Постанова

від 17.01.2024 по справі 910/16140/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 січня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/16140/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Багай Н.О., Зуєва В.А.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

ОСОБА_1 - Голубка А.В.,

Державної іпотечної установи - Качан В.В.,

Товариства з обмеженою відповідальністю

«Фінансова компанія «Ліберо» - не з`явився,

Товариства з обмеженою відповідальністю «Гарант Ойл Групп» - не з`явився,

Комунального підприємства

«Реєстраційний центр реєстрації нерухомості та бізнесу» - не з`явився,

Державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційний центр реєстрації нерухомості та бізнесу» Прошкіна Олександра Васильовича-не з`явився,

ОСОБА_2 - особисто,

ОСОБА_3 - Мельничук І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.09.2023 (у складі колегії суддів: Шапран В.В. (головуючий), Андрієнко В.В., Буравльов С.І.)

та рішення Господарського суду міста Києва від 24.04.2023 (суддя Босий В.П.)

у справі № 910/16140/21

за позовом ОСОБА_1

до Державної іпотечної установи, Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Ліберо»,

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Товариства з обмеженою відповідальністю «Гарант Ойл Групп», Комунального підприємства «Реєстраційний центр реєстрації нерухомості та бізнесу», Державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційний центр реєстрації нерухомості та бізнесу» Прошкіна Олександра Васильовича, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

про визнання незаконним набуття права власності та витребування майна,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державної іпотечної установи, Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Ліберо» (далі - ТОВ «ФК «Ліберо») про визнання зобов`язання припиненим та витребування майна.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 01.12.2015 між Публічним акціонерним товариством «Банк народний капітал» (далі - ПАТ «Банк народний капітал»; Банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Ю.С.А» (далі - ТОВ «Ю.С.А»; найменування змінено на Товариство з обмеженою відповідальністю «Гарант Ойл Групп» (далі - ТОВ «Гарант Ойл Групп») укладено кредитний договір № 53/15-К, в забезпечення виконання зобов`язань за яким між Банком та позивачкою було укладено договір іпотеки від 01.12.2015 № 53/15-І.1.

За договором іпотеки позивачкою передано в іпотеку належну їй квартиру АДРЕСА_1 , з реєстраційним номером 144302180000, вартістю 1 598 000,00 грн.

Також між Банком і ОСОБА_4 укладено договір іпотеки від 01.12.2015 № 53/15-І.2, відповідно до умов якого ОСОБА_4 передано в іпотеку належну їй квартиру АДРЕСА_2 , з реєстраційним номером 331359280000, вартістю 2 152 000,00 грн.

07.11.2018 ТОВ «ФК «Ліберо» як новий кредитор за кредитним договором від 01.12.2015 № 53/15-К та іпотекодержатель за договорами іпотеки набуло право власності на квартиру АДРЕСА_2 , у зв`язку із чим, за твердженням позивачки, іпотека на квартиру АДРЕСА_1 підлягала припиненню у строк до 21.11.2018.

Проте ТОВ «ФК «Ліберо» в порушення вимог законодавства набуло право власності і на квартиру, що належить позивачці.

За таких обставин ОСОБА_1 просила визнати припиненими з 07.11.2018 всі зобов`язання перед ТОВ «ФК «Ліберо», які виникли з договору іпотеки від 01.15.2015 № 53/15-І.1, а іпотеку такою, що припинена 07.11.2018, та витребувати з незаконного володіння Державної іпотечної установи квартиру АДРЕСА_1 .

11.05.2022 від позивачки надійшла заява про зміну предмета позову, у якій ОСОБА_1 відмовилася від вимоги про визнання припиненими з 07.11.2018 всіх зобов`язань, які виникли з договору іпотеки від 01.15.2015 № 53/15-І.1, а іпотеку такою, що припинена 07.11.2018, та виклала позовні вимоги в новій редакції, відповідно до якої позивачка просила визнати незаконним набуття 20.03.2019 ТОВ «ФК «Ліберо» права власності на квартиру АДРЕСА_1 та витребувати зазначений об`єкт нерухомого майна з незаконного володіння Державної іпотечної установи.

Судом першої інстанції до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, було залучено ТОВ «Гарант Ойл Групп», Комунальне підприємство «Реєстраційний центр реєстрації нерухомості та бізнесу» (далі - КП «Реєстраційний центр реєстрації нерухомості та бізнесу»), Державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційний центр реєстрації нерухомості та бізнесу» (далі - Державний реєстратор) Прошкіна Олександра Васильовича, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .

Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.04.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 26.09.2023, у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із висновками суду першої та апеляційної інстанцій, у листопаді 2023 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Також у касаційній скарзі наведено орієнтовний розрахунок витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції, який становить 20 000,00 грн.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 23.11.2023 відкрито касаційне провадження у справі № 910/16140/21 за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 20.12.2023.

Державна іпотечна установа у відзиві на касаційну скаргу зазначила про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

19.12.2023 третя особа ОСОБА_3 безпосередньо до Верховного Суду подав пояснення в порядку статті 42 ГПК, у яких між іншим міститься клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20.12.2023 розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 у справі № 910/16140/21 відкладено на 17.01.2024.

ТОВ «ФК «Ліберо», ТОВ «Гарант Ойл Групп», КП «Реєстраційний центр реєстрації нерухомості та бізнесу», Державний реєстратор Прошкін О.В. в судове засідання своїх представників не направили.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

За змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників зазначених учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що 01.12.2015 між ПАТ «Банк народний капітал» (кредитор) та ТОВ «Ю.С.А.» (найменування змінено на ТОВ «Гарант Ойл Групп»; позичальник) укладено кредитний договір № 53/15-К, за умовами якого кредитор з 01.12.2015 відкриває позичальнику поновлювальну відкличну кредитну лінію, а саме надає останньому грошові кошти у загальній сумі 2 500 000,00 грн на поповнення обігових коштів, а позичальник зобов`язався повністю повернути кредитору отриманий кредит до 29.11.2016 та сплачувати 24 % річних від суми кредиту у порядку, визначеному договором (пункт 1.1); у забезпечення виконання зобов`язань позичальника за цим договором сторони укладають договори іпотеки (пункт 2.1); у разі порушення позичальником умов цього договору кредитор має право достроково розірвати цей договір, звернути стягнення на предмет застави та задовольнити за рахунок заставленого майна в повному обсязі, визначеному на момент фактичного задоволення, включаючи суму кредиту, проценти за користування кредитом, пеню, збитки, іншу заборгованість, платежі та санкції, які передбачені та/або випливають з цього договору, а також втрати, пов`язані зі зверненням стягнення на заставлене майно (пункт 7.5).

01.12.2015 між ПАТ «Банк народний капітал» (іпотекодержатель) та ОСОБА_1 (іпотекодавець) укладено договір іпотеки № 53/15-І.1, за умовами якого іпотекодержатель має право у випадку невиконання позичальником зобов`язань за кредитним договором від 01.12.2015 № 53/15-К у повному обсязі, визначених у пункті 1.1 кредитного договору, отримати задоволення за рахунок майна, заставленого іпотекодавцем, яке складається з двокімнатної квартири АДРЕСА_1 загальною площею 76,5 кв. м, вартістю 1 722 800,00 грн (пункт 1.1). Цей договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Харченко Л.В. за реєстровим № 2340.

Відповідно до звіту про оцінку майна від 25.11.2015, проведеного Фізичною особою-підприємцем Кожемякіним С.С., ринкова вартість предмета іпотеки складає 1 722 800,00 грн. Сторони оцінюють предмет іпотеки в 1 598 000,00 грн (пункти 1.9, 1.10 договору).

У пункті 6.2 зазначеного договору сторони погодили, що звернення стягнення на предмет іпотеки та його реалізація здійснюється або за рішенням суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно з домовленістю сторін про задоволення вимог іпотекодержателя, згідно з умовами пунктів 6.2.1, 6.2.2 цього договору. Право вибору способу задоволення вимог іпотекодержателя, визначеного цим договором, належить іпотекодержателю.

Разом із тим 01.12.2015 між Банком (іпотекодержатель) та ОСОБА_4 (іпотекодавець) укладено договір іпотеки № 53/15-І.2, за умовами якого іпотекодержатель має право у випадку невиконання позичальником зобов`язань за кредитним договором від 01.12.2015 № 53/15-К у повному обсязі, визначених у пункті 1.1 кредитного договору, отримати задоволення за рахунок майна, заставленого іпотекодавцем, яке складається з трьохкімнатної квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 99,9 кв. м, загальною вартістю 2 152 000,00 грн (пункт 1.1 договору). Цей договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Харченко Л.В. за реєстровим № 2338.

31.07.2018 між ПАТ «Банк народний капітал» та ТОВ «ФК «Ліберо» укладено договір відступлення права вимоги № 2 за кредитними зобов`язаннями ТОВ «Гарант Ойл Групп» перед Банком за кредитним договором від 01.12.2015 № 53/15-К, а також відповідні договори відступлення прав вимоги за іпотечними договорами №53/15-І.1 та № 53/15-І.2, відомості про що були внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Оскільки позичальник не виконав своїх зобов`язань за кредитним договором від 01.12.2015 № 53/15-К, ТОВ «ФК «Ліберо» 07.11.2018 звернуто стягнення на предмети іпотеки за іпотечними договорами № 53/15-І.1 та № 53/15-І.2 шляхом реєстрації права власності на нерухоме майно, що підтверджується інформаційними довідками № 207827170 та № 226203440 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Як зазначала позивачка, відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 04.03.2019 № 670/5 рішення про державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна від 07.11.2018 було скасовано, а у подальшому 20.03.2019 за ТОВ «ФК «Ліберо» було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , що визнавалося сторонами у справі.

Згодом було проведено ряд реєстраційних дій щодо об`єкта нерухомого майна, що був предметом іпотеки за договором іпотеки від 01.12.2015 № 53/15-І.1, у зв`язку з відчуженням цього майна на користь інших осіб.

Так, 03.06.2020 зазначений об`єкт нерухомого майна (квартира АДРЕСА_1 ) було зареєстровано на праві власності за Державною іпотечною установою (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 52504903; запис про право власності № 36740852), підстава для державної реєстрації - договір купівлі-продажу нерухомого майна від 03.06.2020, укладений між Державною іпотечною установою як покупцем та громадянином ОСОБА_3 як продавцем.

23.06.2020 Державна іпотечна установа за договором фінансового лізингу № ФЛ20200473 передала зазначену квартиру громадянину ОСОБА_2 у фінансовий лізинг.

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державної іпотечної установи, ТОВ «ФК «Ліберо», у якому, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просила визнати незаконним набуття 20.03.2019 ТОВ «ФК «Ліберо» права власності на квартиру АДРЕСА_1 та витребувати зазначений об`єкт нерухомого майна з незаконного володіння Державної іпотечної установи.

Позивачка, зокрема, посилалася на обставини неправомірності звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 01.12.2015 № 53/15-І.1 та подальших дій щодо відчуження зазначеного об`єкта нерухомого майна, оскільки у ТОВ «ФК «Ліберо» були відсутні підстави для звернення стягнення на належну позивачці квартиру з огляду на погашення заборгованості за кредитним договором за рахунок звернення стягнення на майно за іншим іпотечним договором № 53/15-І.2, у зв`язку із чим припинилося як основне зобов`язання за кредитним договором, так і іпотека за договором від 01.12.2015 № 53/15-І.1.

Суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, у задоволенні позову відмовив та мотивував таке рішення тим, що позивачкою в установленому порядку не доведено обставин повного погашення заборгованості за кредитним договором від 01.12.2015 № 53/15-К за рахунок звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 01.12.2015 № 53/15-І.2, а відтак і не доведено обставин припинення іпотеки за іпотечним договором № 53/15-І.1 на момент звернення стягнення на майно. Також, за висновками суду, позивачкою не доведено обставин вибуття спірного майна з власності позивачки поза її волею, що виключає можливість витребування цього майна від Державної іпотечної установи як добросовісного набувача.

Водночас суд зауважив, що позовна вимога про визнання незаконним набуття права власності на квартиру сама по собі є встановленням юридичного факту неправомірності вибуття спірного майна із власності позивачки, отже задоволення такої вимоги не призведе до захисту порушених, на думку ОСОБА_1 , прав.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначила, зокрема, що судами попередніх інстанцій при вирішенні справи неправильно застосовано норми матеріального права: статті 1, 4, 17, 35-37 Закону України «Про іпотеку», статті 10, 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», пункти 57, 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127, статті 387, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК),пункт 10 положень про Міністерство юстиції України; порушено норми процесуального права, зокрема статті 14, 236 ГПК; судами нез`ясовно обставини, що мають значення для справи та не досліджено зібрані у справі докази; судами здійснено помилкову кваліфікацію спірних правовідносин та невірно визначено предмет і підстави позову, а відтак безпідставно зазначено про обрання позивачкою неналежного способу захисту порушеного права. На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, скаржниця послалася на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 06.12.2018 у справі № 902/1592/15, від 24.04.2019 у справі № 903/94/17, від 29.09.2021 у справі № 910/17079/19 (щодо застосування статті 14 ГПК); від 05.02.2020 у справі № 759/20387/18, від 14.02.2018 у справі № 127/8068/16-ц (щодо застосування статей 17, 36, 37 Закону України «Про іпотеку», статті 388 ЦК); від 11.09.2019 у справі № 755/7423/17, від 23.11.2022 у справі № 569/25197/21, від 14.12.2022 у справі № 758/168/18, від 29.09.2020 у справі № 757/13243/17, від 06.05.2022 у справі № 607/28363/19, від 19.01.2022 у справі № 607/1588/20, від 03.02.2021 у справі № 278/3367/19-ц (щодо застосування статті 35 Закону України «Про іпотеку», пунктів 57, 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень); від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 21.12.2022 у справі 914/2350/18 (914/608/20) (щодо належного способу захисту у подібних правовідносинах), від 28.06.2023 у справі № 539/5295/21.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.

У статті 15 ЦК передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Оскільки, відповідно до статті 16 ЦК порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту, тому суд при вирішенні спору має надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.

Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Відповідно до статті 14 ГПК суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина 1). Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина 2).

Отже, частина 1 статті 14 ГПК передбачає обов`язок господарського суду при здійсненні правосуддя керуватися принципом диспозитивності, суть якого полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Так, позовом у процесуальному сенсі є звернення позивача до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивач як особа, яка подала позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.

ОСОБА_1 , вважаючи порушеним її право власності на об`єкт нерухомого майна, що був переданий позивачкою в іпотеку в забезпечення виконання кредитних зобов`язань ТОВ «Ю.С.А» (нині - ТОВ «Гарант Ойл Групп») і на який в подальшому кредитором було звернуто стягнення у зв`язку з невиконанням боржником своїх зобов`язань, звернулася до суду з позовом про визнання незаконним набуття 20.03.2019 ТОВ «ФК «Ліберо» права власності на цей об`єкт нерухомості та його витребування з незаконного володіння Державної іпотечної установи як останнього набувача спірного майна, обґрунтовуючи вимоги обставинами, за якими були відсутні підстави для звернення стягнення на належне позивачці майно.

Таким чином, при вирішенні цього спору необхідним є вирішення питання законності набуття ТОВ «ФК «Ліберо» права власності на спірний об`єкт нерухомого майна та наявність/відсутність підстав для витребування цього майна у останнього його набувача.

Державна іпотечна установа в свою чергу проти позову заперечила та зазначила, що набула право власності на спірне нерухоме майно на відповідній правовій підставі, що свідчить про добросовісність володіння таким майном та відсутність підстав для витребування його на користь позивачки.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина 1 статті 316 ЦК).

Відповідно до частини 1 статті 319 ЦК власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно зі статтею 330 ЦК якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Одним із судових способів захисту речових прав є витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикація). Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Так, відповідно до статті 387 ЦК власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК, у частині 1 якої зазначено, що в разі якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згідно з частиною 3 статті 388 ЦК якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Отже, можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина 3 статті 388 ЦК). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини 1-3 статті 388 ЦК).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звернула увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (подібні за змістом висновки сформульовано, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17).

За змістом частини 5 статті 12 ЦК добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне.

Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння.

Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Таким чином, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Правомірність володіння майном виникає на підставі певного юридичного факту, зокрема, укладення відповідного договору. Такий договір може укладатися як усно, так і письмово. Якщо власник майна передає іншій особі у володіння певне майно добровільно, проте без відповідного письмового оформлення договірних відносин (за винятком випадків, коли законом встановлена обов`язкова письмова форма такого правочину), то за загальним правилом вважається, що власник правомірно передав майно у володіння іншої особи.

Під неправомірним заволодінням потрібно розуміти заволодіння особою чужим майном усупереч волі його власника. Умовою, яка визначає відмінність між правомірним та неправомірним володінням особою майном, є наявність відповідної волі власника на передання володіння таким майном іншій особі (такі висновки наведено у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11.12.2023 у справі № 752/5281/20).

Судами першої та апеляційної інстанцій у справі, що розглядається, установлено, що спірне нерухоме майно - квартира АДРЕСА_1 загальною площею 76,5 кв. м, вибула із власності позивачки шляхом набуття іпотекодержателем за іпотечним договором № 53/15-І.1 права власності на таке майно.

За змістом статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Тобто законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання.

У частині 5 статті 33 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) якщо предметом іпотеки є два або більше об`єкти нерухомого майна, стягнення звертається в обсязі, необхідному для повного задоволення вимог іпотекодержателя. Якщо предметом іпотеки є об`єкти, які належать різним особам, та задоволення отримується за рахунок частини переданого в іпотеку майна, ті іпотекодавці, на майно яких було звернено стягнення, мають право на пропорційне відшкодування від іпотекодавців, на майно яких не зверталось стягнення, і набувають прав іпотекодержателя на частину майна, на яку не було звернено стягнення, для забезпечення такого відшкодування.

Відповідно до частини 1 статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

За змістом статті 37 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечний договір, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, є документами, що підтверджують перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя та є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Право власності іпотекодержателя на предмет іпотеки виникає з моменту державної реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя чи відповідного застереження в іпотечному договорі. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.

Передача іпотекодавцем іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.

При цьому чинним законодавством передбачене право іпотекодавця оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем, набутого в позасудовому порядку (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 916/5073/15).

Судами попередніх інстанцій установлено, що у пункті 6.2 договору іпотеки від 01.12.2015 № 53/15-І.1 сторони узгодили, що звернення стягнення на предмет іпотеки та його реалізація здійснюється або за рішенням суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно з домовленістю сторін про задоволення вимог іпотекодержателя, згідно умов пунктів 6.2.1 та 6.2.2 договору. Право вибору способу задоволення вимог іпотекодержателя, визначеного цим договором, належить іпотекодержателю.

За змістом пункту 6.2.1 договору іпотеки від 01.12.2015 № 53/15-І.1 у випадку набуття іпотекодержателем права звернення стягнення на предмет іпотеки, іпотекодавець передає іпотекодержателю право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання своїх зобов`язань за основним договором. Сторони домовились, що з моменту прийняття іпотекодержателем письмового рішення про придбання предмета іпотеки у власність, іпотекодержатель набуває право зареєструвати своє право власності на предмет іпотеки. Підписанням цього договору іпотекодавець засвідчує, що він надає іпотекодержателю згоду на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за власним одноосібним письмовим рішенням іпотекодержателя про придбання предмета іпотеки у власність. Іпотекодавець підписанням цього договору засвідчує, що наявність будь-яких інших документів, крім цього договору та письмового рішення іпотекодержателя про придбання у власність предмета іпотеки для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки не вимагається.

Таким чином сторони, підписавши зазначений договір іпотеки, обумовили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору.

Суди попередніх інстанцій, надавши оцінку умовам зазначеного договору, установили, що, уклавши договір іпотеки від 01.12.2015 № 53/15-І.1, ОСОБА_1 , фактично погодилася з вибуттям переданого в іпотеку майна зі своєї власності за обставин можливого виникнення у майбутньому правових підстав для відчуження належного їй нерухомого майна (предмета іпотеки) в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором.

Будь-яких обставин відсутності у кредитора правових підстав для звернення стягнення на майно позивачки в рахунок погашення кредитної заборгованості, у тому числі припинення зобов`язань ТОВ «Гарант Ойл Групп» за кредитним договором, виконання яких було забезпечено іпотекою, відсутності заборгованості у боржника станом на момент звернення стягнення на предмет іпотеки, судами попередніх інстанцій установлено не було, а позивачкою належними і допустимими доказами таких обставин не доведено, як і не доведено того, що за рахунок звернення стягнення на предмет іпотеки за іншим договором іпотеки № 53/15-І.2 заборгованість за кредитним договором було повністю погашено, а іпотека за договором іпотеки від 01.12.2015 № 53/15-І.1 припинилася.

Судом апеляційної інстанції правомірно відхилено посилання ОСОБА_1 на те, що реєстрація права власності ТОВ «ФК «Ліберо» на спірне нерухоме майно відбулася з порушенням норм чинного законодавства, що було встановлено під час розгляду скарги ОСОБА_1 . Міністерством юстиції України, за наслідками якого винесено наказ від 04.03.2019 № 670/5, оскільки за встановлених у справі обставин позивачка відповідно до положень статті 37 Закону України «Про іпотеку» рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, до суду не оскаржувала, відповідних доказів суду не надала.

Аналогічні доводи наведено ОСОБА_1 і у касаційній скарзі, що з огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини та наведені норми законодавства також відхиляються судом касаційної інстанції, при цьому необхідно зауважити, що наказ Міністерства юстиції України від 04.03.2019 № 670/5 стосувався інших реєстраційних дій, що було вчинено 07.11.2018, тоді як у справі, що розглядається, позивачка заявила вимоги про визнання незаконним набуття ТОВ «ФК «Ліберо» права власності на спірне майно з 20.03.2019, проте за встановлених судами попередніх інстанцій обставин доказів оскарження в судовому порядку рішень про реєстрацію за ТОВ «ФК «Ліберо» права власності на зазначене майно позивачкою у встановленому процесуальним законом порядку не надано.

Доводи ОСОБА_1 , наведені у касаційній скарзі про те, що у ТОВ «ФК «Ліберо» не було підстав у рахунок погашення кредитної заборгованості звертати стягнення на два об`єкта нерухомого майна, з посиланням позивачки виключно на повідомлення-вимогу від 28.08.2018 № 53/15-І.2, направлену ТОВ «ФК «Ліберо» на адресу ОСОБА_4 (іпотекодавця за договором від 01.12.2015 № 53/15-І.2), суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки за висновками судів попередніх інстанцій, що ґрунтуються на оцінці наявних у матеріалах справи доказах, позивачкою належними і допустимими доказами не доведено ані суми непогашеної заборгованості за кредитним договором, ані вартості об`єкта нерухомого майна на момент звернення стягнення на предмет іпотеки (що позивачкою відповідно до позовних вимог з урахуванням заяви про зміну предмета позову визначено - 20.03.2019), ані підстав, за якими іпотека вважається припиненою.

При цьому судами попередніх інстанцій правомірно зазначено, що позивачка з огляду на положення статей 33, 37 Закону України «Про іпотеку» (у відповідній редакції) не позбавлена права звернутися до суду з позовом про стягнення з іпотекодержателя грошових коштів за обставин доведення факту перевищення вартості майна, на яке було звернуто стягнення, над розміром грошового зобов`язання за кредитним договором.

У частині 3 статті 2 ГПК однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин 3, 4 статті 13 ГПК кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За змістом частини 1 статті 73, частин 1, 3 статті 74 ГПК доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 ГПК).

Принцип змагальності (статті 13 ГПК) і принцип рівності сторін (статті 7 ГПК), що пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною.

Отже, кожна сторона відповідно до статей 76-79 ГПК на підставі належних, допустимих, вірогідних, достовірних доказів повинна довести правомірність заявлених нею вимог або заперечень.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (стаття 86 ГПК).

Як встановлено судами попередніх інстанцій при вирішенні спору у справі, що розглядається, ОСОБА_1 , доводячи правомірність заявлених нею вимог, не надала доказів на підтвердження тих обставин, якими такі вимоги обґрунтовувалися, а саме обставин вибуття спірного майна з її власності поза її волею, а також обставин неправомірного заволодіння спірним майном відповідачами, що виключає можливість витребування такого майна від Державної іпотечної установи як добросовісного набувача.

З огляду на встановлені фактичні обставини у цій справі, з урахуванням висновків судів попередніх інстанцій про те, що позивачкою у встановленому процесуальним законом порядку не доведено обставин незаконного вибуття спірного майна з її власності, а відтак і порушення її прав та законних інтересів, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Відсутність такої подібності зумовлює закриття касаційного провадження.

ОСОБА_1 підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, обґрунтувала тим, що судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 06.12.2018 у справі № 902/1592/15, від 24.04.2019 у справі № 903/94/17, від 29.09.2021 у справі № 910/17079/19 (щодо застосування статті 14 ГПК); від 05.02.2020 у справі № 759/20387/18, від 14.02.2018 у справі № 127/8068/16-ц (щодо застосування статей 17, 36, 37 Закону України «Про іпотеку», статті 388 ЦК); від 11.09.2019 у справі № 755/7423/17, від 23.11.2022 у справі № 569/25197/21, від 14.12.2022 у справі № 758/168/18, від 29.09.2020 у справі № 757/13243/17, від 06.05.2022 у справі № 607/28363/19, від 19.01.2022 у справі № 607/1588/20, від 03.02.2021 у справі № 278/3367/19-ц (щодо застосування статті 35 Закону України «Про іпотеку», пунктів 57, 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень); від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 21.12.2022 у справі 914/2350/18 (914/608/20) (щодо належного способу захисту у подібних правовідносинах), від 28.06.2023 у справі № 539/5295/21.

Як свідчить зміст касаційної скарги, ОСОБА_1 , пославшись на постанови Верховного Суду від 06.12.2018 у справі № 902/1592/15 (позов про визнання незаконним рішення та визнання договору оренди земельної ділянки укладеним), від 24.04.2019 у справі № 903/94/17 (позов про визнання дій протиправними та скасування рішення ради), від 29.09.2021 у справі № 910/17079/19 (позов про визнання договору розірваним, скасування реєстрації права власності на судно, скасування свідоцтва про право власності на судно) у питанні щодо застосування статті 14 ГПК, взагалі не навела обґрунтування, яким саме висновкам і саме у подібних правовідносинах щодо застосування цієї норми процесуального права, не відповідають висновки судів попередніх інстанцій у справі, що розглядається, за обставин неподання позивачкою належних і допустимих доказів в обґрунтування своїх позовних вимог.

Суд касаційної інстанції відхиляє посилання ОСОБА_1 на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 21.12.2022 у справі 914/2350/18 (914/608/20) щодо належного способу захисту, оскільки за встановлених судами першої та апеляційної інстанцій обставин у справі, що розглядається, позивачкою не доведено наявність порушеного права чи законного інтересу, що і стало підставою для відмови в позові.

Доводи ОСОБА_1 про неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування статей 17, 35, 36, 37 Закону України «Про іпотеку», статті 388 ЦК, пунктів 57, 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, викладених у постановах від 05.02.2020 у справі № 759/20387/18, від 14.02.2018 у справі № 127/8068/16-ц, від 11.09.2019 у справі № 755/7423/17, від 23.11.2022 у справі № 569/25197/21, від 14.12.2022 у справі № 758/168/18, від 29.09.2020 у справі № 757/13243/17, від 06.05.2022 у справі № 607/28363/19, від 19.01.2022 у справі № 607/1588/20, від 03.02.2021 у справі № 278/3367/19-ц, також не приймаються судом касаційної інстанції до уваги, оскільки у справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій з огляду на предмет і підстави заявленого позову, з урахуванням фактичних обставин справи та норм права, які регулюють спірні правовідносини, не встановили наявність підстав для витребування об`єкта нерухомого майна у добросовісного набувача в порядку статті 388 ЦК.

Аналіз наведених ОСОБА_1 постанов Верховного Суду, у яких містяться висновки щодо застосування норм права, що регулюють спірні правовідносини у цих справах, не дають підстави вважати, що судами попередніх інстанцій у справі, що розглядається, неправильно засновано наведені норми саме при вирішенні спору у цих конкретних правовідносинах, а також те, що висновки цих судів за результатами вирішення спору суперечать наведеним скаржником висновкам, що містяться у цих постановах Верховного Суду.

Верховний Суд також відхиляє посилання скаржниці у касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій при вирішенні цієї справи висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 28.06.2023 у справі № 539/5295/21, оскільки у цій справі предметом позову є вимога про визнання права власності в порядку спадкування, що не є подібним до предмета позову у справі, що розглядається.

З урахуванням встановлених фактичних обставин у справі, зазначені ОСОБА_1 доводи про неправильне застосування судами попередніх інстанцій наведених норм матеріального права з огляду на підстави оскарження є необґрунтованими, отже, підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи.

Разом із тим відповідно до пункту 4 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

Так, у частині 1 статті 310 ГПК наведено підстави, які є обов`язковими для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд.

Такими підставами касаційна скарга не обґрунтована.

За змістом частини 3 статті 310 ГПК підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Разом із тим касаційна скарга не обґрунтована і підставами для скасування судових рішень, передбаченими у пунктах 2, 3, 4 частини 3 статті 310 ГПК.

При цьому посилання у касаційній скарзі на обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення відповідно до пункту 4 частини 2 статті 287 ГПК, на обставини того, що судами попередніх інстанцій не було досліджено обставини, які було викладено у позовній заяві, а також не надано належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам стосуються процесу доказування, оцінки доказів судом, фактично спрямовані на спонукання Суду до необхідності переоцінки поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи, проте відповідно до норм статті 300 ГПК зазначене виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій обставин, встановлених вироком від 18.11.2020 у кримінальній справі № 369/16171/19, відхиляються судом касаційної інстанції, оскільки позивачкою не доведено, що ці обставини стосуються саме реєстраційних дій, які у тому числі були предметом дослідження та оцінки судів попередніх інстанцій у справі, що розглядається.

Водночас суд касаційної інстанції вважає за необхідно зауважити, що умовою застосування пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК є висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 ГПК. Проте у цій справі заявлені скаржником підстави оскарження судових рішень з посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 ГПК є необґрунтованими, про що зазначено вище.

Інші доводи касаційної скарги не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною 2 статті 287 ГПК, не спростовують наведених висновків та не впливають на них.

Аргументи, наведені у касаційній скарзі, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального права та зводяться до переоцінки встановлених судом обставин.

Будь-яких доводів, які б спростовували зазначені вище висновки судів першої та апеляційної інстанцій, окрім посилання лише на безпідставність таких висновків суду, скаржником у касаційній скарзі не наведено, отже, у суду касаційної інстанції відсутні підстави для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права при вирішенні цієї справи, які відповідно до вимог процесуального законодавства є підставою для скасування постановлених у справі судових рішень. Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 309 ГПК передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права при прийнятті оскаржених судових рішень не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постановлених у справі судових рішень - без змін.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.09.2023 та рішення Господарського суду міста Києва від 24.04.2023 у справі № 910/16140/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: Н.О. Багай

В.А. Зуєв