Рішення

від 20.11.2023 по справі 243/2168/20

СЛОВ'ЯНСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Єд. унік. № 243/2168/20

Провадження № 2/243/30/2023

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 листопада 2023 року

Слов`янський міськрайонний суд Донецької області у складі:

головуючого судді Воронкова Д.В.

за участю секретаря судового засідання Бочарової М.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку загального позовного провадження, діючи поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів на підставі наказу голови суду № 29 «Про впровадження дистанційної роботи Слов`янського міськрайонного суду Донецької області» від 10.05.2022, цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шкрамада Сергій Анатолійович, до Держави України в особі Кабінету Міністерства України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом та іншим ушкодженням здоров`я

В С Т А Н О В И В:

У березні 2020 року позивач, в інтересах якої діє представник, звернулася до суду з вказаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 06.06.2014 року під час проведення антитерористичної операції, поблизу автодороги Харків-Ростов, біля смт. Донецьке Слов`янського району Донецької області був обстріляний автомобіль, в якому позивач перебувала в якості пасажира, в результаті чого вона отримала вогнепальне поранення. За даним фактом Краснолиманським МВ ГУМВС України в Донецькій області 06.06.2014 року до ЄРДР внесено кримінальне провадження № 12014050420000512 за ч.1 ст. 121 КК України. Висновком експерта встановлено, що позивач отримала: «вогнепальне поранення правої гомілки (відрив гомілки) на рівні середньої і верхньої третини, травматичний шок тяжкого ступеня, яке могло утворитися від дії знаряддя вогнепальної зброї і відноситься до тілесних ушкоджень тяжкого ступеню, як небезпечне для життя». 23.09.2015 року позивачу було встановлено ІІІ групу інвалідності безстроково. Протягом більше ніж 5 років держава Україна не забезпечила належного розслідування вказаного злочину, встановлення винних осіб, через що позивач не має можливості стягнути спричинену їй моральну шкоду з винних осіб, тому вимушена звернутись з вказаним позовом. Відповідно до ст. 2 Європейської конвенції з прав людини право кожного на життя охороняється законом. Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Женевські конвенції 1949 року закріпили основний принцип сучасного міжнародного гуманітарного права: війни ведуться проти збройних сил супротивника; військові дії проти цивільного населення, хворих, поранених, військовополонених тощо забороняються. Окрім цього, сторони, які беруть участь у конфлікті, та комбатанти зобов`язані утримуватися від нападу на цивільне населення та цивільні об`єкти, а також вести свої воєнні операції відповідно до загальновизнаних правил та законів гуманності. Згідно розпорядження Кабінету Міністрів України № 1275-р від 2 грудня 2015 року затверджено Перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, до якого віднесено смт Донецьке Слов`янського району Донецької області. Відповідно Закону України «Про боротьбу з тероризмом» організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції. Відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону із наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Тобто, обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини. За п. 3 ч. 2 ст. 1167 ЦК завдана моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, у випадках, встановлених законом, яким є Закон України «Про боротьбу з тероризмом». Натомість, на момент звернення до суду, держава не прийняла відповідний закон, як це передбачено ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», на підставі якого виплачується компенсація за шкоду, завдану здоров`ю осіб, а також компенсація моральної шкоди родичам загиблих від терористичних актів. Однак, відсутність відповідного закону не може бути перешкодою у захисті прав позивача. Таким чином, для виникнення обов`язку держави з відшкодування шкоди не має значення, виходила насильницька дія від посадових осіб держави, або терористів, або невстановлених осіб. Також, посилаючись на прецедентну практику ЄСПЛ, вказував, що ст. 1, 2 Конвенції вимагають проведення ефективного офіційного розслідування, коли йдеться про загибель осіб внаслідок застосування сили. Отже, позивач вважає, що відповідач зобов`язаний відшкодувати моральну шкоду, яка полягала у вкрай тяжких і незворотних моральних та фізичних стражданнях та хвилюваннях, спричинених каліцтвом в наслідок терористичного акту, а також відсутністю ефективного незалежного розслідування протягом більше ніж 5 років, яку позивач оцінює в розмірі 1 000 000 грн. Крім того, тілесні ушкодження суттєво обмежили її життєдіяльність, через відсутність нижньої кінцівки позивач не в змозі пересуватись без милиць чи протезу, внаслідок чого почуває себе неповноцінною. Втрата кінцівки є довічною та непоправною. Моральні страждання позивача та її особистість до трагедії підтверджуються також висновком психологічного експертного дослідження № 69/19 від 30.12.2019. Просила суд стягнути з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на її.

Представник КМУ надав відзив на позовну заяву, де вказував, що на час розгляду справи Закон, який визначає порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не прийнято, а тому, відсутні правові підстави застосування статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом». Вважав недоведеними ствердження позивача про отримання поранення внаслідок скоєння саме теракту, оскільки досудове слідство у кримінальному провадженні ще триває. Позивач не навів доказів щодо обставин спричинення їй поранень. Держава Україна, в особі її уповноважених органів, продовжує здійснювати розслідування злочину, внаслідок якого позивачу було завдано шкоду. Жодних рішень, які б свідчили про необ`єктивність і незалежність цього розслідування, позивачем не надано. Також вказує, що виконання зобов`язання держави щодо ефективного розслідування обставин цієї справи не відноситься до повноважень Кабінету Міністрів України. Ст. 1167 ЦК України містить умови, за наявності яких моральна шкода може бути відшкодована, але у позові ОСОБА_1 вони не наведені. Наявність шкоди, ще не породжує абсолютного права на її відшкодування будь-якою особою, бо треба довести наявність всіх складових цивільно-правової відповідальності, при цьому правильно визначивши суб`єкта такої відповідальності. Просив суд в задоволенні позовних вимог відмовити.

Також представник КМУ подав додаткові пояснення, в яких зазначено, що 07 квітня 2014 року на території Донецької області утворено терористичну організацію «Донецька народна республіка (далі «ДНР»), у складі якої створені незаконні збройні формування. Координація діяльності цієї терористичної організації, як і її фінансове, матеріальне забезпечення, у тому числі зброєю, боєприпасами, військовою технікою, здійснюється представниками влади та Збройних Сил Російської Федерації. На виконання та у порядку, передбаченому вищевказаним нормативно-правовими актом, суб`єкти боротьби з тероризмом станом на 30 січня 2015 року здійснювали заходи з проведення антитерористичної операції. Складність попередження вчинення терористичних актів з території, що не перебуває під юрисдикцією України (зокрема мінометних та артилерійських обстрілів), пов`язана з тим, що терористи отримують підтримку з боку російської федерації. Відтак, неможливість попередження обстрілів автодороги Харків Ростов та смт Донецьке Слов`янського району Донецької області, внаслідок якого отримала поранення ОСОБА_1 , не може бути достатнім свідченням неналежного виконання Державою свого позитивного обов`язку стосовно гарантування прав, визначених статтею 2 Конвенції. Щодо відшкодування моральної шкоди зазначає, що позивачем не обґрунтовано вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначено факти (обставини), за яких можна би було стверджувати про порушення нею конкретних обов`язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на здоров`я позивача.

Представник позивача ОСОБА_2 надав додатковіпояснення усправі увідповідь напояснення відповідача,в якихзазначив,що відповіднодо ст.19Закону України«Про боротьбуз тероризмом»відшкодування шкоди,заподіяної фізичнимособам терористичнимактом,провадиться зарахунок коштівДержавного бюджетуУкраїни впорядку,визначеному КабінетомМіністрів України,з наступнимстягненням сумицього відшкодуванняз осіб,якими заподіяношкоду.Тобто,обов`язоквідшкодувати завданушкоду покладаєтьсяна державубез вини,а післявідшкодування додержави переходитьправо вимогидо винноїособи.Посилаючись нависновки Європейськогосуду зазначає,що заявниковідостатньо довести,що державніоргани незробили все,чого відних можнабуло розумноочікувати,аби перешкодитивтіленню очевидногоі негайногоризику дляжиття,про якийвони зналичи мализнати.Вказав,що відповідачне зазначивконкретних заходів,які вчинялисьдержавою зметою забезпеченнябудь-якогозахисту громадян,безпеки автосполученьта іншихдій навиконання позитивнихзобов`язань згідност.2Конвенції.Враховуючи повноваженняКабінету МіністрівУкраїни всистемі суб`єктівборотьби зтероризмом,вважає,що самецей органвлади вданому випадкує представникдержави іналежним відповідачему справі.

Позивач до судового засідання не з`явилася, відомостей про причини неявки суду не повідомила.

Представник позивача Дудченко В.В. в судовому засіданні, підтримуючи наведені у позовній заяві доводи, вказував, що держава Україна не відмовилась на час проведення АТО від своїх позитивних зобов`язань за Конвенцією та не розробила порядок відшкодування завданої шкоди за ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», внаслідок чого повинна відповідати через призму практики ЄСПЛ. Просив задовольнити позов.

В наступне судове засідання представник позивача не з`явився, заяв про перенесення судового засідання не надав, про поважність причин неявки суд не повідомив.

Представник відповідача в судовому засіданні надала пояснення, аналогічні викладеним у відзиві та письмових поясненнях, при ухваленні рішення просила врахувати висновок, сформульований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05.09.2019 р. по цивільній справі № 265/6582/16-ц.

Представники ДКСУ у судове засідання не з`явились повторно за невідомих суду причин, будучи належним чином повідомленими про час та місце розгляду справи.

Ухвалою суду від 19.10.2020 провадження у справі було зупинене до закінчення перегляду в касаційному порядку Першою судовою палатою Касаційного цивільного суду Верховного Суду справи № 237/2571/17.

Ухвалою суду від 03.04.2023 року провадження у справі було поновлено у зв`язку з усуненням обставин, що викликали його зупинення.

Суд, дослідивши матеріали справи, вислухавши думку осіб, що беруть участь по справі, приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що відповідно до виписки із медичної карти стаціонарного хворого 1731/605 Краснолиманської ЦРЛ Міністерства охорони здоров`я України вбачається, що ОСОБА_1 перебувала на стаціонарному лікуванні у хірургічному відділені з 06.06.2014 року по 04.07.2014 року через отримання нею вогнепального відриву правої гомілки на кордоні с/З (ПХО вогнепального відриву правої гомілки. Формування культі правої гомілки на рівні в/3). Анамнез захворювання попутнім транспортом, у супроводі чоловіка була доставлена до ЦРЛ 06.06.14 о 14-40 годині з місця отримання поранення. Поранення отримала в районі смт Донецьке Слов`янського району при спробі виїхати до м. Слов`янськ.

За вказаним фактом Краснолиманським МВ ГУМВС України в Донецькій області 06.06.2014 за № 12014050420000512 до ЄРДР було внесено відомості про кримінальне правопорушення за ч.1 ст. 121 КК України та розпочате досудове розслідування.

Згідно висновку експерта Краснолиманського відділення Донецького обласного бюро СМЕ № 86 від 23.06.2014 року встановлено, що у ОСОБА_1 при звернення за медичною допомогою 06.06.2014 року малося тілесне ушкодження: вогнепальне поранення правої гомілки (відрив гомілки) на рівні середньої і верхньої третини, травматичний шок тяжкого ступеню, яке могло утворитися від дії знаряддя вогнепальної зброї і відноситься до тілесних ушкоджень тяжкого ступеню як небезпечне для життя.

Кримінальне провадження № 12014050420000512 від 06.06.2014 року було об`єднане в одне провадження з № 12014050820000790 за ознаками вчинення злочину, передбаченого ч.2 ст. 258 КК України, досудове розслідування триває. В ході розслідування кримінального провадження доказів, які були б достатніми для повідомлення будь-якій особі у вчиненні кримінального правопорушення не отримано, що вбачається з відповіді № 78/2/13/3-395 від 17.08.2019 СВ 2 управління ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях.

З довідки до акту огляду медико-соціальною експертної комісії серії АВ № 0607312 від 23.09.2015 року вбачається, що ОСОБА_1 отримала 3-тю групу інвалідності безстроково з 01.10.2015 року.

На підставі рішення міжвідомчої комісії з питань установлення фактів отримання особами поранень чи інших ушкоджень здоров`я, одержаних від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння на території проведення антитерористичної операції від 06.02.2020 року № 2/ІІІ/9 вбачається, що за заявою ОСОБА_1 було встановлено факт одержання поранення позивачкою (ушкодження здоров`я) від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння 06.06.2014 року на території проведення АТО.

За інформацією Донецької обласної прокуратури від 19.04.2023 № 18/2-1948-23 вбачається, що кримінальне провадження № № 12014050820000790 об`єднано з кримінальним провадженням № 220140150000000029 за ч.ч. 1,2 ст. 438, ч. 3 ст. 258 ,ч. 3 ст. 110 КК України. Досудове розслідування триває, проводяться слідчі (розшукові) дії, спрямовані на встановлення обставин вчинення кримінального порушення та осіб, причетних до його вчинення, про підозру у вказаному кримінальному провадженні нікому не повідомлялось.

Висновком експертів № 69/19 від 30.12.2019 року Бюро психологічних досліджень встановлено, що у ОСОБА_1 є зміни в емоційному та фізичному стані, індивідуально-психологічних проявах, які перешкоджають активному соціальному функціонуванню її як особистості та виникли внаслідок обстрілу поблизу автодороги Харків-Ростов, біля смт Донецьке Слов`янського району Донецької області. Попередній розмір грошового еквіваленту моральних страждань, спричинених позивачу, складає 1 000 000 грн.

Отже, судом було встановлено, що ОСОБА_1 одержала поранення від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння 06.06.2014 року на території проведення АТО поблизу автодороги Харків-Ростов, біля смт Донецьке Слов`янського району Донецької області.

При цьому за фактом завдання тілесного ушкодження 06.06.2014 року позивачкою до теперішнього часу триває досудове розслідування за ознаками ст. 110 КК України (посягання на територіальну цілісність і недоторканність України), ст. 258 ч. 3 КК України (терористичний акт), ч.ч. 1,2 ст. 438 КК України (порушення законів та звичаїв війни.

Так, завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України). Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (пункт 2 частини другої статті 23 ЦК України). Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб (частина третя статті 23 ЦК України).

Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього кодексу у редакції, чинній до 3 липня 2020 року, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною.

Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом (частина друга статті 1177 ЦК України).

Частина перша статті 19 Закону № 638-IV Про боротьбу з тероризмом передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного).

З огляду на зміст вказаних приписів Закону № 638-IV реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. Більше того, у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування, але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування.

Отже, передбачене у статті 19 Закону № 638-IV право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачеві внаслідок обстрілу автомобіля, в якому перебувала позивач під час терористичного акту у період проведення АТО незалежно від того, на якій території підконтрольній чи непідконтрольній Україні мав місце вказаний акт. У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону № 638-IV до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв`язку отриманням позивачем тілесних ушкоджень у період проведення АТО.

Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України).

Кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави захищати життя людини (частини перша та друга статті 27 Конституції України).

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов`язком не порушувати такі права та свободи держава має позитивні обов`язки гарантувати їх ефективне використання кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення будь-якого з цих обов`язків є самостійною підставою відповідальності держави, але лише тоді, якщо є підстави стверджувати, що вона мала юрисдикцію, зокрема на відповідній частині її території.

За статтею 2 Конвенції обов`язки держави полягають у такому:

Негативний обов`язок у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов`язку.

Позитивний обов`язок має два різновиди:

Матеріальний, згідно з яким держава повинна встановити законодавчі положення, які би захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтовані заходи для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб.

Відповідальність за порушення останнього з наведених позитивних матеріальних обов`язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава (а) володіла інформацією про те, що за певних обставин життя конкретної людини чи групи людей могло бути поставлене під загрозу (необхідно довести, що влада знала або мала знати про цю загрозу), (б) могла вжити заходи, які би усунули ризик для життя, але не вжила їх. ЄСПЛ тлумачить зазначений конвенційний обов`язок так, щоби не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар. Тому з погляду Конвенції не кожна передбачувана загроза для життя зобов`язує державні органи вживати конкретні заходи, спрямовані на запобігання її втіленню.

Процесуальний, згідно з яким держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того, щоби бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя. Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов`язку. Обов`язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних.

Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і завдання тілесних ушкоджень громадянам на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції). Аналогічно не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей унаслідок вибухів, обстрілів тощо, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.

Згідно з Конвенцією держава-учасниця несе відповідальність лише за власні дії чи бездіяльність щодо виконання негативних і позитивних (матеріальних, процесуальних) обов`язків із гарантування конвенційних прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Якщо держава поширювала її юрисдикцію на відповідну територію, де сталося стверджуване порушення права, обставини (факти) невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації певного з наведених обов`язків для притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї треба чітко встановити.

Відсутність у законодавстві України приписів щодо відшкодування моральної шкоди, завданої особі у зв`язку із завданням їй тілесних ушкоджень внаслідок терористичного акту, не перешкоджає такій особі доводити у суді, що стосовно права на життя у відповідній ситуації певний конвенційний обов`язок негативний або позитивний (матеріальний, процесуальний) держава не виконала чи виконала неналежно, та вимагати від неї відшкодування (компенсації) за це на підставі статті 2 Конвенції. Причому право на відшкодування за порушення державою позитивних обов`язків особа матиме впродовж усього часу їхнього невиконання чи неналежного виконання (відсутності компенсаційних механізмів, неналежного розслідування тощо).

Залежно від обставин порушення права на життя та зумовлених ним наслідків для потерпілого відповідна компенсація (відшкодування) з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися. Так, у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов`язків розробити компенсаційні механізми за неправомірне втручання у право на життя та провести об`єктивне й ефективне розслідування незалежним органом факту такого втручання, це відшкодування буде суттєво меншим, ніж як за порушення державою негативного обов`язку не втручатися у вказане право людини, яка перебувала під державним контролем.

Присудження особі компенсації (відшкодування) за порушення державою позитивного обов`язку є стягненням відшкодування моральної шкоди, тоді як порушення державою негативного конвенційного обов`язку залежно від виду права, про яке йде мова, може передбачати відшкодування як моральної, так і матеріальної шкоди (наприклад, за порушення права власності, якщо саме держава знищила чи пошкодила майно особи).

У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала її конвенційні обов`язки з такого гарантування (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).

У визначених у частині другій статті 1167 ЦК України випадках не потрібно встановлювати вину держави як елемент суб`єктивної сторони складу цивільного правопорушення. Проте це не позбавляє позивача обов`язку обґрунтувати, а суд обов`язку встановити інші елементи такого правопорушення (не тільки наявність шкоди, але й те, що вона є наслідком саме діяння держави-відповідача).

Указом Президента України Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 розпочата антитерористична операція.

Територія проведення АТО охоплює територію України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку відповідно до вищевказаного Указу Президента України від 14 квітня 2014 року №405/2014.

Згідно із розпорядження Кабінету Міністрів України № 1275-р від 2 грудня 2015 року затверджено «Перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція», до якого включено і м. Слов`янськ і смт Донецьке Слов`янського району Донецької області, на автодорозі між якими було обстріляно автомобіль в якому перебувала позивач.

Встановлено, що ОСОБА_1 одержала поранення (ушкодження здоров`я) саме від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння 06.06.2014 року на території проведення антитерористичної операції на автодорозі Харків Ростов біля смт Донецьке Слов`янського району Донецької області внаслідок обстрілу невстановленими особами.

При цьому, за фактом обстрілу 06.06.2014 року автомобіля, в якому перебувала позивач, та отримання внаслідок цього позивачем поранень - до теперішнього часу триває досудове розслідування за ознаками злочинів, передбачених ч.ч. 1,2 ст. 438, ч. 3 ст. 258 ,ч. 3 ст. 110 КК України.

Позивач зазначила, що отримання нею тяжких тілесних ушкоджень, яке настало внаслідок обстрілу автомобіля 06.06.2014 року, призвело до кардинальної негативної зміни її життя - інвалідність, хвороби, порушення нервової системи, емоційного стану, тривожність, серйозні нервові розлади. Тілесні ушкодження суттєво обмежили її життєдіяльність, через відсутність нижньої кінцівки вона не в змозі пересуватись без милиць чи протезу, внаслідок чого почуває себе неповноцінною, втрата кінцівки є довічною та непоправною та оцінила грошовий еквівалент моральних страждань у 1000000 грн.

Звернувшись до суду із вказаним позовом, позивач ОСОБА_1 не стверджувала, що отриманні нею травми були наслідком порушення Державою Україною негативного обов`язку з гарантування права на здоров`я позивача.

У справі не встановлено, що ушкодження її здоров`я відбулося саме внаслідок дій Держави України.

Отже, ця справа не стосується права на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок ушкодження здоров`я позивача саме з боку відповідача.

Якщо позивач вважає, що вона отримала поранення внаслідок діяння Російської Федерації чи незаконних збройних формувань так званої «ДНР», то за це не може бути відповідальною Україна.

Згідно з висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, суд України має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Російська Федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на РФ як на державу, що здійснює окупацію (частини п`ята та дев`ята статті 5 Закону України Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України).

У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала її конвенційні обов`язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).

Україна залишається об`єктом збройної агресії з боку РФ, яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй (далі ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором (далі Звернення)).

Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії РФ (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIII Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» (далі Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала РФ державою-агресором (абзац шостий Звернення).

У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії РФ проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами РФ озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (7 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року) (абзац п`ятий пункту 1 Заяви).

27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії РФ розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил РФ (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).

Наслідком збройної агресії РФ проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя невід`ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви). РФ своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії РФ стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п`ятий пункту 3 Заяви).

24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії РФ проти України повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. У цей день Україна розірвала з РФ дипломатичні відносини.

02 березня 2022 року збройну агресію РФ проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від РФ негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.

16 березня 2022 року Міжнародний суд ООН у міждержавній справі України проти Росії ухвалив рішення про вжиття тимчасових заходів, згідно з яким визначив, що РФ має негайно зупинити воєнні дії, які вона розпочала на території України 24 лютого 2022 року.

14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені Збройними силами РФ та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з постановою Верховної Ради України № 2188-IX).

27 квітня 2022 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

Тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях на день ухвалення Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визнані частини території України, в межах яких збройні формування РФ та окупаційна адміністрація РФ встановили та здійснюють загальний контроль, зокрема сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей (пункт 1 частини першої статті 1 вказаного Закону від 18 січня 2018 року).

Слід зазначити, що згідно із розпорядження Кабінету Міністрів України № 1275-р від 2 грудня 2015 року затверджено «Перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція», до якого включено смт Донецьке Слов`янського району, біля якого отримала ушкодження здоров`я ОСОБА_1 06.06.2014 року.

Встановлено, що територія, на якій позивач отримала поранення, була на той час підконтрольна Україні.

Однак, позивач не довела той факт, що відповідачеві було чи мало бути відомо про загрози для її життя та життя, зокрема про факт обстрілу автомобіля, в якому перебувала позивач у якості пасажира на автодорозі Харків-Ростов, біля смт Донецьке Слов`янського району Донецької області.

Позивач не обґрунтовувала, що Держава Україна до того моменту, як отримала поранення, могла вжити, але не вжила заходи, які б усунули ризик для її життя від обстрілу з боку незаконних збройних формувань.

Також позивач не доводила, що Держава Україна знала про можливість обстрілу незаконними збройними формуваннями автомобіля в якому перебувала позивач у якості пасажира на автодорозі Харків-Ростов, біля смт Донецьке Слов`янського району Донецької області могла вжити, але не вжила заходи з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для життя матері позивача.

Отже, позивач не обґрунтувала порушення Державою Україною позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на її здоров`я.

Як загибелі людей у періоди проведення державою АТО, Операції об`єднаних сил, так і загальновідомих фактів про бойові дії, вибухи й обстріли (зокрема з боку незаконних збройних формувань), через які у зазначені періоди загинуло цивільне населення, недостатньо для того, аби покласти на Державу Україну відповідальність за смерть цих людей.

Держава відповідає за власні дії чи бездіяльність щодо гарантування права на життя за статтею 2 Конвенції. Проте порушення відповідних гарантій позивач має обґрунтувати (про обов`язок доказування див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ щодо прийнятності від 05 липня 2016 року у справі «Лісний та інші проти України і Росії» (Lisnyy And Others v. Ukraine And Russia), заява № 5355/15 та 2 інші).

Підтвердженням такого порушення не може слугувати висновок психологічного експертного дослідження, бо суб`єкт правопорушення й об`єктивна сторона останнього встановлюються на підставі фактичних даних, а не їхнього суб`єктивного сприйняття потерпілим.

Також не є підтвердженням порушення Державою Україною її обов`язків за статтею 2 Конвенції цитування у процесуальних документах позивача приписів законодавства України, зокрема чинних для неї міжнародних договорів, і практики їхнього застосування.

Припис пункту 1 частини другої статті 1167 ЦК України зокрема передбачає, що моральна шкода, завдана смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, який її завдав. Тобто у визначених в цій частині випадках не потрібно встановлювати вину держави як елемент суб`єктивної сторони складу цивільного правопорушення. Проте це не позбавляє позивача обов`язку обґрунтувати, а суд обов`язку встановити інші елементи такого правопорушення (не тільки наявність шкоди, але й те, що вона є наслідком саме діяння держави-відповідача). У цій справі суди не встановили всі елементи складу правопорушення, за вчинення якого вони притягнули Державу Україну до цивільної відповідальності.

Такі правові позиції викладені у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року справа № 635/6172/17.

Щодо посилань позивача на відсутність ефективного розслідування зазначеного злочину та встановлення винних осіб, суд зазначає наступне.

Надмірна тривалість кримінального провадження дійсно може призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю відвідування органів досудового розслідування; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; підривом репутації тощо. ЄСПЛ, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв`язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях. Так, ЄСПЛ вказав, що вирішальним питанням при оцінюванні ефективності засобу правового захисту у випадку скарги щодо тривалості провадження є те, чи може заявник подати цю скаргу до національних судів з вимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, ґарантованих статтею 6 Конвенції.

Cуд також постановив, що цей засіб вважатиметься «ефективним», якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися (§ 78 того ж рішення). Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема з урахуванням складності справи, поведінкою заявника, а також органів влади, пов`язаних зі справою.

Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано майнової чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір. На виконання рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» суб`єктами боротьби з тероризмом, у межах визначеної законодавством компетенції, вживаються активні заходи з проведення АТО, яке спрямоване на припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення України, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності та відновлення миру і правопорядку на окремих територіях Донецької та Луганської областей, які тимчасово не підконтрольні владі України. Об`єктивна необхідність і обов`язок держави реагувати на загрозу її суверенітету та незалежності, правам людини та громадянина, протидія таким загрозам на суверенній території держави викликали відповідне реагування з боку державних органів держави Україна у межах їх компетенції та покладених на них завдань. Таким чином, суб`єктами боротьби з тероризмом вживалися активні заходи з проведення АТО, що здійснюється відповідно до Закону України «Про боротьбу з тероризмом», з дотриманням вимог законодавства України. Силові дії росії проти України тривають із лютого 2014 року, наслідком такої збройної агресії стала, у тому числі, окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях, у зв`язку із чим фактично з причин незалежних від органів досудового розслідування не видається можливим завершити усю сукупність необхідних заходів та процесуальних дій в ході досудового розслідування кримінального провадження. Отже, сам факт того, що досудове розслідування у кримінальному провадженні не було завершене на час звернення позивачки із позовом до суду та ухвалення оскаржених судових рішень, не свідчить про надмірну тривалість кримінального провадження та порушення державою своїх зобов`язань, передбачених статтею 2 Конвенції.

Вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, інших актів національного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення (невиконання чи неналежне виконання) яких конвенційних обов`язків (негативного чи певного позитивного) позивач вимагає від держави відшкодування моральної шкоди, чи мало місце таке порушення, у яких діях або бездіяльності держави воно виражене і, зрештою, який розмір відшкодування є обґрунтованим відповідно до цього порушення та з огляду на практику ЄСПЛ щодо подібних ситуацій.

Отже, враховуючи, що територія, на якій позивач отримала поранення, була віднесено до території на якій здійснювалася антитерористична операція, і позивач не довела належними та допустимими доказами, що відповідачеві було, чи мало бути відомо про загрози для її здоров`я, зокрема про факт обстрілу автомобіля, в якому позивач перебувала в якості пасажира в районі автодороги Харків-Ростов, біля смт Донецьке Слов`янського району Донецької області, відповідач міг вжити, але не вжив заходи з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для здоров`я позивача, тому у задоволенні позовних вимог позивача повинно бути відмовлено.

Судові витрати слід віднести за рахунок держави.

Керуючись ст. 12, 13, 81, 141, 223, 259, 263-265 ЦПК,

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шкрамада Сергій Анатолійович, до Держави України в особі Кабінету Міністерства України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом та іншим ушкодженням здоров`я - відмовити.

На рішення суду може бути подано апеляційну скаргу до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлений 29 листопада 2023 року.

Суддя Слов`янського

міськрайонного суду

Донецької області Д.В. Воронков