справа № 197/666/23
провадження № 2/197/520/23
ШИРОКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
04 жовтня 2023 року смт Широке
Широківський районний суд Дніпропетровської області у складі:
головуючого судді: Шевченко О.В.,
за участю:
секретаря судового засідання: Слобідської Л.О.,
розглянувши в приміщенні суду цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до територіальної громади в особі Карпівської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області, третя особа Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, про визнання недійсним Державного акту на право приватної власності на землю, скасування його реєстрацію, визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за законом,
ВСТАНОВИВ:
І. Стислий виклад позицій сторін.
Позивачі 12.06.2023 звернувся до суду із зазначеною позовною заявою, просять:
-визнати виданий 26 липня 2000 року Державний акт на право приватної власності на землю серії ДП Шр № 4742 та зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за ШР № 4742 на ім`я ОСОБА_3 (далі - Акт) недійсним, скасувавши його реєстрацію;
-визнати за позивачами як спадкоємцями за законом першої черги після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 (далі -спадкодавець) право власності на земельну ділянку площею 7,078 га у межах згідно з планом, яка розташована на території Новомалинівської (колишня назва «Червоненської») сільської ради Карпівської ОТГ та призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 1225886600:16:001:0347, в рівних долях.
Вобґрунтуванні позову зазначають, щоАкт містить виправлення, тому нотаріусом позивачам відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину.
ІІ. Заяви та клопотання сторін, процесуальні дії у справі.
Ухвалою від 19.07.2023 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, розгляд справи проводиться у порядку загального позовного провадження з підготовчим засіданням.
Ухвалою від 25.09.2023 справу призначено до судового розгляду.
Позивачі, повідомлені у встановленому законом порядку про дату, час та місце судового засідання, у судове засідання позивачі не з`явилися, до суду надійшли заяви позивачів про розгляд справи за їх відсутності, позовні вимоги підтримують в повному обсязі.
Відповідач, належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, у судове засідання свого представника не направив.
Третя особа, належним чином повідомлена про дату, час і місце судового засідання, у судове засідання свого представника не направила.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п. 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 цієї Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).
Враховуючи, що сторони, представники сторін і третьої особи не прибули в судове засідання, тому суд вважає можливим здійснювати судовий розгляд без здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, відповідно до вимог ч. 2 ст. 247 ЦПК України.
ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.
Згідно зі свідоцтвами про народження серії НОМЕР_1 від 14.11.2018 та серії
НОМЕР_2 від 29.01.1996, матір`ю позивачів є спадкодавець.
Відповідно свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 від 09.11.2019 спадкодавець, ІНФОРМАЦІЯ_2 , померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .
В Акті зазначено, що його видано на ім`я « ОСОБА_3 », по батькові виправлене в 2000 році на « ОСОБА_4 ».
На день смерті позивачі проживали зі спадкодавцем, що підтверджується довідкою від 11.10.2019.
Земельна ділянказ кадастровимномером 1225886600:16:001:0347,площею 7,078га, належить на праві власності спадкодавцю, що підтверджується витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 21.02.2023.
Факт прийняття спадщини позивачами після смерті спадкодавця також підтверджується свідоцтвами про право на спадщину за законом і договором про поділ спадкового майна.
Згідно з постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 09.11.2020, позивачам відмовлено у вчиненні нотаріальної дії видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 7,078 га, передану для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Червоненської сільської ради Широківського району Дніпропетровської області після смерті ОСОБА_3 у зв`язку з помилкою та виправленнями в Акті.
ІV. Мотиви з яких виходить суд та застосовані норми права, оцінка суду.
Відповідно до ст. 17 Закону України від 23.02.2006 N 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського Суду з прав людини як джерело прав.
Приписами ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бочаров проти України» (остаточне рішення від 17 червня 2011 року) суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних не спростованих презумпцій щодо фактів.
Згідно зі ч. ч. 1-3 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Згідно зі ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Ст. 152 Земельного кодексу України визначає, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:
а) визнання прав;
б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;
в) визнання угоди недійсною;
г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;
г) відшкодування заподіяних збитків;
д) застосування інших, передбачених законом, способів.
Відповідно до ст.19 Конституції України, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Оскільки оскаржувані рішення прийнято з порушенням закону, вони є незаконними і підлягають скасуванню.
Згідно зі ст.59 ч.10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», акти органів місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
Відповідно до ст.21 ЦК України, суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
У відповідності до ст.ст.3, 15 ЦК України кожна особа, має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних свобод і інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних чи трудових відносин.
Згідно ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема: визнання правочину недійсним, відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення органу місцевого самоврядування.
Державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, що пов`язані з правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватись як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. До того ж, видача державного акта на право власності на земельну ділянку без визначеної законом (ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України (ЗК)) підстави є неправомірною, а державний акт, виданий з порушеннями вимог статей 116, 118 ЗК України, недійсним.
Це підтверджено рішеннями Верховного Суду України, прийнятими за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 237 КАС України. А саме, постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 лютого 2013 р. у справі № 6-169цс12, в якій Верховний Суд послався на норму статті 155 Земельного кодексу України (ЗКУ), згідно з якою, у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.
Виходячи зі змісту статей 13, 14, 41, 55 Конституції України, якими гарантовано державний захист майнових прав громадян і не обмежено можливість такого захисту прав землекористувачів, набутих свого часу відповідно до чинного на той час законодавства, сама по собі відсутність у особи документа, що посвідчує право на земельну ділянку, не може бути підставою для відмови їй у судовому захисті таких прав.
Про такий підхід до вирішення зазначених питань йдеться й у Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005 у справі №1-17/2005 щодо відповідності Конституції України положень ст.92, п.6 розділу X "Перехідні положення Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками), в якому, зокрема, підкреслено, що громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.
Згідно з п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 року №7 (зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року №2), відповідно до яких судам підсудні справи за заявами, зокрема, щодо визнання недійсними державних актів про право власності на земельні ділянки.
Відповідно до п. 2.14 Наказу Державного комітету України по земельним ресурсам №43 від 04.05.1999 року «Про затвердження Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі» державний акт на право приватної власності на земельну ділянку підписується органом, який прийняв рішення про передачу земельної ділянки у власність, та відповідним державним органом земельних ресурсів.
Відповідно до п.2.9 наказу Держкомзему України №43 від 04.05.1999 року „Про затвердження Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею та договорів оренди землі" заповнення державних актів на право власності на земельну ділянку здійснюється державною мовою, чітко і розбірливо, виправлення не допускаються.
Згідно положень п. 4.1 наказу Держкомзему України №325 від 22.06.2009 року «Про затвердження Інструкції про заповнення бланків державних актів на право власності на земельну ділянку і на право постійного користування земельною ділянкою», виправлення орфографічних або технічних помилок у бланку та державному акті не допускається.
Державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.
Виправити вказані помилки у позасудовому порядку у позивачів немає можливості з огляду на те, що відділи Держземагенства (Держгеокадастру) вже втратили свої повноваження щодо видачі, посвідчення, та виправлення помилок у державних актах.
Так, Законом України «Про державний земельний кадастр» припинено посвідчення прав на землю шляхом видачі державних актів, раніше видані правовстановлюючі документи на землю залишаються чинними, а відповідно до наказу Держкомзему України №325 від 22.06.2009 року, який діяв до 01.01.2013 року виправлення в державному акті не допускаються.
З 1 січня 2013 року у зв`язку з набранням чинностіЗакону України«Про Державнийземельний кадастр» державні акти на право власності чи право постійного користування земельною ділянкоюне видаються.
Виправлення орфографічних помилок відбувалось до 2013 року шляхом видачі нових державних актів замість тих, що містять помилки. Проте, з 2013 року державні акти не видаються, а, отже, отримати новий акт замість того в якому міститься описка, неможливо.
Таким чином, Позивач не може належним чином розпоряджатися належною їй земельною ділянкою, чим порушується її право власності, передбачене ст. 328 ЦК України.
Згідно ч. 1 ст. 155Земельного кодексу України, у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.
Відповідно до ч. 2 ст. 26Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
Ст.14 Конституції України передбачає, що право власності громадян на землю гарантується Конституцією і це право набувається і реалізується громадянами виключно відповідно до закону.
Згідно ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути - визнання права.
Ст.1220ЦК України встановлює, щоспадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
Згідно ч. 1ст. 1221 ЦК Українимісцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.
Напідставі ч. 1ст. 328 ЦК Україниправо власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Відповідно до ч. 1ст. 1216 ЦК Україниспадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Увідповідності дост. 1218 ЦК Українидо складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідност. 1217 ЦК Україниспадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно з ч. 1 ст. 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
Відповідно до ч. 2 ст. 1223 ЦК України у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
Згідно з ч. 1 ст. 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.
Частиною 1 статті 1261 ЦК України встановлено, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Статтею 1270 ЦК України встановлено, що для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Якщо виникнення у особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття.
Згідно з ч. 1 ст. 1273 ЦК України спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
Відповідно до ч. 2 ст. 1275 ЦК України якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за законом з тієї черги, яка має право на спадкування, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за законом тієї ж черги і розподіляється між ними порівну.
Згідно зі ч. 1,3 ст. 1296, ч. 1 ст. 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину. Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, зобов`язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно.
Відповідно дост.67Закону України«Про нотаріат»свідоцтво проправо наспадщину видаєтьсяза письмовоюзаявою спадкоємців,які прийнялиспадщину впорядку,встановленому цивільнимзаконодавством,на ім`явсіх спадкоємцівабо заїх бажаннямкожному зних окремо.Свідоцтво проправо наспадщину видаєтьсяпісля закінченняшести місяцівз днявідкриття спадщини,а увипадках,передбачених частиноюдругою статті1270і статтею1276Цивільного кодексуУкраїни,-не ранішезазначених уцих статтяхстроків.Видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, строком не обмежена.
Згідно зі ст. 68 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або в сільських населених пунктах посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, при видачі свідоцтва про право на спадщину за законом перевіряє факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства за законом осіб, які подали заяву про видачу свідоцтва, та склад спадкового майна.
Відповідно до ст. 346 ЦК України однією з підстав припинення права власності є смерть власника.
Відповідно долиста Міністерстваюстиції України№ 19-32/319від 21.02.2005у разі смерті власника нерухомого майна, первинна реєстрація права власності на яке не була проведена і правовстановлювальний документ відсутній, питання визначення належності цього майна попередньому власнику та наступного його власника (спадкоємця) повинно вирішуватися у судовому порядку.
Таким чином, у разі відсутності державної реєстрації права власності на нерухоме майно, створене та оформлене в передбаченому законом порядку до набрання чинності Законом України від 01.07.2004 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», спадкоємці, які прийняли спадщину, мають право на оформлення спадкових прав.
Згідно з п. 6 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» суди повинні мати на увазі, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (ч. 5 ст. 1268 ЦК), проте право власності на нерухоме майно у разі прийняття спадщини виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації речового права на нерухоме майно (ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Разом із тим суди повинні розмежовувати право на спадщину як майнове право (об`єкт спадкування) та виникнення права власності на спадкове майно як на об`єкт нерухомого майна.
Спадкоємець має право звернутися із заявою про державну реєстрацію переходу права власності до органу, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, після прийняття спадщини в порядку, передбаченому законом. Якщо право власності спадкодавця не було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, правовстановлюючими є документи, що підтверджують підставу для переходу права власності в порядку правонаступництва, а також документи спадкодавця, що підтверджують виникнення у нього права власності на нерухоме майно (ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Згідно з пп. 4.12, 4.16, 4.19 п. 4, глави 10 розділу ІІ «Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012, видача свідоцтва про право на спадщину на майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації, проводиться нотаріусом після подання документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно. Свідоцтво про право на спадщину видається за наявності у спадковій справі всіх необхідних документів. Якщо до складу спадкового майна входить нерухоме майно, нотаріус отримує інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно шляхом безпосереднього доступу до нього. За відсутності у спадкоємця необхідних для видачі свідоцтва про право на спадщину документів нотаріус роз`яснює йому процедуру вирішення зазначеного питання в судовому порядку.
Оскільки внести зміни до Акту про дані щодо по батькові власника неможливо, а без державної реєстрації неможливе подальше використання земельної ділянки позивачами за призначенням, чим порушується їх право власності, тому Акт підлягає визнанню недійсним в судовому порядку зі скасуванням його реєстрації та визнанням права власності на земельну ділянку за позивачами в рівних долях.
V. Розподіл судових витрат між сторонами.
Позивачами заявлено дві позовні вимоги майнового та немайнового характеру.
Згідно зі ст. 176 ЦПК України ціна позову визначається у позовах про визнання права власності на майно або його витребування вартістю майна.
Ціна позовної вимоги майнового характеру 71878, 40 грн.
Відповідно дост.4 Закону України «Про судовий збір»ставка судовогозбору встановлюєтьсяз позовноїзаяви немайновогохарактеру,яка подана фізичною особою, у розмірі 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (встановленогозаконом на1січня календарногороку,в якомувідповідна заяваабо скаргаподається досуду);ставка судовогозбору встановлюєтьсяз позовноїзаяви майновогохарактеру,яка подана фізичною особою, у розмірі 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до ст. 7 Закону України «Про державний бюджет України на 2023 рік» від 03.11.2022 прожитковий мінімум для працездатних осіб (з розрахунку на одну особу) становить 2684 грн з 01.01.2023.
Отже, судовий збір має складати 3220,80 грн (1073,60 грн + 1073,00 грн + 536,80 грн + 536,80 ).
Позивачі сплатили судовий збір у розмірі 3220,80 грн, який просили їм не відшкодовувати.
Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України»).
Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 328, 392, 1217, 1233, ЦК України, ст. ст. 17, 23 Земельного кодексу України № 561-XII від 18.12.1990, ст. ст. 81, 247, 263, 265, 354, 355 ЦПК України, суд
УХВАЛИВ:
Позов задовольнити.
Визнати Державний акт на право приватної власності на землю, виданий 26 липня 2000 року, серії ДП Шр № 4742 та зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за ШР № 4742 на ім`я ОСОБА_3 , недійсним, скасувавши його реєстрацію.
Визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як спадкоємцями за законом, після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 право власності на земельну ділянку, площею 7,078 га, у межах, згідно з планом, яка розташована на території Новомалинівської (попередня назва «Червоненської») сільської ради Карпівської ОТГ та призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 1225886600:16:001:0347, в рівних долях.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Учасники справи:
Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який проживає за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_4 .
Позивач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , який проживає за адресою: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_5 .
Відповідач Карпівська сільська рада Криворізького району Дніпропетровської області, місцезнаходження: Дніпропетровська область, Криворізький район, с. Карпівка, вул. Центральна, буд. 97-А, ідентифікаційний код: 04339712.
Третя особа Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, місцезнаходження: Дніпропетровська область, м. Дніпро, вул. Філософська, буд. 39-А ідентифікаційний код: 39835428.
СУДДЯ О.В.ШЕВЧЕНКО
Суд | Широківський районний суд Дніпропетровської області |
Дата ухвалення рішення | 04.10.2023 |
Оприлюднено | 21.12.2023 |
Номер документу | 115763713 |
Судочинство | Цивільне |
Категорія | Справи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них: визнання права власності на земельну ділянку |
Цивільне
Широківський районний суд Дніпропетровської області
Шевченко О. В.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні