Рішення

від 05.12.2023 по справі 914/1624/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.12.2023 Справа № 914/1624/23

За позовом: Фізичної особи-підприємця Ткаченка Володимира Вікторовича, м. Луцьк

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "ВН Логістика", м. Львів

про стягнення 294 580, 33 грн

Суддя Наталія Мороз

при секретарі Соломії Дицькій

Представники:

Від позивача: Шумський Б. А.

Від відповідача: не з`явився

Суть спору:

На розгляді Господарського суду Львівської області перебуває справа за позовом Фізичної особи-підприємця Ткаченка Володимира Вікторовича до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "ВН Логістика" про стягнення 207 032,37 грн.

Ухвалою суду від 25.05.2023 позовну заяву залишено без руху та надано позивачу термін для усунення недоліків.

01.06.2023 через службу діловодства господарського суду позивачем подано заяву від 30.05.2023, якою усунуто виявлені судом недоліки.

Ухвалою суду від 06.06.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін, призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 04.07.2023.

Ухвалою суду від 29.06.2023 задоволено клопотання ФОП Ткаченка Володимира Вікторовича від 27.06.2023 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів за допомогою захищеного відеоконференцзв`язку з судом, ухвалено проведення судового засідання 04.07.2023 в режимі відеоконференції здійснити за допомогою системи відеоконференцзв`язку "EаsyCon".

Ухвалою суду від 04.07.2023 розгляд справи по суті відкладено на 25.07.2023, про що відповідача повідомлено в порядку ст. 121 ГПК України.

Ухвалою суду від 25.07.2023 розгляд справи по суті відкладено на 29.08.2023, про що сторони повідомлено в порядку ст. 121 ГПК України.

Ухвалою суду від 29.08.2023 суд ухвалив розглядати справу № 914/1624/23 за правилами загального позовного провадження та замінити засідання для розгляду справи по суті підготовчим засіданням, справу призначити до розгляду в підготовчому засіданні на 26.09.2023.

Ухвалою суду від 19.09.2023 відмовлено в задоволенні клопотання представника Фізичної особи-підприємця Ткаченка Володимира Вікторовича про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Ухвалою суду від 21.09.2023 задоволено клопотання Фізичної особи-підприємця Ткаченка Володимира Вікторовича від 15.09.2023 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів за допомогою захищеного відеоконференцзв`язку з судом, ухвалено проведення судового засідання 26.09.2023 в режимі відеоконференції здійснити за допомогою системи відеоконференцзв`язку "EаsyCon".

26.09.2023 в судовому засіданні оголошувалась перерва до 24.10.2023, про що представники сторін ознайомлені під розписку.

Ухвалою суду від 24.10.2023 задоволено клопотання Фізичної особи-підприємця Ткаченка Володимира Вікторовича, викладене у відповіді на відзив про поновлення пропущеного процесуального строку на подання відповіді на відзив, поновлено Фізичній особі-підприємцю Ткаченку Володимиру Вікторовичу пропущений процесуальний строк на подання відповіді на відзив і долучено відповідь на відзив до матеріалів справи, прийнято до розгляду заяву Фізичної особи-підприємця Ткаченка Володимира Вікторовича про збільшення розміру позовних вимог, ухвалено подальший розгляд справи здійснювати з урахуванням заяви Фізичної особи-підприємця Ткаченка Володимира Вікторовича про збільшення розміру позовних вимог та відкладено підготовче засідання на 21.11.2023.

Ухвалою суду від 21.11.2023 закрито підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні на 05.12.2023. Проведення судового засідання 05.12.2023 ухвалено здійснити в режимі відеоконференції з позивачем за допомогою системи відеоконференцзв`язку "EаsyCon".

В судове засідання 05.12.2023 представник позивача з`явився в режимі відеоконференції, дав усні пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримав.

Представник відповідача в судове засідання не з`явився, у поданому 21.11.2023 клопотанні заперечив проти позову у повному обсязі з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву та просив суд розглядати справу за відсутності повноважних представників відповідача.

Позиція позивача.

Представник позивача позов підтримав у повному обсязі з підстав, наведених у позовній заяві. Зазначив про неналежне виконання відповідачем, як покупцем, договору поставки від 24.10.2022 № 1-UA11/2022 в частині своєчасної та повної оплати позивачу, як постачальнику, вартості поставленого згідно договору обладнання та програмного забезпечення.

З підстав наведеного позивач, з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог, просить суд стягнути з відповідача на користь позивача 60 000 грн основної суми боргу, 120 000 грн орендної плати за період з 05.02.2023 по 05.10.2023, а також 70 750 грн штрафу, та 25 321, 48 грн пені, 15 689, 99 грн 30% річних, 2 818, 86 грн інфляційних втрат за період з 05.02.2023 по 05.10.2023.

Також, позивачем у позовній заяві наведено попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, згідно якого позивач очікує понести судові витрати у справі на оплату судового збору в розмірі 3 105, 89 грн та на оплату правової допомоги в розмірі 20 000 грн.

У поданій відповіді на відзив позивач, в спростування викладених відповідачем у відзиві заперечень проти позову, зазначив, що видаткова накладна від 04.11.2022 № 3422 заповнена належним чином та підписана уповноваженими представниками сторін договору, а відтак є належним чином оформленим документом первинного бухгалтерського обліку і підтверджує факт здійснення господарської операції поставки за договором.

Також позивач звернув увагу на те, що укладений між сторонами договір, як і згадану видаткову накладну, підписано повноважними представниками та завірено відтиском печатки відповідача, а відповідачем не доведено обставину неправомірного вибуття з його володіння, викрадення чи втрати печатки.

З наведеного позивач підсумував про належне виконання ним взятих на себе договірних зобов`язань з поставки товару і, як наслідок, виникнення у відповідача обов`язку з оплати такої поставки.

Щодо доводів відповідача про відсутність акту приймання-передачі товару позивач вказав, що акт і видаткова накладна є взаємозамінними документами, які підтверджують обставину здійснення господарської операції поставки і складення належним чином видаткової накладної є достатнім доказом здійснення такої. Складення ж акту в такому випадку є правом, а не обов`язком сторін зобов`язання.

Щодо доводів відповідача про неповідомлення Ткаченком В. В. нового директора Коваль Н. В. про обставину укладення договору позивач вказав, що зміна керівника відповідача жодним чином не впливає на стан справ відповідача та взяті ним на себе договірні зобов`язання, в тому числі і щодо позивача.

Щодо покликання відповідача на відсутність відповідного КВЕД у позивача позивач вказав, що у відповідності до ч. 1 ст. 43 ГК України, підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

З наведеного позивач підсумував про безпідставність та недоведеність належними засобами доказування викладених відповідачем у відзиві заперечень проти позову і просить суд задоволити позов у повному обсязі.

Позиція відповідача.

Відповідач у поданому відзиві на позовну заяву проти позову заперечив у повному обсязі, вважає позов безпідставним та необґрунтованим з підстав того, що позивачем не доведено обставину купівлі товару, який є предметом поставки за договором та передання такого товару відповідачу за актом приймання-передачі із зазначенням ідентифікуючих ознак.

Крім того, відповідач звернув увагу на відсутність у позивача відповідного коду виду діяльності, який дозволяв би йому реалізовувати комп`ютерну техніку в роздріб поза межами магазину, однак, зазначив, що попри відсутність відкритого спеціалізованого магазину в позивача наявний код 47.41 - роздрібна торгівля комп`ютерним, периферійним устаткуванням і програмним забезпеченням у спеціалізованих магазинах.

В доповнення до викладеного відповідач зазначив, що єдиним доказом здійснення позивачем господарської операції поставки товару відповідача є видаткова накладна, яка підписана і від імені постачальника і від імені покупця однією і тією ж особою - Ткаченком В. В., а нібито здійснена відповідачем часткова оплата поставки за договором не може підтверджувати обставину поставки, оскільки призначення платежу у платіжній інструкції від 01.04.2023 № 72 є «перевезення вантажу згідно рахунку №1 від 31.03.2023р. без ПДВ», що також підтверджується Банківською випискою з рахунку відповідача.

Щодо поданого позивачем акту повернення майна відповідач вказав, що такий містить підпис позивача, однак його не підписано директором відповідача та не завірено відтиском його печатки

З наведеного відповідач ствердив про намагання позивача ввести в оману суд і безпідставно стягнути з відповідача на користь позивача значну суму коштів. В позові просить відмовити.

Обставини справи.

24.10.2022 між фізичною особою-підприємцем Ткаченком Володимиром Вікторовичем (позивач, за договором - постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ВН Логістика» (відповідач, за договором - покупець) укладено договір поставки № 1-UA11/2022 (надалі - договір), за умовами якого постачальник зобов`язувався поставити і передати у власність покупцю обладнання та програмне забезпечення до нього (надалі - товар), найменування (асортимент), ціна і кількість вказуються у видатковій накладній, а покупець зобов`язувався прийняти цей товар та своєчасно здійснити його оплату відповідно до умов договору.

Згідно з п. 2.4. договору, датою поставки партії товару вважається дата передачі товару покупцю або ного представнику, яка проставляється видатковій накладній. У випадку підписання відповідних документів без зазначення дати отримання, догою поставки вважається дата оформлення такого документа.

У відповідності до п. 2.5. договору, прийом покупцем поставленого товару і відмітка про це у видатковій накладній є підтвердженням покупця про відсутність претензій щодо кількості поставленого товару.

Пунктом 3.1. договору сторонами передбачено, що оплату за поставлений товар покупець здійснює впродовж 3 місяців з моменту здійснення поставки. Датою здійснення платежу вважається дата зарахування грошових коштів на розрахунковий рахунок постачальника.

Ціна товару встановлюється в рахунку-фактурі постачальника (п. 4.1. договору).

Згідно з п. 4.2. договору, ціна товару становить 141 500 грн та складається з вартості поставленого товару.

У відповідності до п.6.1. договору, за порушення термінів оплати покупець сплачує постачальнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла протягом всього періоду, за який сплачується пеня, від суми поставленого, але не оплаченого товару, за кожен календарний день прострочення платежу, а у разі перевищення затримки оплати більше, ніж на три місяці, покупець сплачує постачальникові додатково штраф у розмірі 50% від суми поставленого товару.

Пунктом 6.2. договору сторонами встановлено, що за порушення строків оплати товару покупець, окрім штрафних санкцій (сплата пені згідно п. 6.1. договору) зобов`язується сплатити суму боргу з врахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 30% річних від простроченої суми згідно ст. 625 ЦК України.

Якщо покупець відмовляється від повернення обладнання, щодо якого виникла заборгованість, постачальник нараховує покупцю орендну плату за неоплачене обладнання в сумі 15 000 гривень в місяць. Нарахування орендної плати постачальником здійснюється до повного розрахунку за неоплачений товар з урахуванням штрафних санкцій та орендної плати. Сплата покупцем орендної плати за користування поставленим обладнанням здійснюється згідно рахунків-фактур, виставлених продавцем в електронному вигляді на електронну пошту покупця (vnlogistics7777@gmail.com). Орендна плата здійснюється шляхом безготівкового перерахунку щомісяця до 25 числа поточного місяця. Орендна плата нараховується з дати виникнення зобов`язань згідно п. 3.1. договору. Нарахування орендної плати припиняється з дня погашення заборгованості за поставлений товар або ного повернення (п. 6.5. договору).

У відповідності до п. п. 9.1. договору, договір вступає в дію 24.10.2022 та діє до моменту завершення сторонами усіх взаєморозрахунків.

Вказаний договір підписано повноважними представниками, підпис представника відповідача завірено відтиском печатки юридичної особи відповідача.

Видатковою накладною від 04.11.2022 № 3422 позивачем поставлено відповідачу товар за договором на суму 141 500 грн.

Вказану видаткову накладну підписано повноважними представниками, підпис представника відповідача завірено відтиском печатки юридичної особи відповідача.

Платіжною інструкцією від 01.04.2023 № 72 відповідачем перераховано на користь позивача 68 000 грн. Призначення платежу: є «перевезення вантажу згідно рахунку №1 від 31.03.2023р. без ПДВ».

Актом повернення обладнання від 04.04.2023 № 1 відповідачем повернуто позивачу товар за договором 13 500 грн. Вказаний акт підписано позивачем.

З метою досудового врегулювання спору, позивач звертався до відповідача претензією про повернення основного боргу та сплати штрафних санкцій по договору від 07.04.2023 б/н, у якій просив у семиденний строк погасити 174 474, 20 грн заборгованості за договором і зазначав, що у випадку незадоволення претензії позивач звертатиметься до суду для захисту своїх порушених прав.

Відповідачем вказану претензію залишено без відповіді та реагування, докази повного або часткового задоволення відповідачем претензії позивача від 07.04.2023 б/н в матеріалах справи відсутні, станом на час проведення судового засідання з вирішення спору по суті учасниками справи суду не заявлені та не подані.

З підстав наведеного позивач, з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог, просить суд стягнути з відповідача на користь позивача 60 000 грн основної суми боргу, 120 000 грн орендної плати за період з 05.02.2023 по 05.10.2023, а також 70 750 грн штрафу, та 25 321, 48 грн пені, 15 689, 99 грн 30% річних, 2 818, 86 грн інфляційних втрат за період з 05.02.2023 по 05.10.2023.

Оцінка суду.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

У відповідності до ст. 174 ГК України, однією з підстав виникнення господарського зобов`язання є господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).

Статтею 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У відповідності до ч. 1 ст. 180 ГК України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства.

Згідно ст. 629 ЦК України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

У відповідності до ч.ч. 1, 2 ст. 712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 692 ЦК України, покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Відтак, двосторонній характер договору поставки зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків. З укладенням такого договору постачальник бере на себе обов`язок передати у власність покупця товар належної якості і водночас набуває права вимагати його оплати, а покупець зі свого боку набуває права вимагати від постачальника передачі цього товару та зобов`язаний здійснити оплату.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.06.2022 у справі № 922/2115/19.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», первинний документ це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення. Аналіз цієї норми дає підстави вважати, що первинний документ згідно з цим визначенням містить дві обов`язкові ознаки: відомості про господарську операцію і підтвердження її реального (фактичного) здійснення. Здійснення господарської операції і власне її результат підлягають відображенню в бухгалтерському обліку.

За змістом ч. 1 та 2 ст. 9 цього закону, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій.

Відтак, підписання сторонами видаткової накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» і яка відповідає вимогам, зокрема ст. 9 названого Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксує факт здійснення господарської операції поставки і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов`язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар. Строк виконання відповідного грошового зобов`язання визначається за правилами ч. 1 ст. 692 ЦК України. (Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 17.07.2012 № 01-06/928/2012).

Приписами ч. 1 ст. 759 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

У відповідності до ч. 1 ст. 760 ЦК України, предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).

Згідно з ч. 1 ст. 762 ЦК України, за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

У відповідності до ч. 1 ст. 286 ГК України, орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством.

У відповідності до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

У відповідності до ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з ст. 614 ЦК України, особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

При цьому суд звертає увагу, що до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, з урахуванням конкретних обставин справи, також можуть належати часткова сплата боржником основного боргу.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.11.2018 у справі № 911/3685/17 та від 10.09.2019 у справі № 916/2403/18.

Разом з тим, господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості. Аналогічну правову позицію викладено в постановах Верховного Суду від 02.03.2018 у справі № 927/467/17, від 21.05.2018 у справі № 904/10198/15, від 22.01.2019 у справі № 905/305/18, від 28.01.2019 у справі № 922/3782/17, від 14.02.2019 у справі № 922/1019/18, від 05.03.2019 у справі № 910/1389/18 та від 27.05.2019 у справі № 910/20107/17.

Згідно з ст. 617 ЦК України, особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов`язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов`язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Доказів наявності обставин зазначених у ст. 617 ЦК України, які є підставами звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання, відповідачем не подано.

Як передбачено ст. 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідно з позицією Верховного Суду (постанова від 11.09.2020 у справі № 910/16505/19), тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були. Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Аналізуючи твердження та подані учасниками справи на їх підтвердження докази, керуючись наведеним критерієм доказування, суд доходить висновку, що зазначені вище докази відповідають критеріям належності та вірогідності, тому вважаються такими, що підтверджують наведені позивачем обставини щодо укладення між сторонами договору, на виконання умов якого позивачем поставлено та передано у власність відповідачу товар на загальну суму 141 500 грн, часткову оплату відповідачем поставленого позивачем за договором товару на суму 68 000 грн та повернення поставленого товару на суму 13 500 грн, внаслідок чого утворився борг з оплати поставленого за договором товару на суму 60 000 грн, а відтак, позовна вимога про стягнення основного боргу в розмірі 60 000 грн підлягає задоволенню.

Також, суд вважає безпідставними та необґрунтованими заперечення відповідача проти позову в частині недоведення позивачем обставини набуття товару, який було поставлено відповідачу за договором, оскільки вказана обставина не входить до предмета доказування у позові про стягнення коштів за поставку товару за договором.

При цьому суд критично оцінює та відхиляє за безпідставністю доводи відповідача про необхідність підписання між сторонами акту приймання-передачі товару, оскільки подана позивачем в підтвердження обставини здійснення господарської операції поставки за договором видаткова накладна від 04.11.2022 № 3422 оформлена належним чином, а відтак, є належним доказом поставки відповідачем товару за договором позивачу.

Також, з врахуванням доводів позивача про часткову оплату 01.04.2023 поставленого товару за договором на суму 68 000 грн, беручи до уваги недоведеність відповідачем належними засобами доказування обставини існування між сторонами правовідносин перевезення, за якими позивач мав би право на отримання оплати, а також відсутність звернень відповідача до позивача щодо зарахування здійсненого на підставі платіжної інструкції від 01.04.2023 № 72 платежу в розмірі 68 000 грн чи повернення такого платежу, суд вважає більш ймовірною обставину здійснення відповідачем часткової оплати поставленого позивачем за договором товару на суму 68 000 грн.

Поряд з наведеним суд звертає увагу на те, що пунктом 6.5. договору сторонами встановлено розмір, порядок і строк оплати відповідачем як покупцем орендної плати за користування майном у випадку його неоплати і неповернення, а відтак, позивачем як постачальником правомірно заявлено вимогу про стягнення з відповідача на користь позивача орендної плати за користування товаром.

Здійснивши перерахунок заявленої до стягнення суми в межах заявленого позивачем періоду судом встановлено, що, із врахуванням передбаченого сторонами в пункті 3.1. договору строку оплати поставки, прострочка оплати товару за договором виникла 07.02.2023, оскільки поставку товару здійснено 04.11.2022, а 04.02.2023 було суботою, тобто вихідним днем. Відтак, останнім днем оплати поставки за договором був понеділок 06.02.2023.

Таким чином, сума орендної плати за користування товаром за договором, нарахована в порядку і розмірі, передбаченому п. 6.5. договору, в межах заявленого позивачем періоду становить 119 000 грн (15 000 + 15 000 + 15 000 + 15 000 + 15 000 + 15 000 + 15 000 + (15 000 /30 х 28)), а позовна вимога про стягнення орендної плати в розмірі 120 000 грн підлягає задоволенню частково, шляхом стягнення з відповідача на користь позивача 119 000 грн. В решті в позові слід відмовити за безпідставністю та необґрунтованістю.

У відповідності до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Пунктом 6.2. договору сторонами встановлено, що за порушення строків оплати товару покупець, окрім штрафних санкцій (сплата пені згідно п. 6.1. договору) зобов`язується сплатити суму боргу з врахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 30% річних від простроченої суми згідно ст. 625 ЦК України.

На підставі наведеного, позивачем нараховано відповідачу 30% річних у розмірі 15 689, 99 грн та інфляційні втрати у розмірі 2 818, 86 грн за період з 05.02.2023 по 05.10.2023, у відповідності до розрахунку позовних вимог, долученого до позовної заяви та за вказані в ньому періоди.

Статтею 625 ЦК України встановлено відповідальність за порушення грошового зобов`язання. Зазначена стаття розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання і дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

Зазначена норма передбачає, що проценти та індекс інфляції, що стягуються у разі порушення стороною грошового зобов`язання, має компенсаційний, а не штрафний характер.

Нарахування 3% річних та інфляційних втрат входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Проценти та інфляційні втрати за своєю природою є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів. Тобто вони є гарантією для кредитора у вигляді настання певних правових наслідків для боржника через неналежне виконання ним взятих за договором зобов`язань.

Отже, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді трьох процентів річних та інфляційних втрат не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов`язання.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок 30% річних та інфляційних з врахуванням встановлених судом в мотивувальній частині цього рішення обставин справи, в тому числі дати і суми поставки, суми часткової її оплати і повернення товару, а також дати виникнення прострочки оплати поставки товару за договором за допомогою програми «Калькулятор підрахунку заборгованості та штрафних санкцій» платформи «LIGA:ZAKON» онлайн ресурсу «ІПС:LIGA360», розміщеного за посиланням https://ips.ligazakon.net/, суд встановив, що позовні вимоги про стягнення 2 818, 86 інфляційних втрат підлягають до задоволення у повному обсязі в межах заявлених позовних вимог, а позовні вимоги про стягнення 15 689, 99 грн 30% річних - частково шляхом стягнення з відповідача на користь позивача 15 468, 49 грн 30% річних. В решті в позові в цій частині позовних вимог слід відмовити.

Крім того, у відповідності до п. 6.1. договору, позивачем нараховано відповідачу 70 750 грн штрафу та 25 321, 48 грн пені за період 05.02.2023 по 05.10.2023.

Відповідно до ч. 1 ст. 546 ЦК України, виконання зобов`язання, зокрема, може забезпечуватися неустойкою.

За змістом ч. 1 ст. 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Згідно з ч. 3 вищезазначеної статті пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Частиною 1 ст. 550 ЦК України передбачено, що право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання.

У відповідності до ч. 1 ст. 552 ЦК України, сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов`язку в натурі.

Статтею 230 ГК України встановлено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання. Суб`єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у статті 2 цього Кодексу.

За наведеними вище положеннями ГК України, господарське правопорушення може полягати як у порушенні нормативно встановлених правил здійснення господарської діяльності, так і у порушенні договірних зобов`язань. Господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов`язань також поділяється на встановлену законом і договірну. Необхідною умовою застосування такої відповідальності є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов`язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого застосовується відповідальність, штрафні санкції і конкретний їх розмір.

Аналогічна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 10.12.2019 у справі № 904/4156/18.

Суд зазначає, що розмір пені за порушення грошових зобов`язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов`язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.

Так, сторони у п. 6.1. договору погодили, що за порушення термінів оплати покупець сплачує постачальнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла протягом всього періоду, за який сплачується пеня, від суми поставленого, але не оплаченого товару, за кожен календарний день прострочення платежу, а у разі перевищення затримки оплати більше, ніж на три місяці, покупець сплачує постачальникові додатково штраф у розмірі 50% від суми поставленого товару.

Відповідач, уклавши договір, погодився на викладені в ньому умови, в тому числі і умову про нарахування пені та штрафу за порушення або неналежне виконання зобов`язань.

Як передбачено ч. 6 ст. 232 ГК України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно ст. 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до ст. 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Аналогічну правову позицію наведено у постанові Верховного Суду від 25.05.2018 у справі № 922/1720/17.

Перевіривши поданий позивачем розрахунок пені та штрафу з врахуванням встановлених судом в мотивувальній частині цього рішення обставин справи, в тому числі дати і суми поставки, суми часткової її оплати і повернення товару, а також дати виникнення прострочки оплати поставки товару за договором за допомогою програми «Калькулятор підрахунку заборгованості та штрафних санкцій» платформи «LIGA:ZAKON» онлайн ресурсу «ІПС:LIGA360», розміщеного за посиланням https://ips.ligazakon.net/, суд встановив, що позовні вимоги про стягнення 70 750 грн штрафу підлягають до задоволення у повному обсязі, а позовні вимоги про стягнення 25 321, 48 грн пені підлягають до задоволення частково шляхом стягнення з відповідача на користь позивача 20 823,01 грн пені. В решті в позові в цій частині позовних вимог слід відмовити.

Підсумовуючи вищенаведене суд зазначає, що з аналізу матеріалів справи та наявних доказів у сукупності вбачається, що право позивача, за захистом якого мало місце звернення до суду, є порушеним відповідачем.

Таким чином, станом на день прийняття рішення, сума заборгованості, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем умов договору та порушенням строків оплати за отриманий товар підтверджена матеріалами справи та становить 60 000 грн основного боргу, 119 000 грн орендної плати, 20 823,01 грн пені, 70 750 грн штрафу, 15 468, 49 грн 30% річних та 2 818, 86 грн інфляційних втрат. Доказів зворотного суду не надано.

Згідно з ст. 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною 1 ст.77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до ст.78 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 ГПК України).

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 5 ст. 236 ГПК України, обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Суд констатує, що при розгляді даної справи судом враховано та здійснено належне дослідження сукупності наявних в матеріалах справи доказів, що стосуються укладеного між сторонами договору з урахуванням правил та критеріїв оцінки доказів визначених ГПК України.

Відповідно до ч. 4 ст. 11 ГПК України, ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін і відображення їх у судовому рішенні, суд спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Судові витрати.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Приписами п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Позивачем за подання позовної заяви до господарського суду згідно платіжної інструкції від 16.05.2023 № 34 сплачено 3 105,89 грн судового збору.

Крім того, до за подання до господарського суду заяви про збільшення розміру позовних вимог позивачем згідно квитанції від 10.10.2023 № 0127-5691-9279-9937 сплачено 1 313, 21 грн судового збору.

У відповідності до ст. 123 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Положеннями ст. 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Одним із принципів господарського судочинства, який передбачено положеннями ст. 129 ГПК України є відшкодування судових витрат стороні, на користь якої ухвалене судове рішення. Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Виходячи із системного аналізу положень ч. 8 ст. 129, ч. 3 ст. 126 ГПК України, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів, які подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Також, для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 751/3840/15-ц викладено правовий висновок про те, що на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, розрахунок наданих послуг, інші документи, пов`язані із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.

Судом встановлено, що позивач при поданні позовної заяви до господарського суду у попередньому (орієнтовному) розрахунку суми судових витрат зазначав про понесення судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги в розмірі 20 000 грн, в підтвердження чого долучив до позовної заяви копію укладеного між позивачем та адвокатом Шумським Борисом Анатолійовичем договору від 05.05.2023 б/н про надання правової допомоги, за яким адвокат прийняв на себе доручення позивача по захисту інтересів по наданню правової допомоги у справі про стягнення коштів за договором з відповідача, а позивач зобов`язувався сплатити адвокату передбачений договором гонорар за дії адвоката по наданню правової допомоги, а також фактичні витрати адвоката, які ним понесено у звязку із виконанням договору.

Пунктами 7.1. і 7.2. укладеного між позивачем та адвокатом договору передбачено, що за надану адвокатом правову допомогу у справі позивач сплачує гонорар у фіксованому розмірі, який становить 20 000 грн, який за погодженням сторін є розумним та співмірним, визначеним відповідно до тяжкості справи та майнового стану позивача. Гонорар оплачується позивачем адвокату протягом 15 календарних днів після складання повного тексту рішення суду.

Шумський Борис Анатолійович є адвокатом та представником позивача, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю від 19.09.2014 серії ВА № 796 та ордеру від 17.05.2023 серії АС № 1060569.

У відповідності до ч. 4 ст. 126 ГПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Встановивши недотримання положень ч. 4 ст. 126 ГПК України, суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята цієї статті). Разом з тим, таке зменшення розміру витрат на правничу допомогу є не обов`язком, а правом суду.

Згідно з ст. 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», видами адвокатської діяльності, зокрема, є надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Також, за ст. 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України від 09.06.2017, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (п. 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).

Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (mutatis mutandis § 268 рішення ЄСПЛ від 23.01.2014 у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04).

У додатковій постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ГПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам господарського судочинства.

У додатковій постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.02.2022 у справі № 925/1545/20 вказано, що для вирішення питання про розподіл судових витрат суд повинен враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов`язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.

Крім того, суд звертає увагу, що відповідачем не надано будь-яких доказів з метою доведення надмірності понесених позивачем витрат на правову допомогу та не надано жодних доказів на їх спростування.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що вимога позивача щодо відшкодування витрат на професійну правничу допомогу є правомірною, такі витрати є фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Відтак, вимога позивача про стягнення з відповідача 20 000 грн витрат на професійну правничу допомогу підтверджена матеріалами справи, а такі судові витрати позивача підлягають розподілу між сторонами пропорційно розміру задоволених позовних вимог у відповідності до п. 3 ч. 4 ст. 129 ГПК України.

З врахуванням наведеного, беручи до уваги ціну позову, а також результати вирішення спору у цій справі суд зазначає, що судові витрати позивача на сплату судового збору в розмірі 4 418,70 грн та на оплату послуг професійної правничої допомоги в розмірі 20 000 грн слід покласти на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог і стягнути з відповідача на користь позивача 4 332, 90 грн судового збору та 19 611, 65 грн судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги, в решті судові витрати позивача у справі на сплату судового збору в розмірі 85, 80 грн та на оплату послуг професійної правничої допомоги в розмірі 388, 35 грн покласти на позивача.

При цьому, з врахуванням доводів мотивувальної частини рішення щодо розміру заявлених позовних вимог та суми сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору судом встановлено, що позивач наділений правом на повернення з Державного бюджету України 0, 40 грн сплаченого згідно квитанції від 10.10.2023 № 0127-5691-9279-9937 судового збору у зв`язку із внесенням судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

З підстав відсутності клопотання позивача про повернення 0, 40 грн сплаченого згідно квитанції від 10.10.2023 № 0127-5691-9279-9937 судового збору у зв`язку із внесенням судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом, суд зазначає про відсутність правових підстав для такого повернення. Проте, вказане не позбавляє позивача права на звернення до суду із відповідним клопотанням в майбутньому.

Керуючись ст. ст. 13, 73, 74, 76-79, 86, 123, 129, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Позов задоволити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ВН Логістика" (79037, Львівська область, м. Львів, вул. Б. Хмельницького, буд. 267, кв. 147, ідентифікаційний код 44673880) на користь Фізичної особи-підприємця Ткаченка Володимира Вікторовича ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) 60 000 грн основного боргу, 119 000 грн орендної плати, 20 823,01 грн пені, 70 750 грн штрафу, 15 468, 49 грн 30% річних, 2 818, 86 грн інфляційних втрат, 4 332, 90 грн судового збору та 19 611, 65 грн судових витрат на оплату професійної правничої допомоги.

3. В решті в позові відмовити.

Рішення складено 14.12.2023

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Рішення може бути оскаржено в порядку та строки, передбачені ст. ст. 256, 257 ГПК України.

Суддя Мороз Н.В.