Постанова

від 14.12.2023 по справі 541/2755/22

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 541/2755/22 Номер провадження 22-ц/814/4032/23Головуючий у 1-й інстанції Городівський О.А. Доповідач ап. інст. Одринська Т. В.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2023 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді Одринської Т.В.,

суддів : Панченка О.О., Пікуля В.П.

за участю секретаря : Сальної Н.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтава цивільну справу за позовом Державного підприємства «Миргородське лісове господарство» (правонаступник Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням

за апеляційноюскаргою Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України»

на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 01 червня 2023 року та надодаткове рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 14 червня 2023 року, -

ВСТАНОВИВ:

В листопаді 2022року 02 листопада 2022 року представник ДП «Миргородського лісового господарства» звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив визнати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , такими, що втратили право користування належним позивачу житловим приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Позов мотивовано тим, що ДП «Миргородського лісового господарства» на праві господарського відання належить багатоквартирний (три квартири) житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . У квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані проживаючими ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Реєстрація місця проживання відповідачів у вказаному житлі пов`язана з їх трудовою діяльністю у ДП «Миргородське лісове господарство», зокрема, ОСОБА_2 перебував на посаді лісоруба 6 розряду Комишнянського лісництва та звільнений з роботи 01.09.2016 року за власним бажанням, а ОСОБА_1 перебувала на посаді птахівниці Комишнянського лісництва та звільнена 09.11.2016 року у зв`язку зі скороченням чисельності працівників.

З інформації, наданої виконавчим комітетом Комишнянської селищної ради, відповідні особи фактично не проживають у вказаному житлі. Енергоспоживання за відповідним житлом не здійснюється, протягом періоду з 01.01.2021 по 01.08.2022 року. На думку позивача, відповідне свідчить про факт тривалого непроживання відповідачів. Із заявою про продовження збереження житла відповідачі до наймодавця не зверталися. Тривале невикористання спірного житлового приміщення порушує права позивача, так як погіршує стан житлового приміщення.

Посилаючись на вимоги ст. 71, 72 ЖК УРСР, ст. 319 ЦК України, просив визнати відповідачів такими, що втратили проживання у спірному житлі.

Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 01 червня 2023 року в задоволенні позову відмовлено.

Додатковим рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 14 червня 2023 року клопотання представника відповідачів адвоката Педорича Віталія Івановича про ухвалення додаткового рішеннязадоволено частково.

Стягнуто з Державного спеціалізованого господарства підприємства «Ліси України» на користь ОСОБА_1 судові витрати, що складаються з витрат на правову допомогу в розмірі 3750,00 (три тисячі сімсот п`ятдесят гривень).

Стягнуто з Державного спеціалізованого господарства підприємства «Ліси України» на користь ОСОБА_2 судові витрати, що складаються з витрат на правову допомогу в розмірі 3750,00 (три тисячі сімсот п`ятдесят гривень).

В решті вимог відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що тимчасова відсутність наймачів зумовлена умовами роботи, а не втратою ними інтересу до житлового приміщення. Відповідачами надані достатні докази того, що вони підтримують зв`язок зі спірним житлом,ставлячись до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання.

Ухвалюючи додаткове рішення про стягнення на користь відповідачів судових витрат понесених останніми на правничу допомогу, суд врахував подані стороною позивача заперечення та надав оцінку поданим позивачами доказам.

Вказані судові рішення в апеляційному порядку оскаржив позивач, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просив рішення скасувати, ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, вирішуючи спірні правовідносини, застосував п. 2 4.3 ст. 71 Житлового кодексу України, який передбачає збереження житла за тимчасово відсутніми наймачами понад шість місяців, у зв?язку тимчасовим виїздом з постійного місця проживання за умовами і характером роботи. Однак, всі допитані в судовому засіданні свідки, зокрема і ті, що викликані за клопотанням представника відповідачів, повідомили суду, що відповідачі виїхали із спірного житла не у зв?язку із працевлаштуванням у м. Києві, а у зв?язку зі звільненням з попереднього місця роботи в ДІ «Миргородське лісове господарство», тобто, ще у2016році.

Згідно пояснень свідків ОСОБА_1 та ОСОБА_2 після звільнення з ДП «Миргородське лісове господарство» виїхали на постійне проживання у м. Миргород. Допитані свідки повідомили суду, що відповідачі навідуються до спірного житла час від часу, косять траву і т.і., однак жодного разу не поверталися до даного помешкання проживати. Це свідчить, що відповідачі відносяться до спірного житла не як до постійного місця проживання, а як до дачного будинку, місця відпочинку на вихідних, оскільки не використовують спірну квартиру як житло з 2016 року.

Крім того, позивач вважає що у разі скасування оскаржуваного рішення необхідно скасувати і додаткове рішення.

Представник відповідачів подав відзив на апеляційну скаргу, вважає рішення суду законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Апеляційний суд, заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, приходить до наступного висновку.

Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_2 з 1998 року по вересень 2016 року перебував у трудових відносинах з ДП «Миргородське лісове господарство», а ОСОБА_1 , перебувала у трудових відносинах з вказаним підприємством з серпня 2003 рік по листопад 2016 рік.

З 1998 року відповідачі зареєстровані у квартирі АДРЕСА_3 .

Житловий будинок належить позивачу на праві господарського відання.

Встановлено, що відповідачі більше десяти років перебували у трудових відносинах з ДП «Миргородське лісове господарство».

Судом встановлено, що відповідачі визнають, що з січня 2021 року вини тимчасово не проживають у спірному приміщенні, так як ОСОБА_2 з червня 2020 року працевлаштований в ТОВ «ТД «КИЇВХЛІБ», а ОСОБА_1 з червня 2021 року перебуває у трудових відносинах з ТОВ «МАСТЕРКАП».

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі не проживають у спірній квартирі у зв`язку з працевлаштуванням у іншому місці, проте інтерес до житла останні не втратили.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

За загальними правилами статей15,16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першоюстатті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 4ст. 9 ЖК Україниніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

За змістомст. 124 ЖК Україниробітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Частиною 1ст. 125 цього Кодексувизначено, що без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених устатті 124 цього Кодексу, не може бути виселено осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.

За змістомстатті 47 Конституції Україникожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини 4статті 9 ЖК Української РСР, ніхто не може бут виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим примушенням інакше, як з підстав і порядку передбачених законом.

Особливим інститутом житлового права є збереження житла за тимчасово відсутніми. Порядок збереження житла за тимчасово відсутніми членами сім`ї наймача житла державного, комунального житлового фонду визначеностаттею 71 ЖК Української РСР, а їхні права та обов`язки -статтею 78 ЖК Української РСР, які встановлюють випадки збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадинами.

Відповідно достатті 71 ЖК Української РСРза тимчасової відсутності наймача або членів сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк, за заявою відсутнього, може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору судом. Тимчасова відсутність особи може бути безперервною, але не повинна перевищувати шести місяців.

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. Тимчасова відсутність наймача, членів його сім`ї не потребує згоди інших членів сім`ї. Не має значення і причина відсутності, якщо остання не перевищила шість місяців.

Згідно зістаттею 72 ЖК Української РСР, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція), ратифікованої Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997, закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Це право охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У §§ 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зав`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житлає найбільш крайньою формою втручання управо на повагу до житла(див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, § 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, § 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, § 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, § 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, § 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, § 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», § 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, § 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, § 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, §. 110).

Під час розгляду справи було встановлено, що відповідачі більше десяти років працювали у ДП «ДП «Миргородське лісове господарство», та були зареєстровані з 1998 року у спірному житлі. Іншим житлом вони не забезпечені.

Тимчасова відсутність відповідачів у належному позивачу житловому приміщенні, спричинена працевлаштуванням останніх у іншому місці.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що відповідачі не втратили інтерес до спірної квартири, так як здійснюють квартплату на рахунок позивача, у житлі знаходяться їхні речі, меблі та побутова техніка. Крім того, за твердженнями свідків, відповідачі періодично приїздлять та здійснюють утримання прибудинкової території прибирання снігу, косіння трави (а.с. 75-82).

Доводи позивача, що відповідачі використовують приміщення не для проживання, а для відпочинку як дачу, не можуть бути підставою для виселення останніх, оскільки така поведінка вказує, що інтерес до спірного житла відповідачі не втратили.

Таким чином, зважаючи на те, що відповідачі не забезпечені іншим житлом, інтерес до спірного майна вони не втратили, визнання їх такими, що втратили право на користування спірним житлом, свідчитиме про непропорційне втручання у їх право на житло.

Враховуючи викладене, висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову є законним та обґрунтованим, оскільки позбавлення відповідачів житла буде неспіврозмірним втручанням в їх особисте життя і невідповідатиме переслідуваній легітимній меті та суспільній необхідності.

Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За викладених вище підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення районного суду залишенню без змін.

Оскільки в задоволенні апеляційної скарги необхідно відмовити, судові витрати, пов?язані з розглядом справи в суді апеляційної інстанції компенсації не підлягають.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375,381-384ЦПК України, суд -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» - залишити без задоволення.

Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 01 червня 2023 року та додаткове рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 14 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

У разі проголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 19.12.2023.

Головуючий суддя : Т.В. Одринська

Судді: О.О. Панченко

В.П. Пікуль