Рішення

від 25.01.2024 по справі 509/6156/23

ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 509/6156/23

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 січня 2024 року Овідіопольський районний суд Одеської області в складі :

головуючого судді Гандзій Д.М.

при секретарі Задеряка Г.М.

розглянувши увідкритому судовомузасіданні,в залісуду,в смт.Овідіополь, в порядку спрощеного позовного провадження, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Дельтаюгстрой» про розірвання договору купівлі-продажу майнових прав, -

ВСТАНОВИВ :

12 жовтня 2023 р., представник ОСОБА_1 звернувся до суду з названим позовом, в якому просив суд, розірвати договір про купівлю-продаж майнових прав № 2416 від 24.11.2021 р., укладений між ним та відповідачами, стягнути з останніх на свою користь грошові кошти за договором у розмірі 317245 грн., сплачені ним на виконання вищевказаного оспорюваного договору та моральну шкоду у розмірі 31700 грн., а також, стягнути з відповідачів на користь держави судовий збір у розмірі 3490 грн., від сплати якого він звільнений в порядку ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів», мотивуючи це невиконанням відповідачами умов договору про купівлю-продаж майнових прав № 2416 від 24.11.2021 р., а саме, через відсутність, на протязі 2-ох місяців будівельних робіт на будівельному майданчику житлового багатоквартирного 4-х поверхового будинку за будівельною адресою : АДРЕСА_1 на відміну від нього, яким було в повному обсязі сплачено обумовлено в договорі суму майнових прав у розмірі 317245 грн. згідно відповідних платіжних квитанцій.

В судовезасідання позивачне з`явився,будучи належнимчином повідомленимпро дату,час тамісце розглядусправи,причини неявкине повідомив,надіславши наелектронну адресусуду клопотання,в якихповністю підтримавсвій позов,який просивзадовольнити ірозглянути справубез йогоприсутності,не заперечуючипроти заочногорозгляду справи(а.с.18-19,22-23,28-29).

Відповідач всудове засіданняне з`явився,про дату,час тамісце розглядусправи повідомлявсяналежним чином,що підтверджуєтьсяпоштовими повідомленнями,які повернулисядо судуз відміткамилистоноші «адресатвідсутній завказаною адресою»,а такожоголошеннями насайті Судовоївлади провиклик юридичноїособи,причини своєїнеявки судуне повідомив,заяви пророзгляд справиза йоговідсутності,відзиву абописьмових поясненьсуду ненадав (а.с. 17,20,21,25-27).

Відповідно до Постанови КЦС ВС від 10.05.2023 р. № 755/17944/18 (61-185св23) довідка поштового відділення з позначкою про неможливість вручення судової повістки у зв?язку «відсутній за вказаною адресою» - вважається належним повідомленням сторони про дату судового розгляду, так як зазначене свідчить про умисне неотримання судової повістки.

На підставіст.280ЦПК України,якщо відповідачне подаввідзив напозов,суд вважаєможливим розглянутисправу напідставі даних,які єв матеріалахсправи тазі згодипозивача,який незаперечує противирішення справив заочномупорядку,ухвалити рішенняпри заочномурозгляді справив порядкуспрощеного позовногопровадження,що відповідаєположенням ст.ст.191ч.2,281ЦПК України.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Стаття 95 ЦПК України передбачає, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Відповідно до роз`яснень, викладених у п. 26 Постанови Пленуму ВСУ № 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» - під час судового розгляду, предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до п.1 ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до ЄКПЛ - кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства й на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Зазначені принципи сформулювано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» (23 вересня 1982 р.), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід`ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Право приватної власності - є непорушним.

ЄСПЛ неодноразово вказував, що згідно його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча, пункт 1 статті 6 ЕКПЛ зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення - його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтовування рішення може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін прот України» п. 58 рішення від 10.02.2010 р.).

Враховуючи, що згідно зіст. 92 Конституції Україниправовий режим власності визначається виключно законами України - інші нормативно-правові акти, які обмежують права власника і не мають ознак закону, не підлягають застосуванню.

Частиною 2 статті 13 ЦК України визначено, що при здійсненні своїх прав особа зобов?язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.

Статтями 627-629,638,639 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, якими є : умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми.

Згідно із ст. 328 ЦК України - право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За змістом частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд враховує положення ч. 2 ст. 328 ЦК України, якою встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

Суд встановив, що 24.11.2021 р. між позивачем та ТОВ «Дельтаюгстрой» (відповідачами) був укладений договір про купівлю-продаж майнових прав № 2416, відповідно до п. 3 якого, ТОВ «Дельтаюгстрой», як продавець, зобов?язане побудувати та ввести в експлуатацію багатоквартирний 4-x поверховий житловий будинок за будівельною адресою: АДРЕСА_1 та передати у власність позивача, як покупцю - майнові права на об`єкт будівництва № 2416 (квартира або нежитлове приміщення), розташований в секції 2 на 4 поверсі житлового будинку, що складається з трьох кімнат, загальною площею 62.19 м. кв., у строк, визначений договором, передбачений п. 8 договору, а саме 3-й квартал 2022 р. (а.с. 7-9).

Згідно з п. 22 договору, продавці (відповідачі) зобов`язалися своєчасно та у повному обсязі здійснювати будівництво багатоквартирного 4-x поверхового житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , ввести в експлуатацію житловий будинок.

Проте, як вбачається з матеріалів справи, станом на дату звернення позивача з даним позовом та на дату ухвалення судом рішення - житловий будинок не збудовано, не введено в експлуатацію у встановлений строк, та на теперішній час роботи на будівельному майданчику взагалі не ведуться.

У зв?язку з чим, суд дійшов висновку, що свої договірні зобов?язання ТОВ «Дельтаюгстрой» не виконало.

При чому, позивачем, за умовами договору було сплачено відповідачам повну суму в розмірі 317245 грн., що підтверджується наступними платіжними квитанціями : № 80030559 від 24.11.2021 року на суму 265600 грн. та № 80884110 від 02.12.2021 року на суму 51645 грн. (а.с. 12).

Пунктом 30 договору передбачено, що покупець має право відмовитись від цього договору, попередньо письмово повідомивши про це продавця не менше як за 1 місяць до бажаної дати розірвання. У разі відмови від цього договору з ініціативи покупця, між сторонами укладається угода про розірвання цього договору та продавець зобов?язаний протягом 30 календарних днів перерахувати на рахунок покупця, зазначений в угоді про розірвання, фактично сплачену покупцю суму, окрім 10% від сплаченої суми, яку продавець залишає у себе, як плату за розірвання цього договору (а.с. 9).

10.12.2021 року через відсутність протягом двох місяців будівельних робіт на майданчику будівництва житлового будинку, позивачем на адресу відповідачів було надіслано письмову заяву про відмову від договору, що передбачено п. 30 договору, якою позивач письмово повідомив відповідача про відмову від договору та намір укласти угоду про розірвання договору про купівлю-продаж майнових прав № 2416 від 24.11.2021 р. (а.с. 10).

Однак АТ «Укрпошта» лист не було доставлено адресату, та 15.01.2021 року був повернений позивачу з відміткою про причину повернення «за терміном зберігання» (а.с. 11).

Отже до теперішнього часу відповідач не відповідає на листи, телефонні дзвінки позивача, уникаючи підписання з позивачем угоди про розірвання договору про купівлю-продаж майнових прав № 2416 від 24.11.2021 р. та повернення сплачених позивачем коштів за договором.

Позивач стверджує, що своїми протиправними діями щодо невиконання зобов`язання встановленого договором, відповідачі завдали позивачу моральної шкоди, з огляду на те, що до теперішнього часу позивач змушений морально страждати, оскільки він розраховував, що в 3 кварталі 2022 року отримає за договором власну квартиру або поверне собі сплачені ним кошти в січні 2021 року, за які мав би змогу придбати собі інше самостійне житло, яку він оцінив у розмірі 10 % від суми договору, яка була ним сплачена, а саме 31700 грн.

Згідно з ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов?язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до приписів ст. 526 ЦК України зобов?язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов?язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно з ст. 610 ЦК України, порушенням зобов?язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Статтею 611 ЦК України встановлено, що у разі порушення зобов?язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Згідно з ч. 2 ст. 651 ЦК України, договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Відповідно до ч. 5 ст. 653 ЦК України якщо договір змінений або розірваний у зв`язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.

Так, відповідно до Правової позиції ВС у справі № 755/3509/18 від 07.10.2020 р. до спірних правовідносин застосовується Закон України «Про захист прав споживачів», оскільки договір купівлі-продажу майнових права передбачає в подальшому набуття їх покупцем права власності на квартиру, що має здатися в експлуатацію, на такі правовідносини поширюється дія вказаногозакону. Моральна шкода за порушення цивільно-правового договору як спосіб захисту суб?єктивного цивільного права - може бути компенсована і в тому разі, якщо це прямо не передбачено законом або тим чи іншим договором, і підлягає стягненню на підставі ст.ст. 16,23 ЦК України та ст.ст. 4,23 Закон України «Про захист прав споживачів»навіть у тих випадках, коли умовами договору право на компенсацію моральної шкоди не передбачено.

Відповідно до частини першої та пункту 9 частини другоїстатті 16 ЦК Україникожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу з застосуванням, зокрема, такого способу захисту, як відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

За загальним правилом зобов?язання з відшкодування шкоди (майнової та немайнової) є прямим наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб?єктивних особистих немайнових і майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин. При цьому одне і те ж правопорушення може призводити до негативних наслідків як у майновій, так і немайновій сферах, тобто виступати підставою для відшкодування майнової та моральної шкоди одночасно.

Суд вважає, що заподіяння моральної шкоди та компенсації відповідних немайнових втрат може мати місце як в договірних так і в деліктних правовідносинах (поза межами існуючих між потерпілим і завдавачем шкоди договірних чи інших правомірних зобов?язальних відносин).

Відповідно до ч.ч. 3,4 ст. 23 ЦК України, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Відповідно до ч. 1 ст. 201 ЦК України - особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров?я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім?я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.

Відповідно до ст. 611 ЦК України, моральна шкода підлягає відшкодуванню у разі порушення зобов?язання, якщо таке відшкодування встановлено договором або законом.

За пунктами 18, 22 ч. 1, ст. 1, 1-1 Закону України «Про захист прав споживачів», продавець суб?єкт господарювання, який згідно з договором реалізує споживачеві товари або пропонує їх до реалізації; споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов?язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов?язків найманого працівника. Цей Закон регулює відносини між споживачами товарів (крім харчових продуктів, якщо інше прямо не встановлено цим Законом), робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг.

Як вбачається з положень п. 1 договору, цей договір є договором купівлі-продажу майнових прав, тобто продавець продає, а покупець купує майнові права на об?єкт нерухомості (квартири).

Оскільки договір купівлі-продажу майнових права передбачає в подальшому набуття їх покупцем права власності на квартиру, що повинна була здатися в експлуатацію у третьому кварталі 2022 року, а отже на такі правовідносини поширюється дія вказаного Закону.

Пункт 5 частини першоїстатті 4 Закону передбачає, що споживачі під час укладення, зміни, виконання та припинення договорів щодо отримання (придбання, замовлення тощо) продукції, а також при використанні продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону.

Відповідно до пункту 19 частини першої статті 1 Закону - термін «продукція» у цьому Законі вживається в значенні - будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб.

За змістом частини другої статті 22 Закону, при задоволенні вимог споживача - суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

З огляду на викладене суд дійшов висновку, що виходячи з положень статей 16 та 23 ЦК України, і змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб?єктивного цивільного права - компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення, право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

Статті 4 та 22 Законупрямо передбачають право споживача на відшкодування моральної шкоди у правовідносинах між споживачами та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг.

З наведеного вбачається, що моральна шкода за порушення цивільно-правового договору як спосіб захисту суб?єктивного цивільного права може бути компенсована і в тому разі, якщо це прямо не передбачено законом або договором, і підлягає стягненню на підставі ст.ст. 16,23 ЦК України і ст.ст. 4,22 Законунавіть у тих випадках, коли умовами договору право на компенсацію моральної шкоди не передбачено, про що було вказано у Постанові ВП ВС від 01.09.2020 р. у справі № 216/3521/16-ц.

Таким чином, суд дійшов висновку про обґрунтованість позову, який підлягає задоволенню повністю

Крім цього, в порядку ст. 141 ЦПК України, з відповідачів, як з юридичної особи, в дохід держави слід стягнути суму судового збору за розгляд позовних вимог у розмірі 3490 грн., від сплати якого звільнений позивач в порядку ч. 3 ст. 22 Закону України «про захист прав споживачів».

Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,95,133,141,174,213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273,280-283 ЦПК України, Конституцією України, ст.ст. 16,509,526,530,610,611,651,653 ЦК України, Законом України «Про захист прав споживачів», Правовими позиціями ВС від 07.10.2020 р. у справі № 755/3509/18, ВП ВС від 01.09.2020 р. у справі № 216/3521/16-ц, Конвенцією про права дитини, ЄКПЛ, рішеннями ЄСПЛ, суд, -

ВИРІШИВ :

1.Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Дельтаюгстрой» про розірвання договору купівлі-продажу майнових прав задовольнити ;

2.Розірвати договір про купівлю-продаж майнових прав № 2416 від 24.11.2021 р., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Дельтаюгстрой» (ЄДРПОУ. : 43496273) та ОСОБА_1 (РНОКПП : НОМЕР_1 ) ;

3.Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Дельтаюгстрой» (ЄДРПОУ : 43496273) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП : НОМЕР_1 ) грошові кошти за договором у розмірі 317245 грн., моральну шкоду у розмірі 31700 грн. ;

4.Стягнути зТовариства зобмеженою відповідальністю«Дельтаюгстрой» (ЄДРПОУ:43496273)на користьдержави судовийзбір урозмірі 3490грн.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом 30-ти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Повний текст судового рішення складений та підписаний 29.01.2024 р.

Суддя Гандзій Д.М.