (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зокрема, Європейський суд з прав людини зазначає, що відповідно до духу Конвенції поняття «спір про право» має розглядатися не суто технічно - йому слід надавати сутнісного, а не формального значення. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

З урахуванням викладеного, відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно, і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб. Прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін чи настання обставин, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання.

Оскільки право позивача у вирішенні питання щодо місця проживання дитини має місце до 14 річча дитини, це не дає підстав стверджувати про відсутність предмета спору у справі (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року в цивільній справі № 404/251/17, провадження № 61-13405св18). В іншій справі у спорі між якщо предмет спору мав місце, але припинив своє існування (зник) після відкриття провадження у справі внаслідок тих чи інших обставин, зокрема у зв`язку з добровільним врегулюванням спору сторонами, виконанням відповідачем заявлених до нього вимог, фізичним знищенням предмета спору тощо, то провадження у справі не може бути закрите з наведеної правової підстави, оскільки вона полягає саме у відсутності предмета спору, а не у припиненні його існування (зникненні).

Якщо предмет спору став відсутній після відкриття провадження у справі, то залежно від обставин, що призвели до зникнення такого предмета, та стадії цивільного процесу, на якій він припинив своє існування, сторони мають цілий ряд передбачених законом процесуальних можливостей припинити подальший розгляд справи, зокрема, шляхом залишення позову без розгляду, відмови від позову або від поданих апеляційних чи касаційних скарг, визнання позову відповідачем, укладення мирової угоди тощо. Саме такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 10 квітня 2019 року (справа № 456/647/18, провадження № 61-2018св19). У зв`язку з цим Верховний Суд зазначив, що відсутність заперечень з боку відповідача щодо проживання дитини разом із позивачем не дає підстав говорити про відсутність предмета спору у справі. Так, у справі «Bellet v. France» Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Право на справедливий судовий розгляд також закріплено Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (частина 1 статті 6). Право на справедливий судовий розгляд охоплює і право кожного на доступ до правосуддя. Верховний Суд дійшов висновку, що суд першої інстанції зробив передчасний та помилковий висновок про закриття провадження, що призвело до неправильного вирішення питання та постановлення ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі та доступу до суду (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2020 року в цивільній справі № 686/20582/19-ц, провадження № 61-1807св20).

Отже, закриттю цивільна справа з підстав відсутності предмету спору не підлягає і її слід розглядати по суті.

Проте, з огляду на викладене вище, позовні вимоги позивача не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду справи, а тому у їх задоволенні належить відмовити.

Питання щодо розподілу судових витрат суд вирішує виходячи з положень ст. 141 ЦПК України, відповідно до яких, у разі якщо у задоволені позову повністю відмовлено, то судові витрати, понесені позивачем, йому не відшкодовуються.

Керуючись ст. 259, 263-265, 268, 354, 355 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , треті особи без самостійних вимог: орган опіки та піклування при виконавчому комітеті Софіївської селищної ради Криворізького району Дніпропетровської області, орган опіки та піклування при виконавчому комітеті Тернівської районної у місті Кривий Ріг ради Дніпропетровської області, про визначення місця проживання дитини, - залишити без задоволення.

На рішення суду може бути подана апеляційна скарга безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку на його оскарження, а в разі оскарження після розгляду справи апеляційним судом, якщо воно не буде скасоване.

У разі проголошення вступної та резолютивної частини рішення, апеляційна скарга подається у той же строк з дня виготовлення повного тексту рішення.

Відомості про учасників справи згідно до вимог п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , фактичне місце проживання: АДРЕСА_1 ;

Відповідач: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП: НОМЕР_4 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 , фактичне місце проживання: АДРЕСА_4 ;

Третя особа: орган опіки та піклування при виконавчому комітеті Софіївської селищної ради Криворізького району Дніпропетровської області, ЄДРПОУ 41053148, юридична адреса: бульвар Шевченка, 19, сел. Софіївка Криворізького (Софіївського) району Дніпропетровської області, 53100;

Третя особа: орган опіки та піклування при виконавчому комітеті Тернівської районної у місті Кривий Ріг ради, ЄДРПОУ 04052554, юридична адреса: вул. Короленка, 1-А м. Кривий Ріг Дніпропетровська область, 50079.

Повний текст рішення суду складено 07.12.2023.

Суддя О.В. Томинець