Рішення

від 05.12.2023 по справі 761/13612/23

СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ун. № 761/13612/23

пр. № 2/759/3853/23

05 грудня 2023 року Святошинський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді - Бабич Н.Д.,

за участю секретаря судового засідання - Стеблецького В.В.,

представника позивача - Української Т.О. ,

представника відповідача - ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві в приміщенні суду цивільну справу за позовом Виконавчого комітету Ірпінської міської ради до ОСОБА_2 про стягнення збитків (упущеної вигоди),-

ВСТАНОВИВ:

Ірпінська міська рада в особі міського голови Маркушина О. 20.04.2023р. звернулася до суду із позовом до відповідача про стягнення коштів у сумі 991 789,88 грн., як безпідставно збережені грошові кошти у зв`язку з будівництвом та введенням в експлуатацію паркінгу з вбудованими нежитловими приміщеннями за адресою: АДРЕСА_2, АДРЕСА_1 , без сплати пайового внеску у розвиток інфраструктури населеного пункту, штрафних санкцій у сумі 112 493,00 грн., інфляційних втрат в розмірі 478 806,05 грн. Подану позовну заяву обґрунтовано тим, що у період з 27.04.2019 р. по 29.05.2019, відповідачем ОСОБА_2 було здійснено будівництво паркінгу з вбудованими нежитловими приміщеннями загальною площею 1143,30 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2 . Об`єкт було введено в експлуатацію 12.06.2019 р. Будівництво було здійснено без виконання замовником зобов`язань про участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Ірпінь, що було передбачено чинним у період виникнення діяльності, а саме Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" № 132-ІХ від 20.09.2019 р., Положенням про порядок залучення коштів замовників будівництва обктів архутектури на розвиток інженерно-транспортної і соціальної інфраструктури м. Ірпінь, затвердженим рішенням сесії Ірпінської міської ради від 06.11.2014 № 4146-60-VІ. Фактично з 30.07.2019 тривають правовідносини між виконавчим комітетом Ірпінської міської ради та відповідачем щодо необхідності укладення договору пайової участі та перерахування до бюджету міста коштів для створення та розвитку зазначеної інфраструктури. Відповідач знехтував вимогами законодавства, не подав відповідну заяву та не сплатив пайовий внесок. Отже, на момент подачі позову до суду договір про пайову участь не укладено, кошти з пайової участі у розвиток інфраструктури міста відповідач не перераховував. Таким чином, відповідач умисно ухиляється від обов`язку взяти пайову участь у створенні і розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста, внаслідок чого він без достатньої правової підстави та за рахунок територіальної громади міста Ірпінь зберіг у себе кошти, які мав сплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури міста.

. Відповідно до вимог законодавства, замовники будівництва у 2020 році не звільняються від пайової участі на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, а навпаки встановлюють, що замовники, розпочавши роботи з будівництва/реконструкції, зобов`язані сплатити пайову участь грошовими коштами до введення об`єкта в експлуатацію. Невиконання вказаного імперативного обов`язку, встановленого нормативно - правовими актами, свідчить про безпідставне набуття грошових коштів, які повинні бути сплачені як пайовий внесок до бюджету м. Ірпінь. Однак, відповідач вказаний обов`язок не виконав. Таким чином, ОСОБА_2 , замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури м. Ірпінь, отже зобов`язаний повернути ці кошти на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК України.

29.06.2023 р. до суду на підставі ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 04.05.2023 р. надійшла вказана справа (а.с.59, 62).

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.06.2023 р., справу було передано судді Бабич Н.Д. (а.с.63-64).

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 03.07.2023 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання (а.с.65).

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 12.09.2023 року, яка занесена до протоколу судового засідання закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті (а.с.78).

21.11.2023 р. до суду надійшло клопотання представника відповідача про поновлення строку для подання відзиву (а.с.90-93).

Ухвалою суду з занесенням до протоколу судового засідання від 21.11.2023 р., поновлено строк для подання відзиву та подання доказів до 28.11.2023 р (а.с.103).

01.12.2023 р. до суду від представника позивача надійшов відзив на позов, який направлений засобами поштового зв`язку 28.11.2023 р., в якому відповідач проти вимог позивача заперечував, просив в задоволені позову відмовити з підстав необгрунтованості та застосувати строки позовної давності (а.с.105-110).

29.11.2023 до суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій позивач на вимогах позову наполягав з підстав викладених в позові, щодо застосування строків позовної давності, зазначено, що про порушення свого права позивач дізнався лише 06.10.2022 р. (а.с.114-122).

01.12.2023 р. до суду надійшли заперечення на позов, в якому останній проти вимог заперечував з підстав викладених у відзиві на позов (а.с.131-138).

04.12.2023 до суду повторно надійшли заперечення на позов, в якому останній проти вимог заперечував з підстав викладених у відзиві на позов (а.с.140-143).

В судовому засіданні представник позивача подану позовну заяву підтримала, просила позов задовольнити з підстав викладених у позовній заяві у повному обсязі.

В судовому засіданні представник позивача проти вимог заперечувала з підстав викладених у відзиві на позов, та просила позовні вимоги залишити без задоволення.

Вислухавши пояснення та доводи учасників процесу, дослідивши матеріали справи і оцінивши наявні в справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні (стаття 89 ЦПК України), вирішуючи справу, приходить до наступного висновку.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Судом встановлено, що у період з 27.04.2019 р. по 29.05.2019, відповідачем ОСОБА_2 було здійснено будівництво паркінгу з вбудованими нежитловими приміщеннями загальною площею 1143,30 кв.м за адресою: АДРЕСА_2 на земельних ділянках з кадастровими номерами: 3210900000:01:177:0029, 3210900000:01:177:0030, 3210900000:01:177:0031. Об`єкт було введено в експлуатацію 12.06.2019 р.

Дана обставина учасниками процесу не оспорювалась, а тому доказуванню в силу ст. 82 ЦПК України не підлягає.

17 жовтня 2019 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким, зокрема, скасовано пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.

Зазначеним Законом з 01.01.2020 року виключено ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Разом із цим, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності з Україні» містить Прикінцеві та перехідні положення в яких вказано, що договори про сплату пайової участі, укладені до 1 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання. Отже, відповідно до ч.1 ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону. Замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті (ч.2 ст.40 Закону No3038-VI в редакції чинній на момент виникнення договірних правовідносин).

Так, згідно з пунктом 1.1 Положення про порядок залучення коштів замовників будівництва об`єктів архітектури на розвиток інженерно-транспортної і соціальної інфраструктури м. Ірпінь, затвердженого рішенням сесії Ірпінської міської ради від 06.11.2014 № 4146-60-VI зі змінами затвердженими рішенням сесії Ірпінської міської ради від 26.03.2015 р. № 4856-68-VI (далі - Положення) - залучення, розрахунок коштів замовників будівництва об?єктів архітектури на розвиток інженерно-транспортної і соціальної інфраструктури м. Ірпінь проводиться відповідно до ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та цього положення.

Пунктом 1.3. Положення визначено, що пайова участь полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до міського бюджету (бюджету розвитку) коштів для створення і розвитку зазначеної інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури.

Відповідно до пункту 2.1. Положення, величина пайової участі у розвитку інфраструктури визначається у договорі, укладеному Ірпінською міською радою з замовником будівництва об?єктів архітектури, з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об?єкта, визначеною з державними будівельними нормами, стандартами і правилами.

Встановлено, що договору між учасниками процесу про залучення коштів замовників будівництва об`єктів архітектури, що здаються в експлуатацію на розвиток інженерно-транспортної і соціальної інфраструктури м. Ірпінь укладено не було.

Відповідно до письмових матеріалів справи, позивачем відповідачу були направлені вимоги від 30.07.2019, № 01-24/2669, від 12.08.2020 № 01-24/2518, від 28.08.2020 № 01-24/2679, від 16.10.2020 № 01-24/3179/1, від 31.01.2023 № 01-24/318 року про укладення договору пайової участі у розвитку інфраструктури м. Києва. Проте, вказані вимоги залишені без відповіді (а.с.18-29).

На дату прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом зазначеного об`єкта, ОСОБА_2 не уклав договору про пайову участь у розвитку інфраструктури міста Ірпіня.

Відповідно до ч.2 ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», (яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин), замовник будівництва, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до ч. 3 ст. ст. 40 цього ж Закону полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію (ч. 5 ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», чинної на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до ч.9 ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, істотними умовами договору є: розмір пайової участі; строк (графік) сплати пайової участі; відповідальність сторін. Невід`ємною частиною договору є розрахунок величини пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту сплачуються в повному обсязі до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається договором.

З 01.01.2020 набули чинності норми Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» №132-IX від 20.09.2019 (далі - Закон № 132-IX) (пункти 10-13), якими виключено статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка встановлювала обов`язок про укладення договору. Пунктом 2 розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» № 132-IX від 20.09.2019 встановлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту. Згідно з підпунктом 3 пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 132-IX, замовник будівництва протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об`єкта. Таким чином, починаючи з 01.01.2020 передбачений до цього статтею 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» обов`язок замовників забудови земельної ділянки у населеному пункті щодо необхідності укладенні договору про пайову участь перестав існувати. Визначений Порядком обов`язок замовника будівництва сплати пайової участі у створенні і розвитку інфраструктури міста Києва узгоджується з імперативними приписами пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 132-IX, якими установлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту у визначеному Законом України № 132-IX розмірі та порядку. Передбачений «Прикінцевими та перехідними положеннями» Закону № 132-IX порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для:

- об`єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені;

- об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році. Аналіз зазначених норм та обставин дає підстави для висновку, що обов`язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва виникає:

- для об`єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020;

- для об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.

Наведене свідчить про те, що норми абзацу першого та другого пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 132-IX не перебувають у взаємозв`язку та не є взаємодоповнюючими.

Згідно з пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» договори про сплату пайової участі, укладені до 01 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.

За змістом зазначених норм, відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов`язання забудовника сплатити визначені суми, таке зобов`язання повинне бути виконане до прийнятті новозбудованого об`єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.

За змістом цього Закону та прикінцевих та перехідних положень до нього, з 01 січня 2020 року у замовників будівництва відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01 січня 2020 року.

Відповідно до статті 5 ЦК Україниакти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.

Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов`язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.

Водночас зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.

Стаття 40 № 3038-VI визначала зобов`язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об`єкта в експлуатацію. Прийняття об`єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов`язання. Одночасно з прийняттям об`єкта в експлуатацію у відповідності із частиною другою статті 331 ЦК України забудовник стає власником забудованого об`єкта, а відтак і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.

Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна зробити висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону № 3038-VI після втрати нею чинності.

Крім того, пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 1 січня 2020 року. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21, від 13.12.2022 у справі № 910/21307/21 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19.

Отже, обов`язок звернутись до органу місцевого самоврядування із заявою про укладення договору пайової участі у розвитку інфраструктури відповідного населеного пункту законом покладено саме на замовника такого будівництва.

Таким чином, враховуючи те, що 12.06.2019 об`єкт введено в експлуатацію, проте на дату прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом зазначеного об`єкта ОСОБА_2 не уклав договір про пайову участь у розвитку інфраструктури міста Ірпінь, суд приходить до висновку, що у позивача виникає право вимагати стягнення коштів на підставі статті 1212 ЦК України.

Зазначене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду викладений у постанові від 14.12.2021 року № 643/21744/19, провадження № 14-175цс21.

У відповідності із частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (частина друга статті 1212 ЦК України).

Відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Тобто зобов`язання з повернення безпідставно набутого або збереженого майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна.

Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовiдносин i їх юридичному змісту. Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Аналогічні правові висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17, від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17.

Таким чином, замовник будівництва, який без достатньої правової підстави за рахунок власника земельних ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити у вигляді пайового внеску у розвитокінфраструктури населеного пункту, зобов`язаний повернути ці кошти органу місцевого самоврядування на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.

За таких обставин у разі порушення зобов`язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов`язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18) зроблено висновок, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2020 року у справі № 760/6938/16-ц (провадження № 61-22875св19) зазначено, що дія статті 625 ЦК України поширюється на всі види грошових зобов`язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на позадоговірне грошове зобов`язання, що виникло на підставі статті 1212 ЦК України. Унаслідок чого у разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3 % річних та інфляційні нарахування від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.

' За користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (стаття 536 ЦК України).

Згідно із частиною другою статті 1214 ЦК у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).

Відповідачем подано заяву про застосування строків позовної давності, разом з тим вказана заява не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) встановлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин. Строк карантину неодноразово продовжувався.

Запроваджено обмежувальні заходи щодо протидії поширенню коронавірусу COVID-19, які безпосередньо впливають на виконання державою своєї соціальної, економічної, правозахисної функцій, введено певні обмеження прав та свобод людини і громадянина.

Законом України № 530-ІХ від 17 березня 2020 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» введення карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, віднесено до форс-мажорних обставин (частина друга статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати»).

Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 натупного змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

У той же час пунктом 15 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України передбачено, що у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов`язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення (Закон України № 691-ІХ від 16 червня 2020 року «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19»).

У пункті 12 розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19).

Інститут позовної давності має на меті, зокрема, гарантувати правову визначеність, забезпечення захисту порушених прав, притягнення до відповідальності. Також він стимулює уповноважену особу до активних дій щодо реалізації належного їй права під загрозою його втрати, запобігає несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу.

Рівність і недискримінація є одними із основних принципів реалізації прав людини.

На підставі викладеного, заява представника відповідача про застосування строків позовної давності, не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності .

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18 (пункт 41)). Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18).

Обставини наведені в позовній заяві та додані до неї докази не спростовані відповідачем. Стороною відповідача не спростовано розмір заборгованості, заявлений стороною позивача.

Враховуючи, що при вирішенні цивільних справ судами враховується стандарт доказування «більшої вірогідності", тому оцінюючи зібрані по справі докази в їх сукупності та співставленні, належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також їх достатності та взаємному зв`язку, суд приходить до висновку, що позовна заява підлягає задоволенню.

На підставі викладеного, позовні вимоги підлягають задоволенню, а саме з відповідача на користь позивача належить стягнути кошти у сумі 991 789,88 грн. (дана сума розрахована позивачем з урахуванням зміни опосередкованої вартості будівництва об`єктів соціального призначення, які споруджуються на території України станом на 01.10.2018 р., з розрахунку 21 687 грн. за 1 кв.м. загальної площі 1143,3 кв.м. адміністративних будинків) (а.с.31-34), як безпідставно збережені грошові кошти у зв`язку з будівництвом та введенням в експлуатацію паркінгу з вбудованими нежитловими приміщеннями за адресою: АДРЕСА_3 , 1-Ї, АДРЕСА_1 , без сплати пайового внеску у розвиток інфраструктури населеного пункту, штрафні санкції у сумі 112 493,00 грн., інфляційні втрати в розмірі 478 806,05 грн.

Відповідно до положень Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Коробов проти України» (заява № 39598/03 від 21 липня 2011 року) суд вказав, що при оцінці доказів, суд, як правило - застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом». Проте, така доведеність може випливати із співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростованих презумцій факту.

Європейський суд з прав людини також вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Враховуючи зміст ст. 141 ЦПК України судові витрати покладаються на відповідача.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 4, 10, 133, 141, 259, 263, 265, 268, 352, 354 ЦПК України, ст. 536, 625, 1212, 1214 ЦК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги Виконавчого комітету Ірпінської міської ради до ОСОБА_2 про стягнення збитків (упущеної вигоди),- задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь Виконавчого комітету Ірпінської міської ради кошти у сумі 991 789,88 грн., як безпідставно збережені грошові кошти у зв`язку з будівництвом та введенням в експлуатацію паркінгу з вбудованими нежитловими приміщеннями за адресою: АДРЕСА_3 , 1-Ї, АДРЕСА_1 , без сплати пайового внеску у розвиток інфраструктури населеного пункту, штрафні санкції у сумі 112 493,00 грн., інфляційні втрати в розмірі 478 806,05 грн., а всього разом 1 583 088 (один мільйон п`ятсот вісімдесят три) грн. 93 коп.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь Виконавчого комітету Ірпінської міської ради судовий збір у розмірі 23749 (двадцять три тисячі сімсот сорок дев`ять ) грн. 32 коп.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 07 грудня 2023 року.

Зазначити дані сторін:

Позивач Виконавчий комітет Ірпінської міської ради, код ЄДРПОУ 05408846, місце знаходження: Київська область, м. Ірпінь, вул. Шевченка, 2-А;

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 .

Суддя: Бабич Н.Д.