Рішення

від 11.12.2023 по справі 340/11192/21

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 грудня 2023 року справа № 340/11192/21

провадження № 2-кас/340/24/23

Кіровоградський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Брегея Р.І., розглянувши у м.Кропивницький у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін (у порядку письмового провадження) адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління Державної казначейської служби України у Новоархангельському районі Кіровоградської області (далі Управління) про визнання протиправним і скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернулася до суду зі заявою до відповідача про визнання протиправним і скасування наказу щодо відсторонення від роботи від 22 листопада 2021 року у зв`язку з відсутністю підтвердження проведення обов`язкового профілактичного щеплення і медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти захворювання на COVID-19.

Водночас просила суд стягнути з Управління середній заробіток за час вимушеного прогулу (Том 1 а.с.3-14).

Пояснила, що відсторонили від роботи на підставі, яка не встановлена на рівні закону, і позбавили засобів існування (заробітку).

Стверджує, що щеплення від згаданого захворювання не є обов`язковим, тому правомірно відмовилась від нього.

Зазначила, що жодна з вакцин не пройшла всі етапи випробовування, що становить загрозу для її життя і здоров`я.

Звертає увагу, що в державі не введено режим надзвичайного стану, тому обмеження права на працю є незаконним.

Управління заперечило щодо задоволення позову, подавши відзив на нього (Том 1 а.с.48-53).

Пояснило, що ОСОБА_1 під час дії карантину відмовилась від щеплення на захворювання COVID-19, що зумовило небезпеку для життя і здоров`я інших працівників та відвідувачів установи.

Наказ про відсторонення від роботи прийнято на підставі нормативно-правового акту Уряду України, що ґрунтується на нормах законів.

Зазначило, що не могло ізолювати робоче місце ОСОБА_1 від контакту з іншими працівниками і відвідувачами установи.

Водночас пояснило, що позивач не могла виконувати роботу дистанційно, оскільки займає керівну посаду.

11 січня 2022 року суддя Кіровоградського окружного адміністративного суду ОСОБА_2 відкрив у справі спрощене позовне провадження без виклику сторін (Том 1 а.с.46).

07 квітня 2022 року суд задовільнив позов (Том 1 а.с.101-106).

Суд визнав протиправним і скасував наказ про відсторонення від роботи та стягнув середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22 листопада 2021 року по 07 квітня 2022 року у сумі 97484,25 грн.

Водночас суд стягнув з відповідача і судовий збір у сумі 1816 грн.

13 травня 2022 року суд прийняв додаткове рішення, яким стягнув з Управління витрати на правничу допомогу у сумі 5000 грн (Том 1 а.с.114-115).

26 жовтня 2022 року суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення суду першої інстанції (Том 1 а.с.159-163).

14 вересня 2023 року Верховний Суд прийняв постанову, якою скасував рішення суду першої інстанції і постанову апеляційного суду та направив справу на новий судовий розгляд (Том 1 а.с.233-242).

02 жовтня 2023 року суддя Брегей Р.І. прийняв справу до свого провадження і вирішив розглядати її за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (Том 2 а.с.16-17).

Суд, дослідивши матеріали справи, зробив висновок про часткове задоволення позову з таких підстав.

Встановлені судом обставини і факти, що стали підставами звернення.

Так, наказом Управління від 14 травня 2020 року №23-к ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника Управління начальника відділу обслуговування розпорядників коштів і інших клієнтів (Том 1 а.с.26-27).

04 і 08 листопада 2021 року позивача повідомили про необхідність пройти вакцинацію від захворювання на COVID-19 до 08 і 22 числа того ж місяця і року (Том 1 а.с.3-14, 28, 76).

ОСОБА_1 не вакцинувалась (Том 1 а.с.79).

22 листопада 2021 року відповідач прийняв наказ №46-к про відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати (Том 1 а.с.30).

Того ж дня ОСОБА_1 з ним ознайомилась (Том 1 а.с.29-30).

Норми права, посилання на які містить наказ про відсторонення від роботи: стаття 46 КЗпП України; стаття 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі Закон); стаття 5 Закону України «Про державну службу» (далі Закон 2); постанова Уряду України від 19 грудня 2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі Постанова); наказ Міністерства охорони здоров`я України «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 04 жовтня 2021 року №2153 (далі Наказ).

04 березня 2022 року Управління прийняло наказ №14-к про допуск ОСОБА_1 до роботи з 01 числа того ж місяця і року до завершення дії воєнного стану (Том 2 а.с.59).

Підстава наказ Міністерства охорони здоров`я України «Про зупинення дії наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року» №2153» від 25 лютого 2022 року №380.

26 грудня 2022 року ОСОБА_1 подала до Управління заяву про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 22 листопада 2021 року по 28 лютого 2022 року у сумі 69778,20 грн (Том 2 а.с.61-62).

13 січня 2023 року відповідач сплатив кошти (Том 2 а.с.63-66).

Позов подано до суду 28 грудня 2021 року (Том 1 а.с.3-14).

Юридична оцінка, встановлених судом, обставин і фактів справи.

Перш за все, приписами частини 5 статті 122 КАС України встановлено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Про прийняття наказу стосовно відсторонення від роботи позивач дізналася 22 листопада 2021 року, а звернулася до суду 28 грудня того ж року.

Водночас наказом не припиненні трудові відносини і він застосовується щодня, коли ОСОБА_1 не допускали до виконання трудових обов`язків.

Тому суд зробив висновок, що мова йде про триваюче порушення, що виключає пропущення строку звернення до суду у випадку, коли наказ про відсторонення від роботи оскаржено упродовж до місяця після завершення його дії.

Отже, ОСОБА_1 не пропустила строку звернення до суду, так як на день звернення до суду наказ діяв.

Приписами частини 3 статті 5 Закону 2 встановлено, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Законом 2 не врегульовано питання відсторонення від роботи.

Приписами частини 1 статті 46 КЗпП України визначено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

За загальним правилом під терміном «законодавство» розуміють усі нормативно-правові акти, однак у цьому випадку треба розуміти тільки закони, так як мова йде про обмеження конституційного права на працю (стаття 43 Конституції України (права і свободи людини та громадянина)).

Така логіка продиктована тим, що основні підстави відсторонення від роботи встановленні КЗпП України.

Отже, законодавець визнав таку нормотворчу діяльність як власну компетенцію.

Постає питання: що спонукало законодавця до такого визнання?

Приписами пункту 1 частини 1 статті 92 Основного Закону встановлено, що виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод.

Тому обмеження прав і свобод людини та громадянина регулюються теж тільки законами.

Карантин з приводу поширення гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, встановлено з 12 березня 2020 року на підставі постанови Уряду України від 11 березня 2020 року №201.

Дію карантину неодноразово продовжували і відмінено з 01 липня 2023 року на підставі постанови Уряду України від 27 червня 2023 року №651.

Наказом затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі Перелік).

Приписами пункту 1 Переліку встановлено, що обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники Центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів і інші суб`єкти.

Управління територіальний орган центрального органу виконавчої влади.

Приписами пункту 41-6 Постанови передбачено, що керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 р. №2153 (далі - перелік);

відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

Приписами частини 1 статті 12 Закону встановлено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Отже, вичерпний перелік обов`язкових профілактичних щеплень населення країни встановлено на рівні закону.

Приписами частини 2 статті 12 Закону передбачено, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Законодавець допускає появу іншого інфекційного захворювання в певній діяльності окремих професій, виробництв та організацій і проведення обов`язкового профілактичного щеплення працівників у порядку, встановленому законом, з метою недопущення поширення хвороби. Обов`язок встановлення переліку професій, виробництв та організацій покладено на Міністерство охорони здоров`я України.

Захворювання на COVID-19, що призвело до пандемії у світі (загальновідомий факт), не виникло в діяльності окремих професій, виробництв та організацій на національному рівні.

Тому, якщо і треба було проводити щеплення, то в масштабі усіх професій, виробництв та організацій і всього населення.

Приписами частин 3 і 4 статті 12 Закону визначено, що у разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями.

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Судом не встановлено, що головний державний санітарний лікар України приймав рішення про проведення обов`язкового профілактичного щеплення від захворювання на COVID-19 за епідемічними показаннями на усій території України.

Такого рішення не приймав і головний державний санітарний лікар Кіровоградської області в межах повноважень на території області.

Приписи пункту 41-6 Постанови не містять посилання на такі рішення.

Підсумовуючи, суд зробив висновок, що обов`язок профілактичного щеплення ОСОБА_1 від захворювання на COVID-19 встановлено приписами Постанови, які протирічать приписам Закону.

Отже, обмеження конституційного права на працю відбулось не на підставі закону.

Таким чином суд визнає протиправним і скасовує рішення Управління про відсторонення позивача від роботи.

Протиправне рішення відповідача позбавило ОСОБА_1 засобів існування (позбавило заробітку).

Позивач не могла працевлаштуватись на іншу роботу, так як не звільнили з державної служби.

Захист порушеного права полягає у допуску (поновлення праці) до роботи і виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до приписів частини 2 статті 235 КЗпП України.

Цією нормою права встановлено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Прогул тривав з 22 листопада 2021 року по 28 лютого 2022 року.

Судом встановлено, що відповідач сплатив кошти у сумі 69778,20 грн з урахуванням обов`язку податкового агенту, правильність нарахування яких визнає позивач.

Тому немає потреби стягувати кошти.

Отже, позов належить задовільнити частково.

Судові витрати складаються зі сплати судового збору у сумі 1816 грн і витрат на правничу допомогу 5000 грн (Том 1 а.с.1, 15-18).

Правничу допомогу надав адвокат Пересоляк О.С. на підставі договору, який укладено до звернення до суду (24 листопада 2021 року) (Том 1 а.с.15-16).

Вартість правничої допомоги склала 5000 грн (Том 1 а.с.7).

Кошти сплачено за консультування і складання позовної заяви.

Суд зробив висновок про співмірність витрат на правничу допомогу з урахуванням приписів частини 9 статті 139 КАС України (складність справи, значення для позивача, поведінка сторін).

Суд розподіляє судові витрати відповідно до приписів статті 139 КАС України.

Водночас суд констатує про відсутність потреби у стягненні судових витрат, так як кошти сплаченні Управлінням у повному обсязі 31 березня і 05 квітня 2023 року (Том 2 а.с.40-41).

Правовий висновок суду не узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року в аналогічній справі №130/3548/21 (Том 2 а.с.68-79).

Верховний Суд зробив такий висновок.

«Велика Палата Верховного Суду зауважує, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.»

Відмінність правових висновків судів обумовлена наступним.

Верховний Суд посилається на два рішення Конституційного Суду України (від 09 липня 1998 року №12-рп/98 і 20 серпня 2020 року №10-рп/2020).

У першому рішенні Конституційний Суд України зробив висновок, що під терміном «законодавство» у приписах частини 3 статті 21 КЗпП України треба розуміти закони і підзаконні акти.

У другому рішенні Конституційний Суд України зробив висновок, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина встановлюється виключно законом актом, ухваленим Верховною Радою України.

Керуючись двома висновками Конституційного Суду України, Верховний Суд зробив висновок, що відсторонення від роботи на підставі приписів підзаконного акту відповідає приписам частини 1 статті 46 КЗпП України.

Таким чином Верховний Суд визнав законність обмеження конституційного права на працю на підставі підзаконного акту (Постанови).

Отже, Верховний Суд відступив від другого (пізнішого у часі) правового висновку Конституційного Суду України, що заборонено приписами частини 1 статті 98 Закону України «Про Конституційний Суд України» (далі Закон 3).

Верховний Суд не врахував приписів частини 2 статті 92 Закону 3.

Цією нормою права встановлено, що Конституційний Суд може розвивати і конкретизувати юридичну позицію Суду у своїх наступних актах, змінювати юридичну позицію Суду в разі суттєвої зміни нормативного регулювання, яким керувався Суд при висловленні такої позиції, або за наявності об`єктивних підстав необхідності покращення захисту конституційних прав і свобод з урахуванням міжнародних зобов`язань України та за умови обґрунтування такої зміни в акті Суду.

Суд ж першої інстанції на підставі приписів Конституції України надав визначення поняття «законодавство», що містять приписи частини 1 статті 46 КЗпП України, яке узгоджується з пізнішим у часі правовим висновком Конституційного Суду України.

Водночас Верховний Суд не зробив сукупний аналіз приписів частин 1-4 Закону.

Відповідно до приписів частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Суд переконаний, що під поняттям «суд має враховувати» треба розуміти ознайомлення і осмислення.

У разі непогодження з висновком Верховного Суду, який ґрунтується на недодержанні (відступ) правового висновку Конституційного Суду України, суд зобов`язаний прийняти інше рішення, детально пояснивши мотиви незгоди, щоб не порушити Закон 3.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.139, 243-246, 257 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Задовільнити позов частково.

Визнати протиправним і скасувати наказ Управління Державної казначейської служби України у Новоархангельському районі Кіровоградської області від 22 листопада 2021 року №46-к про відсторонення від роботи ОСОБА_1 .

Відмовити у задоволенні позову в іншій частині вимог.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Третього апеляційного адміністративного суду в апеляційному окрузі, що включає Дніпропетровську, Запорізьку та Кіровоградську області, протягом тридцяти днів з дня його складення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Кіровоградського

окружного адміністративного суду Р.І. БРЕГЕЙ