Рішення

від 29.01.2024 по справі 490/1129/22

ЦЕНТРАЛЬНИЙ РАЙОННИЙ СУД М. МИКОЛАЄВА

н\п 2/490/205/2024 Справа № 490/1129/22

Центральний районний суд м. Миколаєва

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 січня 2024 року Центральний районний суд м. Миколаєва у складі:

головуючого - судді Гуденко О.А., при секретарі - Позднякову Є.В.

без участі сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Миколаївського Національного університету імені В.О. Сухомлинського про стягнення збитків,

ВСТАНОВИВ:

11.02.2022 року до Центрального районного суду м. Миколаєва з позовною заявою звернулася ОСОБА_1 з позовом до Миколаївського Національного університету імені В.О. Сухомлинського про стягнення збитків у розмірі 1 169 601 грн та судові витрати.

В обгрунтування позову посилалася на те, що з 1987 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . За життя її чоловік був педагогічним працівником, доктором фізико-математичних наук , працював у відпвідача на посаді завідувача кафедри фізики на підставі контаркту від 01 вересня 2011 року № 12/2011.

Згідно умов контракту відповідач зобов`язувався забезпечити її колишнього чоловіка трикімнатною квартирою для проживання, площею не менше 42 кв.м. На виконання умов контракту чоловіку було надано квартиру за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 61,9 кв.м. Спірна квартира була придбана відповідачем на підставі договру купівлі-продажу від 21.10.2011 року та в 2012 році між її чоловіком на відповдіачем було укладено договір позички цієї квартири.

Під час дії контаркут чоловік плмер, проте відповідач відмовляється виконувати умови п.5.15-5.17 контракту та передати спірну квартиру їй, як спадкоємиці чоловіка у власність. Листом Міністерства освіти та науки України від 27.10.2021 року їй повідомлено про неможливість передання у власнсість спірної квратири , оскілька остання не належить до державної власнсоті та закріплена за відповідачем як закладом вищої освіти.

Так, сторони у трудовому контракті передбачили надання компенсації працівникові , яка має майнове вираження - а саме надання у власність педагогічного працівника квартири у 2021 році.при цьому факт смерті працівника не припиняє обов`язку відповідача щодо передання квартири, зобов`язує передати таку квартиру спадкоємцям.

Зважаючи на це, посилаючись на положення ст.ст. 509,526,610,612, 623 ЦК України, позивачка зазначає, що має право на одержання компенсації , на яку мав право її чоловік та яка пердбачена п.5.15 контракту.

Відповідач як боржник у зобов`язанні не виконав свого обов`язку передати їй квартиру на підставі п. 5.17 контракту, чим заподіяв їй збитки у вигляді втраченої вартості квартири. Ринкова вартість спірної квартири на час звернення до суду становить 1 169 601 грн.

Відзиву на позов не надходило.

Вказана справа перебувала в провадженні судді Центрального районного суду м.Миколаєва Саламатіна О.В.

Згідно Розпорядження в.о. керівника апарату суду від 06.06.2022 року "Щодо призначення повторного автоматизованого розподілу справи" в зв`язку з увільненням від виконання обов`язків судді Саламатіна О.В, на час мобілізації - справу передано на повторний розподіл справи.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.06.2022 року дану справу розподілено на суддю Гуденко О.А. та передано останній в зв`язку з особливостями роботи суду у воєнний час - 29 червня 2022 року.

Попереднім складом суду постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначити проведення підготовчого судового засідання.

Ухвалою судді Гуденко О.А від 07.07.2022 прийнято до провадження та призначено підготовче судове засідання .

Ухвалою суду від 23.03.2023 року закрито підготовче провадження у справі та призначено цивільну справу до судового розгляду по суті.

Позивач в особі свого представника адвоката Мірошниченко А.О. просили розглядати справу за її відсутності, позовні вимоги підтримує в повному обсязі.

Представник відповідача адвокат Ютовець О.О. надав суду заяву про розгляд справи у його відсутність, просив відмовити у задволенні позову. Звернув увагу суду на те, що позов пред`явлено до неналежного відповідача, оскільки власником спірного майна є Фонд державного майна України, а Миколаївський Національний університет імені В.О. Сухомлинського є лише балансоутримувачем, про що ще в 2021 році було роз`яснено позивачці.

Судом ухвалено про розгляд справи у відсутності сторін, відповідно до ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічними засобами не проводиться.

Вивчивши доводи позову і матеріали справи, судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Позивачка перебувала з 30.10.1987 року у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 - під час перебування у шлюбі з позивачкою.

Матеріалами справи підтверджується, що позивачка є єдиним спадкоємцем ОСОБА_2 .

Згідно контракту ( як особлива форма трудового контракту) № 12/2011 від 01.09.2011 року з науково-педагогічним працівником, укладеним між Миколаївським Національним університетом імені В.О. Сухомлинського та ОСОБА_2 , останнього призначено на посаду завідувача кафедри фізики на строк з 01.09.2011 по 31 серпня 2018 року.

Згідно розділу 5 контракту "Обов`язки університету", п. 5.14 - 5.17 університет зобов`язаний забезпечити науково-педагогічного працівника ОСОБА_2 трьохкімнатною квратирою, придатною для проживання, загальною площею не менше 42 кв.м. Університет передає квартиру у власність науково-педагогічного працівника ОСОБА_2 у 2021 році безоплатно в якості безумовно визнаної компенсації витрат, упущеної вигоди, незручностей та відмови від певних прав, що пов`язані з переводом з іншої установи. університет гарантує, що у зв`язку з отриманням квартири у власність як компенсації, способом відчуження квартири нак орсить працівника на безоплатній основі, у нього не виникне податкових зобов`язань перед бюджетом, та додаткових майнових зобов`язань, не передбачених даним контарктом перед державою, університетом, іншими особами. У разі смерті науково-педагогічного працівника ОСОБА_2 в період дії контракту Університет достроково ініцією передачу квартири у власнсість правонаступникам науково-педагогічного працівника .

Згідно Наказу № 159 від 04.10.2011 року Миколаївського Національного університету імені В.О. Сухомлинського "Про закупівлю квартир для професорсько-викладацького складу" - вирішено придбано спірну квартиру як службову квартиру для професорсько-викладацького складу та віднести її до балансу університету.

Згідно нотаріально посвідченого Договору купівлі-продажу від 21.10.2011 року Миколаївський Національний університет імені В.О. Сухомлинського прийняв у власнсість трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 61,9 кв.м. Право власнсоті відповідача зареєстрвоано в устанволеному законом порядку .

Згідно наказу Миколаївського Національного університету імені В.О. Сухомлинського № 227 від 28.12.2011 року "Про надання квартир професорсько-викладацькому складу" - надано вказану трикімнатну службову квартиру ОСОБА_2 , завідувачу кафедри фізики університету. Пунктом 2 наказу передбачено укласти договори позички з науково-педагогічними працівниками університету.

Згідно Договору позички № 2 від 16.01.20212 року, уклаленого між відповдіачем як позичкодавцем, та ОСОБА_2 , як користувачем , відповідно до п.5.14 контаркту позичкодавець надав спірну квартиру користувачеві квартиру у строкове користування- строком до 31 серпня 2021 року.

Предача службових квартири у власність при залученні докторів, професорів на постійну роботу в МНУ не менше ніж на 10 років було передбачено і умовами колективного договру між адміністрацією та первинної профспілковою організацією Миколаївського Національного університету імені В.О. Сухомлинського на 201-2012 роки.

В 2016 -2019 роках позивачка неодноразово зверталася до відповідача з заявами щодо передання їй у власність спірної квартири.

Згідно відповіді ректора відповідача від 25.06.2019 року, відповідно до ст. 2 Указу Президента України від 16.06.1995 року № 451 "Про положення про національний заклад (установу) України", органам виконавчої влади забороняється передавати закріплене за національними закладами майно, що перебуває у державній власнсоті, будь-яким органам, установам, організаціям. Ректоратом університету вживаються заходи щодо можливості достроквого вилучення нерухомості ( вказаної службової квратири) з державної власності Миколаївського Національного університету імені В.О. Сухомлинського у власнсість правонаступника науково-педагогічного працівника ОСОБА_2 .

В 2021 році відповідач неодноразово звертався до ОСОБА_1 з повідомленням про необхідність припинення договру позички, укладеного з її чоловіком ОСОБА_2 та з питань оформлення документів щодо передачі у власнсіть вказаної квартири.

Згідно відповдіді Міністерства освіти та науки України від 27.10.2021 року на звернення ОСОБА_1 щодо невиконання Миколаївським Національним університетом імені В.О. Сухомлинського умов контракту щодо передачі службового житла у власність правонаступникам - проінформовано, що відповідно до пункту 2 УказуПрезидента України від 16.06.1995 року № 451 "Про положення про національний заклад (установу) України", органам виконавчої влади забороняється передавати закріплене за національними закладами майно, що перебуває у державній власності, будь-яким органам, підприємствам, установам, організаціям. Відповідно до ч.1 ст. 1 ЗУ "Про Фонд державного майна України", Фонд державного майна України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об`єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об`єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності.

Станом на листопад 2021 року відповідачем був підготовлений проект Договору найму спірної квартири, повідомлено позивачку про необхідність підписати даний договір, щоб уникнути порушень цивільного законодавства.

Згідно висновку № 0005фН/2022 від 02.02.2022 року, ринкова вартість трикімнатної квартири АДРЕСА_2 , становить 1 169 601 грн.

Згідно із ч.1ст. 5 ЦПК Україниздійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч.1ст. 13 ЦПК Українисуд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. ст.81,82 ЦПК України,кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Відповідно до Статуту МНУ ім. В.О.Сухомлинського затвердженого наказом МОН України №1043 (далі - Статут), який знаходиться в загальнодоступному доступі в мережі Інтернет за посиланням http://mdu.edu.ua/?page_id=218 , МНУ ім. В.О.Сухомлинського є державною установою, підпорядкованою Міністерству освіти і науки України.

Фінансування навчального закладу здійснюється за рахунок державного бюджету, який складається із загального (на підготовку фахівців. науково-дослідних робіт) та спеціального фонду (власні надходження від платних послуг, які надаються згідно з освітньою діяльністю та Статутом).

Пунктом 9.1 Статуту Університету визначено, що матеріально-технічну базу Університету складають будівлі, споруди, земля, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та ін. матеріальні цінності.МОН України закріплюються на основі права господарського відання будівлі, службове житло тощо.

Пунктом 9.1 Статуту за Університетом як вищим навчальним закладом державної форми власності з метою забезпечення діяльності, передбаченої цим Статутом, закріплено на праві господарського відання майно, яке не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню або передачі у власність юридичним і фізичним особам без згоди МОН України та конференції трудового колективу Університету, крім випадків, передбачених законодавством України.

Пунктом 9.2 Статуту за Університетом передбачено право використовувати майно, закріплене за ним на праві господарського відання, в тому числі передавати в оренду чи користування.

Матеріалами справи підтверджується, що власником спірної квартири є МНУ імені В.О, Сухомлинського, форма власності - державна.

Згідно ст. 326 ЦК України у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

Відповідно до ч. 1 ст. 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.

Спеціальний закон, що регулює питання приватизації, є Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України (ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ. Згідно з ч. 1ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Відповідно до пункту 2 Указу Президента України «Про Положення про національний заклад (установу) України» від 16.06.1995 №451 заборонено органам виконавчої влади передавати закріплене за національними закладами (установами) України майно, що перебуває у державній власності, будь-яким органам, підприємствам, установам, організаціям.

Згідно з частинами 1, 2статті 70 Закону України «Про вищу освіту», матеріально-технічна база закладів вищої освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші матеріальні цінності. Відповідно до законодавства та з урахуванням організаційно-правової форми закладу вищої освіти з метою забезпечення його статутної діяльності засновником (засновниками) закріплюються на основі права господарського відання або передаються у власність будівлі, споруди, майнові комплекси, комунікації, обладнання, транспортні засоби та інше майно. Повноваження засновника (засновників) закладу вищої освіти щодо розпорядження державним майном у системі вищої освіти здійснюються відповідно до законодавства. Майно закріплюється за державним або комунальним закладом вищої освіти на праві господарського відання і не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню або передачі у власність юридичним і фізичним особам без згоди засновників закладу вищої освіти та вищого колегіального органу самоврядування закладу вищої освіти, крім випадків, передбачених законодавством.

За приписами частини першоїстатті 80 Закону України «Про освіту`у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать: нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо; майнові права, включаючи майнові права інтелектуальної власності на об`єкти права інтелектуальної власності, зокрема інформаційні системи, об`єкти авторського права та/або суміжних прав; інші активи, передбачені законодавством. Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених законодавством.

Відповідно до частини четвертоїстатті 80 цього Закону, об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення органом управління можливості користування державним нерухомим майном відповідно до законодавства.

За приписами статті 63 Закону України «Про освіту`у редакції, чинній на момент укладення трудового контракту, матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством. Навчальні заклади самостійно розпоряджаються прибутками від господарської та іншої передбаченої їх статутами діяльності. Основні фонди, оборотні кошти та інше майно державних навчальних закладів, установ, організацій та підприємств системи освіти не підлягають вилученню, крім випадків, передбачених чинним законодавством.

Відповідно до статті 136 Господарського кодексу України право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб`єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб`єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.

За таких обставин, враховуючи, що відносно майна Миколаївського національного університету імені В.О.Сухомлинського, управління яким здійснюється Міністерством освіти і науки України, законом встановлена пряма заборона на його відчуження, у своїх листах-відповідях відповідач фактично відмовив позивачці у вирішенні її заяви про передання їй у власність як правонаступнику сторони трудового контракту ОСОБА_2 спірної квартири, яка є службовим житлом.

Звертаючись із цим позовом до суду, ОСОБА_1 посилалася на порушення відповідачем зобов`язання щодо передачі квартири у власність, яке виникло із укладеного у 2011 році трудового контракту, як особливої форми трудового договору. При цьому в обгрунтування позовних вимог посилалася саме на положення ст.ст. 509,526 ,610,612 ,623 ЦК України та прсила стягнути на її користь вартість спірної квратири в якості збитків (упущеної вигоди).

Статтею 22 ЦК України визначено поняття збитків, яке поділяється на дві частини (види): реальні збитки й упущена вигода. Реальні збитки це втрати, яких особа зазнала в зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права. Упущена вигода це доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

Отже, відшкодування збитків є одним із видів цивільно-правової відповідальності і для застосування такої міри відповідальності необхідна наявність всіх елементів складу правопорушення, а саме: протиправної поведінки, дії чи бездіяльності особи; шкідливого результату такої поведінки (збитків), наявності та розміру понесених збитків; причинного зв`язку між протиправною поведінкою та збитками; вини особи, яка заподіяла шкоду. У разі відсутності хоча б одного з елементів відповідальність у вигляду відшкодування збитків не наступає.

Відповідно до ч. 1 ст. 623 ЦК України боржник, який порушив зобов`язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Упущена вигода це доход або прибуток, який міг би одержати сторона договору і який вона не одержала внаслідок дії обставин, що не залежать від неї, якщо розмір його передбачуваного доходу або прибутку можна обґрунтувати. Отже, для правильного вирішення спорів, пов`язаних із відшкодуванням шкоди, важливе значення має розподіл між сторонами обов`язку доказування, тобто визначення, які юридичні факти повинен довести позивач або відповідач.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду по справі № 910/7511/20 назвав критерії визначення упущеної вигоди та відповів на питання, що таке збитки.На думку Верховного Суду, при визначенні розміру збитків у вигляді упущеної вигоди слід керуватися такими критеріями її розрахунку (обчислення), як:1) звичайні обставини (умови цивільного/господарського обороту);2) розумні витрати;3) компенсаційність відшкодування збитків.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи N 923/700/17 (ЄДРСРУ No 75770409) визнав, що аналіз норм права дає підстави для висновку, що відшкодування збитків (упущеної вигоди) є видом цивільно-правової відповідальності.

При тому, відшкодування збитків може бути покладено на відповідача лише за наявності передбачених законом умов, сукупність яких утворює склад правопорушення, що є підставою для цивільно-правової відповідальності. При цьому на позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками. У свою чергу, відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина в заподіянні збитків.

Суб`єктом права вимоги (потерпілим) у зазначеному зобов`язанні може бути будь-яка особа, якій заподіяно шкоду. Носієм обов`язку відшкодувати шкоду, в свою чергу, можуть виступати: безпосередній заподіювач шкоди та інші особи (незавдавачі шкоди), на яких законом покладено обов`язок із відшкодування шкоди.

Вимагаючи відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, особа повинна довести, що за звичайних обставин вона мала реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу. При цьому важливим елементом доказування наявності неодержаних доходів (упущеної вигоди) є встановлення причинного зв`язку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої особи. Слід довести, що протиправна поведінка, дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли в потерпілої особи наслідком такої протиправної поведінки.

Неодержаний дохід (упущена вигода) це рахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на документах, які беззастережно підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб`єктом господарювання грошових сум (чи інших цінностей), якби учасник відносин у сфері господарювання не допустив правопорушення. Якщо ж кредитор не вжив достатніх заходів, щоб запобігти виникненню збитків чи зменшити їх, шкода з боржника не стягується.

При цьому пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов`язків. При визначенні реальності неодержаних доходів мають враховуватися заходи, вжиті кредитором для їх одержання. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються ті збитки, які могли б бути реально отримані при належному виконанні зобов`язання. Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є підставою для його стягнення (постанови Верховного Суду України від 14.06.2017 р. у справі No 923/2075/15, від 09.12.2014 р. у справі No 5023/4983/12).

Крім того, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що збитки це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ кредитора, яке пов`язане з утиском його інтересів як учасника певних суспільних відносин і яке виражається у понесених ним витратах, втраті або пошкодженні його майна, у втраті доходів, які він повинен був отримати.

Враховуючи норми ч. 4 ст. 623 Цивільного кодексу України, на кредитора покладений обов`язок довести розмір збитків, заподіяних йому порушенням зобов`язання. При цьому кредитор повинен не лише точно підрахувати розмір збитків, але й підтвердити їх документально. При обрахуванні розміру упущеної вигоди мають враховуватися тільки ті точні дані, які безспірно підтверджують реальну можливість отримання грошових сум або інших цінностей, якби зобов`язання було виконано боржником належним чином. Крім того, законодавець встановлює, що при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.

Тобто, збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ кредитора, яке пов`язане з утиском його інтересів як учасника певних суспільних відносин і що виражається у зроблених ним витратах, у втраті або пошкодженні його майна, у втраті доходів, які він повинен був отримати. Збитки як правова категорія включають в себе й упущену (втрачену) вигоду (lucrum cessans), яка відрізняється від реальних збитків (damnum emergens) тим, що реальні збитки характеризують зменшення наявного майна потерпілого (проведені витрати, знищення і пошкодження майна тощо), а у разі упущеної вигоди наявне майно не збільшується, хоча і могло збільшитися, якби не правопорушення.

Слід зазначити, що визначаючи розмір збитків у вигляді упущеної вигоди, необхідно також враховувати функцію, яку повинно виконувати відповідне відшкодування. Такою функцією передусім є компенсаційна функція, яка виходить з неприпустимості збагачення потерпілої сторони зобов`язання (кредитора) та визначає своїм завданням компенсацію кредитору дійсних негативних наслідків порушення його прав. Іншими словами відновлення майнового стану кредитора за рахунок боржника має здійснюватися з розрахунку еквівалентності, співмірності між собою відшкодування та збитків.

Суд звернув увагу, що відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди як форма цивільно-правової відповідальності застосовується з метою захисту порушених (невизнаних) цивільних прав й інтересів та полягає у відшкодуванні правопорушником вартості майнових вигод, які потерпіла особа могла б мати, якби її суб`єктивне право не було порушеним (невизнаним).

Тобто така міра відповідальності, як відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди перш за все є спрямованою на захист (відновлення) порушеного права потерпілого, якщо іншим шляхом відновити його право вже неможливо.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно із пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (стаття 202 ЦК України).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові [див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22)].

Щодо застосування до спірних правовідносин норм зобов`язального права

Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становить умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припиненні зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) [див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 листопада 2021 року у справі № 757/39725/19-ц (провадження № 61-15916св20)].

Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

У даній справі, судом встановлено, що 01.09.2011 року між ОСОБА_2 (професором, завідувачем кафедрою) та МНУ ім.В.О. Сухомлинського укладено Контракт з науково-педагогічним працівником як особлива форма трудового договору.

П.5.14 - 5.17 розділу 4 «Обов`язки університету» визнано обов`язок забезпечити працівника ОСОБА_2 трьохкімнатною квартирою, придатною для проживання , площею не менше 42 кв.м. ( а не конкретно визначеною квартирою з переданням квартири у власність працівнику безоплатно у 2021 році в якості безумовно визнаної компенсації витрат та упущеної вигоди, незручностей , пов`язаних з його переводом з іншої установи. У разі смерті науково-педагогічного працівника в період дії контаркту університет достроково ініціює передачу квартири у власність правонаступникам працівника.

Таким чином, з урахування факту дотримання та виконання спадкодавцем позивачки умов контракту, у неї виникло право вимагати передання їй у власність квартири і таке право ґрунтується насамперед на принципі свободи договору (статті 3, 627 ЦК України) та загальному імперативі про обов`язковість договору до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Позивач протягом 2016-2021 років неодноразово зверталася до ректора університету щодо оформлення передачі квартири у приватну власність.

У відповідь на це звернення університет повідомив, що ні ректор як посадова особа, ні університет як заклад освіти не наділені повноваженнями щодо оформлення передачі квартири у приватну власність.

Як викладено у Постанові від 06 листопада 2023 року у справі № 296/8558/21(провадження № 61-1311сво23) Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду щодо застосування до спірних правовідносин статті 80 Закону України «Про освіту», статті 70 Закону України «Про вищу освіту»

Частиною четвертою статті 80 Закону України «Про освіту» встановлено, що об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням.

У свою чергу, порядок використання майна закладів освіти, яке не використовується в освітньому процесі, врегульовано частиною шостою статті 80 Закону України «Про освіту», якою передбачено, що майно закладів освіти, яке не використовується в освітньому процесі, може бути вкладом у спільну діяльність або використане відповідно до статті 81 цього Закону.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 1 Закону України «Про вищу освіту» (тут і надалі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) вищий навчальний заклад - окремий вид установи, яка є юридичною особою приватного або публічного права, діє згідно з виданою ліцензією на провадження освітньої діяльності на певних рівнях вищої освіти, проводить наукову, науково-технічну, інноваційну та/або методичну діяльність, забезпечує організацію освітнього процесу і здобуття особами вищої освіти, післядипломної освіти з урахуванням їхніх покликань, інтересів і здібностей.

Частиною першою статті 70 Закону України «Про вищу освіту» передбачено, що матеріально-технічна база закладів вищої освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші матеріальні цінності.

Відповідно до законодавства та з урахуванням організаційно-правової форми закладу вищої освіти з метою забезпечення його статутної діяльності засновником (засновниками) закріплюються на основі права господарського відання або передаються у власність будівлі, споруди, майнові комплекси, комунікації, обладнання, транспортні засоби та інше майно.

Повноваження засновника (засновників) закладу вищої освіти щодо розпорядження державним майном у системі вищої освіти здійснюються відповідно до законодавства.

Частина друга статті 70 Закону України «Про вищу освіту» передбачає, що майно закріплюється за державним або комунальним вищим навчальним закладом на праві господарського відання і не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню або передачі у власність юридичним і фізичним особам без згоди засновників вищого навчального закладу та вищого колегіального органу самоврядування вищого навчального закладу, крім випадків, передбачених законодавством.

Із системного аналізу зазначених вище норм права вбачається, що заборона приватизації об`єктів та майна державних і комунальних закладів освіти, закріплена статтею 80 Закону України «Про освіту», є загальним правилом, у той час як стаття 70 Закону України «Про вищу освіту» встановлює заборону передачі майна у власність юридичним і фізичним особам без згоди засновників вищого навчального закладу та вищого колегіального органу самоврядування вищого навчального закладу і містить виключення - «крім випадків, передбачених законодавством».

Вказані правові норми передбачають заборону приватизації, яка стосується об`єктів державних і комунальних закладів освіти, необхідних для використання в освітньому процесі, для провадження видів діяльності, передбачених спеціальними законами, а у цій справі спір стосується житлового приміщення, що має статус службового житла, належить на праві власності державі в особі МНУ імені В.О. Сухомлинського, у яке позивач вселився на законних підставах та тривалий час там проживає (понад 10 років).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що застосування способу захисту має бути об`єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків. Це означає, що застосування судом способу захисту, обраного позивачем, має з урахуванням вимог правовладдя (верховенства права) дозволити досягнути мети судочинства, зокрема, реально відновити суб`єктивне право, яке порушив, оспорює або не визнає відповідач, а у разі неможливості такого відновлення - гарантувати отримання компенсації. Судове рішення, ухвалене на користь позивача, не має спонукати його знову звертатися за захистом до суду .

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, ЄСПЛ у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» («Chahal v. The United Kingdom», заява № 22414/93, п. 145) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

На державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Лелас проти Хорватії» («Lelas v. Croatia») від 20 травня 2010 року і «Тошкуце та інші проти Румунії» («Toscuta and Others v. Romania») від 25 листопада 2008 року і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

У контексті спірних правовідносин права особи не будуть вважатися порушеними, якщо громадянин, який за умовами укладеного договору набув право на отримання займаної ним і членами його сім`ї на умовах найму квартири у власність, таке право реалізував.

Судом встановлено, що відповідач протягом тривалого часу неодноразово відмовляв позивачу у вирішенні питання щодо передання у власність житлового приміщення (квартири).

Разом із тим, відповідно до статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Отже, прийняття відповідного рішення належить виключно до компетенції відповідача та від дій позивача не залежить. У цьому випадку порушення прав позивача відбувається у формі відмови та бездіяльності відповідача у здійсненні особою права на отримання житлового приміщення з державного житлового фонду у передбачений законом спосіб.

Так, у позивача виникло майнове право, а не право грошової вимоги, згідно із укладеним між сторонами (її правопопередником та відповідачем) договором.

Як зазначено у вищезгаданій Постанові ОП КЦС Верховного Суду, якщо органи приватизації зволікають із винесенням відповідних рішень, вони мають бути зобов`язані вжити усіх визначених законодавством заходів щодо приватизації та розглянути заяву про передачу спірного житла у приватну власність позивача.

Подібні висновки щодо ефективності зазначеного способу захисту права на приватизацію також було висловлено Верховним Судом у постановах: від 08 липня 2020 року у справі № 201/6092/17 (провадження № 61-21545св19), від 12 травня 2021 року у справі № 750/2176/17 (провадження № 61-645св20), від 26 квітня 2023 року у справі № 344/1350/21 (провадження № 61-12730св22), підстав для відступу від якого Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не вбачає.

З урахуванням висновку по суті спору, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у Постанові по справі№ 296/8558/21 від 06.11.2023 вважала також, що відсутні підстави для уточнення (конкретизації) висновку у справі № 295/15557/17 (провадження № 61-48216св18). У вказаній постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що належним способом захисту порушених прав позивача є звернення із позовною заявою про зобов`язання розглянути заяву позивача про приватизацію, прийняття відповідного рішення за результатами такого розгляду. Вказаний висновок не суперечить висновкам, зробленим у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у цій справі, на постанову у справі № 295/15557/17 . Об`єднана Палата висловила наступний висновок про правильне застосування норм права: « Встановлене законом право громадянина на житло, у тому числі і на приватизацію житла гарантується державою і підлягає захисту у разі його порушення.Визнання відповідного суб`єктивного права (права на приватизацію) та зобов`язання вчинити дії щодо розгляду заяви про оформлення передачі квартири у приватну власність у контексті цієї справи є належним та ефективним способом захисту порушених прав.Якщо уповноважений орган, створений місцевою державною адміністрацією, орган місцевого самоврядування, державне підприємство, організація, установа, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд, зволікають із винесенням відповідних рішень, вони мають бути зобов`язані вжити усіх визначених законодавством заходів щодо приватизації та розглянути заяву про передачу спірного житла у приватну власність особи».

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Разом з тим у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Застосування будь-якогоспособу захистуцивільного правата інтересумає бутиоб`єктивновиправданим таобґрунтованим.Це означає,що:застосування судомспособу захисту,обраного позивачем, повинне реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушується, оспорюється або не визнається, тобто бути ефективним; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинне суперечити принципу верховенства права.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права, або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальними нормами конкретні заходи не встановлені, то особа має право обрати спосіб із передбачених статтею 16 ЦК України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.

Тож у кожному конкретному спорі суд насамперед повинен оцінювати застосовувані способи захисту порушених прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та передбачені статтею 13 ЦК України обмеження щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав будь якою особою.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18).Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17), тому суд повинен відмовляти в задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає належному та ефективному способу захисту права чи інтересу (див. mutatismutandis висновки, викладені в пунктах 72-76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц).

За такого, у контексті цієї справи суд приходить до висновку, що стягнення вартості спірної квартири в якості збитків (упущеної вигоди), а не визнання відповідного суб`єктивного права та зобов`язання вчинити дії щодо розгляду заяви про оформлення передачі квартири у приватну власність - не є належним та ефективним способом захисту, особливо враховуючи те, що ОСОБА_2 ще не зверталася до суду з позовом про зобов`язання відповідача виконати умови договору, тобто не намагалася захистити своє порушене право саме у спосіб , який би відповідав правовідносинам, які виникли між сторонами щодо порушення зобов`язального права .

За такого, оскільки позивачем обрано неналежний спосіб юридичного захисту, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову - тому її вимоги не підлягають задоволенню.

Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України, у зв`язку з відмовою в задоволенні позову, судові витрати по справі віднести за рахунок позивача.

Керуючись ст. ст. 4-5,12-13, 76, 81 89,141, 263-265 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Миколаївського Національного університету імені В.О. Сухомлинського про стягнення збитків - відмовити.

Рішення набирає законної сили через 30 днів після його проголошення та може бути оскаржено до Миколаївського апеляційного суду в строк і порядок, встановлений ст. ст. 354, 355 ЦПК України.

Повний текст рішення складено 31.01.2024 року.

СУДДЯ О.А. ГУДЕНКО