Рішення

від 07.12.2023 по справі 521/19608/19

МАЛИНОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ОДЕСИ

Справа № 521/19608/19

Провадження № 2/521/82/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 грудня 2023 року Малиновський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді Мазун І.А.,

за участю секретаря судового засідання Кусяк О.Е.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - ОСОБА_6 , про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, -

В С Т А Н О В И В:

До Малиновського районного суду м. Одеси звернувся ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - ОСОБА_6 , про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

В обґрунтуваннясвоїх вимогпозивач зазначає,що він є співвласником будинку АДРЕСА_1 , у якому зареєстровані відповідачі у справі, проте 13.09.2017 р. ОСОБА_2 була проведена реєстрації права власності виділеної в натурі його частки, та присвоєно нову адресу виділеної частки, а саме буд. АДРЕСА_2 . Отримавши право власності на виділену в натурі частку відповідачі не бажають знятися з реєстраційного обліку з будинку АДРЕСА_1 . Відповідні обставили слугували підставою звернення до суду з відповідним позовом.

Позивач в судове засідання не з`явився, однак надав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги підтримує в повному обсязі та не заперечує проти винесення рішення.

Представник відповідача ОСОБА_2 у призначене судове засідання не з`явився, надав заяву про розгляд справи за його відсутності, у задоволенні позову просив відмовити з підстав, викладених у письмових поясненнях.

Інші відповідачі та третя особа в судове засідання не з`явилися, сповішені належним чином.

Оскільки сторони в судове засідання не з`явились, то відповідно до вимог ч.2ст. 247 ЦПК Українифіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Вивчивши наявні матеріали справи у їх сукупності, дослідивши письмові докази, надавши правовідносинам, що виникли між сторонами належну правову оцінку, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні заявленого позовувиходячи з наступного.

На підставі ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого немайнового або майнового права та інтересу.

Судом встановлено, що 16 березня 2006 року ОСОБА_7 за нотаріально посвідченим договором дарування подарувала ОСОБА_6 та ОСОБА_1 в рівних долях кожному 1/2 частину належної їй частки житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 .

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 01 лютого 2007 року, яке набрало законної сили, по цивільній справі № 2-70/07 був задоволений позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 про визнання права власності та за ОСОБА_2 було визнано право власності в порядку спадкування на 37/50 частин домоволодіння АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_8 .

Таким чином, вищезазначеним рішенням Малиновського районного суду Одеси від 01 лютого 2007 року по цивільній справі № 2-70/07 встановлено, що відповідно до архівних даних, на підставі заяви, відбувся перерахунок часток домоволодіння. На підставі цього, у ОСОБА_8 , що раніше володіла 1/2 частиною домоволодіння, на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Першою Одеською державною нотаріальною контрою від 05.11.1957 p., p. № 1-11744, ідеальна частка склала 37/50 частини домоволодіння; ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , що володіють 1/2 частиною домоволодінняна підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусомОдеського нотаріального округу Рюміною О.О. від 16.03.2006 р. р.№ 1428, ідеальна частка складає 13/50 частини домоволодіння, в рівних частинах кожному.

11 вересня 2017 року державним реєстратором Махортовим І.О. КП «Реєстраційна служба Одеської області», код ЄДРПОУ 41395911, було проведено державну реєстрацію за номером запису про право власності 22298499 належного ОСОБА_2 на праві власності об`єкту нерухомого майна за реєстраційним № 1349951851101, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 234,4 кв.м., житловою площею 91,9 кв.м.

Позивач та третя особа ОСОБА_6 оскаржили до суду рішення державного реєстратора КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортова І.О., щодо проведення державної реєстрації об`єкту нерухомого майна за реєстраційним № 1349951851101, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 234,4 кв.м., житловою площею 91,9 кв.м.

Рішенням Малиновського районного суду м.Одеси від 08.09.2021р., залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 17.05.2023р. в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відповідно до положеньст. 356 ЦК Українивласність двох чи більше осіб із зазначенням частки кожного з них у праві власності спільною частковою власністю.

Частиною першоюст. 364 ЦК Українипередбачено право співвласника на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності. За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна це перехід частини, цього майна у власність, учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.

Згідно ч. 3ст. 364 ЦК Україниу разі виділу співвласником в натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації

Згідно зі статтею 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Згідно роз`яснень, які надав Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в п.п. 33, 34 постанови №5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», застосовуючи положеннястатті 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого.

Відповідно до положень статей391,396 ЦК України, - позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку, залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад, статті71,72,116,156 ЖК УРСР;стаття 405 ЦК), а саме від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.

Таким чином, підставою для визнання члена сім`ї власника житла таким, що втратив право користування житловим приміщенням є сукупність наступних обставин:

- відсутність члена сім`ї в місті його проживання понад один рік;

- відсутність поважних причин, що б могли перешкодити останньому користуватися житловим приміщенням;

- відсутність іншої домовленості щодо порядку користування житлом між ним і власником житла, або інших передбачених законом правил користування житловим приміщенням.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Крім того, зі змісту постанови Верховного суду України від 16.01.2012р. вбачається, що вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи житловимприміщенням відповідно до нормжитлового та цивільного законодавства (статті 71,72,116,156 ЖК УРСР, ст.405). Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши водночас одну із таких вимог: про позбавлення права власності на житлове приміщення; про позбавлення права користування житловим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою та про оголошення фізичної особи померлою.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 7 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їхня достатність та переконливість.

Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду (справа № 320/9482/17, провадження № 61- 6318 св 19) 16 грудня 2020 року вказав, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатися намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на житло, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Така правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18); від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц (провадження № 61-30912св18); від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17 (провадження № 61-7317св19); від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19).

У даній справі позивач звернувся до суду з позовом про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщення, при цьому він (позивач) абсолютним власником спірного нерухомого майна не являється,

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Такий правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19.

Визначення предмета та підстав спору є правом позивача, у той час як встановлення обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії, заява № 48778/99).

Предметом позову є безпосередньо матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої особа звертається до суду за захистом своїх прав чи інтересів, Подібна права позиція щодо визначення предмету спору викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 916/542/18, від 01.08.2019 у справі № 916/1743/18.

Відповідно до правових позицій Великої Палати Верховного Суду, зокрема, у постановах від 28 листопада 2018 року у справі №607/6092/18, від 05 червня 2019 року у справі №607/6865/18, від 11 червня 2019 року у справі №917/1338/18, визначення предмета, підстав позову та відповідача у спорі - це право, яке належить позивачу. Право визначення предмету позову належить лише позивачу, який обирає правомірний та ефективний спосіб захисту прав та інтересів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібні висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19).

При оцінці обраного позивачем способу захисту своїх прав, потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру порушення, та бути спрямованим на реальне поновлення порушеного права.

Відповідно до п. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Разом з тим, слід зазначити, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.

Так, позовні вимоги не підлягають задоволенню, якщо суд, дотримуючись принципу стадійності захисту права, дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачено законом або договором та/або він є неефективним для захисту порушеного права в таких правовідносинах.

Такий висновок ВП ВС викладений в постанові у справі № 925/642/19. Тотожний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 69-73, 137-139), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 65-66)).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

З огляду на встановлені факти, надані сторонами та досліджені докази, суд дійшов висновку, що порушене право позивача не підлягає захисту в обраний ним спосіб, оскільки з відповідним позовом мають право звернутися всі (у даному випадку) власники будинку АДРЕСА_1 , тобто з позовом повинні були звернутися як ОСОБА_1 так і ОСОБА_6 .

Тобто, позивачем невірно обраний спосіб захисту своїх прав, заявлена позивачем вимога є неналежним способом захисту.

За правилами ч.3статті 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

В пункті 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) зазначено: «Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс».

Таким чином, враховуючи все вищевикладене, суд приходить до висновку, що аргументи позивача в їх сукупності зводяться до неправильного розуміння ними вимог законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин, що не може бути підставою для задоволення позову.

Крім того, як уже зазначалося раніше, право власності позивача є не абсолютним, оскільки співвласником будинку АДРЕСА_1 є його дружина ОСОБА_6 , яка в даному випадку мала бути також позивачем у справі.

При цьому суд зазначає, що наразі, власники будинку АДРЕСА_1 не позбавлені права звернутися до відповідних органів реєстрації відповідно до пп. 5 п. 50 «Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування)», затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2022 року № 265, із заявою про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) за передбаченою законом формою.

На підставі ст. ст.317,386,391, КК України, ст. ст.12,13,95,263-265,268, 280-283, 354, 355ЦПК України,суд

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - ОСОБА_6 , про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлено 18 грудня 2023 року.

ГОЛОВУЮЧИЙ І.А. МАЗУН