Рішення

від 18.01.2024 по справі 910/12486/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

18.01.2024Справа № 910/12486/23Господарський суд міста Києва у складі судді І.О. Андреїшиної, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу

За позовом Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва" (02002, місто Київ, вулиця Пантелеймона Куліша, 9-Г, ідентифікаційний код 39606435)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Імперіал "ЛТД" (02140, м. Київ, вул. Ревуцького, 42-Б, офіс 1, ідентифікаційний код 38375036)

про стягнення 81 399,06 грн,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва" звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Імперіал "ЛТД" про стягнення заборгованості за договором № 402 від 31.01.2014 про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій у розмірі 81 399,06 грн, з яких 45 392,49 грн основного боргу, 24 877,03 грн та 5 251,22 грн 3 % річних та 5 878,32 грн пені.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 14.08.2023 залишив позов без руху, надав строк для усунення недоліків позову у встановлений спосіб.

28.08.2023 від позивача через відділ діловодства суду надійшли матеріали на виконання вимог ухвали суду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.09.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та встановлено процесуальні строки для подання пояснень по суті спору.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.

Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Враховуючи наведені положення, господарський суд зазначає, що сторони не були позбавлені права та можливості самостійно ознайомитись з ухвалою суду, в якій зазначено відомості щодо його провадження, яке є у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).

Відповідно до частини другої статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у главі 10 розділу ІІІ Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч. 8 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України).

Судом, також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66-69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

31.01.2014 року між Комунальним підприємством «Керуюча дирекція Дніпровського району м. Києва» (далі - виконавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Торговий дім "Імперіал "ЛТД" (далі - відповідач) було укладено договір № 402 (далі - договір), відповідно до якого виконавець зобов`язувався надавати послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкової території (далі - послуги) у житловому будинку №25 по вул. Ентузіастів у м. Києві, в якому знаходиться нежиле приміщення загальною площею 276,00 м2, яке належало на праві приватної власності відповідачу.

01.04.2015 року між Комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» (далі - новий виконавець, позивач), Комунальним підприємством «Керуюча дирекція Дніпровського району м. Києва» (далі - первісний виконавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Торговий дім "Імперіал "ЛТД" було укладено договір про заміну сторони в договорі про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (далі - договір про зміну сторони).

Необхідність договору про зміну сторони була обумовлена зміною балансоутримувача майна на підставі розпорядження Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 13.02.2015 № 61 «Про організаційно-правові заходи, пов`язані з виконанням рішення Київради від 09.10.2014 № 270/270 «Про удосконалення структури управління житлово- комунальним господарством міста Києва».

Відповідно до п.1. договору про зміну сторони первісний виконавець передав, а новий виконавець набув всіх прав та прийняв на себе виконання всіх зобов`язань первісного виконавця за договором №402 про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій від 31.01.2014 року.

04.09.2015 року між позивачем та відповідачем було укладено додаткову угоду до договору про зміну сторони (далі - додаткова угода), відповідно до якої сторони домовилися внести зміни до договору про зміну сторони та викласти його в новій редакції.

Пунктами 2, 4, 5, 6, 7, 13.2., 13.3., 17 додаткової угоди передбачено, що позивач надає послуги відповідно до затвердженого (погодженого) розпорядженням органу самоврядування тарифу, його структури, періодичності та строків надання послуг. Відповідач зобов`язаний оплачувати послуги за календарний місяць у безготівковій формі на розрахунковий рахунок позивача, який зазначений у рахунку-фактурі не пізніше 25-го числа поточного місяця. У разі несвоєчасного внесення плати із відповідача стягується пеня відповідно до чинного законодавства, яка нараховується із 1-го числа наступного місяця за розрахунковим. Відповідач несе відповідальність згідно із законом за несвоєчасне внесення платежів за послуги шляхом сплати пені відповідно договору, та за порушення визначених цим договором зобов`язань. Спори між позивачем та відповідачем розв`язуються шляхом проведення переговорів або у судовому порядку.

Так, позивач у позовній заяві зазначає, що в порушення умов вказаного вище договору, відповідач маючи обов`язок по сплаті платежів за отримані послуги, через отримання рахунків-фактур від позивача, у періоди з 01 січня 2018 року по 31 грудня 2019 року, та надалі з 01 квітня 2020 року по 28 лютого 2021 року з невідомих позивачу причин відповідач не здійснював оплату послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій.

Таким чином, позивач зазначає, що у відповідача виникла заборгованість за отримані послуги в сумі 45 392,49 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій № 402 від 31.01.2014 у частині сплати заборгованості, з огляду на що позивач просить суд стягнути з відповідача 45 392,49 грн основного боргу, 24 877,03 грн та 5 251,22 грн 3 % річних.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно частини 1 статті 322 ЦК України, власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить.

Згідно з частиною 2 статті 382 Цивільного кодексу України, власникам квартир та нежитлових приміщень у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території.

Згідно статті 360 Цивільного кодексу України, співвласник, відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності, зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов`язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними із спільним майном.

Статтею 11 Цивільного кодексу України визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з частиною 1 статті 202, статтею 205 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Приписами статті 208 Цивільного кодексу України визначено, що правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі.

Відповідно до частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з положеннями статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (стаття 638 ЦК України).

Частинами 1, 2 статті 180 Господарського кодексу України визначено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Згідно з пунктом 1 статті 181 Господарського кодексу України допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

У відповідності до частини 1 статті 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Відповідно до частини 2 статті 639 Цивільного кодексу України, якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі.

Відповідно до частини 1 статті 639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов`язки, регулюються Законом України "Про житлово-комунальні послуги".

Частиною 1 статті 12 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" встановлено, що надання житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах.

Відповідно до положень пункту 3 частини 1 статті 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" споживач житлово-комунальних послуг - індивідуальний або колективний споживач.

Учасниками правовідносин у сфері надання житлово-комунальних послуг є споживачі (індивідуальні та колективні); управитель; виконавці комунальних послуг (частина 1 статті 6 Закону України "Про житлово-комунальні послуги").

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 7 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" індивідуальний споживач зобов`язаний укладати договори про надання житлово-комунальних послуг у порядку і випадках, визначених законом.

В частині 3 статті 13 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" визначено, що істотними умовами договору на надання житлово-комунальних послуг є: 1) перелік послуг; 2) вимоги до якості послуг; 3) права і обов`язки сторін; 4) відповідальність сторін за порушення договору; 5) ціна послуги; 6) порядок оплати послуги; 7) порядок і умови внесення змін до договору, в тому числі щодо ціни послуги; 8) строк дії договору, порядок і умови продовження його дії та розірвання..

В п. 2 ч. 2 ст. 8 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" встановлено, що саме на виконавця покладено обов`язок готувати та укладати із споживачем договори про надання комунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов їх виконання згідно з типовим договором.

За змістом статті 16 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" (як в редакції Закону № 1875-IV, так і відповідно до Закону № 2189-VIII в чинній редакції) комунальні послуги надаються споживачу безперебійно, за винятком часу перерв.

За умовами частини 1 статті 19 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" № 1875-IV відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Аналогічна норма міститься у частині 1 статті 12 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" № 2189-VIII у чинній редакції.

Положеннями Закону України "Про житлово-комунальні послуги" передбачене право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, при цьому такому праву прямо відповідає визначений обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Пунктом 5 частини 1 ст. 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" визначено, що житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг.

Статтею 5 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" унормовано, що до житлово-комунальних послуг належать, зокрема: житлова послуга - послуга з управління багатоквартирним будинком.

Послуга з управління багатоквартирним будинком включає: утримання спільного майна багатоквартирного будинку, зокрема прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, виконання санітарно- технічних робіт, обслуговування внутрішньобудинкових систем (крім обслуговування внутрішньобудинкових систем, що використовуються для надання відповідної комунальної послуги у разі укладення індивідуальних договорів про надання такої послуги, за умовами яких обслуговування таких систем здійснюється виконавцем), утримання ліфтів тощо; купівлю електричної енергії для забезпечення функціонування спільного майна багатоквартирного будинку; поточний ремонт спільного майна багатоквартирного будинку.

З матеріалів справи вбачається, що 31.01.2014 року між Комунальним підприємством «Керуюча дирекція Дніпровського району м. Києва» та відповідачем було укладено договір № 402, відповідно до якого виконавець зобов`язувався надавати послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкової території у житловому будинку №25 по вул. Ентузіастів у м. Києві, в якому знаходиться нежиле приміщення загальною площею 276,00 м2, яке належало на праві приватної власності відповідачу.

В подальшому, 01.04.2015 року між Комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва», Комунальним підприємством «Керуюча дирекція Дніпровського району м. Києва» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Торговий дім "Імперіал "ЛТД" було укладено договір про заміну сторони в договорі про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій.

Також 04.09.2015 року між позивачем та відповідачем було укладено додаткову угоду до договору про зміну сторони, відповідно до якої сторони домовилися внести зміни до договору про зміну сторони та викласти його в новій редакції.

Отже, відповідно до вищезазначеного саме відповідач був споживачем наданих послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій за період стягнення заборгованості за договором № 402 від 31.01.2014.

Так, відповідно до умов додаткової угоди від 04.09.2015 позивач надає послуги відповідно до затвердженого (погодженого) розпорядженням органу самоврядування тарифу, його структури, періодичності та строків надання послуг. Відповідач зобов`язаний оплачувати послуги за календарний місяць у безготівковій формі на розрахунковий рахунок позивача, який зазначений у рахунку-фактурі не пізніше 25-го числа поточного місяця. У разі несвоєчасного внесення плати із відповідача стягується пеня відповідно до чинного законодавства, яка нараховується із 1-го числа наступного місяця за розрахунковим. Відповідач несе відповідальність згідно із законом за несвоєчасне внесення платежів за послуги шляхом сплати пені відповідно договору, та за порушення визначених цим договором зобов`язань. Спори між позивачем та відповідачем розв`язуються шляхом проведення переговорів або у судовому порядку (п.п. 2, 4, 5, 6, 7, 13.2., 13.3., 17 додаткової угоди).

Частиною 1 статті 903 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Згідно із статтями 525, 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач не сплатив позивачу за надані послуги передбачені договором кошти в загальному розмірі 45 392,49 грн.

Будь-яких належних та допустимих доказів направлення відповідачем на адресу позивача зауважень та заперечень щодо наданих послуг матеріали справи не містять.

Оскільки послуги відповідачем отримані, що встановлено судом на підставі належних, допустимих, достатніх і достовірних доказів вище, тому, відповідно, строк оплати за них у відповідача настав, і отримання, але нездійснення відповідачем оплати послуг є порушенням договірних зобов`язань. Тобто, обов`язок відповідача оплатити вартість наданих йому позивачем послуг виникає в силу закону та не залежить від факту виставлення позивачем рахунку на оплату відповідачем вартості наданих послуг.

Обставин щодо неможливості здійснення оплати за отриманні послуги судом не встановлено.

Суд звертає увагу, що за своєю правовою природою рахунок на оплату товару не є первинним документом, а є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перераховувати грошові кошти в якості оплати за надані послуги, тобто, носить інформаційний характер. Ненадання рахунку не є відкладальною умовою у розумінні приписів статті 212 ЦК України та не є простроченням кредитора у розумінні статті 613 ЦК України, а тому не звільняє відповідача від обов`язку оплатити товар.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №910/32579/15, від 22.05.2018 у справі №923/712/17, від 21.01.2019 у справі №925/2028/15, від 02.07.2019 у справі №918/537/18, від 29.08.2019 у справі №905/2245/17, від 26.02.2020 у справі №915/400/18.

Отже, станом на дату прийняття рішення у справі, право позивача порушено, оскільки відповідачем оплату за отримані послуги не здійснено.

Враховуючи те, що сума основної заборгованості за надані послуги по утриманню будинків і споруд та прибудинкових територій на підставі договору № 402 від 31.01.2014 належним чином доведена, документально підтверджена та відповідачем не спростована, суд приходить до висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача основного боргу у розмірі 45 392,49 грн є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.

Крім того, позивач просить суд стягнути з відповідача інфляційні втрати у розмірі 24 877,03 грн та 3% річних у розмірі 5 251,22 грн.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Частиною першою статті 612 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 ЦК України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Відповідно до частини 2 статті 251 ЦК України терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (частина 2 статті 252 ЦК України).

Статтею 253 ЦК України передбачено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Згідно з частиною 1 статті 255 ЦК України, якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.

Щодо втрат від інфляції, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

При цьому індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць.

Вказана позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 № 904/7401/16.

Перевіривши заявлену до стягнення суму 3% річних у розмірі 5 251,22 грн та інфляційних втрат у розмірі 24 877,03 грн, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Також позивач просить стягнути з відповідача пеню в розмірі 5 878,32 грн.

За змістом частини другої статті 217 ГК України вбачається, що одним із видів господарських санкцій у сфері господарювання є штрафні санкції, які згідно з частиною першою статті 230 ГК України визначаються у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 ГК України встановлюється законом. У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі.

Законодавець пов`язує можливість застосування штрафних санкцій за порушення строків виконання зобов`язань саме з умовами їх встановлення у договорі за відсутності законодавчого врегулювання розміру таких санкцій.

Водночас частиною шостою статті 231 ГК України передбачено можливість встановлення санкції за порушення грошових зобов`язань у відсотках до облікової ставки НБУ як одиниці вимірювання такої санкції. Однак саме зобов`язання зі сплати пені має визначатися згідно з укладеним сторонами договором, інакше буде порушуватися принцип свободи договору, оскільки сторони мають право і не встановлювати жодних санкцій за порушення строків розрахунку.

Отже, якщо сторони не передбачили умовами договору можливість сплати пені за порушення строків виконання зобов`язань та не визначали її розміру, то немає підстав для стягнення пені у розмірі, не погодженому в договірному порядку та прямо не встановленому законом.

Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 908/1501/18.

Таким чином, суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача 5 878,32 грн пені.

Відповідно до частин 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи.

Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічна правова позиція викладені у Постанові Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17.

З огляду на вимоги частини 5 статті 236, стаття 237 і статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд, з урахуванням конкретних обставин справи, самостійно визначає суми нарахувань, які підлягають стягненню, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру стягуваних сум нарахувань.

Наведеної правової позиції дотримується Верховний Суд в постанові від 05.03.2019 у справі № 910/1389/18.

За таких обставин, суд приходить до висновку щодо наявності підстав для часткового задоволення позову.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із ч.2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, з покладенням судового збору в цій частині на відповідача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.

На підставі викладеного та керуючись статтями 129, 233, 238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва,

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Імперіал "ЛТД" (02140, м. Київ, вул. Ревуцького, 42-Б, офіс 1, ідентифікаційний код 38375036) на користь Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва" (02002, місто Київ, вулиця Пантелеймона Куліша, 9-Г, ідентифікаційний код 39606435) заборгованість у розмірі 45 392 (сорок п`ять тисяч триста дев`яносто дві) грн 49 коп., 3% річних у розмірі 5 251 (п`ять тисяч двісті п`ятдесят одна) грн 22 коп., інфляційні втрати у розмірі 24 877 (двадцять чотири тисячі вісімсот сімдесят сім) грн 03коп. та витрати по сплаті судового збору у розмірі 2 490 (дві тисячі чотириста дев`яносто) грн 17 коп.

У решті позовних вимог відмовити.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.

Повний текст рішення складено 18.01.2024

Суддя І.О. Андреїшина