Постанова

від 08.11.2007 по справі 44/385-06

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ 

СУД  УКРАЇНИ 

 ПОСТАНОВА         

ІМЕНЕМ

УКРАЇНИ         

08 листопада 2007 р.                                                                                  

№ 44/385-06 

Колегія суддів Вищого

господарського суду України у складі:

головуючого:

Першикова Є.В.,

суддів:

Данилової Т.Б.,

Ходаківської І.П.,

розглянувши

касаційну скаргу

малого підприємства "Кафе

"Морозиво" у формі товариства з обмеженою відповідальністю (далі

Товариство)

на постанову

Харківського апеляційного

господарського суду

від

10.07.07

у справі

№ 44/385-06

господарського суду

Харківської області

за позовом

суб'єкта підприємницької

діяльності -фізичної особи ОСОБА_1 (далі Підприємець)

до

Товариства

про

усунення перешкод щодо

користування земельною ділянкою

В засіданні взяли участь

представники:

- позивача:

не з'явились;

- відповідача:

не з'явились.

Ухвалою від 24.09.07 Вищого

господарського суду України касаційна скарга Товариства № 01-14/08-07 від

14.08.07 була прийнята до провадження, розгляд справи у судовому засіданні

призначено на 08.11.07.

Вказана ухвала суду була направлена

сторонам у справі в установленому порядку, документів які б свідчили про її

неотримання сторонами у справі до Вищого господарського суду України не

надходило, отже усіх учасників судового процесу відповідно до ст. 1114 Господарського

процесуального кодексу України належним чином повідомлено про час і місце

розгляду касаційної скарги.

На день розгляду справи у судовому

засіданні 08.11.07 будь-яких письмових заяв та клопотань від учасників судового

процесу щодо відкладення розгляду справи до суду не надходило.

У судове засідання 08.11.07

представники сторін не з'явились.

Враховуючи, що ухвалою про

призначення справи до розгляду учасників судового процесу було попереджено, що

неявка без поважних причин у судове засідання не тягне за собою перенесення

розгляду справи на інші строки, а від сторін повідомлень щодо неможливості

участі у судовому засіданні 08.11.07 до колегії суддів Вищого господарського

суду України не надходило, справа розглядається за наявними матеріалами справи,

а повний текст постанови Вищого господарського суду України направляється

учасникам судового процесу в установленому законом порядку поштою.

Рішенням від 30.01.07 господарського

суду Харківської області (суддя Дюкарєва С.В.) позовні вимоги Підприємця

задоволено.

Товариство зобов'язано знести

самовільні будівлі та металеве огородження на земельній ділянці площею 0,659 га

за адресою: АДРЕСА_1, яка надана у користування Підприємцю згідно договору

оренди землі від 29.03.05.

З Товариства на користь Підприємця

стягнуто 85,00 грн. державного мита та 118,00 грн. витрат на

інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Постановою від 10.07.07

Харківського апеляційного господарського суду (колегія суддів у складі:

головуючий -Токар М.В., судді -Сіверін В.І., Слюсарева Л.В.) апеляційну скаргу

Товариства залишено без задоволення, а рішення від 30.01.07 господарського суду

Харківської області -без змін.

Вказані судові рішення мотивовані

тим, що відповідно до договору оренди від 29.03.05 правом користування спірною

земельною ділянкою наділено саме Підприємця, а тому Товариство займає таку

земельну ділянку самовільно, без відповідних правових підстав.

Не погодившись з рішеннями попередніх

судових інстанцій Товариство звернулось до Вищого господарського суду України з

касаційною скаргою в якій просить рішення від 30.01.07 господарського суду

Харківської області та постанову від 10.07.07 Харківського апеляційного

господарського суду скасувати, та прийняти по справі нове рішення, яким

Підприємцю в задоволенні його позовних вимог відмовити.

Свої вимоги скаржник обґрунтовує

тим, що при винесенні оскаржених судових актів було порушено норми

матеріального та процесуального права, зокрема: ст.ст. 32, 36 Господарського

процесуального кодексу України.

Так, скаржник зазначає, що доводи

Підприємця про те, що Товариство самовільно займає частину належної йому на

праві оренди земельної ділянки не відповідають дійсності та не підтверджені

належними доказами.

На день розгляду справи у судовому

засіданні 08.11.07 письмовий відзив на касаційну скаргу від Підприємця не

надійшов.

Розглянувши матеріали справи,

касаційну скаргу, заслухавши суддю-доповідача по справі, проаналізувавши на

підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування

судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого

господарського суду України дійшла до висновку, що касаційна скарга підлягає

частковому задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено попередніми судовими

інстанціями на підставі матеріалів справи рішенням Харківської міської ради від

28.04.04 № 66/04 "Про надання юридичним та фізичним особам земельних

ділянок для будівництва (реконструкції) та подальшої експлуатації об'єктів"

Підприємцю надано в оренду земельну ділянку площею 0,0659 га для будівництва

адміністративно-торговельного центру по вул.Полтавський шлях, 3б строком до

01.12.05, (але не пізніше прийняття об'єкту до експлуатації) згідно проекту

відведення земельної ділянки, а для експлуатації адміністративно-торговельного

центру вказану земельну ділянку надано строком до 01.12.2030.

Вирішуючи спір місцевий та

апеляційний суд встановили, що на виконання зазначеного рішення 29.03.05 між

Підприємцем та Харківською міською радою було укладено договір оренди землі,

згідно п. 1 якого Підприємець прийняв у строкове платне користування земельну

ділянку площею 0,0659 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. При цьому,

встановлено, що факт прийняття Підприємцем земельної ділянки підтверджується

відповідним актом приймання-передачі.

Також, попередніми судовими

інстанціями встановлено, що рішенням Харківської міської ради від 23.12.05 №

248/05 "Про продовження строків будівництва (реконструкції) об'єктів"

строки будівництва адміністративно-торговельного центру по вул.Полтавський

шлях, 3б продовжено до 01.12.06.

На підставі наданих сторонами

доказів по справі місцевим та апеляційним судами встановлено, що земельна

ділянка, надана Підприємцю у користування згідно договору оренди від 29.03.05,

межує з земельною ділянкою по вул.Полтавський шлях, 3, на якій розташоване

кафе, що належить Товариству.

Матеріали справи свідчать, що

посилаючись на те, що Товариством самовільно здійснені добудови до кафе, які

розташовуються на земельній ділянці, переданій у користування Підприємцю, чим

порушується його право на користування орендованою земельною ділянкою,

Підприємець звернувся з даним позовом до суду.

Під час вирішення спору попередніми

судовими інстанціями встановлено, що в обґрунтування позовних вимог Підприємцем

надано акт обстеження земельної ділянки по вул.Полтавський шлях, 3б за №

2572/06 від 04.12.06, складений головним спеціалістом відділу самоврядного

контролю за використанням та охороною земель управління земельних відносин

Харківської міської ради Шульгою О.М., в якому зазначено, що Товариством

зайнято частину земельної ділянки (площа орієнтовно 0,0076 га), яку надано у

користування Підприємцю, а саме встановлено сітчасту металеву огорожу та до

будівлі існуючого кафе "Морозиво" самовільно влаштовано прибудову

площею, орієнтовно, 0,0009 га.

Колегія суддів Вищого

господарського суду України враховує, що земельні відносини щодо володіння,

користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним

Кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими

актами.

Оскільки відповідно до ст. 124

Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, то

делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи

посадовими особи не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі

правовідносини, що виникають у державі. Тобто згідно норми ч. 3 ст. 212

Земельного кодексу України повернення самовільно зайнятих ділянок провадиться

за рішенням суду. Зазначена правова норма не містить додаткових застережень і

не передбачає ніяких попередніх врегулювань спірного питання.

Крім того, береться до уваги, що

Рішенням Конституційного Суду України від 09.07.02 № 15-рп/2002 дано офіційне

тлумачення положенню ч. 2 ст. 124 Конституції України, відповідно до якого

встановлено, що вказане положення щодо поширення юрисдикції судів на всі

правовідносини, що виникають у державі необхідно розуміти так, що право особи

на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими

нормативно -правовими актами. Тобто кожна особа має право вільно обирати не

заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист,

можливість судового захисту не може бути поставлена у залежність від

використання суб'єктом правовідносин інших засобів захисту.

Пунктом 2 постанови Пленуму

Верховного Суду України від 16.04.04

№ 7 "Про практику застосування

судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" встановлено,

що судам, зокрема підвідомчі справи у спорах про повернення самовільно зайнятої

земельної ділянки чи про звільнення земельної ділянки особою, що займає її без

належних на те підстав.

Відповідно до ст. 142 Конституції

України право на землю комунальної власності належить територіальним громадам.

Таким чином, органи місцевого самоврядування є суб'єктами земельних відносин,

здійснюючи регулювання земельних відносин, а також контроль за додержанням

земельного законодавства. У таких земельних відносинах вони здійснюють

установлені для них функції і повноваження.

Згідно приписів ст. 116 Земельного

кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права

користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності

за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та

державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані

об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим

Кодексом.

Статтею 5 Земельного кодексу

України до базових принципів земельного законодавства відносяться принцип

забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб,

територіальних громад та держави, а також принцип забезпечення гарантій прав на

землю.

Відповідно до п. 1 ст. 124

Земельного кодексу України передача земельних ділянок, що перебувають у

державній або комунальній власності, здійснюються на підставі рішення

відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом

укладання договору оренди земельної ділянки.

За змістом п.п. 2, 3 ст. 125

Земельного кодексу України право на оренду земельної ділянки виникає після

укладання договору оренди і його державної реєстрації. Приступати до

використання земельної ділянки до встановлення її меж в натурі, одержання

документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Відповідно до ст. 120 Земельного

кодексу України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду,

переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без

зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо

договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір

земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту

частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або

спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці,

наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право

користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та

частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Статтею 212 Земельного кодексу

України передбачено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають

поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат,

понесених за час незаконного користування ними. Повернення самовільно зайнятих

земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Поняття самовільне зайняття

земельних ділянок визначено у ст. 1 Закону України “Про державний контроль за

використанням та охороною земель” як будь-які дії особи, які свідчать про

фактичне використання не наданої їй земельної ділянки чи намір використовувати

земельну ділянку до встановлення її меж у натурі (на місцевості), до одержання

документа, що посвідчує право на неї, та до його державної реєстрації.

Відповідно до Постанови Кабінету

Міністрів України від 02.12.97

№ 1355, відомості про правовий

режим земель, та їх розподіл серед власників землі та землекористувачів,

містяться в базі даних Державного земельного кадастру. Ідентифікація земельної

ділянки здійснюється шляхом присвоєння їй кадастрового номеру. Відповідно до

вказівки Державного комітету України по земельним ресурсам від 16.02.98 на

виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 02.12.97 № 355, кадастровий

номер - унікальний (не повторюється на всій території України) номер, який

присвоюється при формуванні земельної ділянки і зберігається за нею на весь час

її існування.

Водночас, колегія суддів Вищого

господарського суду України звертає увагу на те, що фактично спір у даній

справі зводиться до з'ясування питання меж локалізації кафе, що належить

Товариству.

Колегія суддів Вищого

господарського суду України наголошує, що у відповідності зі ст. 4

Господарського процесуального кодексу України рішення з господарського спору

повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і

процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю

встановленими господарським судом.

Рішення господарського суду має

ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які

посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони

підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних

обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів

на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін,

виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма

підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відхиляючи будь-які доводи сторін

чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у

мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені

фактичні обставини, з огляду на які ці

доводи або докази не взято до уваги

судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої

приймається рішення, є порушенням вимог статті 42 Господарського

процесуального кодексу України щодо рівності всіх учасників судового процесу

перед законом і судом.

Відповідно до п. 6 роз'яснень

Пленуму Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.76 №

11 “Про судове рішення” мотивувальна частина кожного рішення повинна мати також

посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права і у відповідних

випадках -на норми Конституції України, на підставі яких визначено права і

обов'язки сторін у спірних правовідносинах й інші норми процесуального права,

керуючись якими суд встановив обставини справи, права і обов'язки сторін, а в

необхідних випадках - також на відповідні керівні постанови Пленуму Верховного

Суду України з питання застосування законодавства.

Всупереч наведеному, оскаржені

судові акти фактично не містять правового обґрунтування з яких відхилено доводи

Товариства, зокрема, щодо того, що акт обстеження земельної ділянки № 2572/06

від 04.12.06, складений в односторонньому порядку. Разом з тим, з урахуванням

того, що матеріали справи акту перевірки дотримання вимог земельного

законодавства, складеного в порядку, визначеному Порядком планування та

проведення перевірок з питань здійснення державного контролю за використанням

та охороною земель (затвердженого Наказом Державного комітету України по

земельних ресурсах від 12.12.03 № 312, який зареєстровано в Міністерстві

юстиції України 25.12.03 за № 1223/8544), не містить, з'ясування даного питання

є суттєвим для вирішення спору.

Враховуючи викладене колегія суддів

Вищого господарського суду України вважає, що під час вирішення спору по суті

попередні судові інстанції формально та односторонньо підійшли до встановлення

обставин справи, в той час як необхідно було всебічно, повно і об'єктивно

розглянути всі обставини справи в їх сукупності, керуючись законом, з

урахуванням того, що ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь

встановленої сили.

Таким чином, колегія суддів Вищого

господарського суду України вважає, що касаційні вимоги та заперечення на них

фактично стосуються оцінки доказів, а не питань застосування судами норм права,

а касаційна інстанція позбавлена можливості встановити дійсні обставини справи.

Крім того, колегія суддів Вищого

господарського суду України зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 38

Господарського процесуального кодексу України, якщо подані сторонами докази є

недостатніми, господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств та

організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні

для вирішення спору.

Також, колегія суддів Вищого

господарського суду України звертає увагу на те, що судові інстанції не були

позбавлені права у разі виникнення сумнівів щодо місця розташування кафе, що

належить Товариству, витребувати у відповідальних органів необхідні схеми та

карти з позначенням локалізації та границь спірної земельної ділянки, та/або в

порядку ст. 39, п. 6 ст. 65 Господарського процесуального кодексу України

провести огляд та дослідження з виїздом на місце розташування цього кафе.

На підставі викладеного колегія

суддів Вищого господарського суду України вважає, що спір розглянуто судами

першої та апеляційної інстанцій без дослідження в повному обсязі обставин

справи та норм чинного законодавства, що є порушенням принципу всебічного,

повного і об'єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності та

призвело до прийняття рішень з помилковим застосуванням норм права.

Колегія суддів Вищого

господарського суду України бере до уваги, що скаржник в касаційній скарзі

стверджує факт порушення місцевим судом не лише норм матеріального та

процесуального права, а також і питання, які стосуються оцінки доказів. Колегія

суддів Вищого господарського суду України наголошує, що оцінка доказів, не віднесена

до компетенції касаційної інстанції.

Колегія суддів Вищого

господарського суду України, враховуючи вимоги ст. 1117 Господарського

процесуального кодексу України, відзначає, що перегляд у касаційному порядку

судового рішення здійснюється касаційною інстанцією на підставі встановлених

фактичних обставин справи та перевіряється застосуванням попередніми

інстанціями норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не

має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені

у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати

питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над

іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до роз'яснень Пленуму

Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.76 № 11 “Про

судове рішення”, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги

процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи,

вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають

застосуванню до даних правовідносин.

Оскільки передбачені процесуальним

законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права

встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в

рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи

іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або

додатково перевіряти докази, рішення, ухвалені у справі, підлягають скасуванню,

а справа -направленню на новий розгляд до господарського суду Харківської

області.

Під час нового розгляду справи

господарському суду слід взяти до уваги викладене в цій постанові, вжити всі

передбачені законом засоби для всебічного, повного і об'єктивного встановлення

обставин справи, прав і обов'язків сторін і в залежності від встановленого та у

відповідності з чинним законодавством вирішити спір.

Керуючись ст.ст. 1115,

1117, 1119, 11110 Господарського

процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу малого

підприємства "Кафе "Морозиво" у формі товариства з обмеженою

відповідальністю № 01-14/08-07 від 14.08.07 задовольнити частково.

Рішення від 30.01.07 господарського

суду Харківської області та постанову від 10.07.07 Харківського апеляційного

господарського суду у справі № 44/385-06 господарського суду Харківської

області скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої

інстанції.

Головуючий

Є.Першиков   

судді:

Т.Данилова

І.Ходаківська