Постанова

від 10.01.2024 по справі 907/385/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 січня 2024 року

м. Київ

cправа № 907/385/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Зуєва В.А. - головуючого, Берднік І.С., Міщенка І.С.

секретар судового засідання - Дерлі І.І.

за участю представників учасників:

Офісу ГП - Цимбалістий Т.О.,

відповідача-1 -Ільницький М.П. (адвокат), Ламбрух О.С. (адвокат),

відповідача-2 - не з`явився,

третьої особи 1- не з`явився,

третьої особи 2- не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Львівської обласної прокуратури

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.09.2023 (у складі колегії суддів: Малех І.Б. (головуючий), Гриців В.М., Зварич О.В.)

та рішення Господарського суду Закарпатської області від 25.05.2023 (суддя Андрейчук Л.В.)

за позовом Керівника Ужгородської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Ужгородської міської ради

до: 1.Товариства з обмеженою відповідальністю "Форест Парк",

2. Виконавчого комітету Ужгородської міської ради

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів:

1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Автокартинг",

2. Лазаренко Олексій Вікторович

про визнання незаконним та скасування рішення виконкому,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст та підстави позовних вимог

1.1. Керівник Ужгородської окружної прокуратури (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі позивача Ужгородської міської ради (далі - Рада, Позивач) звернувся до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Форест Парк" (далі - ТОВ "Форест Парк", Відповідач 1) та до Виконавчого комітету Ужгородської міської ради (далі - Відповідач 2), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальності "Автокартинг" (далі - ТОВ "Автокартинг"), Лазаренко Олексій Вікторович , з вимогами:

усунути перешкоди права користування та розпорядження земельною ділянкою за кадастровим номером 2110100000:25:001:0005, що розміщена за адресою: м. Ужгород, вул. Воз`єднання, 56, шляхом визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 23.05.2007 №198, в частині затвердження акту державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта на автодром після реконструкції існуючого автоатракціону "Екстрім+", господарських та споруд по вул. Боздоська дорога, 5, загальною площею 439,9 кв.м. та

зобов`язання комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода" внести зміни в інвентарні справи і зареєструвати право власності на автодром після реконструкції існуючого автоатракціону "Екстрім+", господарських будівель та споруд по вул. Боздоська дорога за приватним підприємцем Лазаренком Олексієм Вікторовичем; усунути перешкоди права користування та розпорядження земельною ділянкою за кадастровим номером 2110100000:25:001:0005, що розміщена за адресою: м. Ужгород, вул. Воз`єднання, 56, шляхом скасування державної реєстрації права власності товариства з обмеженою відповідальністю "Форест парк", на автодром після реконструкції існуючого автоатракціону "Екстрім+", господарських будівель та споруд загальною площею 439,9 кв.м., з одночасним припиненням права власності на нього та

зобов`язати товариство з обмеженою відповідальністю "Форест парк" звільнити земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:25:001:0005, що розміщена за адресою: м. Ужгород, вул. Возз`єднання, 56, шляхом знесення самочинно збудованих об`єктів нерухомого майна, а саме: залишків автодрому після реконструкції існуючого автоатракціону "Екстрім+", господарських будівель загальною площею 439,9 кв.м.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані, зокрема тим, що Ужгородською окружною прокуратурою в ході здійснення організації і процесуального керівництва досудовим розслідування розпочато кримінальне провадження за № 42021072030000091 від 05.08.2021, за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 366 КК України та за № 42022071030000018 від 10.02.2022 розпочатого, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 364 КК України, встановлено факт порушення інтересів держави під час реконструкції території містечка ДАІ в парку "Боздоський" у м. Ужгороді.

2. Короткий зміст рішень господарських судів попередніх інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 25.05.2023, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 06.09.2023, у позові відмовлено.

2.2. Зазначені рішення і постанова обґрунтовані тим, що територіальною громадою міста Ужгорода, в особі уповноваженого нею органу управління майнової політики Ужгородської міської ради, відведено приватному підприємцю Лазаренку О.В. земельну ділянку для будівництва автодрому, шляхом реконструкції існуючого автоатракціону «Екстрім+», що співвідноситься із спорудженням нерухомого майна та подальшим прийняттям його державною приймальною комісією в експлуатацію.

Також суди зазначали, що із акту державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта автодрому після реконструкції існуючого автоатракціону "Екстрім+" загальною площею 439,9 кв.м., що затверджений Рішенням виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 23.05.2007 за №198 випливає, що споруджений приватним підприємцем Лазаренком О.В. по земельній ділянці (кадастровий номер 2110100000:25:001:0005), автодром, шляхом реконструкції існуючого автоатракціону "Екстрім+", здійснено на підставі виданих виконавчим комітетом Ужгородської міської ради дозволів.

Окрім цього, матеріали справи не містять відомостей та доказів, що спорудження вказаного об`єкту проведено приватним підприємцем Лазаренком О.В. за відсутності проекту, що затверджений належним чином.

2.3. Господарські суди також дійшли висновку, що Позивачем не доведено, що належний Відповідачу 1 автодром після реконструкції існуючого автоатракціону "Екстрім+", загальною площею 439,9 кв.м., є самочинно спорудженим об`єктом нерухомого майна в розумінні ч. 1 ст. 376 Цивільного кодексу України. Однак, окрім посилання на самочинність спорудження належного Відповідачу ТОВ "Форест Парк" об`єкту нерухомого майна, позовна заява не містить інших доводів і обставин на предмет протиправності спірного рішення міської ради.

2.4. Також, суди попередніх інстанцій виснували, що матеріалами справи не підтверджено наявності будь яких обставин, які б вказували, що спірне рішення винесено з порушенням законних прав та інтересів Ужгородської міської ради. Прокурором та Позивачем не наведено, а місцевим господарським судом не встановлено, яке суб`єктивне цивільне право або інтерес територіальної громади, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, існувало та порушено на момент ухвалення спірного рішення міської ради.

2.5. За наведеного вище, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що негаторні вимоги направлені на скасування рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 23.05.2007 року за № 198 не співвідносяться із правовідносинами, які існували станом на 2007 рік, а тому відмовили у задоволенні позову.

3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиції інших учасників справи

3.1. У касаційній скарзі Прокурор просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції на новий розгляд.

3.2. У якості підстави для подання вказаної скарги заявник посилається на неврахування господарськими судами попередніх інстанцій:

висновків Верховного Суду викладених у постанові від 30.06.2020 у справі №727/9974/17 щодо застосування до даних спірних правовідносин вимог частин 1 та 2 статті 376 Цивільного кодексу України, статей 27, 29-31, 34, 37 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (у передбачених законом випадках отримання дозволу на виконання будівельних робіт);

висновків Верховного Суду в постановах від 29.01.2020 у справі №822/2149/18 та від 20.06.2023 у справі №260/2688/20 щодо застосування до даних спірних правовідносин частини 4 статті 376 Цивільного кодексу України (зведення будівництва без дозволу та відведення земельної ділянки);

висновків Верховного Суду у постановах від 10.05.2022 у справах №495/2183/16-ц та від 20.05.2020 у справі №911/1603/19 щодо застосування статті 319 Цивільного кодексу України та статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (не зареєстроване у Державному реєстрі речових прав за державою в особі компетентного органу право власності на спірне майно не спростовує факту набуття державою такого права до початку функціонування вказаного реєстру);

висновків Великої Палати Верховного Суду у постановах від 05.06.2018 року у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 22.10.2019 у справі №923/876/16, від 22.09.2020 у справі №910/3009/18, від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, від 16.02.2021 у справі №910/2861/18 щодо застосування вимог статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України (право чи інтереси мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, відповідати принципу процесуальної економії);

висновків Великої Палати Верховного суду від 20.07.2022 у справі №923/196/20 та Верховного Суду від 24.03.2021 у справі №200/2192/18, постанови від 07.04.2020 у справі №916/2791/13 та від 23.06.2020 у справі №680/214/16-ц щодо застосування вимог статей 182, 331, 332, 376 Цивільного кодексу України;

висновків Верховного Суду у постановах від 20.01.2021 у справі №442/302/17 та від 13.03.2019 у справі №910/22575/17 щодо застосування вимог статей 152, 212 Земельного кодексу України, статей 15, 16, 376, 391 Цивільного кодексу України (задоволення вимоги власника земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні земельної ділянки шляхом знесення самочинно побудованого нежитлового приміщення є належним та ефективним способом захисту прав власника);

висновків, які сформовані у постановах Великої Палати Верховного Суду у справі №477/2330/18 від 14.12.2022, Верховного Суду від 05.02.2020 у справі №461/3675/17,від 19.12.2019 у справі №307/454/18 (процесуальне законодавство не встановлює заборону можливості використання під час розгляду справи доказів, отриманих в межах інших проваджень);

висновків Великої Палати Верховного Суду у постановах від 14.12.2022 у справі №477/2330/18,від 29.09.2020 у справі №688/2908/16-ц, від 20.07.2020 у справі №923/196/20, від 11.11.2019 у справі №337/474/14-ц щодо застосування частини 3 статті 13 Цивільного кодексу України (дотримання учасниками правовідносин принципів справедливості, розумності та добросовісності);

висновків Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі №9901/172/20, від 01.07.2021 у справі №9901/381/20, від 26.10.2021 у справі №766/20797/18, від 01.02.2022 у справі №750/3192/14, від 22.09.2022 у справі №462/5368/16-ц, від 04.07.2023 у справі №233/4365/18 щодо застосування вимог статей 2, 13 Господарського кодексу України (забезпечення ефективного захисту порушених прав і законних інтересів держави);

висновків Великої Палати Верховного Суду у справі №554/10517/16-ц від 20.06.2023 щодо застосування вимог статей 150 Земельного кодексу України;

висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 21.12.2022 у справі №914/2350/18 (914/608/20) щодо застосування частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (щодо неправомірних дій особи, яка зазначена у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник).

3.3. Крім того, скаржник вказує на те, що суд першої інстанції прийняв рішення про права, інтереси та обов`язки особи, що не була залучена до участі у справі - КП "Парк культури і відпочинку Боздоський", яке безпосередньо укладало договір про співпрацю № 67 від 04.04.2002 з ПП Лазаренком О.В.

3.4. Також касатор зазначає, що суди обох інстанцій не навели мотивів відхилення аргументів прокурора з посиланням на норми права стосовно порушення ПП Лазаренком О.В. норм чинного земельного законодавства та законодавства про природно-заповідний фонд, в частині самочинного будівництва на території парку-пам`ятки садово-паркового мистецтва "Боздоський", що впливає на встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Тому Львівська обласна прокуратура у касаційній скарзі посилається, зокрема, також на приписи пункту 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

3.5. Від ТОВ "Форест Парк" надійшло клопотання про закриття касаційного провадження, у якому Відповідач 1 просить: закрити касаційне провадження по справі №907/385/22 в частині підстав оскарження визначених пунктом першим частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, з мотивів викладених у пункті п`ятому частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України; закрити касаційне провадження у даній справі в частині підстав оскарження визначених пунктом четвертим частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, з мотивів передчасності висновків про наявність підстав для касаційного оскарження згідно пункту першого частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а також виходячи із положень пунктів третього та п`ятого частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України.

3.6. У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "Форест Парк" просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

4. Обставини встановлені судами

4.1. 04.04.2002 між приватним підприємцем Лазаренком О.В. та комунальним підприємством «Боздоський парк» укладено договір про співпрацю за № 67.

Згідно з п. 1.1. вказаного договору, сторони зобов`язуються сумісно діяти з метою розвитку діяльності Боздоського парку як центру відпочинку і дозвілля, а саме: розширення видів розважальних послуг парку, відновлення існуючих розважальних об`єктів та споруджень і встановлення нових, розвитку інфраструктури парку, залучення якнайбільше громадян до відпочинку та створення безпечних умов для їх дозвілля.

4.2. З метою реалізації укладеного правочину КП "Боздоський парк" передало у користування підприємцю територію містечка ДАІ парку (у тому числі автодром) (п. 2.11 договору), а той зобов`язаний був здійснити ремонт вказаного містечка, встановити павільйони для роздрібної торгівлі, споруди, необхідні для безпеки відвідувачів та малі атракціони (п. 2.2.1 та 2.2.2 договору).

4.3. 25.07.2002 між сторонами вказаного правочину укладено угоду про зміну і доповнення договору № 67 від 04.04.2002, згідно з якою ПП Лазаренку О.В. передано у користування територію містечка ДАІ парку строком на 25 років, а останній зобов`язувався у період сезону роботи парку вносити до комунального підприємства грошові кошти у розмірі 2 відсотків чистого доходу з 2002 року по 2005 рік.

4.4. Рішенням виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 07.06.2002 за № 136 приватному підприємцю Лазаренку О.В. надано дозвіл на проведення реконструкції та добудов для влаштування навісу в легких конструкціях над літньою терасою в Боздоському парку строком на два роки.

4.5. На виконання вказаного рішення виконавчого комітету та заяви про надання дозволу Інспекцією ДАБК м. Ужгорода, вказаному підприємцю надано дозвіл на виконання будівельних робіт за № 73 від 23.05.2003 для влаштування навісу в легких конструкціях над літньою терасою в Боздоському парку. Строк дії дозволу визначений до 01.08.2003.

4.6. В подальшому, 15.03.2006 між ПП Лазаренко О.В. та управлінням майнової політики Ужгородської міської ради укладено договір оренди земельної ділянки за адресою: м. Ужгород, вул. Боздоська дорога № 5, для реконструкції існуючого авто атракціону "Екстрім+", господарських будівель та споруд.

4.7. Рішенням виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 23.05.2007 за №198, затверджено акт державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, після реконструкції існуючого автоатракціону вже з назвою "Екстрім+" загальною площею 439,9 кв.м. та зобов`язано комунальне підприємство "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода" внести зміни в інвентарні справи і зареєструвати право власності на автодром "Екстрім+" за приватним підприємцем Лазаренком О.В.

4.8. 07.06.2007 комунальним підприємством «Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода» здійснено державну реєстрацію права власності на автодром "Екстрім+" за приватним підприємцем Лазаренком О.В., на підставі чого видано свідоцтво про право власності ЯЯЯ№761290 від 07.06.2007.

4.9. Згідно витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно за №15317454 виданого комунальним підприємством "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгород" Ужгородської міської ради Закарпатської області від 21.07.2007, право власності зареєстровано на нерухоме майно, що складається з літ. А (тераси) площею 211 кв.м., літ. Б (тир-навісу) площею 133,7 кв.м., літ В (навісу) площею 45,3 кв.м., літ. Г (гаражу) площею 20,4 кв.м., літ Д (гаражу) площею 20.4 кв.м. та літ Ж (вбиральні) 2,1 кв.м.

4.10. 14.11.2017 до державного реєстру речових прав внесено відомості про набуття ТОВ "Автокартинг" права власності на автодром "Екстрім+", господарських будівель та споруд, а саме наступні об`єкти: під літ. А (тераса), літ. Б (навіс-тир), літ. В (навіс), літ. Г (гараж); літ. Д (гараж); літ. Ж (убиральня); огорожу № 1-2; проїзд та площадки І; місток - естакаду II; підпірну стіну III загальною площею 439,9 кв.м на підставі внесення Лазаренком О.В. даного майна до статутного капіталу товариства майна за актом прийому передачі від 14.11.2017.

4.11. На підставі договору купівлі-продажу від 21.08.2021 за №141, який посвідчений приватним нотаріусом Дроботя А.В., ТОВ "Автокартинг" продало вказане майно ТОВ "Форест Парк", про що здійснено реєстрацію права власності.

4.12. Звертаючись до суду з даним позовом Позивач стверджував, що під час реконструкції території містечка ДАІ в парку "Боздоський" у м. Ужгороді допущено порушення вимог чинного законодавства, що вказує на самочинність будівництва автодрому "Екстрім+" в Боздоському парку на земельній ділянці комунальної власності.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, присутніх у судовому засіданні представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі та відзивах на неї доводи, перевіривши правильність застосування господарськими судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

5.2. Скаржник, звертаючись з позовом до суду, просив:

1) усунути перешкоди права користування та розпорядження земельною ділянкою за кадастровим номером 2110100000:25:001:0005, що розміщена за адресою: м. Ужгород, вул. Воз`єднання, 56, шляхом визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 23.05.2007 №198, в частині затвердження акту державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта на автодром після реконструкції існуючого автоатракціону "Екстрім+", господарських та споруд по вул. Боздоська дорога, 5, загальною площею 439,9 кв.м. та зобов`язання комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода" внести зміни в інвентарні справи і зареєструвати право власності на автодром після реконструкції існуючого автоатракціону "Екстрім+", господарських будівель та споруд по вул. Боздоська дорога за приватним підприємцем Лазаренком Олексієм Вікторовичем;

2) усунути перешкоди права користування та розпорядження земельною ділянкою за кадастровим номером 2110100000:25:001:0005, що розміщена за адресою: м. Ужгород, вул. Воз`єднання, 56, шляхом скасування державної реєстрації права власності товариства з обмеженою відповідальністю "Форест парк", на автодром після реконструкції існуючого автоатракціону "Екстрім+", господарських будівель та споруд загальною площею 439,9 кв.м., з одночасним припиненням права власності на нього;

3) зобов`язати товариство з обмеженою відповідальністю "Форест парк" звільнити земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:25:001:0005, що розміщена за адресою: м. Ужгород, вул. Воз`єднання, 56, шляхом знесення самочинно збудованих об`єктів нерухомого майна, а саме: залишків автодрому після реконструкції існуючого автоатракціону "Екстрім+", господарських будівель загальною площею 439,9 кв.м.

5.2. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права.

У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

5.3. Суди попередніх інстанцій, розглядаючи справу, зосередили увагу на тому, що територіальною громадою міста Ужгорода, в особі уповноваженого нею органу управління майнової політики Ужгородської міської ради, відведено приватному підприємцю Лазаренко О.В. земельну ділянку саме для цілей будівництва, а саме для будівництва автодрому шляхом реконструкції існуючого автоатракціону "Екстрім+", що співвідноситься із спорудженням такого нерухомого майна Лазаренко О.В. та подальшим прийняттям його державною приймальною комісією в експлуатацію.

5.4. Відтак, за оцінкою матеріалів справи та доводів сторін, суди попередніх інстанцій дійшли до висновку, що Позивачем не доведено, що належний Відповідачу автодром після реконструкції існуючого автоатракціону "Екстрім+", загальною площею 439,9 кв.м., є самочинно спорудженим об`єктом нерухомого майна в розумінні частини 1 статті 376 Цивільного кодексу України.

Так, господарські суди виснували, що окрім посилання на самочинність спорудження належного відповідачу ТОВ "Форест Парк" об`єкту нерухомого майна, позовна заява не містить інших доводів чи обставин на предмет протиправності такого рішення.

5.5. Натомість Суд касаційної інстанції, з урахуванням доводів касаційної скарги, позиції учасників справи, а також матеріалів справи вважає такі висновки судів попередніх інстанцій передчасними.

Так, застосуванню судами при розгляді справи підлягала стаття 376 Цивільного кодексу України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) за змістом якої житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

5.6. При цьому відповідно до усталеної практики Верховного Суду щодо застосування статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змістом наведеної вище норми права державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає. Формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка здійснила самочинне будівництво, у силу наведених положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті.

Зазначені висновки містяться, зокрема, але не виключно у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16, від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 та інших.

5.7. Таким чином, судам при розгляді справи необхідно було з урахуванням темпоральності юридичних дій у справі, на підставі наданих учасниками доказів встановити обставини як законності набуття права на земельну ділянки, так і спорудження та подальшої державної реєстрації спірного нерухомого майна.

5.8. Водночас, судами фактично було проігноровані доводи що спірне нерухоме майно знаходиться на території парку "Боздоський" у м. Ужгороді, відносини щодо користування та подальшої реєстрації мали місце в тому числі з відповідним комунальним підприємством, факт знаходження майна, його подальшої реконструкції підтверджується встановленими судами обставинами.

В свою чергу, прокурор наголошує, що "Боздоський" є парком-пам`яткою садово-паркового мистецтва, що виключає можливість здійснення будівництва спірних об`єктів нерухомого майна на земельній ділянці, яка знаходиться в користуванні парку.

5.9. До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим ( стаття 18 Земельного кодексу України).

5.10. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення (частина перша статті 19 Земельного кодексу України).

5.11. Статтею 43 Земельного кодексу України встановлено, що землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об`єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

5.12. Згідно зі статтею 44 Земельного кодексу України до земель природно-заповідного фонду включаються природні території та об`єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам`ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об`єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва).

5.13. Землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Порядок використання земель природно-заповідного фонду визначається законом (стаття 45 Земельного кодексу України).

5.14. Статтею 7 Закону України "Про природно-заповідний фонд" передбачено, що на землях природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного або історико-культурного призначення забороняється будь-яка діяльність, яка негативно впливає або може негативно впливати на стан природних та історико-культурних комплексів та об`єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням.

5.15. Відповідно до статті 9 Закону України "Про природно-заповідний фонд" території та об`єкти природно-заповідного фонду з додержанням вимог, встановлених цим Законом та іншими актами законодавства України, можуть використовуватися: у природоохоронних цілях; у науково-дослідних цілях; в оздоровчих та інших рекреаційних цілях; в освітньо-виховних цілях; для потреб моніторингу навколишнього природного середовища.

5.16. Парками-пам`ятками садово-паркового мистецтва оголошуються найбільш визначні та цінні зразки паркового будівництва з метою охорони їх і використання в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях. Парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення є природоохоронними рекреаційними установами. Оголошення парків-пам`яток садово-паркового мистецтва провадиться з вилученням у встановленому порядку або без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об`єктів у їх власників або користувачів. На території парків-пам`яток садово-паркового мистецтва можуть проводитися наукові дослідження ( стаття 37 закону України Закону України "Про природно-заповідний фонд").

5.17. Частиною п`ятою статті 38 Закону України "Про природно-заповідний фонд" встановлено, що власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об`єктів, оголошених парками-пам`ятками садово-паркового мистецтва, беруть на себе зобов`язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

5.18. Відповідно до частини п`ятої статті 53 Закону України "Про природно-заповідний фонд" території та об`єкти природно-заповідного фонду або їх частини, що створюються чи оголошуються без вилучення земельних ділянок, що вони займають, передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям і громадянам обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища з оформленням охоронного зобов`язання.

5.19. Частина 1 статті 150 Земельного кодексу України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, відносить до особливо цінних земель, зокрема, землі природно-заповідного фонду.

5.20. Земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у державній або комунальній власності, можуть вилучатися (викуплятися) для будівництва об`єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв`язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об`єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов`язаних з їх експлуатацією, за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України (частина друга статті 150 Земельного кодексу України у редакції на час виникнення спірних правовідносин).

5.21. Системний аналіз вищенаведених норм права дозволяє зробити висновок про те, що землі природно-заповідного фонду, що перебувають у комунальній власності, не підлягають приватизації. Такі землі можуть перебувати у приватній власності лише у зв`язку з формуванням на цих земельних ділянках об`єктів природно-заповідного фонду чи включення земельних ділянок, що належать фізичним чи юридичним особам, до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення). Вилучення (викуп) земель природно-заповідного фонду із комунальної власності, зокрема, для будівництва житла був можливим тільки на підставі постанови Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо вилучення (викуп) земельної ділянки погодила Верховна Рада України. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі №554/105517/16-ц.

5.22. Як вбачається із матеріалів даної справи рішенням виконавчого комітету Закарпатської обласної ради №414 від 18.11.1869 "Про організацію фауно-флористичних заказників та взяття їх під охорону пам`яток природи на території Закарпатської області" парк "Дружба" площею 50 га у місті Ужгород було віднесено до об`єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та взято під охорону. Рішенням Ужгородської міської ради від 26.05.2011 №2020 змінено назву об`єктів природньо-заповідного фонду місцевого значення - парк-пам`ятка садово-паркового мистецтва "Парк ім.300 річчя ("Дружби") на "Боздоський".

5.23. Окрім того, в охоронному зобов`язанні від 02.08.2005 вказано, що КП "Парк Боздоський" дає зобов`язання щодо забезпечення режиму охорони та збереження в природному стані у парку-пам`ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення "Парк Боздоський" насаджень дерев і кущів для естетичних, рекраційних і освітньо-виховних цілей.

5.24. Враховуючи вказаний вище правовий висновок Великої Палати Верховного Суду та наявні у матеріалах справи доказів, колегія суддів зазначає, що висновок щодо наявності або відсутності статусу самочинного щодо спірного нерухомого майна можливо було вирішити виключно за умови дослідження питання чи відноситься спірна земельна ділянка на якій розташований автодром "Естрім+" до земель природно-заповідного фонду (парку-пам`ятки садово-паркового мистецтва) та законності її надання в користування для реконструкції існуючих об`єктів.

5.25. В контексті зазначеного, Касаційний господарський суд також вважає хибним висновок суддів попередніх інстанцій щодо того, що негаторні вимоги направлені на скасування рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 23.05.2007 за № 198 та не співвідносяться із правовідносинами, які існували станом на 2007 рік.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої вказаної статті).

5.26. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. mutatis mutandis постанови від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.6), від 6 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц, від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 88), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 75), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55); див. також постанову Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року у справі № 6-32цс14).

5.27. За змістом частини першої статті 2 ЦПК України метою цивільного судочинства є саме ефективний захист прав та інтересів позивача. Отже, спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути ефективним, тобто призводити у конкретному спорі до того результату, на який спрямована мета позивача, - до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Застосування способу захисту має бути об`єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункти 63, 89), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (пункт 119), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.6), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 86)).

5.28. Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 4 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (пункт 31)).

5.29. Задоволення судом позовної вимоги має з урахуванням вимог правовладдя (верховенства права) дозволити досягнути мети судочинства, зокрема реально відновити суб`єктивне право, яке порушив, оспорює або не визнає відповідач. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, і той, який обрав позивач, можна використати для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких він звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним, зокрема неефективним, і відмовляє у позові. У тому ж випадку, якщо заявлену позовну вимогу взагалі не можна використати для захисту права чи інтересу, оскільки незалежно від доводів сторін спору суд не може її задовольнити, таку вимогу не можна розглядати як спосіб захисту (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 36), 22 вересня 2020 року у справі № 127/18934/18).

5.30. При цьому господарські суди попередніх інстанцій не врахували те, що прокурором, при обґрунтовані підстав звернення до суду було й заявлено вимогу про знесення самочинно збудованих об`єктів нерухомого майна.

5.31. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 сформулювала висновки щодо можливих способів захисту прав власника (користувача) відповідної земельної ділянки, порушених внаслідок здійснення самочинного будівництва.

Зокрема у пунктах 108 - 113 цієї постанови наголошено, що відповідно до частини другої статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті (пункти 6.31-6.33 постанови від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13; пункти 53-56 постанови від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц; пункт 46 постанови від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).

Тобто відповідно до приписів частин третьої та п`ятої статті 376 ЦК України як особа, що здійснила самочинне будівництво, так і власник земельної ділянки, на якій здійснили самочинне будівництво, можуть набути самочинно збудоване майно у власність. Однак для цього їм необхідно дотримуватись чіткого алгоритму дій, передбаченого в зазначеній статті.

Якщо нерухоме майно є самочинним будівництвом, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно у будь-який інший спосіб, окрім визначеного статтею 376 ЦК України (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка його побудувала, або за власником земельної ділянки), є такою, що не відповідає вимогам цієї статті. Можливість настання інших правових наслідків, ніж передбачені статтею 376 ЦК України, як у випадку самочинного будівництва, здійсненого власником земельної ділянки, так і у випадку самочинного будівництва, здійсненого іншою особою на чужій земельній ділянці, виключається.

За обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

Отже, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

5.32. Також, колегія суддів звертає увагу на те, що судам попередніх інстанцій для правильного вирішення спору та формування висновку щодо законності надання земельної ділянки в оренду необхідно й було надати правову оцінки щодо того, чи була спірна земельна ділянка сформованою відповідно до статті 79-1 Земельного кодексу України?

5.33. Згідно абзаців 1-3 пункту 2 Розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Державний земельний кадастр" земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера.

5.34. Разом з тим, згідно з частинами першою та другою статті 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок.

5.35. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера (частина четверта статті 79-1 Земельного кодексу України).

5.36. Згідно з частиною шостою статті 79-1 Земельного кодексу України формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

5.37. Відповідно до частини тринадцятої статті 79-1 ЗК України земельна ділянка припиняє існування як об`єкт цивільних прав, а її державна реєстрація скасовується в разі, зокрема, поділу або об`єднання земельних ділянок.

5.38. Враховуючи вищевикладене при повторному розгляді справи суди повинні встановити чи була сформована спірна земельна ділянка у встановленому законом порядку та чи відповідала її передача в оренду вимогам законодавства з урахуванням статусу об`єкту природно-заповідного фонду, який на ній розміщений.

5.39. Окрім того, господарські суди не надали правової оцінки й обставинам щодо правил виникнення права власності на нову річ, створену в результаті використання (переробки) іншої речі.

5.40. Реконструкція - це перебудова введеного в експлуатацію в установленому порядку об`єкта будівництва, що передбачає зміну його геометричних розмірів та/або функціонального призначення. Реконструкція передбачає повне або часткове збереження елементів несучих конструкцій та призупинення на час виконання робіт експлуатації об`єкта в цілому або його частин.

Новостворене майно - це об`єкт, створений без прив`язок до іншого, вже існуючого нерухомого майна, без використання його складових структурних елементів. Тобто не є новоствореним об`єктом нерухомого майна вже існуючий об`єкт нерухомості зі зміненими зовнішніми та внутрішніми параметрами (див. постанову Верховного Суду України від 06.07.2016 у справі № 6-1213цс16, постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 5013/462/12, від 04.09.2018 у справі № 914/2660/15, постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19.04.2018 у справі № 161/3376/17, від 04.07.2018 у справі № 335/640/15-ц, від 13.01.2021 у справі № 535/44/16-ц, від 13.05.2021 у справі № 363/3583/15-ц).

5.41. Аналіз законодавчих положень, з урахуванням наведених висновків Верховного Суду України, дає підстави для висновку про те, що право власності на нову річ, виготовлену відповідно до статті 332 Цивільного кодексу України внаслідок переробки іншої речі, може виникати лише у тому разі, якщо в результаті здійсненої переробки з`являється інший об`єкт, відмінний за своїми характеристиками, тобто об`єкт, який може бути кваліфікований як нова річ.

При цьому, не може вважатися новою річчю (новоствореним об`єктом) об`єкт нерухомого майна, який перероблений з прив`язкою до вже існуючого нерухомого майна та з використанням функціональних елементів цього майна, тобто такий, що фактично є тим самим об`єктом з видозміненими загальними характеристиками.

Реконструкція також не має наслідком створення нової речі, оскільки створена з прив`язкою до вже існуючої нерухомості з використанням її функціональних елементів, тому передчасно стверджувати, шо реконструйований об`єкт є іншим об`єктом нерухомості.

5.42. Однак господарські суди попередніх інстанцій, зробивши висновок щодо законності введення в експлуатацію та подальшої державної реєстрації спірного нерухомого майна створеного внаслідок реконструкції залишили поза увагою й те хто виступав власником цього майна до його реконструкцій, а також того чи мало воно взагалі статус нерухомого майна, а отже в такий спосіб ці висновки не ґрунтуються на повному і всебічному розгляді в судовому процесі всіх обставин, встановлення яких є необхідним відповідно до норм законодавства, що регулюють спірні правовідносини.

5.43. Відповідно до статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

5.44. Разом з тим, як вбачається з оскаржуваних судових рішень, вони зазначеним критеріям не відповідають, а суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

5.45. За наведених обставин касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.

5.46. Щодо доводів касаційної скарги про те, що суд першої інстанції прийняв рішення про права, інтереси та обов`язки особи, що не була залучена до участі у справі - КП "Парк культури і відпочинку Боздоський", яке безпосередньо укладало договір про співпрацю № 67 від 04.04.2002 з ПП Лазаренком О.В. колегія суддів зазначає, що позов у цій справі подавався прокурором, який є і касатором, ним визначалися предмет та підстави позову, формувався склад учасників справи.

Відповідно до частини четвертої статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Частинами першою-другою статті 50 Господарського процесуального кодексу України визначено, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.

Якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права та обов`язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

В свою чергу, статтею 51 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що якщо в результаті ухвалення судового рішення сторона може набути право стосовно третьої особи або третя особа може пред`явити вимоги до сторони, така сторона зобов`язана сповістити цю особу про відкриття провадження у справі і подати до суду заяву про залучення її до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. До такої заяви додаються докази направлення її копії особі, про залучення якої як третьої особи подана заява, з урахуванням положень статті 42 цього Кодексу.

У разі розгляду справи без повідомлення третьої особи про розгляд справи, обставини справи, встановлені судовим рішенням, не мають юридичних наслідків при розгляді позову, пред`явленого стороною, яка брала участь у цій справі, до цієї третьої особи або позову, пред`явленого цією третьою особою до такої сторони.

Зазначення повного найменування (для юридичних осіб) або імені (прізвища, ім`я та по батькові - для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи з іншими індивідуалізуючими ознаками є обов`язком позивача, який випливає зі змісту статті 162 Господарського процесуального кодексу України.

При цьому, скаржником при поданні касаційної скарги не підтверджено виконання ним зазначених вимог або подання відповідних заяв в порядку та строки встановлені Господарським процесуальним кодексом України та, відповідно, порушень судів при їх вирішенні при розгляді справи.

В свою чергу, прокурор не є особою, яка уповноважена представляти інтереси КП "Парк культури і відпочинку Боздоський", а відповідна особа, якщо вважає свої права порушеними, має відповідні процесуальні можливості щодо оскарження судових рішень.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

6.2. Згідно з частинами першою, другою статті 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

6.3. За змістом частини третьої статті 310 цього Кодексу підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

6.4. Ураховуючи викладене та беручи до уваги, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення - скасуванню із направленням справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.

6.5. Під час нового розгляду справи господарському суду слід взяти до уваги наведене в цій постанові, всебічно, повно, об`єктивно та безсторонньо дослідити наявні у справі докази і, в залежності від встановленого та у відповідності з чинним законодавством, прийняти відповідне рішення.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 316, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу заступника керівника Львівської обласної прокуратури задовольнити.

2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.09.2023 та рішення Господарського суду Закарпатської області від 25.05.2023 у справі №907/385/22 скасувати, а справу направити на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Зуєв Судді І. Берднік І. Міщенко