Постанова

від 11.01.2024 по справі 440/8467/23

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 січня 2024 р. Справа № 440/8467/23Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Бартош Н.С.,

Суддів: Присяжнюк О.В. , Подобайло З.Г. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду (головуючий І інстанції Ясиновський І.Г.) від 08.09.2023 року по справі № 440/8467/23

за позовом ОСОБА_1

до Військової частини НОМЕР_1

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 , в якій просив:

визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.03.2019 року по 30.05.2023 року включно;

зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.03.2019 року по 30.05.2023 року включно в сумі 281 612 гривень 40 копійок відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що він має право на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з несвоєчасною виплатою індексації на підставі судового рішення, яке набрало законної сили. Як наслідок, у відповідача виникає обов`язок нарахувати та виплатити середнє грошове забезпечення (середній заробіток) за період затримки розрахунку.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 08.09.2023 року позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати позивачу середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.

Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь позивача середнє грошове забезпечення за несвоєчасну виплату при звільненні зі служби грошової компенсації невикористаної додаткової відпустки у розмірі 2501,10 грн.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Позивач не погодився з рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нову, якою позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Вказує, що визначаючи суму середнього заробітку суд першої інстанції не взяв до уваги грошове забезпечення позивача та неправильно визначив період затримки розрахунку при звільненні. Вказані обставини призвели до неправильного визначення суми середнього заробітку за весь час затримки. На думку позивача, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні становить 281 612 гривень 40 копійок.

Відповідач надав письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення.

Згідно п. 3 ч. 1ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Сторони про розгляд справи в порядку письмового провадження повідомлялись.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням учасника бойових дій серія НОМЕР_2 від 28.05.2015, з 31.03.2014 по 28.01.2019 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , що не заперечується сторонами.

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 41 від 28.02.2019 сержанта ОСОБА_1 , командира відділення зв`язку - начальника телефонної станції, звільненого наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 26.02.2019 №4-РС у запас за підпунктом "а" відповідно до пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (у зв`язку із закінченням строку контракту) виключено зі списків особового складу.

Позивач звернувся до Військової частини НОМЕР_1 із заявою від 13.07.2021, в якій просив, зокрема, виплатити грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015 - 2019 роки.

Листом ВЧ НОМЕР_1 від 31.08.2021 за №1017 за результатами розгляду заяви позивача про нарахування та виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2019 роки, повідомлено позивача, що виплата грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2019 роки не здійснювалась. Видатки для здійснення компенсації витрат на оплату додаткової відпустки учасникам бойових дій у Державному бюджеті на 2015-2020 роки не передбачалася.

Вважаючи, що відповідач протиправно не виплатив грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки з 2015 року по 2019 рік, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», позивач звернувся з позовом до суду.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 10 січня 2022 року у справі № 440/14367/21 визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати позивачу грошової компенсації за фактично невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік включно, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби; зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за фактично невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби; в іншій частині позовних вимог відмовити.

На виконання вказаного рішення Полтавського окружного адміністративного суду відповідачем нараховано та виплачено грошову компенсацію за фактично невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 30.05.2023 у розмірі 25263,62 грн /а.с. 30-31/.

Водночас, відповідачем не нараховано та не виплачено позивачу компенсацію за втрату частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, а також не нараховано та не виплачено середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні з військової служби (за період з 01.03.2019 року (наступний день звільнення) по 30.05.2023 (день фактичного розрахунку), у зв`язку з чим позивач звернувся до суду з позовом.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність протиправної бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати позивачу середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні. При цьому, керуючись принципом співмірності розміру недоплаченої суми і розміром розрахованої суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, суд дійшов висновку про необхідність застосування у спірних правовідносинах принципу співмірності та визначив, що належна сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні складає 2501,10 грн.

Згідно ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про наступне.

Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі ст. 1 Конвенції Міжнародної організації праці Про захист заробітної плати № 95, ратифікованої Україною 30.06.1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтею 12 цієї Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Кодекс законів про працю України (далі - КЗпП України), згідно зі статтею 1, регулює трудові відносини виключно працівників, до кола яких військовослужбовці, як спеціальні суб`єкти права, не належать, оскільки не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять саме службу цивільного захисту на умовах контракту.

Відповідно до ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Водночас, спеціальним законом, який, відповідно до Конституції України, визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі, є Закон України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей від 20 грудня 1991 року № 2011-XII, зі змінами та доповненнями (далі - Закон № 2011-XII).

Згідно з ч. ч. 1, 3 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу від 25 березня 1992 року № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII), закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Згідно абзаців 1 та 3 пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.

Однак, ні Законом України Про військовий обов`язок і військову службу, ні Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця з військової служби середнього заробітку.

У той же час, такі питання врегульовані положеннями Кодексу законів про працю України.

Аналогічну правову позицію наведено у постанові Верховного Суду від 04 вересня 2020 року по справі № 120/2005/19-а та від 30 квітня 2020 року по справі № 140/2006/19.

Приписами ст. 116 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Положеннями ч. 2 ст. 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Отже, з наведеного слідує, що закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність задля захисту майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Наведене узгоджується з позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 та у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17.

Водночас, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

При цьому, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні, працівник, за змістом частини 2 статті 117 КЗпП України, має право на відшкодування, якщо спір буде вирішено на його користь. Розмір заборгованості та відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку - суд.

Отже, у разі якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в такому випадку, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині 1 статті 117 КЗпП України).

Зрештою, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Під час розгляду цього спору в суді першої інстанції було встановлено, що позивача виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення 28.02.2019 /а.с. 11/.

31.05.2023 відповідач перерахував позивачу остаточну суму заборгованості з виплати індексації грошового забезпечення у загальному розмірі 25263,62 грн /а.с. 30-31/.

Отже, період затримки розрахунку при звільненні повинен обраховуватися з 01.03.2019 по 30.05.2023 (1552 днів), оскільки заборгованість відповідача виникає з першого дня після звільнення. Окрім цього, погашення заборгованості відбулося 31.05.2023.

Порядок обчислення середньої заробітної плати, зокрема у випадках вимушеного прогулу, визначений постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 р. Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).

Відповідно до п. 2 Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно п. 8 Порядку № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Аналіз вищенаведених правових норм Порядку № 100 дає підстави для висновку, що при обчисленні розміру середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні, виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень цього Порядку.

Аналогічну позицію висловлено у постановах Верховного Суду України від 21.01.2015 у справі № 6-195цс14, від 01.03.2017 у справі № 635/2084/16-ц.

Разом з тим колегія суддів зазначає, що відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, Велика Палата Верховного Суду у постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Згідно з правовими висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Відповідно до норм ч. 5 статті 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, враховує вказані висновки Верховного Суду щодо застосування норм права.

Колегія суддів звертає увагу на те, що сума компенсації має бути співмірною із розміром ненарахованої та невиплаченої індексації грошового забезпечення; суттю цієї виплати, яка має допоміжний характер, а не основний характер; відсутністю майнових втрат позивача за період затримки; перебігом строку звернення до суду і тривалістю розгляду справи судом та набранням рішенням законної сили.

Для застосування критеріїв пропорційності розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, суду слід з`ясувати загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат для вирахування проценту, що складає індексації грошового забезпечення у співвідношенні до загальної суми, що слугує підставою для застосування такого ж проценту середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні від загальної її суми, який є належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача, виходячи з принципу пропорційності.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

З огляду на очевидну неспівмірність заявлених сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, дати виникнення заборгованості та діями сторін, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним Великою Палатою Верховного Суду критеріям визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат в сумі 2501,10 грн.

На підставі наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що належним способом захисту порушених прав позивача є визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати позивачу середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні та стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на користь позивача середнє грошове забезпечення за несвоєчасну виплату при звільненні зі служби грошової компенсації невикористаної додаткової відпустки у розмірі 2501,10 грн.

Доводи апелянта вказаних вище висновків суду першої інстанції не спростовують.

Колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (№ 65518/01; пункт 89), Проніна проти України (№ 63566/00; пункт 23) та Серявін та інші проти України (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Відповідно до ч. 1-3ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до п. 1 ч. 1ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Згідно зіст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню: 1) рішення, ухвали суду першої інстанції та постанови, ухвали суду апеляційної інстанції у справах, рішення у яких підлягають перегляду в апеляційному порядку Верховним Судом; 2) судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.

Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Керуючись ст. ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326, 327 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 08.09.2023 року по справі № 440/8467/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч. 1 ст. 329 КАС України.

Головуючий суддя (підпис)Н.С. Бартош Судді(підпис) (підпис) О.В. Присяжнюк З.Г. Подобайло