Рішення від 08.01.2024 по справі 910/12478/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

08.01.2024Справа №910/12478/22

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія"до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федераціїпро стягнення збитків у розмірі 61 943 070,38 грн Суддя Бойко Р.В. секретар судового засідання Кучерява О.М. Представники сторін в судове засідання, призначене на 05.12.2023, не з`явилися, у зв`язку з чим розгляд справи було завершено в порядку письмового провадження, а тому згідно ч. 5 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України датою ухвалення рішення у даній справі є дата складення його повного тексту.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У листопаді 2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про стягнення збитків у розмірі 61 943 070,38 грн.

В обґрунтування позовних вимог Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" вказує на те, що ним (як новим кредитором) було набуто на підставі укладеного із Публічним акціонерним товариством "ОТБ Банк" (первісним кредитором) Договору про відступлення права вимоги №22/04/16 від 22.04.2016 права вимоги у загальній сумі 61 943 070,38 грн за кредитними договорами, які були укладені між первісним кредитором та боржниками, які зареєстровані та знаходяться на території Автономної Республіки Крим.

Позивач стверджує, що Російська Федерація, розв`язавши збройну агресію проти України і здійснивши анексію в її рамах Автономної Республіки Крим, де зареєстровані та знаходяться боржники за кредитними договорами (правом вимоги по яким було передано ПАТ "ОТП Банк" ТОВ "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія"), унеможливила стягнення з боржників боргових зобов`язань, чим спричинила шкоду і майнові збитки позивачу у розмірі 61 943 070,38 грн.

У змісті позовної заяви Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" вказує, що очікує понести витрати на оплату професійної правничої допомоги у розмірі 20 000,00 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.11.2022 відкрито провадження у справі №910/12478/22; вирішено здійснювати її розгляд за правилами загального позовного провадження; визначено учасникам справи строки на подання заяв по суті справи; підготовче засідання призначено на 24.02.2023; зобов`язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" здійснити переклад на російську мову з нотаріальним засвідченням його вірності ухвали Господарського суду міста Києва від 18.11.2022 у справі №910/12478/22, позовної заяви та доданих до неї документів, та направити скан-копії такого перекладу на офіційну електронну пошту (адресу) Міністерства юстиції Російської Федерації - pr@minjust.gov.ru.

Підготовче засідання, призначене на 24.02.2023, не відбулось, у зв`язку з відрядженням судді Бойка Р.В. на навчання у Національну школу суддів України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.02.2023 призначено підготовче засідання у справі №910/12478/22 на 01.06.2023; зобов`язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" здійснити переклад даної ухвали на російську мову з нотаріальним засвідченням його вірності та направити скан-копії такого перекладу на офіційну електронну пошту (адресу) Міністерства юстиції Російської Федерації - pr@minjust.gov.ru.

У зв`язку з неявкою сторін в підготовче засідання 01.06.2023, ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.06.2023 призначено підготовче засідання у справі №910/12478/22 на 27.07.2023; зобов`язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" здійснити переклад даної ухвали на російську мову з нотаріальним засвідченням його вірності та направити скан-копії такого перекладу на офіційну електронну пошту (адресу) Міністерства юстиції Російської Федерації - pr@minjust.gov.ru; зупинено провадження у справі №910/12478/22 до 26.07.2023.

Протокольною ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.07.2023 закрито підготовче провадження у справі №910/12478/22; встановлено порядок дослідження доказів - в порядку їх розміщення в матеріалах справи; призначено розгляд справи №910/12478/22 по суті на 05.09.2023.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.07.2023 повідомлено Російську Федерацію в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, що розгляд справи №910/12478/22 по суті призначено на 05.09.2023; зобов`язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" здійснити переклад даної ухвали на російську мову з нотаріальним засвідченням його вірності та направити скан-копії такого перекладу на офіційну електронну пошту (адресу) Міністерства юстиції Російської Федерації - pr@minjust.gov.ru; вирішено направити дану ухвалу суду в Посольство Російської Федерації в Румунії; зупинено провадження у справі №910/12478/22 до 04.09.2023.

Протокольною ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.09.2023 відкладено судове засідання та вирішено постановити відповідну ухвалу суду в порядку письмового провадження.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.09.2023 відкладено судове засідання на 05.12.2023; зобов`язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" здійснити переклад даної ухвали на російську мову з нотаріальним засвідченням його вірності та направити скан-копії такого перекладу на офіційну електронну пошту (адресу) Міністерства юстиції Російської Федерації; зобов`язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" направити копію позовної заяви з доданими до неї документами на адресу Посольства Російської Федерації в Румунії; зупинено провадження у справі №910/12478/22 до 04.12.2023.

05.12.2023 засобами електронного зв`язку від Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" надійшла заява про розгляд справи без участі представника позивача за наявними у справі документами.

В судове засідання 05.12.2023 сторони явку свої представників не забезпечили, від позивача надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності його представника, а відповідач про причини неявки суд не повідомив, хоча про місце, дату та час засідання був повідомлений належним чином з огляду на наступне, що підтверджується наступним.

По-перше, у мережі Інтернет судом було виявлено електронну пошту Міністерства юстиції Російської Федерації - pr@minjust.gov.ru, інформація про яку розміщена на сайті Міністерства юстиції Російської Федерації https://minjust.gov.ru.

Зважаючи на те, що .gov.ru - головний домен російських державних сайтів, на якому знаходиться основний сайт уряду Росії, то суд приходить до висновку, що сайт за посиланням https://minjust.gov.ru належить державному органу Російської Федерації, а відтак електронна пошта Міністерства юстиції Російської Федерації - pr@minjust.gov.ru була повідомлена Російською Федерацією в особі відповідного органу, а відтак є офіційною електронною поштою (адресою) Міністерства юстиції Російської Федерації.

Водночас, згідно підпункту 3.1. пункту 3 указу президента Російської Федерації від 13.10.2004 №1313 основними завданнями Міністерства юстиції Російської Федерації, є, серед іншого, забезпечення в межах своїх повноважень представництва та захисту інтересів Російської Федерації в судах іноземних держав та міжнародних судових органах.

Так, переклад на російську мову ухвал по справі №910/12478/22 та позовної заяви з доданими до неї документами направлявся на електронну пошту Міністерства юстиції Російської Федерації - pr@minjust.gov.ru, що підтверджується наявними в матеріалах справи прінт-скрінами поштової скриньки представника позивача.

По-друге, частиною 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи. В оголошенні про виклик вказуються дані, зазначені в частині першій статті 121 цього Кодексу.

З 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною і Російською Федерацією у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території Російської Федерації та діяльність дипломатичних установ Російської Федерації на території України зупинено. Комунікація Міністерства закордонних справ України з органами державної влади Російської Федерації за посередництва третіх держав не здійснюється. У зв`язку з чим наразі унеможливлено сприяння органами дипломатичної служби України у переданні судових документів російській стороні (листи Міністерства закордонних справ України вих. №71/17-500-67127 від 04.09.2022 та вих. №71/17-500-77469 від 03.10.2022).

Також припинено доставку поштових відправлень до/з Російської Федерації з перших днів повномасштабного вторгнення.

Таким чином, передача будь-яких документів компетентним органам Російської Федерації, у тому числі дипломатичними каналами, наразі неможлива (лист Міністерства юстиції України вих. №100817/98748-22-22/12.1.3 від 31.10.2022).

Оскільки діяльність посольства Російської Федерації в Україні зупинена, в той час як суду не відоме місцезнаходження інших дипломатичних представництв відповідача в Україні, судом здійснювались публікації на офіційному веб-сайті судової влади України про розгляд справи №910/12478/22 та призначені в ній засідання.

По-третє, судом було здійснено направлення перекладу на російську ухвали від 06.09.2023 в Посольство Російської Федерації в Румунії та за інформацією із пошукової системи відстеження поштових відправлень на веб-сайті АТ "Укрпошта" вбачається, що дана ухвала (поштове відправлення №RV010652681UA) була вручена Посольству Російської Федерації в Румунії 02.10.2023.

Посольство - це дипломатичне представництво держави в столиці іншої, або при міжнародній організації.

Таким чином, представництву відповідача було вручено переклад на російську мову ухвали від 06.09.2023, а відтак Російська Федерація була обізнана про розгляд Господарським судом міста Києва справи №910/12478/22 та про призначене на 05.12.2023 засідання.

Відповідач своїм правом на подання відзиву на позов у визначений судом у відповідності до положень Господарського процесуального кодексу України строк не скористався, явку свого представника в жодне із засідань не забезпечив.

Пунктом 4 частини 2 статті 202 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку у зв`язку з необхідністю витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження.

З огляду на те, що відповідач у розумінні положень ст.ст. 120, 176, 242 Господарського процесуального кодексу України був належним чином повідомлений про розгляд справи, проте Російська Федерація не повідомлено суд про причини неявки (представника), в той час як позивач просив сздійснювати розгляд даної справи без участі його представника, суд, керуючись п. 1 ч. 3 ст. 202 вказаного Кодексу, прийшов до висновку про можливість розгляду справи по суті за відсутності представників сторін.

За таких обставин справа підлягає вирішенню за наявними матеріалами з огляду на приписи ч. 9 ст. 165 та ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч.ч. 4, 5 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення. Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва встановив наступне.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Частина перша статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Як передбачено частиною четвертою статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право", у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Отже, Закон України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету ("явно виражена відмова від імунітету" на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або "відмова від імунітету, яка передбачається", коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.

У рішенні від 14 березня 2013 року у справі "Олєйніков проти Росії" ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються "відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її", і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 68, п. 31).

У рішенні від 23 березня 2010 року у справі "Цудак проти Литви" (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.

Отже, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.

Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права "рівний над рівним не має влади і юрисдикції". Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.

Слід зазначити, що Верховний Суд неодноразово переглядав справи про встановлення факту, що має юридичне значення, в яких заявники зверталися до судів та просили встановити факт про вимушене переселення після 2014 року з окупованої частини територій Луганської та Донецької областей, яке відбулося внаслідок збройної агресії РФ проти України та окупації РФ частини території Луганської і Донецької областей України.

Так, у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 2-о/381/134/16 (провадження № 61-3789св18), Верховний Суд встановив факт, що вимушене переселення особи у листопаді 2014 року з окупованої частини території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії РФ проти України та окупації РФ частини території Луганської області України. При цьому, Верховний Суд дійшов висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частини Луганської області, покладено на РФ як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено у статті 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", частиною четвертою статті 2 Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях", та підтверджує факт того, що вимушене переселення у листопаді 2014 року особи з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.

Подібні висновки щодо вимушеного переселення осіб з окупованих територій Луганської та Донецької областей внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України викладені у постановах Верховного Суду: від 21 серпня 2018 року у справі №752/6366/16-ц, від 21 серпня 2018 року у справі №428/8076/16-ц, від 06 червня 2018 року справа №428/13977/16-ц.

За таких обставин, починаючи з 2014 року, загальновідомим є той факт, що РФ чинить збройну агресію проти України.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України №2188-IX від 14 квітня 2022 року "Про Заяву Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні" визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.

Наведені дії РФ вчиняє з 2014 року та продовжує станом на момент постановлення цього рішення. Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії РФ проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. В цей день Україна розірвала з РФ дипломатичні відносини.

02 березня 2022 року збройну агресію РФ проти України у резолюції ES-11/1 "Агресія проти України" визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від РФ негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.

14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені Збройними силами РФ та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні", схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України №2188-IX).

27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію "Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи" №2433 і визнала, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

Преамбулою Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

Преамбулою Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" встановлено, що Верховна Рада України, виходячи з того, що відповідно до пунктів "а", "b", "c", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року застосування Російською Федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушує Меморандум про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року та Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року; констатуючи, що у світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року, одним із наслідків збройної агресії Російської Федерації проти України стала тимчасова окупація частини території України; беручи до уваги, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації; відзначаючи, що дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об`єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення, військовослужбовців Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає цей Закон, що має на меті визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.

Російська Федерація припинила бути членом Ради Європи у контексті процедури, розпочатої відповідно до статті 8 Статуту Ради Європи. Відповідна Резолюція Ради Європи CM/Res(2022)2 про припинення членства РФ у Раді Європи, прийнята Комітетом Міністрів 16 березня 2022 року. Комітет Міністрів Ради Європи констатував, що агресія РФ проти України є серйозним порушенням РФ своїх зобов`язань за статтею 3 Статуту Ради Європи.

Отже, враховуючи, що даний спір стосується відшкодування шкоди, завданої на території України внаслідок повномасштабної військової агресії іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ.

У таких висновках суд керується тим, що дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.

У пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Відповідно до частини першої статті 1 Статуту ООН Організація Об`єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.

У міжнародному праві кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий "деліктний виняток" (англ. "tort exсeption"). Умовами, необхідними для застосування "деліктного винятку", є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.

Визначаючи, чи поширюється на РФ судовий імунітет у справі, яка переглядається, суд врахував таке:

- предметом позову є відшкодування матеріальної шкоди, завданої юридичній особі, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України;

- місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна;

- передбачається, що шкода завдана агентами РФ, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України;

- вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН;

- національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом "генерального делікту).

Додатково суд врахував, що юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.

У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України). Тобто суд виходить з того, що у разі застосування "деліктного винятку" будь-який спір, що виник на її території у громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема й РФ, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.

Оскільки вчинення РФ з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється, РФ заперечує суверенітет України, тому зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету вказаної країни на цей час немає.

У зв`язку з повномасштабним вторгненням РФ на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства РФ в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України.

Згідно із правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 по справі №428/11673/19, загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування), що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду Російської Федерації.

Таким чином, через повномасштабну військову агресію будь-який поштовий/дипломатичний зв`язок із РФ припинений, що виключає можливість звернення потерпілої особи до суду країни-агресора. Крім того, в стороннього спостерігача є підстави для обґрунтованих сумнівів у здійсненні судами країни-агресора захисту прав особи, оскільки це означало визнання державними органами РФ незаконності своїх дій. Відтак, не здійснення розгляду національним судом України даного спору фактично позбавить особу права на доступ до правосуддя.

З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв`язку з триваючою повномасштабною збройною агресією РФ проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди РФ бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним.

РФ, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України.

Названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 14.04.2022 у справі №308/9708/19, від 18.05.2022 у справі №428/11673/19 та від 08.06.2022 у справі №490/9551/19.

Попри наведене, судом було вручено примірник перекладеної на російську мову ухвали суду від 06.09.2023 Посольству Російської Федерації в Румунії, в той час як позивачем було направлено копію позовної заяви з доданими до неї документами на адресу Посольства Російської Федерації в Румунії (що підтверджується фіскальним чеком відділення поштового зв`язку від 07.09.2023), проте жодних заперечень щодо розгляду даного спору Господарським судом міста Києва чи заяви про незгоду розгляду надої справи судом від відповідача не надходило.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.

З огляду на наведене та зважаючи на те, що Російська Федерація була належним чином і завчасно повідомлена про розгляд Господарським судом міста Києва справи №910/12478/22, суд вбачає за можливе розглянути дану справу по суті без участі представника відповідача.

22.04.2016 між Публічним акціонерним товариством "ОТП Банк" (первісний кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" (новий кредитор) укладено Договір про відступлення права вимоги №22/04/16 (надалі - Договір), у відповідності до п. 2.1 якого первісний кредитор передає у повному обсязі, а новий кредитор приймає на себе у повному обсязі право вимоги, що належить первісному кредитору за кредитними договорами, перелік яких міститься у реєстрах боржників, наведених у Додатку 1 до цього договору, та які укладені між первісним кредитором та боржниками, а саме: первісний кредитор передає новому кредитору право вимоги виконання боржниками боргових зобов`язань за кредитними договорами в розмірах, зазначених в реєстрі боржників (згідно Додатку 1 до цього договору), за суму, встановлену у п. 3 цього договору.

З цього договору випливає, що новий кредитор займає місце первісного кредитора в зобов`язаннях, що виникли з кредитних договорів в обсязі та на умовах, що існували на момент укладення цього договору (п. 2.2 Договору).

Згідно п. 2.3 Договору права вимоги за кредитними договорами переходять до нового кредитора з моменту виконання зобов`язання щодо перерахування всіх платежів, визначених у п. 3 договору.

Передача прав вимоги за кредитними договорами здійснюється сторонами на підставі акту приймання-передачі реєстру боржників (п. 2.5 Договору).

У п. 3.1 Договору сторони домовились, що вартість права вимоги та сума, за яку здійснюється відступлення прав вимоги, згідно цього договору зазначена в акті приймання-передачі реєстру боржників (Додаток 3 до цього договору).

Відповідно п. 3.2 Договору новий кредитор зобов`язується сплатити первісному кредитору суму, вказану у п. 3.1 цього договору, до 16 години дня в день підписання акту приймання-передачі реєстру боржників шляхом перерахування коштів на рахунок первісного кредитора за вказаними у даному пункті реквізитами.

22.04.2016 Публічним акціонерним товариством "ОТП Банк" (первісний кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" (новий кредитор) складено акт приймання-передачі реєстру боржників до Договору, згідно якого первісний кредитор передав, а новий кредитор прийняв згідно з вимогами п. 2.1 Договору реєстр боржників, зазначений у Додатку 1 до цього договору. Кількість боржників: 4 749, кількість кредитних договорів: 4 768, загальна сума заборгованості: 61 943 070,38 грн, вартість відступлення прав вимоги за кредитними договорами: 123 886,14 грн.

Спір у справі виник у зв`язку з твердженнями позивача, що у зв`язку з розв`язанням Російською Федерацією збройної агресії проти України і анексією в її рамках Автономної Республіки Крим, де зареєстровані і знаходяться боржники по кредитним договорам, право вимоги по яким було набуте Товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" за Договором, було унеможливлене стягнення з боржників банку боргових зобов`язань, чим спричинила шкоду і майнові збитки позивачу в розмірі 61 943 070,38 грн.

Згідно із частинами першою-третьою статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

За загальними положеннями статті 22 Цивільного кодексу України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

До складу збитків включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом (стаття 225 Господарського кодексу України).

Для застосування такого заходу відповідальності, як стягнення збитків потрібна наявність усіх елементів складу господарського правопорушення: порушення зобов`язання; збитки; причинний зв`язок між порушенням зобов`язання та збитками; вина.

Відсутність хоча б одного із вказаних елементів, що утворюють склад правопорушення, не дає підстави кваліфікувати поведінку боржника як правопорушення та, відповідно, не може бути підставою застосування відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності.

Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв`язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Причинний зв`язок між протиправною поведінкою і збитками є обов`язковою умовою відповідальності. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдані особі, - наслідком такої протиправної поведінки. Протиправна поведінка особи тільки тоді є причиною збитків, коли вона прямо (безпосередньо) пов`язана зі збитками. Непрямий (опосередкований) зв`язок між протиправною поведінкою і збитками означає лише, що поведінка оцінюється за межами конкретного випадку, і, відповідно, за межами юридично значимого зв`язку.

При цьому, саме на позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками. Натомість вина боржника у порушенні зобов`язання презюмується та не підлягає доведенню кредитором, тобто саме відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.

Отже, на підставі укладеного з Публічним акціонерним товариством "ОТП Банк" Договору позивач набув права вимоги за кредитними договорами до боржників, які зареєстровані та знаходяться на території Автономної Республіки Крим.

Відповідно до статей 512, 514 Цивільного кодексу України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Оскільки на підставі Договору позивач набув права грошової вимоги до позичальників - фізичних осіб за кредитними договорами, Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" могло скористатись своїм правом на звернення до суду з позовними вимогами до вказаних осіб.

Так, з 27.04.2014 набрав чинності Закон України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (тут і надалі в редакції, чинній станом на дату укладення Договору - 22.04.2016), який визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Згідно зі ст. 1 Закону тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається:

1) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій;

2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України;

3) повітряний простір над територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини.

Частиною 1 статті 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" визначено, що у зв`язку з неможливістю здійснювати правосуддя судами Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на тимчасово окупованих територіях, змінити територіальну підсудність судових справ, підсудних розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя судам, та забезпечити розгляд:

- цивільних справ, підсудних місцевим загальним судам, розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, - місцевими загальними судами міста Києва, що визначаються Апеляційним судом міста Києва;

- адміністративних справ, підсудних місцевим загальним судам як адміністративним судам, розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, - місцевими загальними судами міста Києва, що визначаються Київським апеляційним адміністративним судом;

- цивільних справ, підсудних загальним апеляційним судам, розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, - Апеляційним судом міста Києва;

- адміністративних справ Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим - Київським окружним адміністративним судом, адміністративних справ Окружного адміністративного суду міста Севастополя - Окружним адміністративним судом міста Києва; Севастопольського апеляційного адміністративного суду - Київським апеляційним адміністративним судом;

- господарських справ Господарського суду Автономної Республіки Крим - Господарським судом Київської області, а господарських справ Господарського суду міста Севастополя - Господарським судом міста Києва, господарських справ Севастопольського апеляційного господарського суду - Київським апеляційним господарським судом;

- кримінальних проваджень, підсудних місцевим (районним, міським, районним у містах, міськрайонним судам), розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, - одним з районних судів міста Києва, визначеним Апеляційним судом міста Києва;

- кримінальних проваджень, підсудних Апеляційному суду Автономної Республіки Крим та Апеляційному суду міста Севастополя, - Апеляційним судом міста Києва.

Норми ст. 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" у наведеній редакції діяли до 07.05.2022 (до набрання чинності Законом України №2217-IX від 21.04.2022).

Таким чином, станом на момент укладення Договору та до 07.05.2022 відповідно до ст. 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" цивільні справи, підсудні місцевим загальним судам, розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, підсудні відповідному районному суду м. Києва з необхідністю визначення підсудності ухвалою Апеляційного суду м. Києва.

Отже, Законом України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" було надано право позивачу на звернення до суду, який знаходиться на території м. Києва, а не на окупованій території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, для захисту його прав та охоронюваних інтересів з метою отримання грошових коштів за відступленими правами вимоги.

В подальшому, розпорядженням голови Верховного Суду №36/0/9-22 від 05.07.2022 "Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану (суди Автономної Республіки Крим та м. Севастополя)" змінено територіальну підсудність судових справ (окрім кримінальних проваджень), які підсудні судам Автономної Республіки Крим на відповідні суди Одеської області.

Проте, матеріали справи не містять, а позивачем в свою чергу не надано суду жодних належних, допустимих та достовірних доказів в розумінні ст.ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження звернення позивача до суду з позовними заявами до позичальників - фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитними договорами та/або про звернення стягнення на майно за договорами забезпечення, ухвалення у таких справах відповідних рішень про задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія", пред`явлення відповідних виконавчих листів до виконання й винесення постанов державними/приватними виконавцями про повернення виконавчих листів стягувачу, у зв`язку з неможливістю виконання, тобто вчиненням всіх дій, які забезпечують примусове виконання рішень судів. Всі ці дії повинні передувати моменту звернення позивача до суду з позовом до країни-агресора в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про відшкодування шкоди у розмірі 61 943 070,38 грн для доведеності складу цивільного правопорушення про відшкодування шкоди та збитків.

Відтак, суд приходить до висновку про недоведеність позивачем належними та допустимими доказами відповідно до норм законодавства України причинно-наслідкового зв`язку між тимчасовою окупацією території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя внаслідок збройної агресії Російської Федерації й завданою шкодою, яка виразилась у невиконанні боржниками, які зареєстровані та знаходяться на території Автономної Республіки Крим, їх зобов`язань за кредитними договорами в розмірах, визначених в реєстрі боржників, оскільки таке невиконання зумовлене виключно пасивною поведінкою позивача з 22.04.2016 по дату звернення до суду з вказаним позовом. Більше того, суд звертає увагу, що на момент укладення Договору позивачу було відомо про тимчасову окупацію Автономної Республіки Крим з 20 лютого 2014 року, однак останній не вчинив жодних дій на стягнення з боржників заборгованості за кредитними договорами.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про передчасність даного позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія", оскільки ним не доведено наявність причинно-наслідкового зв`язку між діями та понесеними позивачем збитками саме у розмірі 61 943 070,38 грн, так як останній не надав доказів навіть спроби стягнення коштів із боржників за кредитними договорами (тим більше, що частина боржників могла виїхати після окупації Кримського півострова на підконтрольну Україні територію).

За таких обставин, позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про відшкодування збитків у розмірі 61 943 070,38 грн не підлягають задоволенню.

Витрати по сплаті судового збору відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України не покладаються на відповідача у зв`язку з відмовою у задоволенні позову, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору у порядку пункту 22 статті 5 Закону України "Про судовий збір".

Керуючись статтями 13, 74, 79, 129, 232, 236-241, 252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Довіра та Гарантія" (04112, м. Київ, вул. Авіаконструктора Ігоря Сікорського, буд. 8; ідентифікаційний код 38750239) до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, Російська Федерація, м. Москва, вул. Житня, буд. 14; код загальноросійського класифікатора органів державного управління 1318000) про стягнення збитків у розмірі 61 943 070,38 грн відмовити повністю.

2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. У відповідності до положень ст.ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення безпосередньо до Північного апеляційного господарського суду.

Повний текст рішення складено 08.01.2024.

Суддя Р.В. Бойко