Постанова

від 11.01.2024 по справі 904/2074/23

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11.01.2024 року м. Дніпро Справа № 904/2074/23

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Кощеєва І.М. (доповідач)

суддів: Чус О.В., Іванова О.Г.,

секретар судового засідання: Манець О.В.

представники сторін:

від позивача: Воронко В.С., посвідчення №1577 від 09.09.2008 р., адвокат

від відповідача: Луценко Н.В., посвідчення №89 від 11.05.2022 р., самопредставництво

від третьої особи-1: не з`явився

від третьої особи-2:Скосарев І.Д., посвідчення №503 від 09.02.2021 р., самопредставництво

від третьої особи-3: не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

Комунального підприємства

"Транспортна інфраструктура міста" Дніпровської міської ради

на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2023 р.

( суддя Назаренко Н.Г., м. Дніпро, повний текст складено 04.09.2023 р. )

у справі

за позовом

Фізичної особи-підприємця Воронко Юлії Ігорівни,

м. Дніпро

до

Комунального підприємства

"Транспортна інфраструктура міста" Дніпровської міської ради,

м. Дніпро

третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору

на стороні позивача:

Дніпровський фаховий коледж радіоелектроніки,

м. Дніпро

третя особа-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору

на стороні відповідача:

Дніпровська міська рада,

м. Дніпро

третя особа-3, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору

на стороні відповідача:

Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області,

м. Дніпро

про визнання недійсним договору

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог.

Фізична особа-підприємець Воронко Юлія Ігорівна звернулась до Господарського суду з позовом до Комунального підприємства "Транспортна інфраструктура міста" Дніпровської міської ради про визнання недійсним договору № 250 ОП "Про організацію та експлуатацію майданчика для паркування" від 11.09.2020 р..

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у вказаному вище договорі не було вказано, на підставі яких документів Відповідач став «Балансоутримувачем» зазначеного вище об`єкта нерухомого майна. У березні 2023, під час розгляду в Господарському суді Дніпропетровської області Господарської справи № 904/4870/22, з`ясувалося, що Відповідач у дійсності не є власником/балансоутримувачем нерухомого майна, земельної ділянки «майданчика для паркування» за адресою: місто Дніпро, вулиця Шмідта, будинок 18, оскільки виключно Дніпровський фаховий коледж радіоелектроніки є власником/балансоутримувачем нерухомого майна, земельної ділянки «майданчика для посування» розташованого за адресою: місто Дніпро, вулиця Шмідта, будинок 18, що, зокрема, але не виключно підтверджується Державним актом на право постійного користування землею серії І-ДП № 001572.

Позивач вважає, що Договір № 250 ОП «Про організацію та експлуатацію майданчика для паркування» від 11.09.2020р., укладений між Позивачем та Відповідачем, є нікчемним, оскільки не відповідає положенням статті 41 Конституції України, статтям 203, 321, 377 Цивільного кодексу України, статті 120 Земельного кодексу України, так як вчинений без волевиявлення власника нерухомого майна - Дніпровський фаховий коледж радіоелектроніки Крім того, Дніпровський фаховий коледж радіоелектроніки не укладав з Відповідачем Договору оренди земельної ділянки за адресою: місто Дніпро, вулиця Шмідта, будинок 18, з правом суборенди. Отже, Відповідач не мав права укладати Договір, щодо земельної ділянки за адресою: місто Дніпро, вулиця Шмідта, будинок 18. Укладенням Договору № 250 ОП «Про організацію та експлуатацію майданчика для паркування» від 11.09.2020 р. Відповідач фактично розпорядився майном, що належить третій особі, чим істотно порушив положення ст. ст. 202 - 207, 319, 328, 407, 761 ЦК України, ст. ст. 90, 93,124 ЗК України, ст. ст. 13,15,16 Закону України «Про оренду землі».

Відповідач проти позовних вимог заперечив, зазначив, що правові підстави визнання вказаного спірного Договору нікчемним відсутні, оскільки сторони були наділені необхідним обсягом цивільної дієздатності, волевиявлення було вільним направлене на настання наслідків, передбачених спірним Договором, укладено відповідно до норм чинного законодавства. Відповідач вважає, що, державний акт на право постійного користування землею по вул. Степана Бандери, буд. 18, який був наданий Позивачем, не є підтверджуючим документом щодо права власності на земельну ділянку у зв`язку з відсутністю державної реєстрації. Відповідач зазначив, що форма наданого Держаного акту не відповідає чинному земельному законодавству станом на час видачі державного акту, а саме постанові Кабінету Міністрів Україні № 449 від 02,04.2002 р. «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» у зв`язку із набранням чинності нової редакції Земельного кодексу з 01.01.2002 р. (закон № 2768-ПІ від 21.10.2001), а також суперечить наказу Державного комітету України по земельних ресурсах № 174 від 02,07.2003 щодо затвердження нового порядку складання, видачі реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку. На час видачі державного акту Дніпровському фаховому коледжу радіоелектроніки в цьому акті мало бути зазначено присвоєний земельній ділянці кадастровий номер, зокрема за адресою: м. Дніпро, вул. Степана Бандери 18 (стара назва - вул. Шмідта. 18 (площі 1 - 0, 6250 га, 2-0, 3698 га, 3 - 0, 0868 га).

Третя особа-1 вказала, що зазначений майданчик для паркування розташований на земельній ділянці, яка надана Коледжу в постійне користування на підставі Рішення Виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 25.10.2001 №2468 та видано Державний Акт на право постійного користування землею від 23 листопада 2003 року 1-ДП №001572. Акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 001259. Діл.1, площею 0,6250 га - Код ДЗК 78193019, діл. 2, площею 0, 3698 га - Код ДЗК 78193021, діл. 3, площею 0,0868 га - Код ДЗК 78193020. Третя особа-1 стверджує, що Комунальне підприємство «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради не має правовстановлюючих документів на вищевказану земельну ділянку, самовільно зайняла її та безоплатно і незаконно використовує державну власність з метою одержання прибутку, хоча не має права вчиняти правочини та виступати Балансоутримувачем і жодних договорів з Регіональним відділенням не укладало.

Третя особа -2 вважає, що розміщення майданчиків для паркування, їх правовий режим регулюється нормами Закону України «Про благоустрій населених пунктів», а не Земельним кодексом України.

2. Короткий зміст оскаржуваного судового рішення у справі.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2023 р. у справі № 904/2074/23 позов задоволено, визнано недійсним договір № 250 ОП "Про організацію та експлуатацію майданчика для паркування" від 11.09.2020 р., укладений між Фізичною особою-підприємцем Воронко Юлією Ігорівною та Комунальним підприємством «Міськавтопарк» Дніпровської міської ради.

3. Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

До Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернулося Комунальне підприємство "Транспортна інфраструктура міста" Дніпровської міської ради, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2023р. у справі № 904/2074/23 та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

4. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, Скаржник не погоджується з висновком господарського суду про те, що спірна земельна ділянка була надана Відповідачем під розміщення майданчика для паркування всупереч, як вимогам рішення Дніпровської міської ради, так і вимогам закону, оскільки користувачем земельної ділянки є Дніпровський фаховий коледж радіоелектроніки.

Водночас, на думку Скаржника, висновки суду першої інстанції є передчасними та такими, що не відповідають дійсності в силу не дослідження та не з`ясування всіх фактичних обставин по справі та доказів, які ці обставини підтверджували, невірного застосування норм матеріального права та порушення процесуального права.

При цьому Скаржник зазначає, що судом першої інстанції не було взято до уваги те, що на момент звернення до суду і по теперішній час рішення Дніпровської міської ради від 21.12.2016 р. № 38/17 «Про затвердження Правил паркування транспортних засобів на території міста Дніпра» (зі змінами) на підставі якого було укладено Договір є чинним. Майданчик для паркування перебуває у власності територіальної громади міста Дніпра. Дніпровська міська рада зазначеним рішенням делегувала повноваження щодо затвердження переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із паркування транспортних засобів виконавчому комітету Дніпровської міської ради. Також, рішенням Виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 30.11.2017 р. № 587 року «Про затвердження переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів, у м. Дніпрі» було затверджено відповідний перелік в якому значиться земельна ділянка за адресою: м. Дніпро, вул. Шмідта, 18. Рішенням виконавчого комітету Дніпровської міської ради № 1132 від 22.12.2022 р. внесено зміни до «Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів, у м. Дніпрі» та змінено адресу майданчика для паркування: вул. Шмідта, 18 на вул. Степана Бандери, буд. 18.

Скаржник наголошує на тому, що при визнанні договору недійсним ніякого захисту порушеного права та інтересу Позивача не відбудеться, бо він як користувався майданчиком для паркування так і буде в подальшому користуватися, а метою є саме ухилення від сплати заборгованості від використання земельної ділянки, що і є предметом господарської справи № 904/4870/22. Відповідно до судової практики якщо Позивач звертається до суду з позовом задля інших цілей, ніж захист порушеного права чи інтересу, зокрема для встановлення преюдиційних обставин або з метою ухилення від виконання зобов`язань, то у задоволенні позову може бути відмовлено.

Скаржник вважає, що у позовній заяві Позивачем не було доведено належними та допустимими доказами наявність жодної із обставин про визнання недійсним правочину відповідно до чинного законодавства.

Відтак, на думку Скаржника, позов було подано з метою ухилення від виконання зобов`язань та не надано жодного належного та допустимого доказу щодо підтвердження предмету та підстав позову, а наданий Державний акт на право постійного користування землею по вул. Степана Бандери, буд. 18 не є підтверджуючим документом щодо права власності на земельну ділянку, яка виникає з моменту державної реєстрації цього права в порядку оформлення речових прав на земельну ділянку, у зв`язку з відсутністю кадастрового номера. Державний акт не відповідає вимогам Інструкції. Позивачем при зверненні до СУДУ не доведено ні наявності у нього права або інтересу, на захист яких подано позов, ні факту порушення такого права або інтересу, ні відповідності обраного позивачем способу захисту порушенню, яке, на його думку, має місце.

5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

Від Третьої особи -2 ( Дніпровської міської ради ) надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому міської ради погоджується з доводами апеляційної скарги, вважає її обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Зокрема, Третя особа -2 посилається на те, що визначення «майданчика для платного паркування транспортних засобів» наведено у пункті 2.1 Правил, відповідно до якого - це площа території ( земельна ділянка ), що належить на правах власності територіальній громаді або державі, яка визначена виконавчим комітетом міської ради як спеціальна земельна ділянка, відведена для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування, та використовується для паркування зі справлянням збору за місця для паркування транспортних засобів із встановленим режимом роботи та тарифом.

Третя особа -2 також вказує на те, що розміщення майданчиків для паркування, їх правовий режим регулюється нормами Закону України «Про благоустрій населених пунктів», а не Земельним кодексом України.

Крім того, міська рада зазначає про те, що рішення міської ради було прийнято органами місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом не було скасовано або визнано недійсним з мотивів його невідповідності Конституції чи законам України в судовому порядку, а отже з огляду на приписи ст. 144 Конституції України_є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Позивач та Третя особа -1 не скористалися своїм правом згідно ч.1 ст. 263 ГПК України та не надали суду відзивів на апеляційну скаргу, що згідно ч. 3 ст. 263 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

6. Рух справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.09.2023 р. для розгляду справи визначена колегія суддів у складі: головуючого судді Кощеєв І.М. (доповідач), судді Чус О.В., Іванова О.Г..

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 25.09.2023 р. витребувано у Господарського суду Дніпропетровської області матеріали справи/копії матеріалів справи № 904/2074/23. Розгляд питання про залишення апеляційної скарги без руху, про повернення апеляційної скарги, відмову у відкритті апеляційного провадження або про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою Комунального підприємства "Транспортна інфраструктура міста" Дніпровської міської ради на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2023р. у справі № 904/2074/23 відкладено до надходження матеріалів оскарження до суду апеляційної інстанції.

Матеріали справи № 904/2074/23 надійшли до Центрального апеляційного господарського суду.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.10.2023 р., у зв`язку із відпусткою головуючого судді Кощеєва І.М. ( доповідача ), для вирішення питання щодо відкриття апеляційного провадження за даною апеляційною скаргою визначено колегію суддів у складі головуючого судді - Чередка А.Є., суддів - Чус О.В., Іванова О.Г..

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 10.10.2023 р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Комунального підприємства "Транспортна інфраструктура міста" Дніпровської міської ради на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2023 р. у справі № 904/2074/23.

На підставі розпорядження керівника апарату суду від 16.10.2023 р., у зв`язку з виходом на роботу головуючого судді Кощеєва І.М. ( доповідач ), визначеного протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.09.2023 р., для дотримання принципу незмінності колегії суддів при розгляді справи здійснено автоматичну зміну складу колегії суддів у справі № 904/2074/23, відповідно до якої визначено склад колегії суддів: головуючий суддя: Кощеєв І.М., судді: Чус О.В., Іванов О.Г..

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 18.10.2023 р., судовою колегією у визначеному складі, прийнято справу № 904/2074/23 до свого провадження. Розгляд апеляційної скарги призначено в судове засідання на 11.01.2024 р..

Від Позивача надійшла заява про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, на стороні Позивача - Західну окружну прокуратуру м. Дніпра, та витребувати додатки на 128 арк., які прокуратурою було подано до позову по справі № 904/5025/23.

Заява обгрунтована тим, що оскаржуване рішення суду може вплинути на права і обов`язки Західної окружної прокуратури м. Дніпра, яка діє в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України, Дніпропетровської обласної державної адміністрації, та яка вже звернулася до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом ( справа № 904/5025/23 ).

Керівник Західної окружної прокуратури м. Дніпра в інтересах держави в особі позивача-1: Міністерства освіти і науки України, позивача-2: Дніпропетровської обласної державної адміністрації, звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом (справа № 904/5025/23). До позовної заяви Прокурор долучив додатки, які мають важливе значення по справі на 128 арк., що підтверджується описом, який додається до даної заяви.

Представник Відповідача заперечував проти задоволення клопотання Позивача.

Відповідно до частин першої, другої ст. 50 ГПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.

При цьому, суд враховуєmutandis висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 23.12.2015 р. у справі № 5024/1463/2012, в якій Суд вказав, що рішення є таким, що прийнято про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення наведено висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що випливають зі сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків.

При цьому, за положенням частини другої ст. 50 ГПК України якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права та обов`язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

Враховуючи наведене та приймаючи до уваги те, що рішення господарського суду у цій справі ніяким чином не впливає на права та обов`язки Західної окружної прокуратуру м. Дніпра, колегія суддів протокольною ухвалою у судовому засіданні відмовила Позивачеві у задоволенні його заяви.

Треті особи-1,3 не скористалися своїм правом участі в судовому засіданні та не забезпечили явку уповноваженого представника, хоча про час та місце судового засідання були повідомлений належним чином.

Беручи до уваги, що неявка вказаних учасників провадження у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, матеріали справи є достатніми для розгляду апеляційної скарги, апеляційний господарський суд дійшов висновку про розгляд справи за відсутності представників Третіх осіб-1,3.

У судовому засіданні 11.01.2024р. була оголошена вступна та резолютивна частини постанови Центрального апеляційного господарського суду.

7. Встановлені судом обставини справи.

Між Фізичною особою-підприємцем Воронко Ю.І. (надалі Позивач) та КП «Міськавтопарк» Дніпровської міської ради, правонаступником якого є КП «ТРАНСПОРТНА ІНФРАСТРУКТУРА МІСТА» ДМР (надалі Відповідач) було укладено Договір № 250 ОП «Про організацію та експлуатацію майданчика для паркування».

Предметом Договору ( п. 1.1. ) є надання Балансоутримувачем Оператору права на організацію та експлуатацію майданчика для паркування транспортних засобів комунальної форми власності, що розташований за адресою: м. Дніпро, Степана Бандери (колищня вул. Шмідта), 18, (далі - майданчик для паркування), площа майданчика: 253, 0 кв. м., кількість мащино-місць: 22, кількість пільгових місць: 2, дні роботи: щоденно, час роботи: з 20:00 до 08:00.

Розрахункова площа земельної ділянки для сплати збору за паркування - 230, 0 кв.м.

Так, відповідно до п. 2.2.14. Договору, оператор зобов`язаний своєчасно та у повному обсязі перераховувати Балансоутримувачу плату за користування майданчиком для паркування.

Сума річної плати за організацію та експлуатацію майданчика для паркування, яка підлягає сплаті складає 33 100 грн. (п. 4.1. Договору).

Оператор, щомісячно сплачує Балансоутримувачу за користування майданчиком для паркування плату у розмірі 2 758 гри., 33 коп., яка сплачується щомісячно, авансом, не пізніще 25 числа кожного місяця, що передує оплачуваному місяцю (4.1. - 4.4. Договору).

Відповідно до п. 10.1. Договір набирає чинності з дати підписання сторонами договору ( 11.09.2020 р.), а в частині початку ведення діяльності - з моменту підписання акту введення в експлуатацію майданчику для паркування.

Договір діє до проведення конкурсу з визначення Оператора на право обслуговування майданчика для паркування ( п. 10.2 ).

Також, 11.09.2020 р. до Договору, сторонами було підписано Акт приймання-передачі майданчика для паркування, що розтащований за адресою: м. Дніпро, вул. Степана Бандери, 18.

Додатковою угодою від 31.03.2021 р. до Договору було внесено зміни в преамбулу Договору в частині зміни назви Підприємства, зміни директора та змінено реквізити сторін.

19.10.2021 р. до Договору, сторонами було підписано Акт введення в експлуатацію майданчика для паркування, що розтащований за адресою: м. Дніпро, вул. Степана Бандери, 18.

10.02.2021 р. рішенням Дніпровської міської ради № 6/3 «Про затвердження структури виконавчих органів Дніпровської міської ради та її виконавчих органів» пунктом 9.24 прийнято, реорганізувати КП «Дніпротранскомплекс» ДМР, КП «Дніпродорсервіс» ДМР та КП «Міські причали» ДМР шляхом їх приєднання до КП «Міськавтопарк» ДМР та змінити найменування новоствореного комунального підприємства на Комунальне підприємство «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради.

Позивач зазначає, що у березні 2023 р. під час розгляду в Господарському суді Дніпропетровської області Господарської справи № 904/4870/22, з`ясувалося, що Відповідач у дійсності не є власником/балансоутримувачем нерухомого майна, земельної ділянки «майданчика для паркування» за адресою: місто Дніпро, вулиця Шмідта, будинок 18, оскільки виключно Дніпровський фаховий коледж радіоелектроніки (надалі Третя особа-1) є власником/балансоутримувачем нерухомого майна, земельної ділянки «майданчика для посування» розташованого за адресою: місто Дніпро, вулиця Шмідта, будинок 18, що зокрема але не виключно підтверджується Державним актом на право постійного користування землею серії І-ДП№ 001572.

Позивач зазначає, що Дніпровський фаховий коледж радіоелектроніки не укладав з Відповідачем Договору оренди земельної ділянки за адресою: місто Дніпро, вулиця Шмідта, будинок 18, з правом суборенди. Отже Відповідач не мав права укладати Договір, щодо земельної ділянки за адресою: місто Дніпро, вулиця Шмідта, будинок 18.

Укладенням Договору № 250 ОП «Про організацію та експлуатацію майданчика для паркування» від 11.09.2020 р. Відповідач фактично розпорядився майном, що належить третій особі, чим істотно порушив положення ст. ст. 202-207, 319, 328, 407, 761 ЦК України, ст. ст. 90, 93,124 ЗК України, ст. ст. 13,15,16 Закону України «Про оренду землі».

Позивач зазначає, що про зазначені обставини йому не було відомо під час укладання зазначеного вище Договору, а стало відомо лише у березні 2023 р. з письмових пояснень Дніпровського фахового коледжу радіоелектроніки по справі № 904/4870/22, через, що й виникла необхідність звернутися до суду, щоб саме судовим рішенням встановити факт недійсності Договору № 250 ОП «Про організацію та експлуатацію майданчика для паркування» від 11.09.2020 р..

За наслідками розгляду позову господарським судом прийнято оскаржуване рішення у даній справі.

8. Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції

Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ч. 3). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4).

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників Позивача, Відповідача та Третьої особи-2 дослідивши доводи, наведені в апеляційній скарзі, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що апеляційна скаргі підлягає задоволенню, а рішення господарського суду скасуванню, виходячи з наступного.

Предметом спору у цій справі є вимоги Фізичної особи-підприємця Воронко Ю. І. про визнання недійсним договору № 250 ОП "Про організацію та експлуатацію майданчика для паркування" від 11.09.2020 р., укладеного між Фізичною особою-підприємцем Воронко Ю. І. та Комунальним підприємством "Транспортна інфраструктура міста" Дніпровської міської ради, з підстав передбачених ст. ст. 202 - 207, 319, 328, 407, 761 ЦК України, ст. ст. 90, 93,124 ЗК України, ст. ст. 13, 15, 16 Закону України «Про оренду землі».

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2023 р. у справі № 904/2074/23 позов задоволено, визнано недійсним договір № 250 ОП "Про організацію та експлуатацію майданчика для паркування" від 11.09.2020 р..

Проте колегія суддів не погоджується з вказаним рішенням суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

У ст. 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 Цивільного кодексу України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам ( див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц ( пункт 7.23 ), від 15.09.2020 у справі №469/1044/17).

Положення частини другої ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин першої, третьої ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Визнання правочину недійсним являє собою спосіб захисту, наслідком застосування якого є припинення регулятивної сили правочину як юридичного факту, тобто визнання його таким, що не породжує юридичних наслідків. Відповідно разом з цим анулюються цивільні права та обов`язки, що виникли у сторін при вчиненні правочину, або цивільні права та обов`язків припиняються на майбутнє (якщо за недійсним правочином права й обов`язки передбачалися лише на майбутнє) для недопущення розвитку на підставі правочину відповідних йому правовідносин, пов`язаних з його виконанням, а також встановлення заборони на виконання правочину.

Так, Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 26.05.2023 р. у справі № 905/77/21 зазначив, що законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення.

Для такого визнання з огляду на приписи ст. 5 ЦК України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору ( такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 р. у справі № 905/1227/17 і від 13.07.2022 р. у справі № 363/1834/17).

Частинами першою та другою ст. 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину ( аналогічний висновок викладено в пунктах 64 і 65 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 р. у справі № 904/1907/15 ).

Проте згідно з частиною п`ятою ст. 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об`єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову. Якщо позов щодо застосування наслідків недійсності правочину не подано, суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи, оскільки згідно з абзацом 2 частини п`ятої статті 216 ЦК України зазначене право є у суду лише щодо нікчемних правочинів ( такий правовий висновок викладено в пунктах 80-82 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 р. у справі № 904/1907/15 та в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.09.2021 р. у справі № 925/1276/19).

Як вже зазначалося, суд першої інстанції погодився з доводами Позивача стосовно не відповідності спірного договору приписам чинного законодавства, проте в контексті спірних правовідносин, встановивши, що укладений договір є фактично виконаним, не врахував, що задоволення позовних вимог у цій справі ніяким чином не відновить права Позивача та такий спосіб захисту не є ефективним ( такий правовий висновок викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.12.2023 р. у справі № 913/366/21 ).

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 26.05.2023 р. у справі № 905/77/21 сформулював правовий висновок про те, що позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь Позивача, витребування майна з володіння Відповідача, і зазначив, що окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав Позивача.

Оскільки Позивач у цій справі не заявив до суду вимогу про застосування наслідків недійсності правочину, апеляційний суд вважає, що обраний Позивачем спосіб захисту прав не є ефективним.

До того, колегія суддів враховує, що Велика Палата Верховного Суду в пункті 154 постанови від 01.03.2023 р. у справі № 522/22473/15-ц, уточнюючи висновок, викладений в пункті 5.29 постанови від 21.09.2022 р. у справі № 908/976/19, звернула увагу на те, що у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача ( зокрема, на підставі частини першої ст. 216, ст. 387, частин першої, третьої ст. 1212 ЦК України ).

При цьому ж об`єднана палата у справі № 905/77/21, застосовуючи висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 21.09.2022 р. у справі № 908/976/19, та від 01.03.2023 р. у справі № 522/22473/15-ц, також зазначила, що визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права ( та/або інтересу ) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині першій ст. 2 ГПК України.

Колегія суддів також зазначає, що ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів, а з метою ухилення від виконання зобов`язань, є неприпустимим ( постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2019 р. у справі № 638/2304/17, провадження № 61-2417сво19, постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07.12.2023 р. у справі № 209/2249/21, провадження № 61-15013св23 ).

Невірно обраний спосіб захисту порушеного права виключає дослідження та вирішення судом заявлених позовних вимог по суті ( пункт 29 постанови Верховного Суду від 19.02.2020 р. у справі № 911/269/19 ). Тому суд не перевіряє доводи в частині наявності підстав для визнання недійсним спірного договору, оскільки відповідний аналіз має бути зроблений у мотивувальній частині судового рішення в разі звернення Позивача до суду щодо застосування належного способу захисту.

Враховуючи усе вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає доводи Скаржника викладені в апеляційній скарзі доведеними та такими, що підлягають задоволенню.

На підставі викладеного колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що рішення господарського прийнято з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягає задоволенню, а зазначене рішення суду підлягає скасуванню із прийняттям нового рішення, яким в задоволені позову слід відмовити.

9. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

У справі "Руїз Торіха проти Іспанії", ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів Скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" ( Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006 р. ).

Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

З огляду на приписи ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23.02.2006 р." Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права.

Відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Рішення господарського суду зазначеним вимогам не відповідає.

На підставі викладеного, колегія суддів Центрального апеляційного господарського суду вважає, що місцевим господарським судом допущено невірне застосування норм матеріального права та порушені норми процесуального права, що призвело до ухвалення помилкового рішення, яке відповідно до ст. 277 ГПК України підлягає скасуванню та ухваленню нове рішення про відмову у задоволені позову.

Враховуючи наведене та з урахуванням меж розгляду апеляційної скарги в порядку ст. 269 ГПК України, апеляційна скарга Комунального підприємства "Транспортна інфраструктура міста" Дніпровської міської ради підлягає задоволенню, а рішення місцевого господарського суду у даній справі має бути скасоване, в позові відмовлено.

10. Судові витрати.

Відповідно до п. б ч. 4 ст. 282 ГПК України, у зв`язку зі скасуванням судового акту попередньої інстанції і ухваленням нового рішення про відмову у задоволені позову, підлягають новому перерозподілу і судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій.

Відповідно до ч. 4 ст.129 ГПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на Відповідача; 2) у разі відмови в позові - на Позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Зважаючи на задоволення апеляційної скарги Відповідача, судові витрати, понесені Комунальним підприємством "Транспортна інфраструктура міста" Дніпровської міської ради, підлягають відшкодуванню та покладаються на Позивача.

На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 269, 270, 273, 275 - 285, 287 ГПК України, Центральний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Комунального підприємства "Транспортна інфраструктура міста" Дніпровської міської ради задовольнити.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.08.2023 р. у справі № 904/2074/23 скасувати.

Прийняти нове рішення.

Відмовити в задоволені позовної заяви Фізичної особи-підприємця Воронко Юлії Ігорівни до Комунального підприємства "Транспортна інфраструктура міста" Дніпровської міської ради, про визнання недійсним договору № 250 ОП "Про організацію та експлуатацію майданчика для паркування" від 11.09.2020 р., укладеного між Фізичною особою-підприємцем Воронко Юлією Ігорівною та Комунальним підприємством «Міськавтопарк» Дніпровської міської ради.

Стягнути з Фізичної особи-підприємця Воронко Юлії Ігорівни на користь Комунального підприємства «Транспортна інфраструктура міста» Дніпровської міської ради 4026,00 грн. судового збору за подання апеляційної скарги до Центрального апеляційного господарського суду, про що видати наказ.

Видачу відповідного наказу, з урахуванням необхідних реквізитів, доручити Господарському суду Дніпропетровської області.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Право касаційного оскарження, строк на касаційне оскарження та порядок подання касаційної скарги передбачено ст. ст. 286-289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 15.01.2024 р.

Головуючий суддя І.М. Кощеєв

Суддя О.В. Чус

Суддя О.Г. Іванов