Рішення

від 23.01.2024 по справі 927/396/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

Іменем України

23 січня 2024 року справа № 927/396/23 Господарський суд Чернігівської області у складі судді Демидової М.О., за участю секретаря судового засідання Хіловської І.Д., розглянувши матеріали справи за позовом Управління Чернігівської єпархії Української Православної церкви, вул. Толстого, будинок №92-Є, м. Чернігів, Чернігівська область, Україна, 14014, ідентифікаційний код 21390643, e-mail: chernigov-cn@orthodox.com.ua,

e-mail представника позивача: 3027117157@mail.gov.ua, реєстраційний номер облікової картки платника податків та обов?язкових платежів представника позивача 3027117157

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача, Релігійна організація Чернігівське духовне училище псаломщиків-регентів Чернігівської єпархії Української Православної церкви, вул. Толстого, 92, м. Чернігів, 14014, ідентифікаційний код 21390749

е-mail представника третьої особи на стороні позивача: advocate.marchenko@gmail.com, реєстраційний номер облікової картки платника податків та обов?язкових платежів представника третьої особи на стороні позивача 2449203327

до Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній", вул. Преображенська, буд. №1, м. Чернігів, Чернігівська область, Україна, 14000, ідентифікаційний код 02498151, e-mail: oldcher@gmail.com

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Міністерство культури та інформаційної політики України, вул. Франка,19, м. Київ, 01601, ідентифікаційний код 43220275, e-mail: info@mkip.gov.ua

про визнання договору поновленим

за участю представників сторін:

від позивача: не прибув;

від відповідача: Лісовий А.М., директор;

від третьої особи на стороні позивача: не прибув;

від третьої особи на стороні відповідача: Олексієнко В.М., представник;

в с т а н о в и в:

До Господарського суду Чернігівської області звернулося Управління Чернігівської єпархії Української Православної церкви з позовом до Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній" про визнання договору про строкове спільне безоплатне користування Чернігівською єпархією Української Православної церкви комплексом споруд пам`яток архітектури національного значення Троїцького монастиря XVII-XVIII ст. (охор №250044-Н) Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній", що є державною власністю №2 від 12.09.2016 поновленим на той же строк, який був раніше встановлений договором, а саме на 5 років, до 12.09.2026.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач користується майном, яке відповідач вимагає від нього повернути у строк до 27.03.2027 включно, згідно листа Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній" №01-20/88 від 28.02.2023 про повернення майна, на підставі договору №2 від 12.09.2016, який не визнано недійсним, його нікчемність не встановлена законом, строк дії у відповідності до статті 764 Цивільного кодексу України є поновленим до 12.09.2026.

Ухвалою Господарського суду Чернігівської області від 20.03.2023 відмовлено у задоволенні заяви Управління Чернігівської єпархії Української Православної церкви від 17.03.2023 про вжиття заходів забезпечення позову.

Ухвалою суду від 22.03.2023 відкрите загальне провадження у справі та призначено підготовче засідання на 19.04.2023, 12:30.

10.04.2023 від відповідача на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву №01-20/167 від 07.04.2023, у якому відповідач щодо позовних вимог заперечив з викладених у відзиві підстав.

17.04.2023 від позивача на адресу суду надійшла відповідь на відзив, у якій позивачем зазначено про те, що обставини, викладені відповідачем у відзиві на позов, є необґрунтованим та спростовуються викладеними у позовній заяві доводами та поданими доказами.

У підготовче засідання 19.04.2023 прибув повноважний представник позивача.

17.04.2023 від відповідача на адресу суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

У судовому засіданні 19.04.2023 судом постановлено протокольну ухвалу про відкладення підготовчого засідання на 17.05.2023, про що відповідача повідомлено ухвалою суду від 19.04.2023, отримана ним 24.04.2023.

16.05.2023 через систему "Електронний суд" представник позивача подав клопотання про зупинення провадження у справі на час проведення медіації строком на 90 днів.

16.05.2023 від представника відповідача на адресу суду надійшло клопотання від 17.04.2023 про зупинення провадження у справі на час проведення медіації строком на 90 днів.

16.05.2023 від відповідача на адресу суду надійшло клопотання про розгляд справи без участі представника відповідача. Клопотання про зупинення провадження у справі відповідач підтримав у повному обсязі.

У підготовче засідання 17.05.2023 прибув повноважний представник.

У підготовчому засіданні 17.05.2023 судом постановлено протокольну ухвалу про оголошення перерви до 31.05.2023, про що відповідача повідомлено ухвалою суду від 17.05.2023, яка отримана ним 22.05.2023.

Відповідач у поданому клопотанні від 29.05.2023 про розгляд справи без участі його представника підтримав у повному обсязі клопотання про зупинення провадження у справі.

У судове засідання 31.05.2023 прибув представник позивача.

Ухвалою суду від 31.05.2023 зупинено провадження у справі на час проведення медіації, але на період не більше дев`яноста днів з дня постановлення судом ухвали про зупинення провадження у справі. Зобов`язано сторони надати суду документи, укладені за результатами медіації.

Станом на 05.09.2023 строк, встановлений у п. 3-1 ч. 1 ст. 229 Господарського процесуального кодексу України для проведення медіації, сплив, проте жодних документів, укладених за результатами медіації, сторони до суду не подали.

Ухвалою суду від 05.09.2023 поновлено провадження у справі; продовжено строк підготовчого провадження у справі на 29 днів. Підготовче засідання призначено на 20.09.2023.

19.09.2023 від Релігійної організації Чернігівське духовне училище псаломщиків-регентів Чернігівської єпархії Української Православної церкви на адресу суду надійшло клопотання від 19.09.2023 про вступ Релігійної організації Чернігівське духовне училище псаломщиків-регентів Чернігівської єпархії Української Православної церкви у справу як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні позивача.

Клопотання обґрунтоване тим, що рішення у даній справі може вплинути на її права та/або обов`язки щодо однієї або обох сторін у справі. Заявник зазначає, що у 1988 році Чернігівському єпархальному управлінню було передано комплекс колишнього Троїцького монастиря, в тому числі Архірейський будинок та Введенську церкву з трапезною. У 2011 та 2016 роках будинок Архірея Троїцько-Ільїнського монастиря та Введенська церква на підставі Договорів №2 Про строкове спільне безоплатне користування Чернігівською єпархією Української Православної церкви пам`яткою архітектури національного значення Троїцького монастиря XVII-XVIII століття (охор. №250044-Н) Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній", що є державною власністю, були передані відповідачем позивачу як учбовий та житловий корпус духовного училища псаломщиків-регентів, а також проведення релігійних обрядів Українською Православною церквою, трапезна і "студентська" церква духовного училища псаломщиків-регентів. Релігійна організація з дня державної реєстрації і по теперішній час виконує зобов?язання щодо охорони комплексу споруд пам?яток архітектури національного значення Троїцького монастиря, що підтверджується копіями Охоронних договорів на пам?ятку архітектури №2 від 01.03.2005, 01.03.2010 та має право використовувати вищезазначені приміщення, проводити там навчальний процес, релігійні обряди, процесії та церемонії, виконувати зобов?язання з охорони пам?ятки архітектури відповідно до Охоронного договору №2 від 03.03.2020, укладеного на 5 років до 03.03.2025.

У підготовче судове засідання 20.09.2023 прибули повноважні представники позивача та відповідача. Присутня представник Релігійної організації Чернігівське духовне училище псаломщиків-регентів Чернігівської єпархії Української Православної церкви, яка має намір вступити у справу як представник третьої особи.

У підготовчому судовому засіданні 20.09.2023 суд постановив протокольну ухвалу про оголошення перерви до 03.10.2023, про що учасників справи повідомлено розписками.

28.09.2023 від представника позивача надійшло клопотання від 28.09.2023 про залучення до матеріалів справи на виконання протокольної ухвали суду від 20.09.2023, доказів направлення Релігійній організації Чернігівське духовне училище псаломщиків-регентів Чернігівської єпархії Української Православної церкви копії позовної заяви з додатками, що підтверджується описом вкладення до цінного листа від 28.09.2023, накладною №140008082742 від 28.09.2023, фіскальним чеком №140008082742 від 28.09.2023.

29.09.2023 від відповідача надійшла заява №01-20/386 від 29.09.2023 про залучення до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, Міністерства культури та інформаційної політики України.

Заява обґрунтована тим, що Національний архітектурно-історичний заповідник "Чернігів Стародавній" є об`єктом державної власності, перебуває у сфері управління Міністерства культури та інформаційної політики України на підставі постанови Кабінету Міністрів України №231від 23.03.2020. Згідно з Положенням про Національний архітектурно-історичний заповідник "Чернігів стародавній", затвердженим наказом Міністерства культури та інформаційної політики України №1811 від 25.05.2020, майно Заповідника є державною власністю і закріплене за відповідачем на праві оперативного управління. Відчуження майна, закріпленого за Заповідником, здійснюється за погодженням з Органом управління майном відповідно до законодавства України. Заповідник не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законодавством. З огляду на зазначене є необхідність залучити Міністерство культури та інформаційної політики України до справи як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, оскільки прийняте рішення суду у справі може вплинути на права або обов`язки Міністерства культури та інформаційної політики України та сторін у справі.

02.10.2023 від представника позивача надійшли письмові пояснення (в порядку статті 42,50 Господарського процесуального кодексу України). У поданих поясненнях представник позивача вважає, що клопотання Релігійної організації Чернігівське духовне училище псаломщиків-регентів Чернігівської єпархії Української Православної церкви про вступ у справу як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні позивача підлягає задоволенню, оскільки майбутнє рішення суду у даній справі безумовно може вплинути на її права, обов`язки та законні інтереси.

У підготовче судове засідання 03.10.2023 прибули повноважні представники позивача, відповідача та Релігійної організації Чернігівське духовне училище псаломщиків-регентів Чернігівської єпархії Української Православної церкви.

Ухвалою суду від 03.10.2023 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Релігійну організацію Чернігівське духовне училище псаломщиків-регентів Чернігівської єпархії Української Православної церкви; залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Міністерство культури та інформаційної політики України; учасникам справи надано строк для нададння письмвих пояснень по суті спору.

Ухвалою суду від 03.10.2023 повідомлено третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Міністерство культури та інформаційної політики України, про оголошення перерви до 24.10.2023, 14:00.

18.10.2023 від позивача на адресу суду надійшло клопотання/заява про долучення до матеріалів справи доказів направлення позовної заяви з додатком на адреси третіх сторін.

24.10.2023 від третьої особи - Міністерства культури та інформаційної політики України, надійшли письмові пояснення щодо позову, у яких третя особа позовні вимоги не визнає, зазначивши, що строк дії спірного договору закінчено і може бути продовженим виключно за згодою сторін у письмовій формі. Обставини справи свідчать про відсутність згоди відповідача на продовження спірного договору, що унеможливлює його продовження. Третя особа зазначила, що за своєю правовою природою спірний договір є договором позички, а тому, в силу ст. 793 Цивільного кодексу України підлягав обов?зковому нотаріальному посвідченню. Підписаний між сторонами у простій письмовій формі строком на 5 років договір без додержання імперативних приписів закону про його нотаріальне посвідчення є нікчемним. Позивач незаконно продовжує користуватися державним майном з 13.09.2021.

24.10.2023 від Релігійної спільноти Апостола Андрія первозванного на адресу надійшов лист, не засвідчений електронним цифровим підписом, внаслідок чого цей лист судом залишений без розгляду.

24.10.2023 від Релігійної спільноти Апостола Андрія первозванного надійшли письмові пояснення.

25.10.2023 від третьої особи - Релігійна організація Чернігівське духовне училище псаломщиків-регентів Чернігівської єпархії Української Православної церкви, на адресу суду надійшли письмові пояснення від 24.10.2023, у яких третя особа підтримує позовні вимоги позивача та вважає, що спірний договір є поновленим після закінчення строку його дії, оскільки позивач, відповідач та третя особа продовжили користуватись спірним майном (комплексом споруд), а відповідач не заявляв претензій щодо такого користування.

У зв`язку з тимчасовою непрацездатністю судді Демидової М.О. розгляд справи №927/396/23, призначеної на 24.10.2023, 14:00, не відбувся, про що учасники справи були повідомлені належним чином.

Ухвалою суду від 03.11.2023 підготовче засідання у справі №927/396/23 призначено на 12.12.2023, 14:15.

У судове засідання прибули повноважні представники відповідача та третіх осіб.

Представник позивача у судове засідання не прибув, про час та дату судового засідання повідомлений належним чином.

12.12.2023 від позивача на адресу суду надійшло клопотання про відкладення (перенесення) розгляду справи (підготовчого засідання) та продовження строку проведення підготовчого провадження. Клопотання мотивовано зайнятістю представника позивача у іншому судовому процесі.

Розглянувши клопотання позивача про відкладення розгляду справи та провадження строку підготовчого провадження, суд відмовив у його задоволенні, оскільки суд не визнавав в судове засідання 12.12.2023 явку позивача обов`язковою, а представництво інтересів в суді, зокрема позивача, не обмежено певним колом осіб. Судом враховано, що позивач реалізував своє процесуальне право на захист, подавши до суду відповідь на відзив (17.04.2023). Крім того, ухвалою суду від 05.09.2023 судом продовжено строк підготовчого провадження на 29 днів. Підстави для відкладення розгляду справи по стуі відсутні.

12.12.2023 судом постановлено протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження у справі та призначення справи до судового розгляду по суті на 09.01.2024, 13:00.

У зв`язку з оголошенням масштабної повітряної тривоги на території України підготовче засідання у справі 927/396/23 не відбулось, про що складено акт щодо оголошення повітряної тривоги №3-24 від 09.01.2024.

Ухвалою суду від 09.01.2024 розгляд справи №927/396/23 по суті відкладено на 23.01.2024, 12:30.

Станом на 23.01.2024 (12:30) на усій території України оголошено повітряну тривогу.

Судове засідання 23.01.2023 розпочалось після закінчення повітряної тривоги (через 30 хвилин після її завершення).

У судове засідання прибули повноважні представники відповідача та Міністерства культури та інформаційної політики України.

Представники позивача та третьої особи - Релігійна організація Чернігівське духовне училище псаломщиків-регентів Чернігівської єпархії Української Православної церкви, у судове засідання не прибули, причини неявки суду не повідомили, судом повідомлялися про початок судового засідання через 20 хвилин після закінчення повітряної тривоги. Телефонний зв?язок із представником позивача та третьої особи, що неприбули, суду становити не вдалося.

На стадії дослідження судом матеріалів справи повторно оголошено повітряну тривогу.

У судове засідання після закінчення повітряної тривоги сторони не прибули.

Від відповідача та Міністерства культури та інформаційної політики України надійшли клопотання про розгляд справи без їх участі.

Враховуючи, що явка сторін у судове засідання судом обов?язковою не визнавалась, а тому вказані клопотання задоволено судом.

Інших заяв та клопотань від сторін не надійшло.

Враховуючи достатність часу, наданого сторонам для подання доказів в обґрунтування своїх позиції у справі, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивності господарського процесу, господарським судом в межах наданих йому повноважень сторонам створені усі належні умови для надання доказів.

Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно дослідивши надані докази, суд встановив такі фактичні обставини.

12.09.2016 між Національним архітектурно-історичним заповідником "Чернігів стародавній" (Заповідник, відповідач) та Чернігівської єпархією Української православної церкви (Користувач, позивач) укладений договір про строкове спільне безоплатне користування Чернігівською єпархією Української Православної церкви комплексом споруд пам`яток архітектури національного значення Троїцького монастиря XVII-XVIII ст. (охор №250044-Н) Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів Стародавній», що є державною власністю №2 від 12.09.2016 (т.1, а.с. 6-8).

Відповідно до п. 1.1 договору Заповідник передає, а Користувач приймає відповідно до чинного законодавства України у строкове спільне безоплатне користування комплекс споруд пам`яток архітектури національного значення Троїцького монастиря, що знаходиться за адресою: 14014, м.Чернігів, вул. Толстого, 92- Е, до складу комплексу якого входять та використовуються виключно:

- Троїцький собор XVII ст. (охор. №250044/1-Н), площею 1378.3 кв.м - для проведення богослужінь та релігійних обрядів Українською Православною церквою, а також екскурсійного обслуговування Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів стародавній";

-Дзвіниця XVIII ст. (охор. №25004/2-Н), площею 250,5 кв.м - єпархіальним управлінням УПЦ за призначенням та як екскурсійний об`єкт (оглядовий майданчик) Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів стародавній";

- Введенська церква XVII ст. (охор. № 250044/3-Н), площею 480,4 кв.м. - для проведення богослужінь та релігійних обрядів Українською Православною церквою, трапезна і "студентська" церква духовного училища псаломщиків-регінтів, а також екскурсійного обслуговування Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів стародавній";?

- Північно-східні келії XVII-XVІІІ ст. (охор. №250044М-Н), площею 961,1 кв. м. - єпархіальним управлінням УПЦ, як адміністративне приміщення та під житло;

- Південні келії XVII-XVІІІ ст. (охор. №250044/5-Н), площею 46,6 кв.м. -єпархіальним управлінням УПЦ для господарчих потреб;

- Південно-західні келії XVIІ-XVІІІ ст. (oxop. №250044/6-Н), площею 269,2 кв. м. - під медпункт духовного училища псаломщиків-регінтів;

- Будинок архієрея XVIII ст. (oxop. №250044/7-Н), площею 1135,9 кв. м. - як учбовий та житловий корпус духовного училища псадомщиків - регінтів;

- Іллінська брама XVIII ст. (oxop. №819/8), площею 53,5 кв.м. - єпархіальним управлінням УПЦ для господарчих потреб;

- Мури з брамами та баштами XVІІ-XVІІІ ст. (охор. № 819/9), довжиною 589,2 пог. м. та загальною площею 2 башт 14, 0 м.кв. - єпархіальним управлінням УПЦ за призначенням та як огорожа монастиря.

Зазначені пам`ятки є державною власністю і знаходяться на балансі Заповідника. Вартість майна, що передається користувачу згідно з цим договором, визначена відповідно до передатного балансу заповідника станом на 01.01.2016. Загальна вартість майна становить 1227753 грн.

За умовами п. 2.2, 2.3 договору набуття права користування майном виникає з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі майна, який є невід`ємною частиною цього договору. Майно вважається повернутим Заповіднику з дати підписання сторонами акта приймання-передачі.

Згідно п. 3.2 договору користувач зобов`язується у разі припинення дії цього договору повернути майно заповіднику в належному стані, не гіршому ніж на дату складання акту приймання -передачі.

Цей договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до 12.09.2021. Дія договору може бути продовжена за згодою сторін (п. 7.4 договору).

На підставі акта приймання-передачі від 12.09.2016 (додаток №1 до договору) Заповідник передав, а Користувач прийняв у строкове спільне безоплатне користування майно, яке є предметом договору (т. 1 а.с. 9).

22.11.2018 Заповідник та Користувач уклали додаткову угоду №1 до договору, якою внесли зміни щодо загальної вартості майна, що визначена станом на 01.11.2018 та становить 169405237 грн (т. 1 а.с. 10).

Додатком до додаткової угоди №1 є довідка про вартість майна - пам`яток архітектури національного значення комплексу споруд Троїцького монастиря XVII-XVIII ст. (охор №250044-Н) (т. 1 а.с. 11).

Відповідач звернувся до позивача з листом №01-20/88 від 28.02.2023, у якому повідомив про сплив терміну дії договору та просив у термін до 27.03.2023 включно повернути майно Заповіднику в належному стані, не гіршому ніж на дату складання акта приймання-передачі (т. 1 а.с. 12).

За доводами позивача оскільки останній після 12.09.2021 продовжив користуватись спірним майном, відповідач не заперечив проти цього, не направляв повідомлення про припинення договору, акти приймання-передачі майна (його повернення) між сторонами не підписувались, з урахуванням положень ч. 1 ст. 764 Цивільного кодексу України договір вважається поновленим на той самий строк - 5 років, тобто до 12.09.2026.

Оскільки відповідач фактично не визнає поновлення строку дії спірного договору та права користування позивачем спірними приміщеннями після 12.09.2021, позивач звернувся до суду із позовом про визнання договору поновленим на той же строк.

Відповідач щодо позовних вимог заперечив, посилаючись на п. 7.4 спірного договору, у якому зазначено, що договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до 12.09.2021; дія договору може бути продовжена за згодою сторін. Відповідачем зазначено, що ним згода на продовження дії договору не була надана і вважає безпідставними доводи позивача про те, що договір продовжує діяти ще п`ять років.

Встановивши фактичні обставини справи, всебічно та повно оцінивши доводи сторін та надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні позову з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 73, ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Положеннями ст. 639 Цивільного кодексу України передбачено, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.

За приписами ст. 827 Цивільного кодексу України за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов`язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними. До договору позички застосовуються положення глави 58 Цивільного кодексу України.

Враховуючи, що предметом укладеного між сторонами договору є безоплатне користування комплексом споруд, спірний договір за своєю правовою природою є договором позички.

Судом встановлено ту обставину, що не дивлячись на те, що договором №2 від 12.09.2016 і передбачено спільне користування майном як відповідачем, так і позивачем (п. 1.1 договору), такі умови не змінюють правової природи таких взаємовідносин як позички та не є тотожними правовідносинам щодо спільної діяльності.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 828 Цивільного кодексу України договір позички речі побутового призначення між фізичними особами може укладатися усно. Договір позички між юридичними особами, а також між юридичною та фізичною особою укладається у письмовій формі. Договір позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у формі, яка визначена відповідно до статті 793 Цивільного кодексу України.

Частиною 1 ст. 829 Цивільного кодексу України визначено, що позичкодавцем може бути фізична або юридична особа. Особа, яка здійснює управління майном, може бути позичкодавцем за згодою власника.

Відповідно до ст. 326 Цивільного кодексу України у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

Згідно з ч. 1 ст. 167 Цивільного кодексу України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ч. 1ст. 170 Цивільного кодексу України).

Враховуючи те, що спірне майно є державною власністю надання його відповідачем у безоплатне користування позивачу мало відбуватись за згодою власника - держави в особі відповідного органу державної влади, однак такої згоди матеріали справи не містять.

Крім того, згідно ч. 1, 2 ст. 793 Цивільного кодексу України, які містяться у главі 58 цього Кодексу (у редакції, чинній на дату укладення договору) договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

За таких обставин, чинна на момент укладення спірного договору частина 2 статті 793 Цивільного кодексу України чітко передбачала обов`язковість нотаріального посвідчення договору найму будівлі капітальної споруди (їх окремої частини) у разі, якщо він укладений строком на три роки і більше.

Відповідно до ч. 3 ст. 827 Цивільного кодексу України зазначене має застосовуватись також і до договору безоплатного користування (позички).

Як встановлено судом, позивач у позовній заяві посилається на норми ч. 2 ст. 793 Цивільного кодексу України (у редакції Закону України "Про оренду державного та комунального майна" № 157-IX від 03.10.2019), відповідно до якої договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню, крім договору, предметом якого є майно державної або комунальної власності, який підлягає нотаріальному посвідченню у разі, якщо він укладений за результатами електронного аукціону строком більше ніж на п`ять років.

Закону України "Про оренду державного та комунального майна" № 157-IX від 03.10.2019, яким внесено зміни до ч. 2 ст. 793 Цивільного кодексу України, набрав чинності 27.12.2019 та введений в дію з 01.02.2020, тобто вже після укладення спірного договору.

Частиною першою статті 58 Конституції України унормовано, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

У пункті 2 рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).

Перша форма застосовується у разі, якщо нормативно-правовий акт прийнято на момент виникнення правовідносин та він залишається чинним на час, коли правовідношення припинило своє існування. У випадку, якщо у новоприйнятому нормативно-правовому акті визначено особливий порядок набрання ним чинності, у тому числі визначено перехідний період, під час якого залишаються чинними окремі норми скасованого ним нормативно-правового акта, застосовується ультраактивна форма. Третя форма дії є актуальною у разі прийняття нормативно-правових актів, які пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Разом з тим господарське законодавство не забороняє застосування нових положень зі зворотною силою у виключних випадках, коли зворотна дія цих актів передбачена в його нормах та якщо темпоральний прояв не суперечить принципу, закріпленому у ст. 58 Конституції України щодо застосування до події, факту того закону (нормативно-правового акта), під час дії якого вони настали або мали місце.

Відповідно до ст. 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Таким чином, за загальним правилом про дію цивільно-правових актів у часі, закріпленим в ч. 1 ст. 5 Цивільного кодексу України, акти цивільного законодавства регулюють відповідні цивільно-правові відносини з дня набрання ними чинності.

Для визначення дії нормативно-правового акта у часі та, відповідно, для з`ясування того, чи поширюється його юридична сила на конкретні правовідносини, необхідно встановити: 1) момент набуття чинності нормативно-правового акта; 2) наявність або відсутність у новоприйнятому нормативно-правовому акті порядку та строків набрання ним чинності в цілому та/або окремих його положень, а також особливості застосування нормативно-правового акта у певний період часу (може, як правило, визначатися у прикінцевих та перехідних положеннях відповідного акта); 3) момент виникнення та закінчення правовідносин, на регулювання яких спрямована дія акта; 4) чи був чинним на момент виникнення та закінчення правовідносин нормативно-правовий акт; 5) чи містить нормативно-правовий акт положення, які скасовують або пом`якшують відповідальність особи.

Закон України "Про оренду державного та комунального майна" №157-IX від 03.10.2019 не містить норм про зворотність дії цього нормативно-правового акта в частині застосування ч. 2 ст. 793 Цивільного кодексу України, а відтак положення зазначеної статті у новій редакції не можуть бути застосовані до правовідносин, що виникли раніше.

Враховуючи зазначене, посилання позивача на ч. 2 ст. 793 Цивільного кодексу України, яка не була чинною на момент укладення спірного договору, відхиляються судом у зв`язку з тим, що дія зазначеної правової норми не поширюється на спірні правовідносини.

Вказані обставини позивачем у справі не спростовано.

Частиною 4 ст. 203 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю сторін (ч. 1 ст. 209 ЦК України).

Верховний Суд у постановах неодноразово зазначав, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Оскільки спірний договір, який за своєю правовою природою є договором позички, укладений на строк більше ніж 3 роки, він підлягав нотаріальному посвідченню, однак сторони уклали такий договір у простій письмовій формі.

Відповідно до ч. 3 ст. 640 Цивільного кодексу України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Статтею 220 Цивільного кодексу України визначені правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору.

Так, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Однією з умов застосування частини другої статті 220 Цивільного кодексу України та визнання правочину дійсним в судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин.

Під ухиленням від нотаріального посвідчення договору має розумітися як активна протидія цьому, так і пасивне небажання вчинити цю дію.

Отже, законодавець передбачає визнання правочину дійсним за рішенням суду.

Разом з тим така вимога про визнання спірного договору дійсним суду не заявлялась.

При цьому слід зазначити, що суд може визнати договір дійсним у разі, якщо строк його дії не закінчився.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним".

Згідно з ч. 1, 4, 5 статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою.

Частиною 1 статті 236 Цивільного кодексу України передбачено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Отже, нікчемний правочин недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes).

Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (близька за змістом правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 08.02.2023 у справі № 359/12165/14-ц, від 02.08.2023 у справі № 495/5081/20).

Оскільки договір №2 від 12.09.2016 не був нотаріально посвідчений, суд доходить висновку про те, що такий правочин є нікчемним з моменту його вчинення.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що в силу нікчемності вказаного правочину з позички спірного комплексу споруд, договір №2 від 12.09.2016 не може бути поновленим на будь-який строк, оскільки нікчемний правочин не створює юридичних наслідків для його сторін у вигляді виникнення прав та обов`язків за таким правочином та є недійсним з моменту його вчинення.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 794 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на дату укладення договору) право користування нерухомим майном, яке виникає на підставі договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки, підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Частиною 2 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Державній реєстрації прав підлягає, зокрема, право користування (найму, оренди) будівлею або іншою капітальною спорудою (їх окремою частиною), що виникає на підставі договору найму (оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки (пункт 2 частини 1 статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у редакції, чинній на дату укладення договору).

Як встановлено судом вище, державної реєстрації права користування позивачем спірним комплексом споруд не було проведено, а тому Управління Чернігівської єпархії Української православної церкви взагалі не набуло такого права.

Суд відхиляє доводи позивача з посиланням на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського Суду з прав людини щодо наявності у нього правомірних очікувань, які полягають у можливості користування спірним майном у майбутньому у термін, передбачений договором, враховуючи таке.

Частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи власності на майно.

Концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак і "майном". До таких активів може відноситися право оренди (рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" від 25.03.1999, заява №311107/96, п.54).

Для того щоб зазначати про порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, необхідно встановити три критерії, які слід оцінювати з тим, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям одночасно), оскільки таке втручання має наслідком позбавлення майна (законних сподівань на володіння майном) добросовісного набувача такого майна.

Пунктами 32-35 рішення ЄСПЛ від 24.06.2003 "Стретч проти Сполученого Королівства" визначено, що майном у зазначеній статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. За висновком ЄСПЛ у зазначеній справі "наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила". Оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, у такому випадку мало місце "непропорційне втручання" у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Пайн Велі Девелопмент Лтд та інші проти Ірландії" від 23.10.1991 ЄСПЛ зазначив, що статтю 1 Першого протоколу Конвенції можна застосувати до захисту "правомірних очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. "Правомірні очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним та розраховувати на певний стан речей.

Враховуючи те, що вимоги закону щодо обов`язкового нотаріального посвідчення договору позички нерухомого майна були відомі обом сторонам, його нікчемність, тобто відсутність юридичних наслідків цього правочину, виникла саме внаслідок недобросовісних дій сторін, у тому числі самого позивача, а тому фактичне користування спірним майном не може знівельовувати негативні наслідки такої поведінки і не може бути перекладено лише на відповідача.

Таким чином, позивач не може мати правомірних очікувань на поновлення договору, оскільки сам не вчиняв жодних дій, спрямованих на нотаріальне посвідчення договору, у тому числі, у порядку ч. 2 ст. 220 Цивільного кодексу України, реєстрацію права користування не здійснив, а відтак фактично неправомірно користувався спірним майном.

Щодо доводів третьої особи про необхідність застосування у спірних правовідносинах норм спеціального нормативно-правового акта - Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", які передбачають безоплатне передання у користування релігійним організаціям культових споруд, а не норм загального нормативно-правового акта - Закону України "Про оренду державного та комунального майна" щодо оплатного користування державним майном суд зазначає таке.

Частинами 1, 2 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (у редакцій, чинній на дату укладення Договору) релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.

Разом з тим 27.12.2019 набрав чинності Закон України "Про оренду державного та комунального майна", який введений в дію з 01.02.2020.

Вказаний Закон України "Про оренду державного та комунального майна" регулює правові, економічні та організаційні відносини, пов`язані з передачею в оренду майна, що перебуває в державній та комунальній власності, майна, що належить Автономній Республіці Крим, а також передачею права на експлуатацію такого майна; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання майна, що перебуває в державній та комунальній власності, майна, що належить Автономній Республіці Крим.

З викладено вбачається, що Закон України "Про оренду державного та комунального майна" є спеціальним законом у сфері оренди державного та комунального майна.

Об`єктами оренди за вказаним Законом є, зокрема, нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини) (п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна").

Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" забороняється передавати державне або комунальне майно в безоплатне користування або позичку.

Право на отримання в оренду державного та комунального майна без проведення аукціону мають релігійні організації для забезпечення проведення релігійних обрядів та церемоній (ч. 1 ст. 15 Закону України "Про оренду державного та комунального майна").

Згідно ч. 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" у разі передачі майна в оренду без проведення аукціону орендна плата визначається відповідно до Методики розрахунку орендної плати, яка затверджується Кабінетом Міністрів України щодо державного майна та представницькими органами місцевого самоврядування - щодо комунального майна.

Постановою Кабінету Міністрів України №630 від 28.04.2021 затверджено Методику розрахунку орендної плати за державне майно, відповідно до додатків до якої ставка орендної плати для релігійних організацій для забезпечення проведення релігійних обрядів та церемоній, які на момент введення в дію Закону України "Про оренду державного та комунального майна" безоплатно використовували об`єкт оренди на підставі договору позички або іншого договору для забезпечення проведення релігійних обрядів та церемоній становить 0,01% від вартості майна.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначено, що договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше:

набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом п`ятим частини другої статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", або 01.07. 2020.

Після настання однієї з дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом.

Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.

Отже, Законом України "Про оренду державного та комунального майна" прямо передбачено надання релігійним організаціям в оренду майна для забезпечення проведення релігійних обрядів та церемоній лише за плату та заборонено передання його у позичку.

При цьому на теперішній час не скасовано норму Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", якою передбачено передачу у безоплатне користування релігійним організаціям культових споруд та майна.

Конституційний Суд України у Рішенні від 18.06.2020 № 5-р(II)/2020 зазначив, що принцип верховенства права (правовладдя) вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): "закон пізніший має перевагу над давнішим" (lex posterior derogat priori) - "закон спеціальний має перевагу над загальним" (lex specialis derogat generali) - "закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим" (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.

Таким чином, єдиний орган конституційної юрисдикції фактично передбачив порядок подолання правових колізій шляхом застосування принципу, відповідно до якого новий закон скасовує положення закону, прийнятого раніше, якщо обидва ці закони регулюють аналогічні види правовідносин та містять суперечливі між собою положення.

Оскільки Закон України "Про оренду державного та комунального майна" був прийнятий пізніше, ніж Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації", у спірних правовідносинах підлягають застосуванню норми саме спеціального закону, що регулює відносини у сфері державного та комунального майна, яким заборонено передачу державного майна в безоплатне користування.

Загалом норми Закону України "Про оренду державного та комунального майна" регулюють правовідносини оренди майна релігійними організаціями, що свідчить про розповсюдження дії цього Закону на цю сферу суспільних взаємовідносин.

Решту аргументів позивача суд визнає такими, що не мають суттєвого впливу на прийняття рішення у даній справі та не спростовують висновків суду.

За таких обставин у задоволенні позову слід відмовити у повному обсязі з покладенням на позивача у справі судових витрат на підставі ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст. 129, 236-239, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову Управління Чернігівської єпархії Української Православної церкви, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача, Релігійна організація Чернігівське духовне училище псаломщиків-регентів Чернігівської єпархії Української Православної церкви до Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Міністерство культури та інформаційної політики України, про визнання договору про строкове спільне безоплатне користування Чернігівською єпархією Української Православної церкви комплексом споруд пам`яток архітектури національного значення Троїцького монастиря XVII-XVIII ст. (охор №250044-Н) Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній", що є державною власністю №2 від 12.09.2016 поновленим, відмовити повністю.

В судовому засіданні 23.01.2024 оголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Рішення набирає законної сили у строк та в порядку, встановленому ст. 241 Господарського процесуального кодексу України та може бути оскаржено до Північного апеляційного господарського суду в строк, встановлений ст. 256 Господарського процесуального кодексу України та в порядку, передбаченому ст. 257 Господарського процесуального кодексу України.

З повним текстом рішення можна ознайомитись у Єдиному державному реєстрі судових рішень за веб-адресою: http://reyestr.court.gov.ua/.

Повний текст рішення підписаний 23.01.2024.

Суддя М.О. Демидова