Рішення від 20.11.2023 по справі 631/70/21

справа № 631/70/21

провадження № 2/631/84/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 листопада 2023 року селище міського типу Нова Водолага

Нововодолазький районний суд Харківської області у складі:

головуючого судді Мащенко С. В.

за участю:

секретаря судового засідання Дядик С. В.

розглянувшиу відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 1 приміщення суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Оріщенко Наталія Сергіївна, до ОСОБА_2 «Про стягнення заборгованості»,-

в с т а н о в и в:

26 січня 2021 року ОСОБА_1 , від імені та інтересах якого діє адвокат Оріщенко Н. С., звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 «Про стягнення заборгованості», на обґрунтування якого сторона позивача зазначила, що 16.02.2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був укладений договір позики, за яким ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 80000,00 гривень, що станом на 16.02.2015 року дорівнювало 3000,00 доларів США, а ОСОБА_5 зобов`язався передати таку ж саму суму грошових коштів по першій вимозі. 07.07.2020 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_4 з вимогою про повернення суми заборгованості, проте відповіді на вимогу не прийшло, а лист із вимогою було повернуто на адресу позивача у зв`язку з його неотриманням адресатом. Крім того, на момент звернення з вимогою до ОСОБА_4 у позивача не було актуальних даних про місцезнаходження боржника, а також, номерів засобів зв`язку. Тоді, ОСОБА_1 звернувся до своєї колишньої дружин ОСОБА_6 , яка є головою ФГ «Альянс», в оренді якого перебували земельні ділянки, належні ОСОБА_7 , та від неї дізнався про смерть боржника, та про вступ у спадкові права його донькою відповідачем по справі. Отримавши цю інформацію, 13.08.2020 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 з вимогою про повернення боргу, оскільки вона прийняла спадщину у виді двох земельних ділянок, а саме: із кадастровим номером 6324282000:04:003:0149 та нормативно-грошовою оцінкою 193028,35 гривень та із кадастровим номером 6324282000:04:003:0152 та нормативно-грошовою оцінкою 195675,90 гривень. Однак, оскільки ОСОБА_1 відповіді на вимогу не отримав, тому просили стягнути з ОСОБА_2 суму боргу в розмірі 80000,00 гривень, поклавши судові витрати відповідача (а. с. 2 - 8).

Зазначена позовна заява зареєстрована за вхідним № 428/21-вх із наданням автоматизованою системою документообігу суду єдиного унікального № 631/70/21 та відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, обліково-статистичної картки справи та Контрольного журналу судових справ і матеріалів, переданих для розгляду судді, в день реєстрації передана на розгляд головуючого судді Мащенко С. В. (а. с. 2, 49).

Ухвалою Нововодолазького районного суду Харківської області, постановленою 08.07.2021 року у складі судді Мащенко С. В., позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження (а. с. 56 - 60).

03.08.2023 року за вхідним № 4366/21-вх надійшов відзив від представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Мякоти Т. М., яка діє за ордером (серії ПТ № 226739), виданим 29.07.2021 року на підставі договору про надання правничої (правової) допомоги № 36/21 від 11.06.2021 року, укладеного між нею та ОСОБА_2 , а також свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю № 1646, виданого 21.03.2017 року Радою адвокатів Полтавської області на підставі рішення № 4, в якому зазначено, що ОСОБА_2 є донькою ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 . Між ОСОБА_4 та ФГ «Альянс», засновником та підписантом якого з моменту державної реєстрації юридичної особи був ОСОБА_1 , укладені договори оренди земельних ділянок, належних померлому. В провадженні Нововодолазького районного суду Харківської області перебували спори стосовно земельних ділянок, належних ОСОБА_7 й згідно з рішенням Нововодолазького районного суду Харківської області від 11.05.2016 року по справі з єдиним унікальним № 631/47216-ц за ОСОБА_2 визнано право на земельні ділянки в порядку спадкування після смерті батька. Вказане рішення надавалося ФГ «Альянс» у той час, коли ОСОБА_1 був керівником вказаної юридичної особи, що доводить факт обізнаності позивача про смерть ОСОБА_4 , однак ОСОБА_1 не звернувся до його спадкоємців, тобто до ОСОБА_2 із вимогою про погашення боргу, а отже визначений чиним законодавством строк сплинув, а тому наявні підстави для відмови у задоволенні позову в повному обсязі (а. с. 62 - 66, 67 - 90).

Крім того, за вхідним № 5222/23-вх від 26.09.2023 року представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Мякоти Т. М. звернулась до суду із клопотанням про застосування наслідків сплину строків позовної давності та відмови в задоволенні позову повністю (а. с. 180).

Правом відповіді на відзив у відповідності до змісту статті 179 Цивільного процесуального кодексу України сторона позивача не скористалась, хоча була обізнана із змістом відзиву у відповідності до вимог чинного цивільного процесуального законодавства України

В судове засідання позивач ОСОБА_1 не з`явився, про дату, час і місце засідання повідомлявся належним чином відповідно до приписів Цивільного процесуального кодексу України, про причини своєї неявки суд не повідомив, однак скористався правом, наданим йому частиною 1 статті 58 зазначеного кодексу, щодо участі у судовому процесі через свого представника за ордером адвоката Оріщенко Н. С. та адвоката Доценко Н. В. (а. с. 9, 10 11, 12, 13, 156, 157, 185).

Представник позивача ОСОБА_1 адвокат Оріщенко Н. С., яка діє за ордером (серії АХ № 1037596), виданим 22.01.2021 року на підставі договору про консультування та надання правової допомоги № 150, укладеного 27.05.2019 року між АДВОКАТСЬКИМ БЮРО «ОРІЩЕНКО» та ОСОБА_1 , додаткової угоди до нього від 11.05.2020 року, а також Свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю (серії ПТ № 847), виданого 24.02.2017 року Радою адвокатів Полтавської області на підставі рішення № 3, у судове засідання теж не з`явилась, про дату, час і місце засідання повідомлялась належним чином відповідно до приписів Цивільного процесуального кодексу України, про причини своєї неявки суд не повідомила, заяв про відкладення або про розгляд справи за її відсутності не надавала (а. с. 9, 10 11, 12, 13, 185, 191).

Представник позивача ОСОБА_1 адвокат Доценко Н. В., яка діє за ордером (серії ВІ № 1134134), виданим 20.03.2023 року на підставі договору про надання правової допомоги б/н, укладеного 20.03.2023 року між нею та ОСОБА_1 , а також Свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю (серії ПТ № 2641), виданого 26.03.2019 року Радою адвокатів Полтавської області на підставі рішення № 5, у судове засідання також не з`явилась, про дату, час і місце засідання повідомлялась належним чином відповідно до приписів Цивільного процесуального кодексу України, проте надала заяву про розгляд справи за відсутності сторони позивача (а. с. 156, 157, 173, 185).

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання теж не з`явилась, про час та місце розгляду справи була сповіщена своєчасно та належним чином відповідно до приписів Цивільного процесуального кодексу України, про причини своєї неявки суд не повідомила, заяви про відкладення розгляду справи або про її розгляд за її відсутності не надала, однак скористалась правом, наданим їй частиною 1 статті 58 зазначеного кодексу, щодо участі у судовому процесі через свого представника за ордером адвоката Мякоти Т. М. (а. с. 68, 69, 70, 185, 192, 193).

Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Мякота Т. М., у судове засідання також не з`явилась, про дату, час і місце засідання повідомлялась належним чином відповідно до приписів Цивільного процесуального кодексу України, про причини своєї неявки суд не повідомила, надала заяву, зареєстровану за вхідним № 5192/23-вх від 25.09.2023 року з клопотанням про розгляд справи за відсутності сторони відповідача (а. с. 68, 69, 70, 185, 190).

Відповідно до змісту частини 1 статті 58 Цивільного процесуального кодексу України сторона може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника, а згідно з частиною 1 статті 223 цього ж кодексу неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Крім того, на підставі приписів частини 3 статті 211 цього ж кодексу особи, які беруть участь у справі, мають право заявити клопотання про розгляд справи за їх відсутності. Про наявність такого клопотання у сторін по справі свідчить відповідні заяви їх представників за ордером, долучені до матеріалів справи.

Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, учиненої 04.11.1950 року в Римі, яка відповідно до приписів статті 9 Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року (із змінами та доповненнями) є частиною національного законодавства України, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-ІV від 23.02.2006 року (із змінами та доповненнями) обумовлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже, Європейський суд з прав людини у пунктах 39 - 41 свого Рішення від 08.11.2005 року у справі «Стрижак проти України» (заява № 72269/01) констатував наявність у заявника права надавати свої аргументи під час публічного слухання справи, недотримання якого було кваліфіковано як порушення частини 1 статті 6 Конвенції.

За таких обставин, беручи до уваги те, що суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створив необхідні умови для реалізації учасниками справи, що не з`явились, їх процесуальних прав на безпосередню участь у розгляді справи в суді, ураховуючи той факт, що підстав для визнання необхідним давання ними особистих пояснень не має, суд вважає за можливе розглянути справу за їх відсутності.

Приходячи до такого, суд зауважує, що імперативними приписами пункту 2 частини 2 статті 223 Цивільного процесуального кодексу України обумовлено, що суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим кодексом строку, зокрема, з підстав першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, що судом визнано поважними.

Зважаючи на це, та відповідно до змісту частини 5 і пункту 1 частини 8 статті 128 вказаного кодифікованого процесуального акту України про те, що судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а днем вручення судової повістки про виклик є день вручення її під розписку, ураховуючи, що належно повідомлені учасники справи вдруге не з`явились, суд приходить до переконання, що дійсно їх відсутність не перешкоджає розгляду справи за суттю позовних вимог.

Відтак, здійснюючи правосуддя на засадах змагальності й рівності учасників судового процесу перед законом і судом, всебічно, повно, об`єктивно, справедливо, неупереджено та своєчасно з`ясувавши всі обставини справи і всі фактичні данні в межах заявлених вимог, що мають значення для вирішення справи за суттю й на які сторони посилались як на підставу своїх вимог та заперечень, перевіривши їх доказами, отриманими відповідно до правил цивільного процесуального кодифікованого закону й безпосередньо дослідженими у судовому засіданні, що відповідають вимогам закону про їх належність, допустимість, достовірність та достатність, а саме: дослідивши письмові докази у справі,- суд вважає, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити з наступних підстав.

Пунктом 160 частини 1 Указу Президента України «Про реорганізацію місцевих загальних судів» № 451/2017 від 29.12.2017 року шляхом реорганізації (злиття) Валківського районного суду, Коломацького районного суду та Нововодолазького районного суду Харківської області утворено Валківський окружний суд у Валківському, Коломацькому та Нововодолазькому районах Харківської області із місцезнаходженням у містах Валках, селищі міського типу Новій Водолазі та селі Різуненковому Коломацького району Харківської області.

За змістом пункту 3 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VІІІ від 02.06.2016 року районні суди продовжують здійснювати свої повноваження до утворення та початку діяльності місцевого окружного суду, юрисдикція якого розповсюджується на відповідну територію.

Окрім того, Постановою Верховної Ради України № 807-ІХ від 17.07.2020 року «Про утворення та ліквідацію районів», що набрала чинності 19.07.2020 року, змінений адміністративно-територіальний устрій нашої Держави.

Зокрема, відповідно до підпункту 20 пункту 3 та абзаців 3 і 6 підпункту 20 пункту 1 цієї Постанови ліквідований Нововодолазький район Харківської області та утворені Красноградській район Харківської області (з адміністративним центром у місті Красноград) у складі території Старовірівської сільської територіальної громади, та Харківський район Харківської області (з адміністративним центром у місті Харків) у складі території Нововодолазької селищної територіальної громади, що затверджені Кабінетом Міністрів України, тощо.

При цьому, як чітко визначив законотворець у пункті 6 своєї Постанови, у продовж тримісячного строку з дня набрання нею чинності Кабінет Міністрів України повинен привести свої нормативно-правові акти у відповідність із нею та забезпечити таке приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів.

Одночасно із цим, приписами статті 125 Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року № 254к/96-ВР (із змінами та доповненнями), а також статтею 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», закріплено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності, спеціалізації, інстанційності і визначається законом.

Пунктом 3-1 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» вищезазначеного Закону на законодавчому рівні унормовано, що до набрання чинності законом України щодо зміни системи місцевих судів на території України у зв`язку з утворенням (ліквідацією) районів відповідні місцеві суди продовжують здійснювати свої повноваження у межах територіальної юрисдикції, визначеної до цього, але не довше ніж один рік з дня припинення чи скасування воєнного стану на території України.

Натомість, закон, який змінює існуючу систему судоустрою та приводить її у відповідність до нового адміністративно-територіального устрою, не прийнятий, Валківський окружний суд на цей час свою діяльність не розпочав, воєнний стан на території України не припинений та не скасований, а тому справа перебувала на розгляді належного суду.

Крім того, згідно приписів частини 1 та 2 статті 274 Цивільного процесуального кодексу України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються: малозначні справи, справи, що виникають з трудових правовідносин, а також будь-які інші справи, віднесені до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині 4 цієї норми права, а саме:

1)що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя;

2)щодо спадкування;

3)щодо приватизації державного житлового фонду;

4)щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу;

5)в яких ціна позову перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

6)інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1 5 цієї частини.

При цьому частина 6 статті 19 зазначеного цивільного процесуального кодифікованого закону України визначає, що малозначними справами є:

-справи, у яких ціна позову не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

-справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує 250 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

-справи про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, якщо такі вимоги не пов`язані із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства);

-справи про розірвання шлюбу;

-справи про захист прав споживачів, ціна позову в яких не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

З огляду на предмет позову та згідно з приписами пункту 1 частини 1 статті 274 й пункту 1 частини 6 статті 19 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до змісту частини 1 статті 279 цього ж кодифікованого акту України розгляд справи здійснювався у порядку спрощеного позовного провадження за правилами, встановленими цим кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними в главі 10 вказаного кодексу України.

Вирішуючи спірні правовідносини суд виходить з того, що завданням цивільного судочинства, визначеним у частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України, є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Тому згідно з частиною 1 статті 4 цього ж нормативно-правового акту, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Отже, суд відповідно до приписів частини 1 статті 13 цивільного процесуального кодифікованого закону України розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

При цьому частиною 1 статті 77 вказаного нормативно-правового документа визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Нормою, викладеною у частині 2 статті 129 Основного Закону нашої Держави, визначено основні засади судочинства, однією з яких згідно з її пунктом 3 є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.

У відповідності до припису частини 3 статті 12 та частини 1 статті 81 цивільного процесуального кодифікованого закону України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього кодексу.

Одночасно із цим, згідно з частиною 2 статті 77 та частиною 1 статті 82 Цивільного процесуального кодексу України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Відтак, у ході розгляду справи в межах заявлених вимог та зазначених і доведених обставин, судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини, що мають значення для вирішення справи за суттю.

З копії договору позики убачається, що 16.02.2015 року ОСОБА_1 передав ОСОБА_4 у власність грошові кошти в сумі 80000,00 гривень, що дорівнює еквіваленту 3000,00 доларів США, а ОСОБА_4 , в свою чергу, зобов`язався повернути таку ж суму по першій вимозі. Передачу грошей здійснено до підписання договору, а його підписання свідчитиме про отримання ОСОБА_4 грошей. Договір є безвідсотковим. Повернення грошових коштів повинно здійснитись за першою вимогою, а в разі порушення позичальником будь-яких із зобов`язань, передбачених цим договором, сплачується штраф в розмірі 5% від суми позики (а. с. 17 - 19).

Відповідно до вимоги про повернення позики, датованої 07.07.2020 року, адресованої ОСОБА_7 , ОСОБА_1 просить повернути надані ним йому грошові кошти, та пропонує зв`язатися з ним за номером телефона задля узгодження самої процедури повернення (а. с. 20).

Зазначена вимога була направлена за допомогою поштових засобів зв`язку на адресу ОСОБА_4 07.07.2020 року рекомендованим поштовим відправлення із описом вкладення, проте кореспонденція вручена не була та повернута відправнику (а. с. 21, 22, 23).

Як убачається з перевірки статусу відстеження поштового відправлення, здійсненого 30.12.2020 року о 16 годині 40 хвилин за допомогою он-лайн сервісу сайту Укрпошти (https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html), відправлення 6340402954385 не було вручене під час доставки 01.08.2020 року о 15:58:39 годин (а. с. 24).

13.08.2020 року вимога про повернення позики була адресована ОСОБА_2 . В ній ОСОБА_1 просить повернути надані ОСОБА_4 грошові кошти та пропонує зв`язатися з ним за номером телефона задля узгодження процедури повернення (а. с. 25).

Зазначена вимога була направлена за допомогою поштових засобів зв`язку на адресу ОСОБА_2 13.08.2020 року рекомендованим поштовим відправлення із описом вкладення (а. с. 26).

Як убачається з перевірки статусу відстеження поштового відправлення, здійсненого 30.12.2020 року о 16 годині 40 хвилин за допомогою он-лайн сервісу сайту Укрпошти (https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html), відправлення 6340402984977 не було вручене під час доставки 29.08.2020 року о 15:41:49 годин та повернуте за зворотною адресою (а. с. 27).

З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна під № 241026769, сформованого 19.01.2021 року о 17 годині 29 хвилин 20 секунд ОСОБА_8 , убачається, що за параметрами пошуку «права власності, інші речові права, іпотеки, обтяження фізичної особи з реєстраційним номером облікової картки платника податків НОМЕР_1 » наявна інформація про право власності ОСОБА_2 на земельні ділянки з кадастровими № 632428200:04:00360082, № 6324282002:00:000:0025, № 6324282002:00:000:0230, № 6324282002:04:003:0149, № 6324282000:04:003:0152 (а. с. 28 - 30).

Відповідно до рішення Нововодолазького районного суду Харківської області, ухваленого 11.05.2016 року в межах справи з єдиним унікальним № 631/472/16-ц (провадження № 2/631/343/16) за позовом ОСОБА_2 до Мелихівської сільської ради Нововодолазького району Харківської області «Про визнання права власності в порядку спадкування за законом», яке набрало законної сили 23.05.2016 року, за ОСОБА_2 визнано право власності в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на земельні ділянки з кадастровими № 6324282000:04:003:0152 та № 6324282000:04:003:0149, розташовані на території Мелихівської сільської ради Нововодолазького району Харківської області (а. с. 31 - 32).

Відповідно до Витягу із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, сформованого 20.01.2021 року на заяву ОСОБА_8 , нормативна грошова оцінка земельної ділянки з кадастровим № 6324282000:04:003:0152, площею 6,0423 гектарів, яка розташована на території Мелихівської сільської ради Нововодолазького району Харківської області, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, складає 195675,90 гривень (а. с. 33).

Крім того, з Витягу із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, сформованого 20.01.2021 року на заяву ОСОБА_8 , вбачається, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки з кадастровим № 6324282000:04:003:0149, площею 6,1978 гектарів, яка розташована на території Мелихівської сільської ради Нововодолазького району Харківської області, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, складає 193028,35 гривень (а. с. 34).

Згідно з Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань, наданим станом на 22.01.2021 року за кодом 241639970643, ФЕРМЕРСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО «АЛЬЯНС», ідентифікаційний код юридичної особи (код ЄДРПОУ) 31374476, зареєстроване 12.02.2001 року (25.08.2004 року внесений запис в ЄДРПОУ під № 145812000000000011) за адресом: АДРЕСА_1 ,- із зазначенням основного виду діяльності: 01.11 вирощування зернових та технічних культур. Не перебуває у стані припинення, керівник ОСОБА_6 , кінцеві бенефіціарні власники ОСОБА_6 та ОСОБА_9 (а. с. 35 - 39).

Відповідно до Договору оренди землі із його невід`ємними частинами, укладеного 28.03.2007 року між ОСОБА_4 (орендодавець) та ФГ «АЛЬЯНС», в особі голови Юркова В. І. (орендар) й зареєстрованого 25.04.2007 року Державному реєстрі земель вчинено запис за № 0407700, орендодавець надав, а орендар прийняв (за актом приймання-передачі) у строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення (рілля), загальною площею 6,0423 гектарів, розташовану на території Мелихівської сільської ради Нововодолазького району Харківської області (кадастровий № 6324282000:04:003:0152). 04.01.2012 року, між ОСОБА_4 (орендодавець) та ФГ «АЛЬЯНС», в особі голови Юркова В. І. (орендар), було підписано угоду про зміну та доповнення договору оренди землі (а. с. 41 42, 44, 45, 46).

Зі свідоцтва про розірвання шлюбу (бланк серії НОМЕР_2 ) убачається, що шлюб між позивачем ОСОБА_1 та ОСОБА_6 розірвано 14.05.2002 року (а. с. 40).

Згідно з Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань, наданим станом на 18.02.2016 року за кодом 21708052, ФЕРМЕРСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО «АЛЬЯНС», ідентифікаційний код юридичної особи (код ЄДРПОУ) 31374476, зареєстроване 12.02.2001 року (25.08.2004 року внесений запис в ЄДРПОУ під № 145812000000000011) за адресом: АДРЕСА_1 ,- із зазначенням основного виду діяльності: 01.11 вирощування зернових та технічних культур. Не перебуває у стані припинення, керівник та кінцевий бенефіціарний власник ОСОБА_1 (а. с. 71 - 73).

12.07.2016 року за вихідним № 132 ФГ «АЛЬЯНС» зареєстровало позовну заяву до відповідача ОСОБА_2 та ФГ «ТРУД 2012», із залученням до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Державного реєстратора Нововодолазької селищної ради Нововодолазького району Харківської області,- «Про визнання недійсним договору оренди», в якій мовиться про те, що з червня 2016 року відповідач, яка є спадкоємцем померлого ОСОБА_4 , уклала нові договори оренди щодо земельних ділянок, переданих померлим їх фермерському господарству за договором оренди землі. Вказана позовна заява 19.08.2016 року була прийнята до провадження Нововодолазьким районним судом Харківської області із наданням єдиного унікального № 631/125/16-ц, в межах якого 30.11.2017 року за вихідним № 330 від імені ФГ «АЛЬЯНС» звертався із клопотанням про відкладення розгляду справи позивач ОСОБА_1 та його підпис засвідчений круглою печаткою юридичної особи (а. с. 74 76, 77, 78 80, 81).

30.07.2018 року ОСОБА_1 звертався до ОСОБА_2 з вимогою про повернення грошових коштів, наданих ОСОБА_4 за договором позики від 16.02.2015 року, із доданням до неї копії договору, посвідченого представником позивача за ордером у цій справі - ОСОБА_10 , підпис якої засвідчений печаткою ФГ «АЛЬЯНС» (а. с. 82, 83 - 84).

Як убачається з даних, отриманих за допомогою он-лайн сервісу за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_1 керував та був кінцевим бенефіціаром ФГ «АЛЬЯНС» до 03.05.2018 року (а. с. 195 - 198).

Пунктом 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України обумовлено, що добросовісність це певний стандарт поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Аналогічна правова позиція викладена Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постановах від 17.07.2019 року у справі № 626/2621/18 (провадження № 61 10128св19) та від 18.09.2019 року у справі № 626/2490/18 (провадження № 61 12625св19), який зазначив на необхідність застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності.

Отже, наведені письмові докази не містять явних суперечностей та очевидних ознак підробки, відповідають критеріям належності, достовірності, допустимості, достатності та взаємозв`язку у їх сукупності, враховуються судом у їх повному обсязі та доводять, що:

-дійсно 16.02.2015 року між позивачем та померлим ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 укладено договір позики на суму 80000,00 гривень, що дорівнює еквіваленту 3000,00 доларів США, із строком повернення грошей за першою вимогою;

-із вимогою про повернення позики позивач звертався до ОСОБА_4 шляхом надсилання письмової вимоги на його адресу вже після смерті того, а тому кореспонденція позичальником з об`єктивних причин отримана не була;

-із вимогою про повернення позики позивач звертався до відповідача неодноразово: вперше 30.07.2018 року (до якої додав копію договору позики, посвідчену представником позивача за ордером у цій справі - ОСОБА_10 , підпис якої засвідчений печаткою ФГ «АЛЬЯНС») та вдруге 13.08.2020 року,- шляхом надсилання письмової вимоги на її адресу. При цьому повторна вимога вручена відповідачу не була та повернута за зворотною адресою;

-після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 позичальника ОСОБА_4 відкрилась спадщина, зокрема, у виді: земельної ділянки з кадастровим № 6324282000:04:003:0152, площею 6,0423 гектарів, грошова оцінка якої складає 195675,90 гривень, та земельної ділянки з кадастровим № 6324282000:04:003:0149, площею 6,1978 гектарів, грошова оцінка якої складає193028,35 гривень,-яка прийнята відповідачем ОСОБА_2 в порядку спадкування за законом;

-незважаючи на розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_11 в 2002 року, з відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань, убачається, що керівником та кінцевим бенефіціарним власником ФЕРМЕРСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА «АЛЬЯНС», (ідентифікаційний код юридичної особи (код ЄДРПОУ) 31374476) 18.02.2016 року (тобто вже після смерті позичальника) є позивач, а на час звернення із цим позовом до суду його колишня дружина ОСОБА_11 ;

-з липня 2016 року ФГ «Альянс» перебувало у стані вирішення спору в суді з ОСОБА_2 щодо визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, яку вона отримала у спадщину після смерті батька, що той за життя передавав за відповідним договором, укладеним між ним та позивачем як представником орендаря, й в межах цього судового провадження клопотання підписував та подавав ОСОБА_1 , що свідчить про його обізнаність, зокрема, в листопаді 2017 року, про смерть ОСОБА_4 та прийняття його спадщини ОСОБА_2 ;

-позивач керував та був кінцевим бенефіціаром ФГ «АЛЬЯНС» до 03.05.2018 року, а отже був обізнаний про смерть позичальника у 2015 році та прийняття спадщини її донькою ОСОБА_2 .

Відтак, суд критично сприймає посилання позивача на його необізнаність у 2020 році про смерть позичальника та його письмове звернення в цей час на адресу померлого позичальника з огляду на те, що вказані відомості спростовані стороною відповідача та не доведені контраргументами сторони позивача після отримання таких доказів відповідача, й вважає за належне обізнаність ОСОБА_1 про смерть ОСОБА_4 станом на листопад 2017 року та остаточно на липень 2018 року.

Під час вирішення спірних правовідносин суд враховує, що вони є цивільно-правовими та їх правове регулювання здійснюється нормами Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року Законом № 254к/96-ВР (із змінами та доповненнями) та Цивільного кодексу України № 435-ІV від 16.01.2003 року (із змінами та доповненнями).

Положеннями статті 55 Основного Закону нашої Держави визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист (пункт 2 рішення Конституційного Суду України від 25.12.1997 року у справі № 9-зп).

Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Отже, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 Цивільного процесуального кодексу України).

Відтак, за загальним правилом суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин, які вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника.

Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

Цивільний кодекс України у своїх статтях 1 та 2 регламентує, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, якими є фізичні та юридичні особи.

Одночасно із цим, положеннями частин 1, 2 та 5 статті 11 наведеного кодифікованого акту передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема, з договорів та інших правочинів. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Також, у відповідності із змістом частини 1 статті 15, частини 1 й пункту 3 абзацу 1 частини 2 статті 16, а також частини 1 статті 20 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке вона здійснює на свій розсуд. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, якими, зокрема, є: справедливість, добросовісність та розумність. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого або майнового інтересу.

Зазначені норми кореспондують із приписами частини 1 статті 4, частини 1 статті 5 й частини 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до яких кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, які суд захищає, здійснюючи правосуддя, з метою ефективного їх захисту у спосіб, визначений законом або договором.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких він звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити його поновлення.

Розв`язуючи спір, суд виходить з того, що його правове регулювання здійснюється як нормами чинного міжнародного, так і національного законодавства з огляду на зміст статті 9 Конституції України, яка мовить про те, що міжнародні договори, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

Ураховуючи зміст наведеної конституційної норми права однією із складових національної правової системи є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, учинена 04.11.1950 року Високими Договірними Сторонами в Римі і ратифікована Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, разом із Протоколами до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, зокрема, статті 1 Першого проколу, якою закріплені основоположні принципи захисту права власності.

Вказана норма міжнародної конвенції передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Зазначаючи про це, суд усвідомлює, що чинним законодавством України під майном розуміється узагальнене поняття, яким позначається уся сукупність матеріальних благ та обтяжень, які можуть бути об`єктом цивільних правовідносин.

Відтак, виходячи з приписів статей 190 193 Цивільного кодексу України грошові кошти вважаються майном.

За положеннями статті 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Особи, котрі зазнають порушення права мирного володіння майном, як і інших прав, визначених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до її статті 13 повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі.

З матеріалів справи убачається, що між позивачем та відповідачем виникли зобов`язання, в наслідок прийняття ОСОБА_2 спадщини після її померлого батька, який уклав за життя 16.02.2015 року договір позики, в якому він був боржником (позичальником), а позивач кредитором (позикодавцем).

З огляду на зміст частини 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього кодексу.

В свою чергу пунктом 1 частини 2 вказаної статті 11 цивільного кодифікованого акту унормовано, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Виходячи з положень частин 1 - 2 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Згідно із частиною 1 статті 626 зазначеного вище кодексу договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Приписами частини 1 статті 629 та статті 627 Цивільного кодексу України закріплено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами, які відповідно до статті 6 цього кодексу є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як визначає зміст частини 1 статті 638 вказаного кодексу договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовам договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Частиною 1 статті 639 Цивільного кодексу України регламентовано, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

У відповідності до статті 1046 вищенаведеного кодифікованого акту України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За приписами статті 1047 Цивільного Кодексу України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладання договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Пунктом 5 підрозділу 1 Розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України № 2755-VI від 02.12.2010 (із змінами та доповненнями) унормовано, що якщо норми інших законів містять посилання на неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то для цілей їх застосування використовується сума в розмірі 17 гривень, крім норм адміністративного та кримінального законодавства в частині кваліфікації адміністративних або кримінальних правопорушень, для яких сума неоподатковуваного мінімуму встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, визначеної підпунктом 169.1.1 пункту 169.1 статті 169 розділу IV цього кодексу для відповідного року.

З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 16.02.2015 року як позикодавець уклав з ОСОБА_4 як позичальником договір позики у простій письмовій форми, відповідно до пункту 1 якого передача грошей в сумі 80000,00 гривень відбулась до підписання договору, про що свідчить факт його підписання позичальником.

Отже, оскільки сума договору позики, укладеного 16.02.2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 більше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, тому суд переконався у тому, що його сторони дотримались відповідної форми, встановленої законом.

Також, згідно із приписом пункту 1 вищезазначеного договору, з огляду на факт його підписання сторонами 16.02.2015 року без будь-яких зауважень, та покладаючись на зміст статті 1046 Цивільного Кодексу України, суд вважає, що вказаний договір позики також є укладеним з цієї дати.

Положеннями частин 1 і 2 статті 14 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї.

Крім того, у відповідності до приписів пункту 1 частини 2 статті 11 та частин 1 і 2 статті 509 Цивільного кодексу України укладений 16.02.2015 року договір позики є підставою виникнення між сторонами зобов`язань, тобто правовідносин, в яких одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

На підставі частини 1 статті 526 цього ж кодексу зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Крім того, як обумовлено статтею 525 наведеного вище кодексу одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

При цьому, норми права, що містяться у частині 1 статті 527 цивільного кодифікованого закону України закріплює необхідність виконання зобов`язання належними сторонами: боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Також, на підставі частин 1 і 2 статті 533 цього ж нормативно-правового кодифікованого акту України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Отже, частиною 1 статті 1049 Цивільного Кодексу України унормовано, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Відтак, аналізуючи зміст укладеного 16.02.2015 року договору позики, суд переконаний, що він не встановлює конкретного строк її повернення, оскільки пунктом 3 договору чітко обумовлено, що повернення передбачених ним грошових коштів буде здійснюватися шляхом повернення усієї суми по першій вимозі позикодавця.

Наведене свідчить про те, що позикодавець та позичальник домовились під час укладення свого договору про повернення всієї суми позичальником за першою вимогою позикодавця.

Проте, з матеріалів справи убачається, що боржник ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 помер, натомість жодною із сторін у процесуальний спосіб не доведений факт, що позивач звертався із вимогою про повернення позики до позичальника за його життя.

Частиною 1 статті 608 Цивільного кодексу України зафіксовано, що зобов`язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов`язаним з його особою у зв`язку з цим не може бути виконане іншою особою.

Приписами статей 1216 та 1217 цивільного кодифікованого закону України обумовлено, що спадкуванням, яке може здійснюватися за заповітом або за законом, є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно з правилами частини 1 та 2 статті 1220 цього ж кодексу спадщина відкривається внаслідок смерті, а часом її відкриття вважається день смерті особи, зазначений у свідоцтві про смерть, що виданий відповідним державним органом реєстрації актів цивільного стану.

При цьому, частиною 1 статті 1222 Цивільного кодексу України обумовлено, що спадкоємцями можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а згідно із змістом частини 1 статті 1223 зазначеного останнім нормативно-правового кодифікованого акту України - право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

Отже, право на спадкування мають особи, визначені у заповіті, а у разі його відсутності право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261 1265 Цивільного кодексу України (частини 1 та 2 статті 1223 цього кодексу).

Частинами 1, 2 та 5 статті 1268 Цивільного кодексу України обумовлено, що спадкоємиць за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи застереженням. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Зі змісту частини 1 статті 1270 вказаного нормативно-правового акту убачається, що для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Спадкоємиць який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину, відсутність якого не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частини 1 і 3 статті 1296 Цивільного кодексу України).

Однак вимоги частини 1 статті 1297 цього ж кодексу, зобов`язують спадкоємця, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, звернутись до нотаріуса або в сільських населених пунктах до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачою йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно.

Доказом прийняття спадщини відповідачем після смерті її померлого батька позичальника за спірним договором є ухвалення 11.05.2016 року Нововодолазьким районним судом Харківської області рішення (справа з єдиним унікальним № 631/472/16-ц (провадження № 2/631/343/16), яким за ОСОБА_2 визнано право власності в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на земельні ділянки з кадастровими № 6324282000:04:003:0152 та № 6324282000:04:003:0149, розташовані на території Мелихівської сільської ради Нововодолазького району Харківської області.

Стаття 1218 Цивільного кодексу України роз`яснює, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Однак, з огляду на приписи статті 1219 цього ж кодексу, до складу спадщини не входять ті права та обов`язки, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема, права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом (пункт 4 частини 1 зазначеної статті).

Таким чином, ураховуючи вищевикладене суд переконаний, що до складу спадщини входять обов`язки за договором позики.

До такого висновку суд приходить, керуючись правозастосовною практикою, викладеною Верховним Судом як найвищим судом у системі судоустрою України, який, з огляду на імперативну норму пункту 6 частини 2 статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VІІІ від 02.06.2016 року (із змінами та доповненнями), забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій (тобто сталість та єдність судової практики) у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом, а саме: постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, прийнятою 20.02.2019 року в межах справи з єдиним унікальним № 755/7730/16-ц (провадження № 61-2935св18), де суд зазначив, що зобов`язання за договором позики входять до складу спадщини.

Приписом частини 1 статті 1282 Цивільного кодексу України визначено, що спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину.

Наявними матеріалами справи доведено, що вартість спадщини, отриманої відповідачем, перевищує суму позики, а отже вимоги позивача як кредитора повинні були б бути задоволені повністю.

Натомість статтею 1281 цивільного кодифікованого закону України унормовано, що спадкоємці зобов`язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги, та/або якщо вони спадкують майно, обтяжене правами третіх осіб. Кредиторові спадкодавця належить пред`явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, не пізніше шести місяців з дня одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину на все або частину спадкового майна незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину, він має право пред`явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, протягом шести місяців з дня, коли він дізнався про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину. Кредитор спадкодавця, який не пред`явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами 2 і 3 цієї статті, позбавляється права вимоги.

Відтак, позичальник ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Про його смерть позивачу стало відомо не пізніше листопада 2017 року, коли він як представник ФГ «АЛЬЯНС» звернувся в суд із відповідним клопотанням про відкладення розгляду справи з єдиним унікальним № 631/125/16-ц за їх позовом до ОСОБА_2 та ФГ «ТРУД 2012», із залученням до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Державного реєстратора Нововодолазької селищної ради Нововодолазького району Харківської області,- «Про визнання недійсним договору оренди», в якій мова йде про прийняття спадщини відповідачем після смерті ОСОБА_4 та укладення нею нових договорів оренди земельних ділянок, отриманих у спадщину від батька.

Окрім того, позивачу беззаперечно було відомо про смерть позичальника ОСОБА_4 станом на 30.07.2018 року, коли він письмово звертався до ОСОБА_2 з вимогою про повернення грошових коштів, наданих ОСОБА_4 за договором позики від 16.02.2015 року.

Проте, виходячи зі змісту частини 3 вищенаведеної статті 1281 Цивільного кодексу України, якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину, він має право пред`явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, протягом шести місяців з дня, коли він дізнався про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину.

Вирішуючи питання, чи пропущений кредитором спадкодавця ОСОБА_1 строк пред`явлення до спадкоємця за законом боржника ОСОБА_2 вимог про повернення суми боргу, суд застосовую висновки, зроблені Великою Палатою Верховного Суду у пунктах 58 60, 62 постанови, прийнятої 17.04.2018 року в межах справи з єдиним унікальним № 522/407/15-ц (провадження № 14-53цс18), де зазначено, що поняття «строк пред`явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців» не тотожне поняттю «позовна давність». Так, частина 4 статті 1281 Цивільного кодексу України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред`явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред`явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно з частиною 4 статті 267 Цивільного кодексу сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відтак, визначені статтею 1281 Цивільного кодексу України строки пред`явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін. Відповідно до статті 598 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Сплив визначених статтею 1281 Цивільного кодексу України строків пред`явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов`язаннями, а також припинення таких зобов`язань.

Оскільки станом на листопад 2017 року, коли ОСОБА_1 як представник позивача підписував клопотання в межах цивільної справи, відповідачем у якій була ОСОБА_2 як спадкоємиця померлого ОСОБА_4 , що є позичальником у спірному договорі, то він у відповідності до змісту частини 3 статті 1281 Цивільного кодексу України вважається таким, що міг знати про прийняття спадщини відповідачем, а, отже, мав право пред`явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, протягом шести місяців з дня, коли він про це дізнався.

Проте, із відповідною вимогою до ОСОБА_2 ОСОБА_1 звернувся не раніше 30 липня 2018 року (дата підписання ним вимоги), тобто поза встановлений цивільним законом строк.

Частина 4 статті 263 Цивільного процесуального кодексу України зобов`язує суд при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин враховувати висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду.

Відтак, керуючись вищенаведеною процесуальною нормою, а також пунктом 62 висновків про правильне застосування норм права, викладених у вище зазначеній постанові, що прийнята 17.04.2018 року Великою Палатою Верховного Суду в межах справи з єдиним унікальним № 522/407/15-ц (провадження № 14-53цс18), а саме: сплив визначених статтею 1281 Цивільного кодексу України строків пред`явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов`язаннями, а також припинення таких зобов`язань.

Отже на момент звернення ОСОБА_1 із цим позовом до ОСОБА_2 з вимогою про стягнення з неї як спадкоємця померлого позичальника заборгованості за договором позики, строк добровільного виконання якого сплинув, а належне виконання зобов`язання не забезпечено та заборгованість не сплачена, суд ураховує, що ним пропущений шестимісячний строк, обумовлений приписами статті 1281 Цивільного кодексу України, що має наслідком позбавлення його як кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов`язаннями, а також припинення таких зобов`язань.

Крім того, під час розгляду справи судом, стороною відповідача заявлено у процесуальний спосіб про застосування строків позовної давності.

Розв`язуючи вказане питання, суд вважає за необхідне зазначити таке.

Як вказано у статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

При цьому приписом статті 257 та частиною 1 статті 261 цього ж кодексу унормовано, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки та її перебіг починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Нормою права, викладеною у частині 4 статті 10 Цивільного процесуального кодексу України, а також у раніше наведеної статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод разом із протоколами до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

При цьому, Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22.10.1996 року (заяви № 22083/93 і № 22095/93) та рішення у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20.09.2011 року).

Порівняльний аналіз визначень «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, не достатньо.

До такого висновку суд приходить, керуючись правозастосовною практикою, викладеною Верховним Судом у своїй постанові, прийнятій у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 31.10.2018 року в межах справи з єдиним унікальним № 688/353/15-ц (провадження № 61-14285св18).

Зважаючи на те, що з цим позовом ОСОБА_1 звернувся в суд за допомогою поштових засобів зв`язку шляхом надсилання позову рекомендованим поштовим відправленням із описом вкладення лише 22.01.2021 року, то трирічна позовна давність ним пропущена (а. с. 47, 48, 1, 2).

Окрім того, Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах, прийнятих 22.05.2018 року в межах справи з єдиним унікальним № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18) та 28.112018 року в межах справи з єдиним унікальним № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), сформулювала висновок про те, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Разом з цим Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у своїй постанові, прийнятій 05.10.2022 року в межах справи з єдиним унікальним № 755/7730/16 (провадження № 61-8267св21) також звертає увагу судів нижчих інстанцій на те, що при вирішенні спорів про стягнення заборгованості за вимогами кредитора до спадкоємців боржника на підставі статей 1281 і 1281 Цивільного кодексу України, судам для правильного вирішення справи необхідно встановлювати такі обставини:

-чи пред`явлено вимогу кредитором спадкодавця до спадкоємців боржника у строки, визначені частинами 2та 3 статті 1282 Цивільного кодексу України, оскільки у разі пропуску таких строків, на підставі частини 4 статті 1281 Цивільного кодексу України кредитор позбавляється права вимоги;

-коло спадкоємців, які прийняли спадщину;

-при дотриманні кредитором строків, визначених статтею 1281 Цивільного кодексу України, та правильному визначенні кола спадкоємців, які залучені до участі у справі як відповідачі, суд встановлює дійсний розмір вимог кредитора (перевіряє розрахунок заборгованості станом на день смерті боржника, який є днем відкриття спадщини);

-при доведеності та обґрунтованості вимог кредитора боржника, суду належить встановити обсяг спадкового майна та його вартість, визначивши тим самим межі відповідальності спадкоємця (спадкоємців) за боргами спадкодавця відповідно до частини 1 статті 1282 Цивільного кодексу України.

Відтак, з урахуванням усього вище наведеного, виходячи з засад змагальності сторін у справі, свободи у наданні ними своїх доказів та у доведеності їх переконливості перед судом, керуючись правилом, викладеним у частині 4 статті 263 Цивільного процесуального кодексу України, а також правозастосовною практикою, викладеною Верховним Судом як найвищим судом у системі судоустрою України, який, з огляду на імперативну норму пункту 6 частини 2 статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (із змінами та доповненнями), забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій (тобто сталість та єдність судової практики) у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом, проаналізувавши всі наявні і безпосередньо досліджені у судовому засіданні докази, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу в справі окремо, і їх достатність та взаємний зв`язок у сукупності, суд не знаходить підстав задля задоволення позову ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Оріщенко Н. С., до ОСОБА_2 «Про стягнення заборгованості» через його необґрунтованість.

Звертаючись до суду із цим позовом, сторона позивача вимагає компенсації (відшкодування) понесених нею і документально підтверджених судових витрат.

Відтак, згідно з підпунктом 6 частини 1 статті 264 Цивільного процесуального кодексу України суд вважає за необхідне вирішити питання про розподіл між сторонами у справі судових витрат.

Отже, приписи частини 1 та 2 статті 133 вказаного кодексу передбачають, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

З матеріалів справи убачається, що позивач зазнав судових витрат.

Проте частина 1 статті 141 цивільного процесуального кодифікованого акта України мовить про те, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки за наслідками розгляду справи суд не знайшов підстав задля задоволення позову повністю, понесені стороною позивача та документально підтверджені судові витрати слід покласти на нього.

Ухвалюючи рішення, суд зауважує, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, але його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення від 10.02.2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04) та рішення від 18.07.2006 року у справі «Проніна проти України» (заява № 63566/00Л).

На підставі викладеного, керуючись статтями 6 і 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, учиненої 04.11.1950 року Високими Договірними Сторонами в Римі і ратифікована Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, разом із Протоколами до неї; Рішеннями Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Стрижак проти України» (заява № 72269/01), від 22.10.1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» (заяви № 22083/93 і № 22095/93), від 20.09.2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії», від 10.02.2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04) та від 18.07.2006 року у справі «Проніна проти України» (заява № 63566/00Л); статтями 9, 19, 55, 124, 125 і 129 Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року Законом № 254к/96-ВР (із змінами та доповненнями); статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-ІV від 23.02.2006 року (із змінами та доповненнями); статтями 1 - 3, 11, 14, 15, 16, 20, 190 193, 202, 256, 257, 261, 509, 525, 526, 527, 533, 608, 626, 627, 629, 638, 639, 1046, 1047, 1049, 1216, 1217 - 1220, 1222, 1223, 1268, 1270, 1281, 1282, 1296 і 1297 Цивільного кодексу України № 435-ІV від 16.01.2003 року (із змінами та доповненнями); пунктом 5 підрозділу 1 Розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України № 2755-VI від 02.12.2010 (із змінами та доповненнями); статтею 17 і пунктами 3 та 3-1 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VІІІ від 02.06.2016 року (із змінами та доповненнями); Постановою Верховної Ради України № 807-ІХ від 17.07.2020 року «Про утворення та ліквідацію районів»; пунктом 160 частини 1 Указу Президента України «Про реорганізацію місцевих загальних судів» № 451/2017 від 29.12.2017 року; постановами Великої Палати Верховного Суду, прийнятими 17.04.2018 року в межах справи з єдиним унікальним № 522/407/15-ц (провадження № 14-53цс18), 22.05.2018 року в межах справи з єдиним унікальним № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18) і 28.112018 року в межах справи з єдиним унікальним № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18); постановою Верховного Суду, прийнятою у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 20.02.2019 року в межах справи з єдиним унікальним № 755/7730/16-ц (провадження № 61-2935св18); постановою Верховного Суду, прийнятою у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 31.10.2018 року в межах справи з єдиним унікальним № 688/353/15-ц (провадження № 61-14285св18); постановою Верховного Суду, прийнятою у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 05.10.2022 року в межах справи з єдиним унікальним № 755/7730/16 (провадження № 61-8267св21), а також статтями 1 - 5, 7, 10 - 13, 17 19, 23, 42, 48, 58, 60, 62, 65, 67, 76 81, 83, 89, 128 131, 133, 137, 141, 211, 214, 223, 227, 235, пунктом 2 частини 1 та частиною 3 статті 258, статтями 259, 263 - 265, 267, 268, частинами 5 та 11 статті 272, частинами 1 і 2 статті 273, статями 274, 279, частиною 1 статті 352, а також статтями 354 і 355 Цивільного процесуального кодексу України № 1618-ІV від 18.03.2004 року (в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03.10.2017 року із змінами та доповненнями), -

в и р і ш и в:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Оріщенко Наталія Сергіївна, до ОСОБА_2 «Про стягнення заборгованості» відмовити повністю.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну його частини (скорочене рішення) - в той же строк з дня складання повного рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо її не було подано, а у разі подання - після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення, що набрало законної сили, обов`язкове для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Відомості щодо учасників справи, які не оголошуються при проголошенні рішення:

Позивач: ОСОБА_1 , місце проживання чи перебування ( АДРЕСА_2 ), реєстраційний номер облікової картки платника податків ( НОМЕР_3 ), паспорт громадянина України (серії НОМЕР_4 );

Відповідач: ОСОБА_2 , місце проживання чи перебування ( АДРЕСА_3 ), реєстраційний номер облікової картки платника податків ( НОМЕР_1 ), паспорт громадянина України (серії НОМЕР_5 ).

Скорочене рішення було ухвалено шляхом прийняття, складено за допомогою комп`ютерного набору та підписано суддею у нарадчій кімнаті в одному примірнику.

Повне рішення складено з урахуванням приписів частини 3 статті 124 Цивільного процесуального кодексу України за допомогою комп`ютерного набору та підписано суддею в одному примірнику 30.11.2023 року.

Суддя С. В. Мащен