Рішення

від 05.12.2023 по справі 369/8400/22

КИЄВО-СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 369/8400/22

Провадження № 2/369/1831/23

РІШЕННЯ

Іменем України

05.12.2023 м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі

головуючого судді Волчко А.Я.,

при секретарі Лоу А.

розглянувши увідкритому судовомузасіданні вприміщенні Києво-Святошинськогорайонного судуКиївської областіцивільну справу за позовом ОСОБА_1 доКомунального некомерційногопідприємства "Уманський міськийцентр первинноїмедико-санітарноїдопомоги"Уманської міськоїради провизнання незаконнимнаказу прозвільнення,зміну датита формулюванняпідстави звільнення,відшкодування моральноїшкоди тавизнання недійснимп..п.2.3.3.,3.2.1договору провідпрацювання випускникомне менше3років після закінчення інтернатури,-

встановив:

У вересні 2022 року позивач звернулася до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом до Комунального некомерційного підприємства "Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги" Уманської міської ради про визнання незаконним наказу про звільнення, зміну дати та формулювання підстави звільнення, відшкодування моральної шкоди та визнання недійсним п..п.2.3.3., 3.2.1 договору про відпрацювання випускником не менше 3 років після закінчення інтернатури

В обґрунтування своїх вимог позивачка зазначає, що 19.07.2022 року позивачем через інспектора відділу кадрів комунального некомерційного підприємства Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги було подано заяву про звільнення за сімейними обставинами з 01.08.2022 року. Дану заяву було зареєстровано за вхідним № 759 від 19.07.2022 року. Як до відпустки (30.06.2022), так і по її завершенні (31.07.2022) позивач повідомляла відповідача про своє небажання у подальшому продовжувати трудові відносини. Однак, незважаючи на позицію позивача про відсутність наміру продовження трудових відносин, бажання звільнитися, відповідач з 08.08.2022 безпідставно звільнив позивача з роботи за прогул на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України. Зазначає,що позивачпісля закінченнявищого навчальногозакладу освітиприбула намісце направленняі працюваладо закінченнянавчання вінтернатурі до30.06.2022року,а такожте,що позивачсвоєю заявоювід 19липня 2022року повідомилавідповідача пронебажання продовжуватитрудові відносинита звільненняз посадилікаря-інтернау зв`язкуіз закінченнямінтернатури,позиція тааргументи відповідачапро законністьзвільнення позивачана підставіпункту 4статті 40КЗпП Україниза прогулбез поважнихпричин,є необґрунтованими,оскільки особане можебути примушенадо праці. По закінченню дворічного терміну перебування в інтернатурі та закінченні відпустки, а саме 19.07.2022 року, позивачем заявлено відповідачу про відсутність наміру продовжувати трудові відносини у зв`язку із зміною фактичного місця проживання та необхідністю прийняти заяву на звільнення у відповідності до ст. 38 КзПП України, яку відповідач прийняв та зареєстрував, однак відмовився звільняти за даною заявою. У зв`язку із вищевикладеними обставинами, зважаючи на закінчення дворічного строку інтернатури, позивач припинила виконання трудових обов`язків та відвідування Комунального закладу «Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги» та в подальшому була звільнено з посади лікаря-інтерна загальної практики-сімейної медицини з 08.08 2022 року згідно п. 4 ст. 40 КЗпП України. В даному випадку позивач вважає, що відповідачем протиправно відмовлено у реалізації права позивача щодо припинення трудових відносин з відповідачем та прийнятті заяви на звільнення у відповідності до ст. 38 КзПП України, враховуючи те, що положення законодавства, які передбачали обов`язок щодо відпрацювання 3 років після закінчення інтернатури втратили чинність, коли згідно ч. 2 ст. 5 ЦК України, акт цивільного законодавства не має зворотної дії в часі крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність. Отже позивач вважає, що внесення змін до ст. 52 Закону України «Про освіту» має зворотну дію і скасовує цивільну відповідальність ОСОБА_2 . Крім того, порядку, який би встановлював методологію обчислення витрат та який би визначав зміст таких витрат, які є предметом договору, відсутній.Станом на дату укладення договору про навчання в інтернатурі та на дату подання позову нормативні акти, які встановлювали законність п.п. 3.5 та 3.6. Договору №1 про навчання в інтернатурі є скасованими, а до положень законодавства в частині регулювання даних правовідносин внесені зміни, які виключають правову можливість чинності таких умов, оскільки вони суперечить ч. 3 ст. 53 Конституції України. Крім того позивач зазначає, що пункти 3.5 та 3.6 Договору суперечать положенням статей 94 та 127 КЗпП України, коли чинним трудовим законодавством не передбачена можливість стягнення із працівника нарахованої і виплаченої йому заробітної плати за час виконання трудових обов`язків, у зв`язку із чим, у відповідності до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України, вбачаються підстави для визнання недійсними пунктів 2.3.2 та 3.2.1. Договору. Також позивач зазначає, що подання роботодавця має розглядатися у присутності працівника, на якого воно винесено. Вважає, що звільнення є незаконним та таким , що порушує трудові права позивача, так як відповідач відмовив у звільненні позивача за його заявою від 19.07.2022 року та надсилав повідомлення про зобов`язання приступити до роботи 01.08.222 року є необґрунтованим, оскільки особа не може бути примушена до праці в силу положень ст.43 Конституції України. Крім того, позивач вважає, що внаслідок неправильного формулювання причин звільнення порушені її права. Це завдало позивачу відчутну моральну шкоду, яка виразилась у душевному переживанні, відчуття особистої незначущості, неможливості відстояти свої права, необхідності їх захисту в суді.

Враховуючи вищевикладене, просила суд:

1.Визнати незаконним наказ Комунального некомерційного підприємства Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги від 08.08.2022 року № 28-кл про надання дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення ОСОБА_1 із посади лікаря-інтерна за спеціальністю загальна практика-сімейна медицина амбулаторії № 4 за прогули без поважних причин згідно пункту 4 статті 40 КЗпП України.

2.Змінити дату та формулювання причини звільнення ОСОБА_1 з п. 4 ст. 40 КЗпП України: «звільнена за прогул без поважних причин» на п. 1 ст. 38 КЗпП України: «звільнена за власним бажанням у зв`язку з неможливістю продовжувати роботу» або на пункт 2 статті 36 КзпП України у зв`язку із закінченням строку трудового договору шляхом зобов`язання внесення Комунальним некомерційним підприємством Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги змін у трудову книжку ОСОБА_3 відповідно до вимог Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України і Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58.

3.Стягнути з Комунального некомерційного підприємства Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у сумі 9 000 грн. 00 коп.

4.Визнати недійсними пункти 2.3.2 та 3.2.1 Договору про відпрацювання випускником у комунальному некомерційному підприємстві Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги Уманської міської ради не менше трьох років після закінчення інтернатури укладеного 07 липня 2020 року між Комунальним некомерційним підприємством Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги та ОСОБА_1 .

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13.09.2022 року у даній справі відкрито провадження та призначено її до розгляду в підготовчому судовому засіданні.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20.02.2023 року у даній справі було закрито підготовче провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства "Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги" Уманської міської ради та призначено справу до судового розгляду по суті в загальному позовному провадженні, встановивши загальний порядок дослідження доказів у справі.

05.07.2023 року перед судовим засіданням відповідач Комунальне некомерційне підприємство "Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги" Уманської міської ради подав до суду відзив на позовну заяву.

05.07.2023 судом постановлено протокольну ухвалу про повернення відзиву на позовну заяву відповідачу з підстав його подання з пропуском установленого частиною першою статті 178, 191 ЦПК України строку.

У судове засідання на 27.09.2023 року представник позивача, адвокат Негода К. О. та позивач ОСОБА_1 не заявилися. Адвокат Негода К.О. подав до суду заяву, в якій просив розглянути справу за його відсутності .Позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Представник відповідача в судове засідання не з`явився, до суду заяву про відкладення розгляду справи або про розгляд справи за його відсутності не направляв. Про дату час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

У зв`язку з неявкою сторін в силу ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Відповідно до постанови КЦС ВС від 30 вересня 2022 року за № 761/38266/14 якщо проголошення судового рішення не відбувається, то датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення, навіть у випадку, якщо фактичне прийняття такого рішення відбулось у судовому засіданні, яким завершено розгляд справи і в яке не з`явились всі учасники такої справи. При цьому, дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з`явились всі учасники такої справи.Вислухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши надані докази, суд приходить до наступного.

Відповідно до ст. ст.15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Згідно ч. 1ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до положень ч. 1ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно дост.11 ЦК Україницивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Відповідно до положень ч.1ст. 12 ЦК, особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

Як визначено вст. 8 Конституції Українив Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Згідностатті 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України.

За змістомстатті 22 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цієюКонституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Частиною першою та другоюстатті 24 Основного Закону Українивстановлюють норми конституційного права, згідно з якими громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до ч.1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч.1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Судом встановлено, що в період з 03.08.2020 року по 30.06.2022 року ОСОБА_1 (далі - позивач) проходила інтернатуру на базі Комунального некомерційного підприємства Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги (далі відповідач) за спеціальністю загальна практика сімейна медицина.

08.07.2020 року наказом Управління охорони здоров`я Черкаської обласної державної адміністрації № 70-к було направлено позивача для проходження заочної частини інтернатури на базу КНП Уманський міський центр ПМСД .

Згідно з направленням на роботу № 45 позивач було направлено для роботи на посаді лікаря загальної практики-сімейний лікар з місячним окладом до Комунального некомерційного підприємства Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги .

Так, відповідно до відомостей про роботу, занесених до трудової книжки, вбачається, що 03.08.2020 року зараховано на посаду лікаря - інтерна за спеціальністю загальна практика - сімейна медицина до амбулаторії № 4 Комунального некомерційного підприємства Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги на підставі наказу № 24 від 20.07.2020 року.

07.07.2020 року між позивачем та відповідачем було укладено договір про відпрацювання випускником у комунальному некомерційному підприємстві Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги Уманської міської ради не менше трьох років після закінчення інтернатури.

30.06.2022 року позивачем було закінчено інтернатуру та присвоєно лікаря спеціаліста.

З 01.07.2022 по 31.07.2022 року позивач перебувала у щорічній основній відпустці.

Так, 19.07.2022 року позивачем через інспектора відділу кадрів комунального некомерційного підприємства Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги було подано заяву про звільнення за сімейними обставинами з 01.08.2022 року. Вказану заяву було зареєстровано за вхідним № 759 від 19.07.2022 року.

08.08.2022 року "Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги" Уманської міської ради виніс наказ № 28-кл про надання дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення ОСОБА_2 .

Судом встановлено, що даний наказ є таким, що суперечить чинному законодавству України та є незаконним з урахуванням наступного.

19.07.2022 року позивачем через інспектора відділу кадрів комунального некомерційного підприємства Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги було подано заяву прозвільнення засімейними обставинамиз 01.08.2022року.Дану заяву було зареєстровано за вхідним № 759 від 19.07.2022 року.

Всупереч позиції позивача про небажання продовжувати трудову діяльність та намір звільнитися відповідач звільняє позивача за прогули відповідно до пункту 4 статті 40 КзпП України.

Дані дії відповідача свідчать про незаконністьзвільнення позивачана підставіп.4ч.1ст.40КЗпП України,оскільки порушенопорядок такогозвільнення.

Позивач з 03.08.2020 року навчалась в Національному медичному університету імені О.О. Богомольця, навчання за рахунок коштів держбюджету, зазначений навчальний заклад закінчила у 2020 році, і здобула кваліфікацію: освітньо-кваліфікований рівень спеціаліст

Згідно з направленням на роботу № 45 від 25.05.2020 року позивач закінчила даний університет у червні 2020 року за спеціальністю 7.12010001 - Лікувальна справа та направлена для роботи на посаду лікаря загальної практики-сімейний лікар до відповідача.

На підставі направлення та наказу Управління охорони здоров`я Черкаської ОДА від 08.07.2020 року № 70-К позивача було прийнято на посаду лікаря-інтерна за спеціальністю «загальна практика - сімейна медицина» з 03.08.2020 з посадовим окладом згідно із штатним розписом і оплатою праці на підставі табелів обліку використання робочого часу, а також укладено Договір про навчання в інтернатурі від 07.07.2020 року.

Сторони уклали Договір предметом якого є: обов`язкове відпрацювання випускником, який навчався за державним замовленням, в інтернатурі за кошти державного (місцевого) бюджету протягом 3 років після закінчення інтернатури в цьому закладі охорони здоров`я .

П.4.3 Договору визначено строк дії договору до 30.06.2025 року, але в будь-якому разі до повного виконання сторонами своїх зобов`язань за цим Договором.

Однак, законодавчо встановлений інший термін навчання на інтернатурі.

Порядок працевлаштування лікарів-інтернів встановлений Наказом Міністерства охорони здоров`я від 19.09.96 № 291 (далі - Наказ №291), відповідно до якого працевлаштування лікаря-інтерна відбувається згідно з наказом Міністерства охорони здоров`я Автономної Республіки Крим, управління охорони здоров`я обласної, Київської, Севастопольської міської держадміністрації, обласної, міст Києва та Севастополя санітарно-епідеміологічної станції, обласного, міст Києва та Севастополя ВО "Фармація" про направлення на навчання в інтернатурі випускників вищих медичних (фармацевтичних) закладів на базу стажування, на підставі якого Головний лікар базової установи (закладу) охорони здоров`я (яким є Відповідач) видає наказ про їх зарахування на посади лікарів (провізорів)-інтернів з певної спеціальності.

Початок роботи як лікаря-інтерна визначається у відповідності до п. 3.2 Наказу №291 (на момент навчання на інтернатурі діяв даний Наказ), згідно з яким початок навчання в інтернатурі встановлено з 1 серпня.

Тривалість навчання в інтернатурі для випускників медичних факультетів за обраною позивачкою по первісному позову спеціальністю 2 роки.

Навчання Позивача в інтернатурі та робота у Відповідача як лікаря-інтерна встановлювалась з 03.08.2020 до 30.06.2022 р.

Після закінчення навчання інтернатурі позивач отримала посвідчення про присвоєння лікаря спеціаліста та повинна була бути переведена після відпустки з 01.08.2022 року на посаду лікаря спеціаліста.

З 01.07.2022 року по 31.07.2022 року позивач знаходилась в відпустці.

Про своє звільнення подавала заяву до Відповідача 19.07.2022 року.

Однак, відповідач даних дій не здійснив, на заяву про звільнення від 19.07.2022 року не відреагував.

"Уманським міським центром первинної медико-санітарної допомоги" Уманської міської ради було направлено ОСОБА_1 :

21.07.2022 року лист № 442 про розгляд заяви від 19.07.2022 року щодо звільнення за сімейними обставинами. Даним листом було повідомлено, що позивач зобов`язана 01.08.2022 року о 8 годині 00 хвилин приступити до виконання своїх посадових обов`язків на посаді ікаря загальної практики-сімейного лікаря амбулаторії № 4 КНП Уманський міський ЦПМСД .

01.08.2022 року направлено лист № 464 про надання письмових пояснень відсутності на робочому місці 01.08.2022 року .

02.08.2022 року направлено лист № 468 про надання письмових пояснень відсутності на робочому місці 02.08.2022 року .

04.08.2022 року направлено лист № 477 про надання письмових пояснень відсутності на робочому місці 04.08.2022 року .

05.08.2022 року направлено лист № 481 про надання письмових пояснень відсутності на робочому місці 05.08.2022 року .

05.08.2022 року направлено також лист № 480 в якому було повідомлено: 08.08.2022 року у разі неявки на роботу та не надання пояснень відсутності Вас на робочому місці у період з 01.08.2022 по 05.08.2022 року, Вас буде звільнено із займаної посади відповідно до пункту 4 статті 40 КЗпП України .

08.08.2022 року відповідачем направлено позивачу лист № 486 в якому повідомлено, що 08.08.2022 року позивача звільнено із займаної посади відповідно до пункту 4 статті 40 КзПП України.

Згідно зі ст. 40 КзпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7статті 40 і пунктами 2 і 3статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України, Бюро економічної безпеки України чи органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового та митного законодавства.

У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п`ятнадцятиденний строк обгрунтоване письмове подання роботодавця про розірвання трудового договору з працівником.

Подання роботодавця має розглядатися у присутності працівника, на якого воно внесено. Розгляд подання у разі відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника від його імені може виступати інша особа, у тому числі адвокат. Якщо працівник або його представник не з`явився на засідання, розгляд заяви відкладається до наступного засідання у межах строку, визначеного частиною другою цієї статті. У разі повторної неявки працівника (його представника) без поважних причин подання може розглядатися за його відсутності.

У разі якщо виборний орган первинної профспілкової організації не утворюється, згоду на розірвання трудового договору надає профспілковий представник, уповноважений на представництво інтересів членів професійної спілки згідно із статутом.

Виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) повідомляє роботодавця про прийняте рішення у письмовій формі в триденний строк після його прийняття. У разі пропуску цього строку вважається, що виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) дав згоду на розірвання трудового договору.

Якщо працівник одночасно є членом кількох первинних профспілкових організацій, які діють на підприємстві, в установі, організації, згоду на його звільнення дає виборний орган тієї первинної профспілкової організації, до якої звернувся роботодавець.

Рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обгрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обгрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Роботодавець має право розірвати трудовий договір не пізніш як через місяць з дня одержання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Якщо розірвання трудового договору з працівником проведено роботодавцем без звернення до виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника), суд зупиняє провадження по справі, запитує згоду виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) і після її одержання або відмови виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) в дачі згоди на звільнення працівника (частина перша цієї статті) розглядає спір по суті.

Згідно з ч.1 ст. 19 Закону України Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності профспілки, їх об`єднання здійснюють представництво і захист трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, у відносинах з роботодавцями, а також з іншими об`єднаннями громадян.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 02.10.2019 року у справі № 362/3528/17-ц.

Таким чином суд приходить до висновку, що звільнення є незаконним та таким, що порушує трудові права позивача, так як відповідач відмовився в звільненні позивача за його заявою від 19.07.2022 року та надсилав повідомлення про зобов`язання приступити до роботи 01.08.2022 року, що є необґрунтованим, оскільки особа не може бути примушена до праці в силу положень ст. 43 Конституції України.

Відповідно до ст.235 КЗпП України, у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.

Змінити формулювання причини звільнення можна тоді, коли є законна підстава для звільнення, роботодавець здійснив звільнення, але на підставі іншої норми законодавства тієї, що не відповідає обставинам звільненню, отже такої, що є незаконною, і тоді, сам факт звільнення є законним, але вказана роботодавцем підстава незаконно, тому і підлягає зміні на ту, яка буде законною.

Верховний Суд у Постанові від 06 лютого 2018 року у справі № 465/8060/15-ц, провадження № 61-1266св18зробив висновок про те, що суд ухвалює рішення про зміну формулювання причин звільнення виключно у тих випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, за умови коли підстава, за якою звільнено працівника, є законною, а не правильним є лише формулювання причин звільнення в наказі та трудовій книжці працівника.

При вимозі змінити формулювання причини звільнення на ч. 3 ст.38КЗпПУ (порушення роботодавцем трудового законодавства), суд може це зробити лише за доведеності таких порушень, вчинених роботодавцем.

Так, у Постановах від 20 червня 2018 року у справі № 752/12360/16-ц, провадження № 61-8178св18, від 13 червня 2018 року у справі № 755/3353/17, провадження № 61-8352св18, від 13 червня 2018 року у справі №741/1128/17, провадження № 61-13588св18, Верховний Суд вказав, що відповідно до ч.3 ст.38КЗпПУ звільнення працівника можливе лише за наявності підтверджених обставин про те, що роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору. Не встановивши порушення законодавства роботодавцем, відсутні підстави для звільнення працівника за частиною третьою статті 38 КЗпП України.

Порядок працевлаштування лікарів-інтернів встановлений Наказом Міністерства охорони здоров`я від 19.09.96 № 291 (далі - Наказ №291), відповідно до якого працевлаштування лікаря-інтерна відбувається згідно з наказом Міністерства охорони здоров`я Автономної Республіки Крим, управління охорони здоров`я обласної, Київської, Севастопольської міської держадміністрації,обласної, міст Києва та Севастополя санітарно-епідеміологічної станції, обласного, міст Києва та Севастополя про направлення на навчання в інтернатурі випускників вищих медичних (фармацевтичних) закладів на базу стажування, на підставі якого головний лікар базової установи (закладу) охорони здоров`я (яким є відповідач) видає наказ про їх зарахування на посади лікарів (провізорів)-інтернів з певної спеціальності.

Початок роботи як лікаря-інтерна визначається у відповідності до п. 3.2 Наказу №291, згідно з яким початок навчання в інтернатурі встановлено з 1 серпня.

Тривалість навчання в інтернатурі для випускників медичних факультетів за обраною позивачкою спеціальністю 2 роки.

Навчання позивача в інтернатурі та робота у відповідача як лікаря-інтерна встановлювалась з 01.08.2020 до 31.07.2022 року.

Відповідно до п. 3 ч. 1ст. 23 КзПП України, за своєю правової природою, трудовий договір з лікарем-інтерном є строковим, оскільки укладається на період проходження інтернатури.

Відповідно до ст.39-1КЗпП України, якщо після закінчення строку трудового договору (пункти 2 і 3 статті 23) трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не вимагає їх припинення, дія цього договору вважається продовженою на невизначений строк.

Отже, 01 серпня 2022 року, після закінчення відпустки в останній робочий день, закінчувався строк трудового договору позивача.

Вирішуючи питання про спосіб захисту порушених прав позивача, необхідно брати до уваги, що позивач не маючи наміру укладати подальший трудовий договір з відповідачем, мала намір після закінчення терміну проходження інтернатури 19.07.2022 року звільнитися у зв`язку з сімейними обставинами за власним бажанням та із закінченням передбаченого законодавством терміну навчання в інтернатурі, і, відповідно, строку трудового договору, і саме таку підставу для припинення трудових відносин слід застосувати.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 02.10.2019 року у справі № 362/3528/17-ц.

Звільнення через прогул є дисциплінарним стягненням, якому має передувати процедура встановлення відсутності на робочому місці більше 3-х годин без поважних причин: складення доповідних записок та актів відсутності на робочому місці, запитів або візитів щодо встановлення причин відсутності, наказу про притягнення до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення за прогул, а також обов`язкове відібрання пояснень працівника.

Аналогічна правова позиція міститься у Постанові Касаційного цивільного суду: Верховний Суду від 7 травня 2020 року у справі №750/5598/17.

Враховуючи те, що позивач після закінчення вищого навчального закладу освіти прибула на місце направлення і працювала до закінчення навчання в інтернатурі до 30.06.2022 року, а також те, що позивач своєю заявою від 19 липня 2022 року повідомила відповідача про небажання продовжувати трудові відносини та звільнення з посади лікаря-інтерна у зв`язку із закінченням інтернатури, позиція та аргументи відповідача про законність звільнення позивача на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України за прогул без поважних причин, є необґрунтованими, оскільки особа не може бути примушена до праці.

Також оцінюються як безпідставні посилання відповідача, що із системного аналізу норм, що регулюють спірні правовідносини, вбачається обов`язок позивача, який отримав освіту за державним замовленням, - відпрацювати за направленням не менше трьох років, оскільки заява про її зарахування для проходження інтернатури за спеціальністю, відповідно до направлення на роботу, не породжує правових наслідків продовження трудових відносин між позивачем і відповідачем після закінчення інтернатури, у зв`язку з тим, що законодавством визначений механізмвідшкодування у встановленому порядку державному бюджету вартості навчанняу разі відмови від відпрацювання на посаді лікаря.

Таким чином,дії відповідача щодо звільнення із посади лікаря-інтерна за спеціальністю загальна практика-сімейна медицина за прогули без поважних причин відповідно до пункту 4 статті 40 КЗпП України є незаконними, та підлягають скасуванню.

За правилами частини третьої статті 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закон.

Аналіз змісту частини третьої статті 235 КЗпП України дає підстави для висновку, що в разі визнання звільнення таким, що не узгоджується із чинним законодавством, суд на прохання працівника, який у зв`язку з допущеними щодо нього порушеннями законодавства про працю не бажає продовжувати трудові відносини з відповідачем, може визнати звільнення незаконним і, не поновлюючи працівника на роботі, змінити дату звільнення та формулювання його причини з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.

Отже, вимоги позивача про зміну дати та формулювання підстави звільнення ОСОБА_2 з п. 4 ст. 40 КЗпП України «звільнена за прогул без поважних причин» на п. 1 ст. 38 КЗпП України::«звільнена за власним бажанням у зв`язку з неможливістю продовжувати роботу» шляхом зобов`язання Комунальне некомерційне підприємство Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги внести зміни у трудову книжку ОСОБА_3 відповідно до вимог Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України і Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58., підлягають задоволенню.

Щодо визнання п.п.2.3.3, 3.2.1 договору про відпрацювання випускником не менше 3 років після закінчення інтернатури від 07.07.2020 року недійсними суд зазначає наступне.

Судом встановлено, що відповідачем протиправно відмовлено позивачу у реалізації її права щодо припинення трудових відносин з відповідачем та прийнятті заяви на звільнення у відповідності до ст. 38 КзПП України, враховуючи те, що положення законодавства, які передбачали обов`язок щодо відпрацювання 3 років після закінчення інтернатури втратили чинність, коли згідно ч. 2 ст. 5 ЦК України, акт цивільного законодавства не має зворотної дії в часі крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність. Отже позивач вважає, що внесення змін до ст. 52 Закону України «Про освіту» має зворотну дію і скасовує цивільну відповідальність ОСОБА_2 .

Станом на дату укладення договору про навчання в інтернатурі та на дату подання позову нормативні акти, які встановлювали законність п.п. 3.5 та 3.6. Договору №1 про навчання в інтернатурі є скасованими, а до положень законодавства в частині регулювання даних правовідносин внесені зміни, які виключають правову можливість чинності таких умов, оскільки вони суперечить ч. 3 ст. 53 Конституції України.

Крім того позивач зазначає, що пункти 3.5 та 3.6 Договору суперечать положенням статей 94 та 127 КЗпП України, коли чинним трудовим законодавством не передбачена можливість стягнення із працівника нарахованої і виплаченої йому заробітної плати за час виконання трудових обов`язків, у зв`язку із чим, у відповідності до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України, вбачаються підстави для визнання недійсними пунктів 2.3.2 та 3.2.1. Договору.

Відповідно до пунктів 2, 4, 14 Постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням» №992, випускники вищих навчальних закладів, яким присвоєно кваліфікацію фахівця з вищою освітою різних освітньо-кваліфікаційних рівнів і які працевлаштовані на підставі направлення на роботу, вважаються молодими фахівцями протягом трьох років з моменту укладення ними трудового договору із замовником. Час навчання в інтернатурі до цього терміну не включається.

Керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду.

У разі неприбуття молодого фахівця за направленням або відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням, звільнення із служби за контрактом військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, із служби в Національній поліції у зв`язку з набранням законної сили обвинувальним вироком суду або рішенням суду про притягнення до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного корупційного правопорушення, через службову невідповідність, у зв`язку з позбавленням військового звання в дисциплінарному порядку, набуттям громадянства або підданства іншої держави, за порушення дисципліни, систематичне невиконання умов контракту військовослужбовцем, особою рядового і начальницького складу протягом трьох років випускник зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.

Виходячи з вищевикладеного, надання державою особі безоплатної освіти передбачає виникнення права держави на результати трудової діяльності особи, яка здобула вищу освіту за державним замовленням, а у випускника виникнення обов`язку відпрацювати три роки з моменту укладення угоди з вищим навчальним закладом. Перелік випадків, коли випускник зобов`язаний відшкодувати до державного бюджету вартість навчання, наведений у п.21 Порядку.

Між тим, положення ч. 2 ст. 52 Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 року №1060-ХІІ та Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992, на момент укладання між сторонами договору про навчання в інтернатурі від 07.07.2020 року втратили чинність, а положеннями ч. 1 ст. 56 Закону України «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 року № 2984-ІІІ (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що випускники вищих навчальних закладів вільні у виборі місця роботи, крім випадків, передбачених цим Законом. Вищі навчальні заклади не зобов`язані здійснювати працевлаштування випускників.

Крім того, положення Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 року №1060-ХІІ та Закону України «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 року № 2984-ІІІ не містять зобов`язальних норм права щодо відшкодування випускником до державного бюджету вартості навчання у випадку, встановленому у п. 14 Порядку, як і не містять делегованої норми права на прийняття Кабінетом Міністрів України положень про відшкодувати вартості навчання.

Відсутність у вказаних законах обов`язку про відшкодування випускником вартості навчання є логічним виконанням положень ст. 53 Конституції України, якою встановлено, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Наведені висновки узгоджуються із діями законодавця, який Законом України від 01 липня 2014 року № 1556-VII вніс зміни у Закон України «Про освіту» № 1060-ХІІ, зокрема ч. 2 ст. 52 Закону України «Про освіту», якою визначався обов`язок відпрацювати три роки, виключено, чим усунено розбіжності в законодавстві щодо обов`язку відпрацювати за направленням.

Крім того, згідно з Рішенням Конституційного суду України від 04.03.2004 № 5-рп/2004 положення частини третьої статті 53 Конституції України, держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах» необхідно розуміти так, що безоплатність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту означає можливість здобуття освіти в державних і комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги визначених законодавством рівня, змісту, обсягу і в межах тих видів освіти, безоплатність яких передбачена частиною третьою статті 53 Конституції України.

Згідно з частиною 1 ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Таким чином, обов`язковість відпрацювання або відшкодування вартості навчання випускниками вищого навчального закладу призводить до порушення їх конституційного права на працю, що вільно обирається або на яку вони вільно погоджуються та порушення права на безоплатність вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах.

Крім того, згідно до положень ст. 94 КЗпП України заробітна плата є винагородою, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу.

Відповідно до ст. 127 КЗпП України відрахування із заробітної плати можуть проводитися тільки у випадках, передбачених законодавством України.

Положенням про спеціалізацію (інтернатуру) випускників вищих медичних і фармацевтичних закладів освіти ІІІ-IV рівнів акредитації медичних факультетів університетів, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України 19.09.1996 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 03.12.1996 року за №696\1721, передбачено, що основним завданням інтернатури є підвищення рівня практичної підготовки випускників вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти ІІІ-IV рівнів акредитації, медичних факультетів університетів, їх професійної готовності до самостійної лікарської (провізорської) діяльності, фінансове забезпечення інтернатури, а саме заробітна плата лікарям (провізорам) інтернам протягом всього навчання, виплачується за рахунок закладів (установ), в якій вони зараховані лікарями (провізорами) - інтернами або закладом (установою), з яким укладено трудовий договір у розмірі, встановленому чинним законодавством. Умовами оплати праці працівників закладів охорони здоров`я та установ соціального захисту населення, затверджених наказом Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством охорони здоров`я України за №308\519 від 05.10.2005 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17.10.2005 року за №1209\11489, визначені схеми тарифних розрядів посад лікарів, у тому числі лікаря - інтерна.

Як передбачено ст. 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті:

1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача;

2) інше майно, якщо це встановлено законом.

Так, з 03 серпня 2020 року по 31 липня 2022 року працювала на підприємстві відповідача, виконувала покладені на неї трудові обов`язки, займала посаду відповідно до штатного розпису та отримувала заробітну плату за виконану нею роботу згідно посадового окладу.

Позивач вважає, що фактично виниклі і юридично оформлені між сторонами правовідносини мають трудовий характер.

Відтак кошти отримані позивачем за період роботи на посаді лікаря - інтерна у відповідача є заробітною платою в розумінні вимог Згідно ст. 1 Закону України «Про оплату праці», тобто винагородою відповідачки, що обчислена, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Зокрема положеннями самого договору про відпрацювання після навчання в інтернатурі від 07.07.2020 року, згідно якого кошти виплачені позивачу за період навчання в інтернатурі є саме заробітною платою останньої.

Разом з тим положеннями чинного законодавством можливість стягнення із працівника нарахованої і виплаченої йому заробітної плати за час виконання трудових обов`язків не передбачена, що може мати місце лише якщо її виплата сталася внаслідок рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача, що у вказаній справі місця не мало.

Таким чином, заробітна плата отримана позивачем за період навчанні в інтернатурі є її особистою приватною власністю, коли згідно з ст. 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, кожна фізична та юридична особа має право володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Так встановлено, що положення ч. 2 ст. 44 Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ у відповідно до якої вищі навчальні заклади здійснювали свою діяльність за державним контрактом (замовленням) та угодами як основною формою регулювання відносин між: навчальними закладами та підприємствами, установами, організаціями, громадянами, втратила чинність 28.09.2017 року; ч. 2 ст. 52 Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 року № 1060-XII, яким було передбачено, що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України та п.п. 2, 4, 14 постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року №992 «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням» втратили чинність.

Відтак умови укладеного між сторонами договору про відпрацювання випускником не менше трьох років після закінчення інтернатури від 07.07.2020 року суперечать положенням ч. 3 ст. 53 Конституції України, якою встановлено, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Крім того, положення п.п. 2.3.2 та 3.2.1 Договору суперечать положенням чинного трудового законодавства, а саме статті 94 та 127 КЗпП України, якими можливість стягнення із працівника нарахованої і виплаченої йому заробітної плати за час виконання трудових обов`язків не передбачена.

Вказані обставини в своїй сукупності відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України є підставою для визнання недійсними пунктів 2.3.2 та 3.2.1. Договору.

Таким чином, позовна вимога про визнання п.п.2.3.2. та 3.2.1. договору про відпрацювання випускником не менше трьох років після закінчення інтернатури підлягає задоволенню.

Щодо стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди суд зазначає наступне.

Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, в установлених частиною другою цієї статті.

Згідно з п. 3 постанови Пленуму Верховного суду України №4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру, внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства, моральна шкода може полягати у моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).

У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Позивач зазначає, що внаслідок неправомірних дій відповідача йому була заподіяна моральна шкода, яка полягає у душевному переживанні, відчутті особистої незначущості, неможливості відстояти свої права, необхідності їх захисту в суді.

Суд зазначає, що позивач обмежився наведеннями лише загальними фразами, без їх конкретизації, у чому саме полягають моральні страждання., тому суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовної вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди у сумі 9 000 грн.

Аналізуючи вищевикладені доводи, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача.

Розподіл судових витрат у справі підлягає вирішенню у порядку ст. 141 ЦПК України.

Так, відповідно до ст. 141 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені і документально підтверджені судові витрати.

На підтвердження понесених судових витрат в справі наявна квитанція про сплату судового збору в розмірі 3969, 60 гривень.

За змістом ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

В позовній заяві позивач зазначив вимогу про стягнення з відповідача понесених нею витрат на професійну (правничу) правову допомогу.

На виконання вимог ч.8 ст. 141 ЦПК України до закінчення судових дебатів у справі позивачем надано до суду та направлено відповідачу докази витрат, які вона сплатила у зв`язку з розглядом справи, а саме договір про надання правової допомоги № 5 від 23.08.2022 року, акти прийому-передачі виконаних робіт за договором про надання правової допомоги № 5 від 23.08.2022 року, рахунки, прибуткові касові ордери та квитанції до них.

Згідно з вищевказаними поданими позивачем доказами розмір понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу становить 25 000 гривень 00 копійок.

З урахуванням наведеного наявні всі підстави для задоволення позову.

Керуючисьст. ст.2, 36,38, 40, 43, 235 КзпП України, ст. 11, 12, 15, 16 ЦК України, ст.ст.3, 8, 9, 19,22,28,32 Конституції України, ст.ст.4,13,76-89,141,258,259,263-265,268,273 ЦПК України, -

УХВАЛИВ:

Позов задовольнити частково.

Визнати незаконним наказ Комунального некомерційного підприємства Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги (код ЄДРПОУ-40317886) від 08.08.2022 року № 28-кл про надання дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення ОСОБА_1 із посади лікаря-інтерна за спеціальністю загальна практика-сімейна медицина амбулаторії № 4 за прогули без поважних причин згідно пункту 4 статті 40 КЗпП України.

Змінити дату та формулювання причини звільнення ОСОБА_1 з п. 4 ст. 40 КЗпП України: «звільнена за прогул без поважних причин» на п. 1 ст. 38 КЗпП України: «звільнена за власним бажанням у зв`язку з неможливістю продовжувати роботу» шляхом зобов`язання внесення Комунальним некомерційним підприємством Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги (код ЄДРПОУ-40317886) змін у трудову книжку ОСОБА_3 відповідно до вимог Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України і Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58.

Визнати недійсними пункти 2.3.2 та 3.2.1 Договору про відпрацювання випускником у Комунальному некомерційному підприємстві Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги Уманської міської ради не менше трьох років після закінчення інтернатури укладеного 07 липня 2020 року між Комунальним некомерційним підприємством Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги (код ЄДРПОУ-40317886) та ОСОБА_1 .

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства Уманський міський центр первинної медико-санітарної допомоги (код ЄДРПОУ 40317886) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір у сумі 3 969 (три тисячі дев`ятсот шістдесят дев`ять) грн. 60 копійок та витрати на професійну правничу допомогу у сумі 25 000 (двадцять п`ять тисяч) грн. 00 копійок.

У решті позовних вимог відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом 30 днів з дня його вручення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Інформація про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 , паспорт серія НОМЕР_2 , виданий Смілянським РВ УДМС України в Черкаській області від 25.09.2013 року ; зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Комунальне некомерційнепідприємство Уманськийміський центрпервинної медико-санітарноїдопомоги, код ЄДРПОУ - 40317886, місцезнаходження юридичної особи: 20300, Черкаська область, м. Умань, вулиця Шевченка, буд. 50.

Суддя Андрій ВОЛЧКО