Рішення

від 28.11.2023 по справі 910/13520/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

28.11.2023Справа № 910/13520/23За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «ГАЗЕНЕРГОПОСТАЧ»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЮНАЙТЕД ЕНЕРДЖІ»

про визнання недійсним договору

Суддя Карабань Я.А.

Секретар судових засідань Севериненко К.Р.

Представники учасників справи:

від позивача: не з`явився;

від відповідача: не з`явився;

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія «ГАЗЕНЕРГОПОСТАЧ» (надалі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЮНАЙТЕД ЕНЕРДЖІ» (надалі - відповідач) про визнання недійсним договору № БГ21/05/31-4 про участь у балансуючій групі від 31.05.2021, що укладений між позивачем та відповідачем.

Позовні вимоги, з посиланням на ст.15, 16, 203, 2014 215, 236 Цивільного кодексу України, ст.28, 39, 44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», мотивовані тим що оспорюваний договір є значним правочином, який було укладено позивачем без отримання згоди загальних зборів учасників товариства, що суперечить вимогам статті 44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» та є підставою для визнання його недійсним.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.09.2023 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в справі № 910/13520/23, справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження та підготовче судове засідання призначено на 03.10.2023.

28.09.2023 від представника відповідача надійшов відзив, у якому останній заперечує проти позову в повному обсязі та, зокрема, вказує, що договір виконувався сторонами в період з 31.05.2021 по 14.03.2022, що свідчить про схвалення правочину позивачем. Крім того, вказує, що на момент укладення договору була відсутня конкретна ціна. Також зазначає, що позивач стверджуючи про недійсність правочину діє недобросовісно і не з метою відновлення порушеного права, а з метою створити преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження, а саме для справи №920/636/23 про стягнення з позивача заборгованості за оспорюваним договором.

У підготовче засідання 03.10.2023 з`явився представник відповідача. Представник позивача не з`явився, про дату, час та місце проведення засідання повідомлявся належним чином. У зв`язку з тим, що строк для подачі відповіді на відзив ще не закінчився, суд, протокольною ухвалою вирішив відкласти підготовче засідання на іншу дату.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.10.2023 відкладено підготовче засідання на 31.10.2023.

25.10.2023 від позивача надійшло клопотання про участь у справі в режимі відеоконференції з судами, що знаходяться в місті Суми.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.10.2023 клопотання позивача про участь у розгляді справи в режимі відеоконференції повернуто заявнику без розгляду, з підстав, зазначених в ухвалі.

У підготовче засідання 31.10.2023 з`явився представник відповідача. Представник позивача в засідання не з`явився, про дату, час та місце проведення засідання повідомлявся належним чином. Враховуючи відсутність клопотань та повідомлень учасників судового процесу про намір вчинити дії, строк вчинення яких обмежений підготовчим провадженням, ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.10.2023 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 28.11.2023.

У судове засідання 28.11.2023 представники сторін не з`явилися, про день та час розгляду справи були повідомлені своєчасно та належним чином.

Одночасно, статтею 202 Господарського процесуального кодексу України визначені наслідки неявки в судове засідання учасника справи.

Зокрема, згідно із частиною 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Суд зазначає, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Враховуючи, що явка учасників справи та їх представників у судове засідання обов`язковою не визнавалась, сторони повідомлені про хід розгляду справи у встановленому Господарським процесуальним кодексом України порядку, судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених Господарським процесуальним кодексом України, висловлення своєї правової позиції в спорі та надання відповідних доказів, суд вважає за можливе розглянути справу в цьому судовому засіданні без участі сторін за наявними матеріалами.

Відповідно до ч. 3 ст. 222 Господарського процесуального кодексу України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

У разі неявки всіх учасників справи в судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення (ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України).

Розглянувши надані документи та матеріали, з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

31.05.2021 між відповідачем (сторона відповідальна за баланс або СВБ) та позивачем (учасник балансуючої групи) укладено договір № БГ21/05/31-4 про участь у балансуючій групі (надалі - договір), за умовами п.2.2. якого СВБ зобов`язується нести фінансову відповідальність перед оператором системи передачі (надалі - ОСП) за небаланси електричної енергії усіх учасників ринку, які увійшли до балансуючої групи, а учасник балансуючої групи зобов`язується нести фінансову відповідальність в рамках своїх небалансів електричної енергії перед СВБ, а також своєчасно та в повному обсязі виконувати інші зобов`язання, визначені договором.

Згідно із п.2.3. договору купівля-продаж електричної енергії з метою врегулювання небалансів електричної енергії балансуючої групи здійснюється між СВБ та ОСП за укладеним між ними договором про врегулювання небалансів електричної енергії.

Відповідно до п.2.4. договору врегулюванням небалансів балансуючої групи є вчинення СВБ правочинів щодо купівлі-продажу електричної енергії з ОСП в обсягах та цінами, визначеними відповідно до Правил ринку.

Купівля-продаж електричної енергії з метою врегулювання небалансів здійснюється протягом розрахункового періоду, виходячи з підтвердженого системою MMS обсягу електричної енергії, якщо за цим договором не перебачено інше (п.2.5. договору).

Згідно із п.п.4.1., 4.2. договору розрахунки за небаланси електричної енергії включають обчислення небалансу електричної енергії шляхом проведення наступних розрахунків для кожного торгового дня: - небаланси електричної енергії для СВБ для кожного розрахункового періоду торгового дня; - кредиту та дебету за небаланси електричної енергії для СВБ для кожного розрахункового періоду торгового дня.

Вартість купівлі-продажу електричної енергії для врегулювання небалансів розраховується АР для кожного розрахункового періоду доби залежно від обсягу небалансів електричної енергії та цін електричної енергії для врегулювання небалансів, визначених відповідно до Правилу ринку для балансуючої групи в цілому.

Фактичні обсяги купівлі-продажу електричної енергії продані однією стороною і куповані іншою стороною з метою врегулювання небалансів визначаються в акті купівлі-продажу електричної енергії для врегулювання небалансів, акті коригування (врегулювання) до акта купівлі-продажу електричної енергії для врегулювання небалансів та в змінах до акта коригування (врегулювання) до акта купівлі-продажу електричної енергії для врегулювання небалансів, які та оформлюються сторонами в порядку визначеному цим з договором (п.4.8. договору).

За умовами пункту 5.2. загальна ціна цього договору складається із сум:

5.5.1. вартості електричної енергії для врегулювання небалансів, що купується СВБ у учасника балансуючої групи в результаті створеного таким учасником профіциту електричної енергії на балансуючому ринку з додаванням ПДВ 20%;

5.2.2. вартості електричної енергії для врегулювання небалансів, що продається СВБ учаснику балансуючої групи в результаті створеного таким учасником дефіциту електричної енергії на балансуючому ринку з додаванням ПДВ 20%.

Відповідно до п. 11.1. договору, він набирає чинності з моменту підписання і діє до 31 грудня 2021 року включно, але в будь-якому випадку до повного виконання сторонам своїх зобов`язань за цим договором.

Як убачається з матеріалів справи в період з 31.05.2021 по 14.03.2022 сторонами були підписані акти купівлі-продажу електричної енергії для врегулювання небалансів та сплати інших платежів згідно договору, з урахуванням актів-коригування (врегулювання) на загальну суму 22 825 565,08 грн (т.1, а.с.6-18), у свою чергу позивачем сплачено на користь відповідача 13 428 625,09 грн, що підтверджується копіями платіжних інструкцій наявних у матеріалах справи (т.1, а.с.40-47).

Предметом позову в даній справі є вимоги позивача про визнання недійсним договору № БГ21/05/31-4 про участь у балансуючій групі від 31.05.2021, що укладений між позивачем та відповідачем.

Підставами позову є укладення позивачем договору без отримання згоди загальних зборів учасників товариства, що суперечить вимогам статті 44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» та є підставою для визнання його недійсним.

За змістом положень статей 11, 509, 526, 599 Цивільного кодексу України зобов`язальні правовідносини виникають, у тому числі, з договорів, які мають виконуватися належним чином відповідно до їх умов та вимог законодавства, припинення яких обумовлюється, зокрема, виконанням, проведеним належним чином.

Згідно з частиною першою статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 Цивільного кодексу України

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено загальні вимоги, додержання яких є обов`язковим для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Ця норма права визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 Цивільного кодексу України ).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.

З огляду на положення статей 15, 16 Цивільного кодексу України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. Відтак задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності в нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачем з урахуванням належно обраного способу судового захисту.

Виходячи з наведених приписів, позивач, звертаючись із позовом до суду з вимогою про визнання недійсним договору, зобов`язаний довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання договорів недійсними на момент його вчинення.

Згідно з вимогами ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У силу припису цієї статті правомірність правочину презюмується. Обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 Цивільного кодексу України ).

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Предметом розгляду в даній справі є питання щодо наявності чи відсутності підстав для визнання недійсними договору № БГ21/05/31-4 про участь у балансуючій групі від 31.05.2021, у зв`язку з недотриманням у момент його укладення положень законодавства України.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 28 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (надалі - Закон № 2275-VIII) (тут і надалі в редакції від 16.07.2020, чинній на час укладення спірного правочину) органами товариства є загальні збори учасників, наглядова рада (у разі утворення) та виконавчий орган.

За приписами частин 4, 5 статті 39 Закону № 2275-VIII виконавчий орган товариства є одноосібним. Назвою одноосібного виконавчого органу є «директор», якщо статутом не передбачена інша назва. Статутом може бути встановлено, що виконавчий орган товариства є колегіальним, та визначено його кількісний склад.

Виконавчий орган товариства здійснює управління поточною діяльністю товариства. До компетенції виконавчого органу товариства належить вирішення всіх питань, пов`язаних з управлінням поточною діяльністю товариства, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників та наглядової ради товариства (у разі утворення) (частини 1, 2 статті 39 Закону № 2275-VIII).

За змістом пунктів 7.1., 7.2. статуту Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «ГАЗЕНЕРГОПОСТАЧ» (у редакції, затвердженій рішенням загальних зборів учасників № 5 від 07.10.20220) (надалі - статут) органами управління товариством є загальні збори учасників товариства (вищий орган) та директор товариства (виконавчий орган). Загальні збори учасників товариства (надалі- загальні збори) є вищим органом товариства.

Згідно з пунктом 7.3. статуту одноособовим виконавчим органом товариства є директор.

Відповідно до п.7.3.1. статуту до компетенції директора належить вирішення всіх питань, пов`язаних з управлінням поточною діяльністю товариства, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів. директор підзвітний загальним зборам та організовує виконання їх рішень.

Директор діє від імені товариства без довіреності та не має жодних обмежень під час представництва інтересів товариства в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, суб`єктах господарювання, організаціях, установах, об`єднаннях громадян тощо.

Згідно із частиною 1 статті 44 Закону № 2275-VIII статут товариства може встановлювати особливий порядок надання згоди уповноваженими на те органами товариства на вчинення певних правочинів залежно від вартості предмета правочину чи інших критеріїв (значні правочини).

Вказана правова норма вказує на можливість визначення в статуті товариства ознак значного правочину в залежності від вартості предмета правочину та інших критеріїв.

Відповідно до частини 2 статті 44 Закону № 2275-VIII, на яку і посилається в обґрунтування позовних вимог позивач, рішення про надання згоди на вчинення правочину, якщо вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 50 відсотків вартості чистих активів товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності, приймаються виключно загальними зборами учасників, якщо інше не передбачено статутом товариства.

Водночас, статут Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «ГАЗЕНЕРГОПОСТАЧ» не містить положень щодо визначення критеріїв значного правочину, та, відповідно, відсутній і особливий порядок надання згоди органом товариства на його вчинення.

Втім, положення частини 2 статті 44 Закону № 2275-VIII є імперативними і вказують на необхідність надання згоди загальними зборами у будь-якому випадку, якщо йдеться про вчинення правочину, вартість якого станом на дату вчинення перевищує 50 відсотків вартості чистих активів товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності.

За визначенням, наведеним у пункті 4 Національного положення (стандарт) бухгалтерського обліку 19 «Об`єднання підприємств», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 07.07.1999 № 163, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 липня 1999 року за № 499/3792, чисті активи - активи підприємства за вирахуванням його зобов`язань.

У свою чергу, Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначає активи як ресурси, контрольовані підприємством у результаті минулих подій, використання яких, як очікується, приведе до отримання економічних вигод у майбутньому.

А зобов`язання - заборгованість підприємства, що виникла внаслідок минулих подій і погашення якої в майбутньому, як очікується, приведе до зменшення ресурсів підприємства, що втілюють у собі економічні вигоди.

Тобто, з економічної точки зору чистi активи втілюють в себе вартість майна товариства, вільного від боргових зобов`язань.

ЧИСТІ АКТИВИ = АКТИВИ (Необоротні активи + Оборотні активи + Необоротні активи, утримувані для продажу, та групи вибуття) - ЗОБОВ`ЯЗАННЯ (Довгострокові зобов`язання і забезпечення + Поточні зобов`язання і забезпечення + Зобов`язання, пов`язані з необоротними активами, утримуваними для продажу, та групами вибуття).

Тобто, чисті активи дорівнюють розділу I «Власний капітал» балансу.

Отже, при вирішенні питання щодо перевищення вартості договору сумі, що перевищує 50% чистих активів Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «ГАЗЕНЕРГОПОСТАЧ», дослідженню підлягають результати фінансової діяльності цього підприємства станом на кінець передуючого даті 31.05.2021 кварталу, тобто за перший квартал 2021 року та станом на 31.03.2021.

Як убачається з фінансової звітності малого підприємства, чисті активи (код рядка 1495) Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «ГАЗЕНЕРГОПОСТАЧ» становили 803,3 тис. грн, відтак 50 % від цієї суми становить 404,15 тис. грн.

У постанові Верховного Суду від 12.12.2019 у справі № 916/40/19 зроблено висновок, що виходячи зі змісту частини 2 статті 44 Закону, необхідним є встановлення, який конкретно розмір вартості майна, робіт або послуг був саме на момент вчинення правочину, оскільки згода має надаватися саме на вчинення правочину і відповідність договору вказаній правовій нормі оцінюється саме станом на момент його вчинення.

За змістом частин 1, 2 статті 638 Цивільного кодексу України та частини 2 статті 180 Господарського кодексу України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому, згідно ч.3 ст. 180 Господарського кодексу України, при укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Дослідивши положення розділу 5 договору, суд встановив, що при його укладенні сторони не визначили кількість та ціну електричної енергії, яку вони були зобов`язані купувати у контрагента задля врегулювання небалансів на ринку, а її фактична кількість та загальна вартість визначається по закінченню розрахункового періоду та фіксується у відповідних актах, які є підставою для здійснення розрахунків.

На виконання умов договору відповідач купив у позивача електричну енергію для врегулювання небалансів на загальну суму 2 089 876,45 грн, та на 20 735 688,63 грн позивач купив у відповідача електричної енергії для врегулювання небалансів. При цьому позивачем сплачено на користь відповідача 13 428 625,09 грн.

Отже, обороти за договором склали 22 825 565,08 грн.

Вказані обставини визнаються обома сторонами, а тому відповідно до ч.1 ст.75 ГПК України доказуванню не підлягають.

Разом з тим, оспорюваний договір станом на дату його вчинення сторонами не суперечив вимогам ч. 2 ст. 44 Закону № 2275-VIII, так як його ціна саме при укладенні договору не була визначена сторонами, а залежала від господарської діяльності сторін протягом розрахункового періоду під час його виконання і могла були як меншою, так і більшою за визначену у законі вартість предмету договору, перевищення якої над чистими активами товариства має наслідком отримання згоди загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю.

Також суд погоджується з доводами відповідача, що здійснення оплати позивачем за договором на загальну суму 13 428 625,09 грн свідчить про визнання цього правочину.

Зі змісту норми частини першої статті 241 Цивільного кодексу України вбачається, що наступним схваленням правочину законодавець не вважає винятково прийняття юридичного рішення про схвалення правочину. Схвалення може відбутися також і в формі мовчазної згоди, і у вигляді певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, здійснення чи прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу).

Така ж правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 910/18812/17, від 08.07.2019 № 910/19776/17, від 04.03.2021 у справі № 905/1132/20.

З урахуванням вищенаведеного можна дійти висновку, що при укладанні сторонами договору не було порушено приписів статей 203, 215 Цивільного кодексу України, 180, 189 Господарського кодексу України, ст. 44 Закону № 2275-VIII, указаний правочин відповідає вимогам законодавства, а тому відсутні правові підстави для визнання його недійсним.

Крім того, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 Цивільного кодексу України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17 і від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17).

Частинами першою та другою статті 216 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (такий висновок викладено в пунктах 64 і 65 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15).

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об`єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, в якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 3, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ від 05.05.2005 у справі «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02)).

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 Цивільного кодексу України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17).

Визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині 1 статті 2 ГПК України (частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України). Близька за змістом позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19.

У разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини 1 статті 216, статті 387, частин 1, 3 статті 1212 ЦК України). Близька за змістом позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду від 26.05.2023 у справі №905/77/21.

Велика Палата Верховного Суду в пункті 154 постанови від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц звернула увагу на те, що у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини 1 статті 216, статті 387, частин 1, 3 статті 1212 ЦК України).

Водночас об`єднана палата Верховного Суду в своїй постанові від 26.05.2023 у справі №905/77/21 сформувала висновок про те, що:

"Позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом.

Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача.

Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача.""

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 19.09.2023 у справі №910/19668/21 грн.

Суд наголошує, що позивачем не доведено та не надано доказів, які б свідчили про порушення його прав та законних інтересів у результаті укладення оспорюваного договору, при тому договір тривалий час виконувався обома сторонами та позивач не висловлював будь-яких заперечень під час його виконання.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що ініціювання спору про недійсність правочину не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (постанова Верховного Суду від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17).

Суд зазначає, що в даному випадку поведінка позивача, як сторони договору, є суперечливою, оскільки останнім виконувався договір, він не звертався з будь-якими заявами чи запереченнями до відповідача на протязі тривалого часу і звернувся до суду про визнання договору недійсним, тільки після пред`явлення до нього позову до Господарського суду Сумської області про стягнення заборгованості за вказаним договором (справа №920/636/23), що, не відповідає принципу venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки), який базується ще на римській максимі non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на викладене вище, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду.

Підсумовуючи наведене, суд у повному обсязі відмовляє в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «ГАЗЕНЕРГОПОСТАЧ».

Судові витрати відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.

Керуючись ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.

Повний текст складено та підписано 08.12.2023.

Суддя Я.А.Карабань