Рішення

від 20.12.2023 по справі 910/13625/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

20.12.2023Справа № 910/13625/23Суддя Господарського суду міста Києва Спичак О.М., за участю секретаря судового засідання Тарасюк І.М., розглянувши матеріали справи

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «АТП-0810»

до Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною

про стягнення 957479,46 грн.

Представники сторін:

від позивача: Ступак Т.О.;

від відповідача: не з`явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

28.08.2023 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «АТП-0810» з вимогами до Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною про стягнення 957479,46 грн, з яких 627102,00 грн основного боргу, 39419,67 грн пені, 10871,21 грн 3% річних та 280086,58 грн інфляційних втрат.

Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує на те, що відповідач в порушення умов укладеного між сторонами Договору відповідального зберігання №03/02/2020 від 03.02.2020 не здійснив оплату за надані позивачем у період з лютого 2020 року по квітень 2021 року послуги відповідального зберігання, у зв`язку з чим у відповідача виникла заборгованість у розмірі 627102,00 грн. Крім того, позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача 39419,67 грн пені, 10871,21 грн 3% річних та 280086,58 грн інфляційних втрат.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.09.2023 відкрито провадження у справі №910/13625/23, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 04.10.2023, встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.

У підготовчому засіданні 04.10.2023 судом було постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про відкладення підготовчого засідання на 25.10.2023.

16.10.2023 відповідачем подано клопотання про об`єднання в одне провадження справ №910/13625/23 та №910/14241/23.

19.10.2023 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач зауважив, що Договір відповідального зберігання №03/02/2020 від 03.02.2020 укладений в порушення заборони, встановленої ч. 7 ст. 2 Закону України «Про публічні закупівлі», та є недійсним.

Також, відповідачем було подано зустрічну позовну заяву про визнання недійсним Договору відповідального зберігання №03/02/2020 від 03.02.2020.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.10.2023 зустрічну позовну заяву Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною у справі №910/13625/23 повернуто без розгляду.

У підготовчому засіданні 25.10.2023 судом було відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про об`єднання в одне провадження справ №910/13625/23 та №910/14241/23, постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про продовження строку підготовчого провадження на 30 днів та про відкладення підготовчого засідання на 15.11.2023.

25.10.2023 від позивача надійшла відповідь на відзив, яку суд долучив до матеріалів справи.

У підготовчому засіданні 15.11.2023 судом було постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про відкладення підготовчого засідання на 29.11.2023.

29.11.2023 позивачем подані додаткові письмові пояснення, які суд долучив до матеріалів справи.

У підготовчому засіданні 29.11.2023 судом було постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 13.12.2023.

У судовому засіданні 13.12.2023 судом було постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про відкладення судового засідання на 20.12.2023.

18.12.2023 позивачем подано заяву про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу адвоката у розмірі 10000,00 грн.

Представник позивача у судовому засіданні 20.12.2023 надав усні пояснення по справі, позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Представник відповідача у судове засідання 20.12.2023 не з`явився, про призначене судове засідання був повідомлений належним чином за адресою, яка вказана у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (02090, м. Київ, вул. Лобачевського, буд. 23-В).

У судовому засіданні 20.12.2023 судом було закінчено розгляд справи по суті та оголошено вступну і резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

03.02.2020 між Державним підприємством з питань поводження з відходами як вторинною сировиною (поклажодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «АТП-0810» (зберігач) укладено Договір відповідального зберігання №03/02/2020, відповідно до умов якого поклажодавець передає, а зберігач приймає на строкове платне зберігання майно та зобов`язується його повернути в порядку та за умов, визначених цим договором.

Майно, яке передається поклажодавцем зберігачеві на строкове платне зберігання встановлюється в додатках до даного договору (п. 1.3 Договору відповідального зберігання №03/02/2020 від 03.02.2020).

Відповідно до п. 1.4 Договору відповідального зберігання №03/02/2020 від 03.02.2020 факт приймання-передачі майна сторони оформлюють актом прийому-передачі майна.

Відповідно до п. 2.1 Договору відповідального зберігання №03/02/2020 від 03.02.2020 загальна вартість договору становить загальну вартість наданих зберігачем послуг по зберіганню майна поклажодавця відповідно до умов даного договору та додатків до нього.

У Додатку №1 до Договору відповідального зберігання №03/02/2020 від 03.02.2020 сторони визначили перелік майна, яке передається на зберігання, погодили, що майно зберігається за адресою: м. Київ, вул. Вакуленчука, буд. 4; вартість послуг з зберігання становить 42000,00 грн за 1 місяць надання послуг.

Звертаючись з даним позовом до суду, позивач вказує на те, що відповідач в порушення умов укладеного між сторонами Договору відповідального зберігання №03/02/2020 від 03.02.2020 не здійснив оплату за надані позивачем у період з лютого 2020 року по квітень 2021 року послуги відповідального зберігання, у зв`язку з чим у відповідача виникла заборгованість у розмірі 627102,00 грн. Крім того, позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача 39419,67 грн пені, 10871,21 грн 3% річних та 280086,58 грн інфляційних втрат.

Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач зауважив, що Договір відповідального зберігання №03/02/2020 від 03.02.2020 укладений в порушення заборони, встановленої ч. 7 ст. 2 Закону України «Про публічні закупівлі», та є недійсним.

Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Згідно зі ст. 938 Цивільного кодексу України зберігач зобов`язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов`язаний зберігати річ до пред`явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред`явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.

Судом встановлено, що за актом приймання-передачі майна від 03.02.2020 Державне підприємство з питань поводження з відходами як вторинною сировиною передало Товариству з обмеженою відповідальністю «АТП-0810» на зберігання майно, перелік якого наведений в акті.

Як вбачається з матеріалі справи, позивач вказує на те, що він надавав відповідачу послуги із зберігання у період з лютого 2020 року по квітень 2021 року (спірний період).

Згідно з п. 1.5 Договору відповідального зберігання №03/02/2020 від 03.02.2020 строк зберігання відповідає строку дії даного договору.

Відповідно до п. 4.1 Договору відповідального зберігання №03/02/2020 від 03.02.2020 даний договір набирає чинності з 03.02.2020 та діє до 31.12.2020 включно.

Строк зберігання майна відповідає строку дії договору, визначеному у п. 4.1 договору (п. 4.2 Договору відповідального зберігання №03/02/2020 від 03.02.2020).

Згідно з п. 4.3 Договору відповідального зберігання №03/02/2020 від 03.02.2020 якщо за 30 календарних днів до закінчення строку дії даного договору жодна із сторін не повідомить іншу сторону про небажання продовжувати строк дії даного договору, то такий договір вважається автоматично продовжений на 1 календарний рік на тих самих умовах.

Так як матеріали справи не містять доказів повідомлення будь-якою стороною договору про небажання продовжувати строк його дії, суд дійшов висновку, що строк дії договору було продовжено відповідно до п. 4.3 договору.

Відповідно до п. 2.5 Договору відповідального зберігання №03/02/2020 від 03.02.2020 факт надання послуг сторони фіксують у Акті надання послуг.

Судом встановлено, що за період з лютого 2020 року по квітень 2021 року позивач надав відповідачу послуги на загальну суму 627102,00 грн, що підтверджується підписаними сторонами актами надання послуг, зокрема Актом №40 від 29.02.2020 на суму 39102,00 грн, Актом №49 від 31.03.2020 на суму 42000,00 грн, Актом №75 від 30.04.2020 на суму 42000,00 грн, Актом №96 від 31.05.2020 на суму 42000,00 грн, Актом №115 від 30.06.2020 на суму 42000,00 грн, Актом №133 від 31.07.2020 на суму 42000,00 грн, Актом №137 від 31.08.2020 на суму 42000,00 грн, Актом №171 від 30.09.2020 на суму 42000,00 грн, Актом №189 від 31.10.2020 на суму 42000,00 грн, Актом №217 від 30.11.2020 на суму 42000,00 грн, Актом №244 від 31.12.2020 на суму 42000,00 грн, Актом №16 від 31.01.2021 на суму 42000,00 грн, Актом №47 від 28.02.2021 на суму 42000,00 грн, Актом №49 від 31.03.2021 на суму 42000,00 грн та Актом №73 від 30.04.2021 на суму 42000,00 грн.

Суд зазначає, що розмір місячної вартості надання послуг погоджений сторонами в Додатку №1 до договору.

При цьому, судом враховано, що Додатком №3 від 30.04.2020 до Договору відповідального зберігання №03/02/2020 від 03.02.2020 сторони погодили, що загальна вартість послуг за зберігання майна становить 1,20 грн за 1 місяць надання послуг.

У п. 3 вказаного додатку зазначено, що він вступає в силу з 01.05.2021 року, з огляду на що місячна вартість надання послуг із зберігання за спірний період становить 42000,00 грн.

Згідно з ч.1 ст.530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно з п. 2.3 Договору відповідального зберігання №03/02/2020 від 03.02.2020 поклажодавець здійснює оплату в безготівковому порядку на розрахунковий рахунок зберігача протягом 5-ти робочих днів з моменту отримання рахунку, але не пізніше останнього дня звітного місяця.

Таким чином, відповідач у будь-якому випадку повинен був оплачувати отримані послуги із зберігання не пізніше останнього дня звітного місяця.

Доказів сплати грошових коштів у загальному розмірі 627102,00 грн станом на дату розгляду справи у суді відповідачем суду не надано.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Зазначене також кореспондується з положеннями статей 525, 526 Цивільного кодексу України.

Стаття 629 Цивільного кодексу України передбачає, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Наявність та розмір заборгованості Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною за Договором відповідального зберігання №03/02/2020 від 03.02.2020 у сумі 627102,00 грн (за період з лютого 2020 року по квітень 2021 року) підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами та відповідачем не були спростовані, у зв`язку з чим позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «АТП-0810» в частині стягнення з Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною суми основного боргу у розмірі 627102,00 грн підлягають задоволенню у повному обсязі.

Що стосується заперечень відповідача про недійсність Договору відповідального зберігання №03/02/2020 від 03.02.2020, суд зазначає наступне.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 Цивільного кодексу України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 Цивільного кодексу України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 Цивільного кодексу України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює, встановлює, припиняє, зумовлює переходу чи набуття) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Так як обставини, на які посилається відповідач у відзиві, вказують на оспорюваність Договору відповідального зберігання №03/02/2020 від 03.02.2020, а не на його нікчемність, а матеріали справи не містять доказів визнання недійсним в судовому порядку вказаного договору або наявності судового спору про визнання договору недійсним, суд, враховуючи презумпцію правомірності правочину відхиляє доводи відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву.

При цьому, ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.10.2023 зустрічну позовну заяву Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною у справі №910/13625/23 повернуто без розгляду.

Також, позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача пеню у розмірі 39419,67 грн.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання (частина 1 статті 230 Господарському кодексі України).

У відповідності до норм частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Відповідно до ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання зобов`язання.

Згідно з статтею 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Стаття 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» передбачає, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Відповідно до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Відповідно до п. 6.4 Договору відповідального зберігання №03/02/2020 від 03.02.2020 у разі прострочення строків оплати послуг поклажодавець зобов`язується сплатити пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення оплати послуг.

Суд зазначає, що розмір пені за порушення грошових зобов`язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов`язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі №904/4156/18.

Як вбачається з п. 6.4 Договору відповідального зберігання №03/02/2020 від 03.02.2020, він не містить умов про базу нарахування пені - тобто, не вказано, що пеня нараховується від суми невиконаного зобов`язання.

За таких обставин, суд дійшов висновку відмовити у позові Товариства з обмеженою відповідальністю «АТП-0810» в частині стягнення з Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною пені у розмірі 39419,67 грн.

Також, позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 10871,21 грн та інфляційні втрати у розмірі 280086,58 грн.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові.

У разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання у нього в силу закону (частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України) виникає обов`язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов`язанням унаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати.

Кредитору, у свою чергу, згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України належить право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат за період прострочення в оплаті основного боргу.

Цивільним кодексом України, як основним актом цивільного законодавства, не передбачено механізму здійснення розрахунку інфляційних втрат кредитора у зв`язку із простроченням боржника у виконанні грошового зобов`язання.

Водночас, частиною першою статті 8 Цивільного кодексу України визначено, що якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Частиною п`ятою статті 4 Цивільного кодексу України передбачено, що інші органи державної влади України у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини.

Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» визначено індексацію грошових доходів населення як встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодувати подорожчання споживчих товарів і послуг (стаття 1 Закону). Статтею 2 цього Закону передбачено як об`єкти індексації грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України, що не мають разового характеру, перелік яких визначено у частині першій цієї статті; водночас, частиною другою статті 2 цього Закону законодавець передбачив право Кабінету Міністрів України встановлювати інші об`єкти індексації, поряд з тими, що зазначені у частині першій цієї статті.

З метою реалізації Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» Кабінет Міністрів України постановою №1078 від 17.07.2003 затвердив Порядок проведення індексації грошових доходів населення (далі - Порядок), пунктом 1 якого передбачено, що цей Порядок визначає правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення. Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків (пункти 1-1, 4 Порядку).

Отже, при розрахунку інфляційних втрат у зв`язку із простроченням боржником виконання грошового зобов`язання до цивільних відносин, за аналогією закону, підлягають застосуванню норми Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та приписи Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1078 від 17.07.2003, та Методика розрахунку базового індексу споживчих цін, затверджена наказом Державного комітету статистики України №265 від 27.07.2007.

Порядок індексації грошових коштів для цілей застосування статті 625 Цивільного кодексу України визначається із застосуванням індексу споживчих цін (індексу інфляції) за офіційними даними Державного комітету статистики України у відповідний місяць прострочення боржника, як результат множення грошового доходу на величину приросту споживчих цін за певний період, поділену на 100 відсотків (абзац п`ятий пункту 4 постанови КМУ №1078).

Статтею 625 Цивільного кодексу України визначено право особи отримати компенсацію інфляційних збитків за весь період прострочення. Якщо індекс інфляції в окремі періоди є меншим за одиницю та має при цьому економічну характеристику - «дефляція», то це не змінює його правової природи і не може мати наслідком пропуску такого місяця, оскільки протилежне зруйнує послідовність математичного ланцюга розрахунків, визначену Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою КМУ №1078 від 17.07.2003.

Об`єднаною палатою Верховного Суду у постанові від 20.11.2020 у справі №910/13071/19 роз`яснено, що сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.

Отже, якщо період прострочення виконання грошового зобов`язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.

Методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов`язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме:

- час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу;

- час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується.

Перевіривши розрахунки 3% річних та інфляційних втрат, суд дійшов висновку щодо їх обґрунтованості, у зв`язку з чим позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «АТП-0810» в частині стягнення з Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною 3% річних у розмірі 10871,21 грн та інфляційних втрат у розмірі 280086,58 грн підлягають задоволенню у повному обсязі.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За змістом статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону).

Разом із тим, згідно зі статтею 15 Господарського процесуального кодексу України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (стаття 16 Господарського процесуального кодексу України).

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:

1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 Господарського процесуального кодексу України);

2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 Господарського процесуального кодексу України): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу.

3) розподіл судових витрат (стаття 129 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно зі статтею 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до частин 1, 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Разом із тим, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України).

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 3 статті 126 цього Кодексу).

Водночас за змістом частини 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

Суд зазначає, що у розумінні положень частини 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт.

Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Разом із тим, у частині 5 наведеної норми Господарського процесуального кодексу України визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема відповідно до частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, визначені також положеннями частин 6, 7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог частини 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.

При цьому, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини 5-6 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

У постанові Верховного Суду від 25.07.2019 у справі №904/66/18 зазначено, що у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який тим не менш, повинен ґрунтуватися на більш чітких критеріях, визначених у частині 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України.

Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності цим критеріям заявлених витрат.

У позовній заяві позивач вказав, що розмір адвокатських витрат становить 10000,00 грн.

18.12.2023 позивачем подано клопотання про стягнення з відповідача адвокатських витрат у сумі 10000,00 грн.

01.11.2021 між адвокатом Ступак Т.О. (адвокат) та Товариством з обмеженою відповідальністю «АТП-0810» (клієнт) укладено Договір №01-11-2021 про надання правової допомоги, відповідно до умов якого клієнт доручає, а адвокат приймає доручення та зобов`язується представляти інтереси клієнта у всіх судах загальної юрисдикції на умовах, визначених у п. 1.1 Договору.

Відповідно до п. 3.6 Договору факт надання послуг клієнту підтверджується звітом адвоката про надані послуги, який надається клієнту особисто, засобами поштового та електронного зв`язку.

25.10.2023 між сторонами укладено Додаткову угоду до Договору, де сторони погодили, що сума гонорару у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «АТП-0810» до Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною про стягнення заборгованості за Договором відповідального зберігання №03/02/2020 від 03.02.2020 складає 10000,00 грн.

В детальному описі робіт адвокатом було вказано, що ним виконано наступні роботи: 1) супроводження клієнта у справі в суді першої інстанції від підготовки позову, відповіді на відзив та інше, до одержання рішення у суді першої інстанції; 2) вивчення та аналіз матеріалів і документів, наданих клієнтом; 3) консультації клієнта з вивченням документів, узгодження правової позиції; 4) аналіз та застосування судової практики у справі; 5) складання позовної заяви з формування додатків; 6) формування та направлення позовної заяви з додатками відповідачу, подача позовної заяви до господарського суду; 7) складання, направлення відповідачу та подача пояснень по справі з доказами; 8) складання, направлення відповідачу та подача до суду заперечень/відповіді на відзив; 9) складання, направлення відповідачу та подача до суду клопотання щодо стягнення витрат на правничу допомогу; 10) моніторинг руху справи; 11) представництво інтересів клієнта по справі, участь в судових засіданнях; 12) отримання рішення суду, яке набрало законної сили.

Суд зазначає, що існування обставин, які є підставами для зменшення розміру витрат на правову допомогу адвоката, зацікавлена сторона (відповідач в даному випадку) доводить суду належними та допустимими доказами при поданні заяви про зменшення розміру адвокатських витрат.

Однак, відповідачем не подано заяви про зменшення витрат на правову допомогу адвоката, які були понесені позивачем при розгляді справи №910/13625/23.

Під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити із критерію реальності понесення адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України").

Судом враховано, що Європейський суд з прав людини, вирішуючи питання про відшкодування витрат на розгляд справи за статтею 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зазначає, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим: рішення у справах «Двойних проти України» (пункт 80) від 12 жовтня 2006 року,«Гімайдуліна і інші проти України»(пункти 34-36) від 10 грудня 2009 року, «East/West Alliance Limited» проти України» (пункт 268) від 23 січня 2014 року, «Баришевський проти України» (пункт 95) від 26 лютого 2015 року та інші.

У рішенні «Лавентс проти Латвії» (пункт 154) від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір і супроводжуються необхідними документами на їх підтвердження.

У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо. Вказану правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 17.09.2019 у справі №910/4515/18.

Відповідно до ч. 5 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

За висновком суду, враховуючи складність даної справи, предмет та підстави позову у даній справі, заявлена позивачем до стягнення з відповідача сума витрат на правову допомогу адвоката є обґрунтованою, пропорційною до предмета спору, а визначений позивачем розмір адвокатських витрат є розумним.

Відповідно до ч. 4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Так як суд дійшов висновку частково задовольнити позов Товариства з обмеженою відповідальністю «АТП-0810», з Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною на користь позивача підлягають стягненню витрати на правову допомогу адвоката у розмірі 9588,30 грн.

Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною (02090, м. Київ, вул. Лобачевського, буд. 23-В; ідентифікаційний код: 20077743) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «АТП-0810» (01133, м. Київ, вул. Євгена Коновальця, буд. 31; ідентифікаційний код: 41735509) суму основного боргу у розмірі 627102 (шістсот двадцять сім тисяч сто дві) грн 00 коп., 3% річних у розмірі 10871 (десять тисяч вісімсот сімдесят ода) грн 21 коп., інфляційні втрати у розмірі 280086 (двісті вісімдесят тисяч вісімдесят шість) грн 58 коп., судовий збір у розмірі 13770 (тринадцять тисяч сімсот сімдесят) грн 90 коп. та витрати на правову допомогу адвоката у розмірі 9588 (дев`ять тисяч п`ятсот вісімдесят вісім) грн 30 коп.

3. В іншій частині позову відмовити.

4. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з ч. 1 ст. 256 та ст. 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст складено та підписано 22.12.2023.

Суддя О.М. Спичак