Рішення

від 03.01.2024 по справі 520/35714/23

ХАРКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

03.01.2024 р. справа №520/35714/23

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденко А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом

ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)до Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області (далі за текстом - відповідач, суб"єкт владних повноважень, владний суб`єкт, орган публічної адміністрації, адміністративний орган)провизнання протиправною бездіяльності суб"єкта владних повноважень, спонукання суб"єкта владних повноважень до вчинення конкретно визначеного управлінського волевиявлення, -

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги: 1) визнання протиправною бездіяльності Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області, яка полягає у тому, що листом № 175/3862/22/29393/2023 від 06.12.2023 року надана недостовірна та неповна інформація на запит ОСОБА_1 від 01.12.2023 року; 2) зобов`язання Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області надати повну та достовірну інформацію на запит ОСОБА_1 від 01.12.2023 року.

Аргументуючи ці вимоги зазначив, що субєкт владних повноважень не надав своєчасної та вичерпної відповіді на усі згадані у зверненні громадянина питання, а відтак, вчинив протиправну бездіяльність.

Відповідач про розгляд справи був сповіщений судом завчасно та належно, проте обовязку із подання відзиву на позов та доказів у спростування викладених у позові доводів не виконав.

Суд, вивчивши доводи усіх наявних у справі документів учасників спору, повно виконавши процесуальний обов`язок із збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, з`ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявником до відповідача було подано датоване 01.12.2023р. звернення у формі запиту на отримання інформації.

У зверненні від 01.12.2023р. заявник, посилаючись одночасно на ст. 32 Конституції України, Закони України Про звернення громадян, Про захист персональних даних, «Про доступ до публічної інформації» просив: 1) Надати інформацію чому в порушення вимог п.3.4 Інструкції «Про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень», затвердженої Наказом Міністерства юстиції України 08.10.1998 №53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 26.12.2012 № 1950/5) суддею Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області Юдіною С.Г. долучені до матеріалів цивільної справи № 175/3862/22 та скеровані до Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз зразки підпису відповідача, які надані представником відповідача адвокатом Остапенко С. Ю., тобто заінтересованою особою?; 2) Надати інформацію чому в переліку документів, що надіслані до Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз, відсутні протоколи вилучення експериментальних та вільних зразків підпису у відповідача ОСОБА_2 .?; 3) Надати інформацію чому суддя Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області ОСОБА_3 відмовляється відкликати від Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз зразки підпису відповідача, які надані представником відповідача адвокатом Остапенко С. Ю. та виконати вимоги п.3.4 Інструкції «Про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень», затвердженої Наказом Міністерства юстиції України 08.10.1998 №53/5(у редакції наказу Міністерства юстиції України від 26.12.2012 № 1950/5)?

Відповідь на згадане звернення була надана листом Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06.12.2023р. №175/3862/22/29393/2023 на №ЕП-11260 від 04.12.2023 за підписом судді Світлани Юдіної.

Стверджуючи про те, що субєктом владних повноважень за запитом на отримання інформації від 01.12.2023р. була вчинена протиправна бездіяльність, позаяк надана відповідь протиправно: не містить інформації про причини порушення п.3.4 Інструкції «Про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень в частині долучення до матеріалів судової справи і направлення на експертизу наданих представником відповідача зразків підписів відповідача; не містить інформації про відсутність протоколів вилучення експериментальних та вільних зразків підписів відповідача; не містить інформації про причини відмови судді від викликання раніше направлених зразків підписів відповідача та усунення порушень п.3.4 Інструкції «Про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, заявник ініціював даний спір.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі установлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Статтями 1 і 8 Конституції України проголошено, що Україна є правовою державою, де діє верховенство права.

У ч.2 ст.19 Конституції України згадано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При цьому, у ч.1 ст.68 Конституції України також згадано, що кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Отже, усі без виключення суб`єкти права на території України зобов`язані дотримуватись існуючого у Державі правового порядку, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної влади/адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати доведені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Суд відзначає, що суспільні відносини з приводу практичної реалізації права особи на звернення унормовані, насамперед, приписами ст.40 Конституції України, згідно з якою усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк, а також додатково деталізовані приписами Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян" (далі за текстом - Закон №393/96-ВР), Закону України "Про інформацію" від 02.10.1992р. №2657-ХІI (далі за текстом - Закон №2657-ХІІ), Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" (далі за текстом - Закон №2939-VI).

При цьому, приписи перелічених вище законів одночасно регламентують і суспільні відносини з обігу інформації.

Окрім того, відносини з обігу інформації унормовані також і приписами ст.32 Конституції України, де указано, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини та приписами низки інших актів законодавства, зокрема, Закону України від 01.06.2010р. №2297-VI "Про захист персональних даних" (далі за текстом - Закон №2297-VI), Закону України від 14.10.2014р. №1700-VII "Про запобігання корупції" (далі за текстом - Закон №1700-VIІ).

Згідно з абз.1 ст.1 Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян" громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, медіа, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

За наведеними у ст.3 Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян" визначеннями під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги. Пропозиція (зауваження) - звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства. Заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо. Скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об`єднань громадян, посадових осіб.

Суд змушений констатувати, що звернення заявника від 01.12.2023р. за приписами Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян" не може бути кваліфіковано ані у якості пропозиції (зауваження), ані у якості заяви (клопотання), ані у якості скарги.

За правилами ст.5 Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян" письмове звернення надсилається поштою або передається громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, повноваження якої оформлені відповідно до законодавства. Письмове звернення також може бути надіслане з використанням мережі Інтернет, засобів електронного зв`язку (електронне звернення). У зверненні має бути зазначено прізвище, ім`я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати. В електронному зверненні також має бути зазначено електронну поштову адресу, на яку заявнику може бути надіслано відповідь, або відомості про інші засоби зв`язку з ним. Застосування електронного цифрового підпису при надсиланні електронного звернення не вимагається. Звернення, оформлене без дотримання зазначених вимог, повертається заявнику з відповідними роз`ясненнями не пізніш як через десять днів від дня його надходження, крім випадків, передбачених частиною першою статті 7 цього Закону.

Відповідно до ст.7 Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян" якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об`єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п`яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. У разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз`ясненнями.

Випадки, коли звернення громадянина не підлягає розгляду суб`єктом владних повноважень із наданням письмової відповіді окреслені законодавцем у приписах ст.8 Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян".

Існування згаданого у приписах ст.8 Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян" випадку судом у межах даної справи не встановлено.

Разом із тим, суд зважає, що згідно з ст.12 Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян" дія цього Закону не поширюється на порядок розгляду заяв і скарг громадян, встановлений кримінальним процесуальним, цивільно-процесуальним, трудовим законодавством, законодавством про захист економічної конкуренції, законами України "Про судоустрій і статус суддів" та "Про доступ до судових рішень", Кодексом адміністративного судочинства України, законами України "Про запобігання корупції", "Про виконавче провадження".

Суд відмічає, що правила та процедури призначення і проведення у межах цивільної судової справи будь-якої експертизи визначені, зокрема, ст.ст.102-113 Цивільного процесуального кодексу України.

Дослідивши зміст звернення заявника від 01.12.2023р., суд доходить до переконання про те, що заявником були порушені питання виключно відносно призначення та проведення експертизи у межах цивільної судової справи.

Відтак, субєкт владних повноважень у спірних правовідносинах не мав обовязку надання відповіді на звернення заявника від 01.12.2023р. у порядку Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян", бо згідно з ст.12 Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян" дія цього Закону не поширюється на порядок розгляду заяв і скарг громадян, встановлений цивільно-процесуальним законодавством.

Окремо суд зважає, що згідно з ст.15 Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян" органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об`єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов`язані об`єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань). Заяви (клопотання) Героїв Радянського Союзу, Героїв Соціалістичної Праці, осіб з інвалідністю внаслідок війни розглядаються першими керівниками державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій особисто. Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов`язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов`язки. Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз`ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.

Відповідно до ст.16 Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян" скарга на дії чи рішення органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об`єднання громадян, медіа, посадової особи подається у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства, а в разі відсутності такого органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням - безпосередньо до суду. Скарги Героїв Радянського Союзу, Героїв Соціалістичної Праці, осіб з інвалідністю внаслідок війни розглядаються першими керівниками державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій особисто.

Частиною 1 ст.17 Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян" передбачено, що скарга на рішення, що оскаржувалось, може бути подана до органу або посадовій особі вищого рівня протягом одного року з моменту його прийняття, але не пізніше одного місяця з часу ознайомлення громадянина з прийнятим рішенням. Скарги, подані з порушенням зазначеного терміну, не розглядаються.

За змістом ст.19 Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян" органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об`єднання громадян, медіа, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов`язані: об`єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову; на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу; скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв`язку з заявою чи скаргою рішень; письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення; вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об`єднання громадян за місцем проживання громадянина; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою роз`яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення; не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам; особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів до усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи.

Положеннями ст.20 Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян" визначено, що звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п`ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п`яти днів. На обґрунтовану письмову вимогу громадянина термін розгляду може бути скорочено від встановленого цією статтею терміну. Звернення громадян, які мають встановлені законодавством пільги, розглядаються у першочерговому порядку.

Суд вважає, що приписи ст.ст.19 і 20 Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян" знаходяться у кореспонденції з положеннями ст.3 Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян", а тому подання учасником суспільних відносин до субєкта владних повноважень письмового документа, котрий за предметом ініційованих питань не підпадає під визначення пропозиції (зауваження), заяви (клопотання), скарги, не призводить до виникнення у субєкта владних повноважень обовязку з приводу розгляду, вирішення і надання відповіді до суті такого письмового документа.

Тому, підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах за даним епізодом у заявника відсутнє порушене право, позаяк подане заявником звернення взагалі не підлягало вирішенню по суті у порядку Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян".

Вирішуючи спір за епізодом доводів заявника про порушення субєктом владних повноважень у спірних правовідносинах норм Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" (далі за текстом - Закон України №2939-VI), суд керується наступними підставами та мотивами.

Так, ст.3 Закону України №2939-VI визначені гарантії забезпечення права на публічну інформацію, зокрема: обов`язок розпорядників інформації надавати інформацію, крім випадків, передбачених законом; визначення розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє; максимальне спрощення процедури подання запиту та отримання інформації.

Відповідно до статті 5 Закону України №2939-VI одним із способів доступу до інформації є надання такої за запитами на інформацію.

У розумінні ч.1 ст.1 Закону України №2657-ХІІ інформація - будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

Звідси слідує, що за суттю інформацією є відомості та дані, а формою існування - матеріальні носії або електронне відображення.

За визначенням ст.1 Закону України №2939-VI, публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Отже, публічною інформацією є вже існуюча річ матеріального світу - інформація, котра фізично знаходиться у володінні особи, у відання якої передано повноваження з приводу виконання функцій держави чи місцевого самоврядування.

Згідно абзаців 10, 11 ст. 2 Закону України "Про захист персональних даних" персональні дані - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, розпорядник персональних даних - фізична чи юридична особа, якій володільцем персональних даних або законом надано право обробляти ці дані від імені володільця.

У рішенні Конституційного Суду України від 20.01.2012р. №2-рп/2012 указано, що до конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження (ч.2 ст.11 Закону України №2657-ХІІ).

У рішенні Конституційного Суду України від 30.10.1997р. №5-зп до конфіденційної інформації віднесено інформацію про фізичну особу в частині відомостей про майновий стан та інші персональні дані.

За правовими позиціями згаданих рішень Конституційного суду України у розумінні ч.1 ст.32 та ч.2 ст.32 Конституції України інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім`ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов`язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім`ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Статтею 20 Закону України № 2657-ХІІ за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом.

Статтею 21 Закону України № 2657-ХІІ передбачено, що інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація (частина перша). Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб`єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом. Відносини, пов`язані з правовим режимом конфіденційної інформації, регулюються законом (частина друга). Аналогічні за змістом положення містяться і у ч.1 ст.6 Закону України №2939-VI.

Окремо суд зважає, що відмінність правової категорії "інформація" від правової категорії "документ" зумовлює необхідність виокремлення із загального обсягу інформації конкретного документа окремої частини стосовно інформації з обмеженим доступом та окремої частини стосовно інформації з іншим режимом обігу та надання для ознайомлення інформація, доступ до якої не обмежений (ч.7 ст.6 Закону України № 2939-VI).

Окрім того, ст. 10-1 Закону України №2939-VI не виключає випадку правомірного надання інформації про персональні дані у знеособленій формі.

Частиною 2 ст.6 Закону України №2939-VI передбачено, що обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Звідси слідує, що юридично значимими факторами у процедурі обігу інформації (тобто критеріями запровадження обмежень) є: 1) публічний інтерес у забезпеченні недоторканності інформації (національна безпека, територіальна цілісність, громадський порядок, запобігання заворушенням, запобігання кримінальним правопорушенням, охорона здоров`я населення, захист репутації, збереження конфіденційності, авторитет правосуддя, неупередженість правосуддя); 2) рівень загрози реального настання ймовірної шкоди та межа істотності ймовірної шкоди; 3) баланс між наслідками ситуації/випадку нерозголошення інформації та наслідками ситуації/випадку поширення інформації в аспекті значення інформації для суспільства.

Тобто, запровадження обмеження доступу до конкретної інформації (у тому числі і за окресленою ч.5 ст.6 Закону України №2939-VI категорією) повинно відбуватись за обов`язкового дотримання умов ч.2 ст.6 Закону України №2939-VI та з урахуванням фізичної змоги надання інформації у знеособленій формі та у частині документа.

Згідно із пунктом 2 частини 1 статті 22 Закону України №2939-VI розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону.

Аналіз положень Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" (далі за текстом - Закон №2939-VI) засвідчує існування підстав для виокремлення таких ознак конфіденційної інформації: встановлювати конфіденційність публічної інформації та визначати порядок її поширення можуть лише фізичні та юридичні особи; суб`єкти владних повноважень не наділені правом відносити інформацію до конфіденційної; публічна інформація не може бути віднесена до конфіденційної у випадках, визначених Законом (ч.ч 1, 2 ст. 13 Закону України №2939-VI); у випадках, встановлених законодавством, може не бути обмежено доступ до визначеної інформації, в тому числі й конфіденційної (ч. 5 ст. 6 Закону України №2939-VI).

Отже, можливість віднесення публічної інформації до конфіденційної не слід розуміти як єдину достатню підставу для обмеження доступу до такої публічної інформації.

Запровадження обмеження доступу до конкретної публічної інформації за результатами розгляду запиту на інформацію допускається лише за умови застосування вимог пунктів 1-3 ч.2 ст.6 Закону України №2939-VI - так званого "трискладового тесту".

Суд звертає увагу, що положення ч.2 ст.6 Закону України №2939-VI передбачають вимоги до обмеження доступу до публічної інформації, а не підстави для надання такого доступу, адже ст.1 Закону України №2939-VI запроваджена презумпція відкритості публічної інформації, доступ до якої може бути обмеженою лише у разі, якщо розпорядник інформації обґрунтує це на підставі згаданого вище "трискладового тесту".

Відтак, тягар доведення легітимності обмеження доступу до публічної інформації покладається саме на розпорядника публічної інформації.

За таких умов, відмова у наданні інформації може бути кваліфікована у якості правомірної та обґрунтованої у разі, якщо розпорядником у листі-відповіді зазначено, якому саме з інтересів загрожує розголошення запитуваної інформації, в чому полягає істотність шкоди цим інтересам від її розголошення, чому шкода від оприлюднення такої інформації переважає право громадськості знати цю інформацію в інтересах національної безпеки, економічного добробуту чи прав людини.

У силу правових висновків постанов Верховного Суду від 18.07.2019р. у справі №554/11837/14-а, від 17.02.2020р. у справі №826/8891/16 та опосередковано постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019р. у справі №9901/249/19 відсутність висновку розпорядника інформації щодо наявності хоча б однієї з трьох складових так званого трискладового тесту означає, що відмова у доступі до публічної інформації набуває ознак необґрунтованої.

Окрім того, при вирішенні спору по суті суд враховує, що 01.12.2020 набрала чинність Конвенція Ради Європи про доступ до офіційних документів (ратифіковано Україною із заявами Законом № 631-IX від 20.05.2020), у відповідності до частини 1 статті 2 якої кожна Сторона гарантує право кожному, без дискримінації за будь-якою ознакою, на доступ, за вимогою, до офіційних документів, що знаходяться в розпорядженні державних органів (далі - Конвенція Ради Європи).

Згідно із частиною 2 статті 2 Конвенції Ради Європи кожна Сторона вживає необхідних заходів у своєму національному законодавстві для впровадження положень щодо доступу до офіційних документів, передбачених цією Конвенцією.

Відповідно до частин 1, 2 статті 3 Конвенції Ради Європи кожна Сторона може обмежувати право доступу до офіційних документів. Обмеження повинні бути чітко встановлені у законі, бути необхідними у демократичному суспільстві і бути пропорційними цілям захисту: a. національної безпеки, оборони та міжнародних відносин; b. громадської безпеки; c. попередження, розслідування та судового переслідування кримінальної діяльності; d. дисциплінарного розслідування; e. перевірки, контролю та нагляду з боку державних органів; f. приватного життя та інших законних приватних інтересів; g. комерційних та інших економічних інтересів; h. економічної, монетарної політики і політики обмінного курсу держави; і. рівності сторін у судовому провадженні та ефективного здійснення правосуддя; j. навколишнього середовища, або k. обговорень всередині державного органу або між такими органами стосовно вивчення питання.

Держави, яких це стосується, під час підписання або депонування ратифікаційної грамоти, документа про прийняття, затвердження або приєднання, у заяві на ім`я Генерального секретаря Ради Європи можуть заявити, що листування з правлячою сім`єю та її двором або главою держави може також бути включено до можливих обмежень.

У доступі до інформації, що міститься в офіційному документі, може бути відмовлено у разі, якщо її розголошення завдасть або ймовірно може завдати шкоди хоча б одному з інтересів, перелічених у пункті 1, якщо тільки відсутній переважаючий суспільний інтерес в оприлюднені такої інформації.

Підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що управлінське волевиявлення розпорядника публічної інформації у формі відмови у доступі до публічної інформації має ґрунтуватись на наслідках застосування так званого "трискладового тесту" та повинно бути умотивовано критеріями обмеження публічної інформації за ст.6 Закону України №2939-VI і за ч.ч.1, 2 ст.3 Конвенції Ради Європи про доступ до офіційних документів (ратифіковано Україною із заявами Законом України від 20.05.2020р. №631-IX).

При цьому, у відповідності до положень ч.4 ст.6 Закону України №2939-VI, саме до повноважень розпорядника інформації належить встановлення наявності чи відсутності підстав для обмеження у доступі до інформації.

Крім того, суд ураховує, що обґрунтування обмеження доступу до публічної інформації є первинно дискреційними повноваженнями органу публічної адміністрації як розпорядника інформації і поглинається свободою адміністративного розсуду органу публічної адміністрації (яка між тим не може набувати ознак абсолютної безмежності та свавілля).

Між тим, у контексті обставин спірних правовідносин порушені у зверненні заявника від 01.12.2023р. питання стосуються не управлінської діяльності Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області як субєкта владних повноважень розпорядника публічної інформації поза межами процедур відправлення правосуддя, а навпаки саме відправлення правосуддя конкретним суддею Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області у межах конкретної судової цивільної справи.

Тому підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах за даним епізодом у заявника відсутнє порушене право, позаяк подане заявником звернення взагалі не підлягало вирішенню по суті у порядку Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації".

Вирішуючи спір за епізодом доводів заявника про порушення субєктом владних повноважень норм Закону України від 01.06.2010р. №2997-VІ "Про захист персональних даних" (далі за текстом - Закон України №2997-VI), суд керується наступними підставами та мотивами.

Суд відзначає, що предметом регулювання Закону України №2997-VІ є правові відносини, пов`язані із захистом і обробкою персональних даних, і спрямований на захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя, у зв`язку з обробкою персональних даних; діяльність з обробки персональних даних, яка здійснюється повністю або частково із застосуванням автоматизованих засобів, а також на обробку персональних даних, що містяться у картотеці чи призначені до внесення до картотеки, із застосуванням неавтоматизованих засобів.

З огляду на призначення Закону України№2997-VІ та обєкт захисту за ст.5 Закону №2997-VІ "Про захист персональних даних" будь-які відомості про судові справи (у тому числі і про перебіг подій у судових справах під час прийняття судом процесуального рішення про проведення експертизи тощо) не підпадають під дію названого акту права.

Підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах за даним епізодом у заявника відсутнє порушене право, позаяк подане заявником звернення взагалі не підлягало вирішенню по суті у порядку Закону України від 01.06.2010р. №2997-VІ "Про захист персональних даних".

Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб`єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб`єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб`єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов`язків, під відмовою суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.

За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.

У спірних правовідносинах за складеним заявником зверненням від 01.12.2023 субєкт владних повноважень Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області не мав обовязку надання відповіді ані у порядку Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян", ані у порядку Закону України від 01.06.2010р. №2997-VІ "Про захист персональних даних", ані у порядку Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації", а відтак, об"єктивно не міг вдатись до вчинення бездіяльності.

Відповідь на звернення заявника від 01.12.2023р. була надана за підписом судді Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області Світлани Юдіної.

Суд відзначає, що згідно з ч.1 ст.52 Закону України від 02.06.2016р. №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції України та цього Закону призначений суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України і здійснює правосуддя на професійній основі.

Частиною 7 ст.56 Закону України від 02.06.2016р. №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суддя зобов`язаний: 1) справедливо, безсторонньо та своєчасно розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства; 2) дотримуватися правил суддівської етики, у тому числі виявляти та підтримувати високі стандарти поведінки у будь-якій діяльності з метою укріплення суспільної довіри до суду, забезпечення впевненості суспільства в чесності та непідкупності суддів; 3) подавати декларацію доброчесності судді та декларацію родинних зв`язків судді; 4) виявляти повагу до учасників процесу; 5) не розголошувати відомості, які становлять таємницю, що охороняється законом, у тому числі таємницю нарадчої кімнати і закритого судового засідання; 6) виконувати вимоги та дотримуватися обмежень, установлених законодавством у сфері запобігання корупції; 7) подавати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; 8) систематично розвивати професійні навички (уміння), підтримувати свою кваліфікацію на належному рівні, необхідному для виконання повноважень у суді, де він обіймає посаду; 9) звертатися з повідомленням про втручання в його діяльність як судді щодо здійснення правосуддя до Вищої ради правосуддя та до Генерального прокурора упродовж п`яти днів після того, як йому стало відомо про таке втручання; 10) підтверджувати законність джерела походження майна у зв`язку з проходженням кваліфікаційного оцінювання або в порядку дисциплінарного провадження щодо судді, якщо обставини, що можуть мати наслідком притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, викликають сумнів у законності джерела походження майна або доброчесності поведінки судді.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналізуючи положення ч.2 ст.19 Конституції України, Закону України від 02.06.2016р. №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів", Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян", Закону України від 01.06.2010р. №2997-VІ "Про захист персональних даних", Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації", суд доходить до переконання про те, що конкретний суддя, який не обіймає адміністративної посади у штаті органу судової влади, не має ані повноважень, ані підстав для ведення листування з будь-якими учасниками суспільних відносин поза межами відправлення правосуддя у конкретній судовій справі, а також не наділений повноваженнями та не обтяжений обовязком надання усних чи письмових відповідей на звернення зацікавлених осіб від імені органу судової влади.

Разом із тим, оскільки звернення заявника від 01.12.2023р. взагалі не підлягало розгляду по суті у порядку Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян", Закону України від 01.06.2010р. №2997-VІ "Про захист персональних даних", Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації" і не спричиняло виникнення у суб"єкта владних повноважень - органу судової влади обовязку із надання письмової відповіді, то лист за підписом судді Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 06.12.2023р. №175/3862/22/29393/2023 обєктивно не здатен призвести до погіршення правового становища заявника.

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб`єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування новоствореного обов`язку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем - суб`єктом владних повноважень.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.

У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.

Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оцінивши добуті докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах за зверненням заявника від 01.12.2023р. субєктом владних повноважень не було допущено ані порушень Закону України від 02.10.1996р. №393/96-ВР "Про звернення громадян", ані порушень Закону України від 01.06.2010р. №2997-VІ "Про захист персональних даних", ані порушень Закону України від 13.01.2011р. №2939-VІ "Про доступ до публічної інформації", ані бездіяльності у цілому, ані протиправної бездіяльності зокрема.

Продовжуючи вирішення спору за епізодом обтяження суб`єкта владних повноважень надати відповідь за зверненням заявника від 01.12.2023р., суд зазначає, що згідно з ч.4 ст.245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Отже, визначеними цією статтею процесуального закону умовами обтяження суб"єкта владних повноважень вчинити конкретне управлінське волевиявлення є: відсутність у суб"єкта владних повноважень свободи адміністративного розсуду (дискреції); виконання суб"єктом владних повноважень усіх визначених законом дій, необхідних для прийняття конкретного управлінського рішення; відсутність будь-яких інших юридично значимих факторів, котрі перебувають у безпосередньому причинно-наслідковому зв"язку із дійсними (справжніми) обставинами фактичної дійсності та легітимним результатом вирішення ініційованого зацікавленої особою питання.

З огляду на результат вирішення спору за основною вимогою суд не знаходить підстав для задоволення позову в частині похідної вимоги стосовно обтяження субєкта владних повноважень обов`язком вчинення конкретно визначеного управлінського волевиявлення за зверненням заявника від 01.12.2023р.

При розв`язанні спору, суд зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), вичерпно реалізував усі діючі механізми з`ясування об`єктивної істини; надав оцінку усім юридично значимим факторам та нормам закону, котрі здатні вплинути на правильне вирішення спору; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін; повно та детально виклав власні висновки та міркування як з приводу тлумачення належних норм права, так і з приводу усіх слушних доводів поданих учасниками спору процесуальних документів.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 6-9, ст.ст. 72-77, 90, 211, 241-243, 255, 263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

Позов - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що рішення підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.

Суддя А.В. Сліденко