Постанова

від 06.02.2024 по справі 638/6218/22

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

«06» лютого 2024 року

м. Харків

справа № 638/6218/22

провадження № 22ц/818/228/24

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Бурлака І.В. (суддя-доповідач),

суддів Мальованого Ю. М, Яцини В.Б.,

за участю секретарів Волобуєва О.О., Супрун Я. С.,

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Маараб», представниця позивача Савченко О. О.,

відповідачка - ОСОБА_1 , представниця відповідачки ОСОБА_2

розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 07 вересня 2023 року в складі судді Орос О.В.

в с т а н о в и в:

У листопаді 2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Маараб» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно отриманих коштів.

Позовна заява мотивована тим, що до 08 вересня 2022 року ОСОБА_1 займала посаду директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» та впродовж 2020-2022 років ОСОБА_1 як директором Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» укладено договори № 6/20 від 19 листопада 2020 року, № 2/22 від 05 січня 2022 року, № 3/22 від 21 січня 2022 року, № 4/22 від 10 лютого 2022 року, № 6 від 15 лютого 2022 року, № 7/22 від 16 лютого 2022 року, № 8/22 від 18 лютого 2022 року про надання поворотної фінансової допомоги, на підставі яких перераховано на її власний картковий рахунок, відкритий нею як фізичною особою, грошові кошти в загальному розмірі 798 000,00 грн.

При перевірці фінансового стану підприємства та бухгалтерських документів виявлено платіжні доручення, які підтверджують факт укладення договорів про надання поворотної фінансової допомоги та перерахунку на картковий рахунок відповідачки грошових коштів в зазначеному вище розмірі. При цьому товариство не має оригіналів та копій зазначених договорів.

Зазначив, що у зв`язку з неповерненням відповідачкою коштів товариством 19 вересня 2022 року направлено вимогу про повернення поворотної фінансової допомоги та згідно відповіді від 27 вересня 2022 року ОСОБА_1 стверджувала, що не підписувала та не надавала усної або письмової згоди на підписання договорів, ніколи не бачила та не володіє примірниками зазначених договорів, у зв`язку з чим у неї відсутній обов`язок повертати вказані кошти.

Вказав, що загальний розмір процентів за користування безпідставно набутими грошовими коштами за період з 05 січня 2022 року по 30 жовтня 2022 року становить 125048,40 грн, а інфляційні втрати за період з 19 листопада 2020 рок по 30 жовтня 2022 року - 187194,73 грн.

Просив стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» безпідставно набуті кошти в розмірі 798 000,00 грн, проценти за користування безпідставно набутими коштами в розмірі 125048,40 грн, інфляційні втрати в розмірі 187194,73 грн, а також судові витрати.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 07 вересня 2023 року позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» - задоволено частково; стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» заборгованість за договорами про надання фінансової допомоги на зворотній основі в розмірі 798000,00 грн; в іншій частині в задоволенні позову відмовлено; стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» судовий збір в розмірі 11990,63 грн.

На вказане рішення суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі, судовий збір стягнути з відповідача.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права. Так, суд повністю змінив предмет та підстави позову, з якими першочергово звертався позивач, акцентуючи увагу на стягнення грошових коштів за договорами про надання поворотної фінансової допомоги, хоча сам позивач неодноразово стверджував, що даних договорів не існує, що відповідачка, виконуючи функції голови та бухгалтера на підприємстві, самостійно перерахувала кошти на власний рахунок за відсутності договорів про надання поворотної фінансової допомоги. Отже суд першої інстанції діяв всупереч правовій позиції самого позивача, тобто вийшов за межі позовних вимог. Але стягнення коштів за договорами про надання поворотної фінансової допомоги це окремі позовні вимоги, які не мають нічого спільного з заявленими позивачем позовними вимогами і мали бути пред`явлені окремим позовом з долученням копій самих договорів про надання поворотної фінансової допомоги або без таких. Зважаючи на те, що позивач обрав неналежний спосіб захисту свого права суд першої інстанції мав відмовити йому в задоволенні позовної заяви. Зазначила, що матеріали справи не містять договорів про надання поворотної фінансової допомоги, а судом це проігноровано, не досліджено ці договори та вирішено стягнути нібито заборгованість за договорами, що є ще однією підставою для скасування рішення суду. Вважала, що позивачем не доведено перерахування коштів внаслідок помилки, обману, випадковості або інших підстав набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов`язків. У суду першої інстанції були відсутні підстави для задоволення позовних вимог, оскільки між сторонами виникли договірні правовідносини та відсутні підстави для застосування положень законодавства, яке регулює стягнення безпідставно набутих коштів.

04 грудня 2023 року через систему «Електронний суд» Товариство з обмеженою відповідальністю «Маараб» до суду апеляційної інстанції надав відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в якому просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Посилався на те, що судом безпідставно змінено предмет позову, існування договірних відносин між сторонами не підтверджено жодними доказами, крім твердження відповідача, а спосіб захисту порушених прав обрано вірно. Судом не з`ясовано, ким були підписані спірні договори від імені Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» та де в даний час знаходяться їх оригінали. Відповідачкою не надано доказів існування у третіх осіб повноважень на укладення договорів від імені Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб». Матеріали справи не містять доказів укладення спірних договорів у письмовій формі, а також доказів того, що договори укладено між відповідачкою та третьою особою, яка діяла від імені Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб».

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 06 лютого 2024 року апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» повернуто товариству у зв`язку з несплатою судового збору за її подання в розмірі 19984, 44 грн.

Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що ОСОБА_1 оскаржує рішення лише в частині задоволених позовних вимог. Однак, в прохальній частині апеляційної скарги та в суді апеляційної інстанції представниця ОСОБА_1 пояснила, що ОСОБА_1 оскаржує судове рішення в повному обсязі як в частині задоволених позовних вимог, так і в частині відмови в задоволенні позовних вимог товариства.

В суді апеляційної інстанції кожна із представниць сторін підтримала свою правову позицію у справі. Так, представниця ОСОБА_1 підтримала апеляційну скаргу та просила її задовольнити. При цьому посилалася на те, що позивач не довів, що ОСОБА_1 , будучи директором Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб», одноосібно вчиняла дії щодо підписання договорів про надання поворотної фінансової допомоги, а також здійснювала одноосібне перерахування коштів на власний банківський рахунок, вказуючи в призначенні платежу договори про надання поворотної фінансової допомоги. Вважала, що позивачем не доведено перерахування коштів внаслідок помилки, обману, випадковості або інших підстав набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов`язків. Також позивачем не надано достатніх та належних доказів того, що вона мала повноваження на підписання договорів від імені Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб», зокрема, не надано статуту, який би надавав їй такі повноваження.

В свою чергу представниця Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» пояснила, що судом безпідставно змінено предмет позову, існування договірних відносин між сторонами не підтверджено жодними доказами, крім твердження відповідача, а спосіб захисту порушених прав обрано вірно. Судом не з`ясовано, ким були підписані спірні договори від імені Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» та де в даний час знаходяться їх оригінали. Відповідачкою не надано доказів існування у третіх осіб повноважень на укладення договорів від імені Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб». Матеріали справи не містять доказів укладення спірних договорів у письмовій формі, а також доказів того, що договори укладено між відповідачкою та третьою особою, яка діяла від імені Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб».

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з`явившихся учасників справи, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно задовольнити частково, рішення суду змінити.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки ОСОБА_1 не повернула заборгованість за договорами про надання фінансової допомоги на зворотній основі, з неї на користь позивача необхідно стягнути суму заборгованості в розмірі 798000,00 грн.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що відповідно до наказу № 1К/20 від 03 березня 2020 року ОСОБА_1 приступила до виконання обов`язків директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» з 03 березня 2020 року на підставі рішення (протоколу) загальних зборів засновників Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» № 2 від 23 січня 2020 року (а.с.99 том 1).

Наказом №2К/20 від 03 березня 2020 року ОСОБА_1 поклала на себе відповідальність за ведення бухгалтерського та податкового обліку Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» та оформлення податкових накладних на себе з 03 березня 2020 року (а.с.98 том 1).

В період 2020 року та 2022 року на картковий рахунок ОСОБА_1 перераховувалися грошові кошти за платіжними дорученнями:

№ 207 від 19 листопада 2020 року на суму 200000,00 грн, призначення платежу поповнення карткового рахунку НОМЕР_1 ОСОБА_1 (надання фінансової допомоги на зворотній основі згідно договору № 16/20 від 19 листопада 2020 р.);

№ 861 від 05 січня 2022 року на суму 30000,00 грн, призначення платежу поповнення карткового рахунку НОМЕР_1 ОСОБА_1 (надання фінансової допомоги на зворотній основі згідно договору № 2/22 від 05 січня 2022 р.);

№ 878 від 21 січня 2022 року на суму 10000,00 грн, призначення платежу поповнення карткового рахунку НОМЕР_1 ОСОБА_1 (надання фінансової допомоги на зворотній основі згідно договору № 3/22 від 21 січня 2022 р.);

№ 888 від 22 січня 2022 року на суму7000,00 грн, призначення платежу поповнення карткового рахунку НОМЕР_1 ОСОБА_1 (надання фінансової допомоги на зворотній основі згідно договору № 3/22 від 21 січня 2022 р.);

№ 912 від 10 лютого 2022 року на суму 200000,00 грн, призначення платежу поповнення карткового рахунку НОМЕР_1 ОСОБА_1 (надання фінансової допомоги на зворотній основі згідно договору № 4/22 від 10 лютого 2022 р.);

№ 917 від 15 лютого 2022 року на суму 101000,00 грн, призначення платежу поповнення карткового рахунку НОМЕР_1 ОСОБА_1 (надання фінансової допомоги на зворотній основі згідно договору № 6/22 від 15 лютого 2022 р.);

№ 921 від 16 лютого 2022 року на суму 200000,00 грн, призначення платежу поповнення карткового рахунку НОМЕР_1 ОСОБА_1 (надання фінансової допомоги на зворотній основі згідно договору № 7/22 від 16 лютого 2022 р.);

№ 927 від 18 лютого 2022 року на суму 50000,00 грн, призначення платежу поповнення карткового рахунку НОМЕР_1 ОСОБА_1 (надання фінансової допомоги на зворотній основі згідно договору № 8/22 від 18 лютого 2022 р.) (а.с.23-30, 70-73 том 1).

Загальна сума за платіжними дорученнями складає 798000,00 грн.

Товариством з обмеженою відповідальністю «Маараб» направлено відповідачці вимогу за вихідним № 13 від 19 вересня 2022 року про повернення товариству надану їй поворотну фінансову допомогу в розмірі, еквівалентну 28340,00 доларів США за курсом Національного банку України, встановленого на день повернення (а.с.13-15 том 1).

Як вбачається з відповіді ОСОБА_1 від 23 вересня 2022 року вона не підписувала вказаних договорів та не володіє примірниками Договори можуть бути підписані від її імені з використанням її факсиміле, яке перебуває у володінні Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» або з підробленням її підпису. Також вказала про те, що у володінні засновника Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» ОСОБА_4 фізично перебуває банківська картка на її ім`я, на яку відбувалось зарахування коштів за договорами поворотної фінансової допомоги та зняття цих коштів. Зазначила, що вона особисто ніколи не знімала та не використовувала кошти, передані за договорами про надання поворотної фінансової допомоги (а.с.17-18 том 1).

Із довідки Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» № 14/04-2023 від 14 квітня 2023 року вбачається, що станом на 14 квітня 2023 року грошові кошти, які було перераховано на картковий рахунок ОСОБА_1 на підставі платіжних доручень № 207 від 19 листопада 2020 року на суму 200000,00 грн, № 861 від 05 січня 2022 року на суму 30000,00 грн, № 878 від 21 січня 2022 року на суму 10000,00 грн, № 888 від 22 січня 2022 року на суму7 000,00 грн, № 912 від 10 лютого 2022 року на суму 200000,00 грн, № 917 від 15 лютого 2022 року на суму 101000,00 грн, № 921 від 16 лютого 2022 року на суму 200000,00 грн, № 927 від 18 лютого 2022 року, не повернуто (а.с.101 том 1).

З наданої інформації акціонерним товариством «Райффайзен Банк» № 81-15-9/3135-БТ від 18 квітня 2023 року вбачається, що рахунок НОМЕР_2 належить ОСОБА_1 . Також банком підтверджено надходження коштів від Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» за платіжними дорученнями № 207 від 19 листопада 2020 року на суму 200000,00 грн, № 861 від 05 січня 2022 року на суму 30000,00 грн, № 878 від 21 січня 2022 року на суму 10000,00 грн, № 888 від 22 січня 2022 року на суму7 000,00 грн, № 912 від 10 лютого 2022 року на суму 200000,00 грн, № 917 від 15 лютого 2022 року на суму 101000,00 грн, № 921 від 16 лютого 2022 року на суму 200000,00 грн, № 927 від 18 лютого 2022 року (а.с.116 том 1).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку (частина перша статті 207ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Під формою правочину розуміється спосіб вираження волі сторін та/або його фіксація. Правочин оформлюється шляхом фіксації волі сторони (сторін) та його змісту. Така фіксація здійснюється різними способами. Першим і найпоширенішим з них є складання одного або кількох документів, які текстуально відтворюють волю сторін. Зазвичай правочин фіксується в одному документі. Це стосується як односторонніх правочинів (наприклад, складення заповіту), так і договорів (дво - і багатосторонніх правочинів). Домовленість сторін дво або багатостороннього правочину, якої вони досягли, фіксується в його тексті, який має бути ідентичним у всіх сторін правочину (див. зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 травня 2022 року у справі № 393/126/20 (провадження № 61-14545сво20).

Реальним (від латинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18).

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Отже, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Такий правовий висновок щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладено Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.

У постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16 зроблено висновок, що «договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України). Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику».

Виходячи з викладеного, колегія суддів зауважує, щопо своїй юридичній сутності договір позики грошових коштів є реальним договором, і для його укладення необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача (сплата) коштів позикодавцем позичальнику.Законодавець імперативно в частині першій статті 1047 ЦК визначив необхідність вчинення в письмовій формі договору позики грошових коштів у разі якщо позикодавцем є юридична особа. Розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми. Розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником.

Вказівка призначення платежу при перерахунку коштів на картку, з урахуванням принципу розумності, не бути кваліфікована як дотримання письмової форми (єдиний документ, чи декілька документів, розписка чи інший документ), що підтверджує домовленість про отримання грошей в позику та умови такої позики, оскільки призначення платежу вказує особа, яка перераховує грошові кошти. Дійсно, в певних випадках в приватному праві призначення платежу може мати значення, наприклад при визначенні того, яке грошове зобов`язання погашається, але не для підтвердження укладення певного договору.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми єдокази,які усвоїй сукупностідають змогудійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89ЦПК України визначено,що судоцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Матеріали справи свідчать про те, що Товариством з обмеженою відповідальністю «Маараб» в період 2020 року та 2022 року на картковий рахунок ОСОБА_1 перераховувалися грошові кошти, розмір яких становить 798 000,00 грн, та у всіх платіжних дорученнях зазначено призначення платежу «поповнення карткового рахунку СКР номер НОМЕР_3 ОСОБА_1 (надання фінансової допомоги на зворотній основі згідно договору №16/20 від 19 листопада 2020 року, № 2/22 від 05 січня 2022 року, № 3/22 від 21 січня 2022 року, № 3/22 від 21 січня 2022 року, № 4/22 від 10 лютого 2022 року, № 6/22 від 15 лютого 2022 року, № 7/22 від 16 лютого 2022 року, № 8/22 від 18 лютого 2022 року.

Товариством з обмеженою відповідальністю «Маараб» повідомлено про відсутність вказаних договорів, які вказані в призначені платежів в кожному платіжному дорученні, та який у формі єдиного письмового документу сторонами не укладався.

ОСОБА_1 заперечила факт існування домовленості про передачу вказаних коштів в борг за договором позики, проте не заперечувала факту надходження грошових коштів на її рахунок, отримання нею цих коштів та їх використання.

Колегія суддів зауважує, що по своїй юридичній сутності договір позики грошових коштів є реальним договором, і для його укладення необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача (сплата) коштів позикодавцем позичальнику; законодавець імперативно в частині першій статті 1047 ЦК визначив необхідність вчинення в письмовій формі договору позики грошових коштів у разі якщо позикодавцем є юридична особа; вказівка призначення платежу при перерахунку коштів на картку з урахуванням принципу розумності, не бути кваліфікована як дотримання письмової форми (єдиний документ, чи декілька документів, розписка чи інший документ), що підтверджує домовленість про отримання грошей в позику та умови такої позики, оскільки призначення платежу вказує особа, яка перераховує грошові кошти.

При цьомуна судпокладено обов`язокнадати правовукваліфікацію відносинамсторін,виходячи зфактів,установлених підчас розглядусправи,та визначити,яка правованорма підлягаєзастосуванню длявирішення спору(постановаВеликої ПалатиВерховного Судувід 08червня 2021року у справі N 662/397/15-ц, провадження N 14-20цс21).

Судом апеляційної інстанції встановлено, що договори позики між сторонами в письмовій формі (єдиний документ, чи декілька документів, розписка чи інший документ) не укладалися. Саме по собі посилання у платіжних дорученнях на договори про поворотну фінансову допомогу не свідчать про їх укладення. Таким чином не доведено існування договірних правовідносин між сторонами.

За таких обставин, встановивши, що позивачем не доведено укладення договору позики в письмовій формі (єдиний документ, чи декілька документів, розписка чи інший документ), суд першої інстанції зробив помилковий висновок про задоволення позову та стягнення боргу як позики.

Саме такий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 09 серпня 2023 року у справі № 755/16831/19 (провадження № 61-17567ск21).

Відповідно до частини першої статті 1212ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення Глави 83ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Згідно зі статтею 1212ЦК України передбачений нею вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 (провадження №14-32цс19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (провадження № 14-175цс21).

Статтею 1213ЦК України передбачено, що набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Предметом регулювання Глави 83ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18).

У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.

Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред`явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі.

У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 910/17324/19 (провадження № 12-12гс21) Велика Палата Верховного Суду вказала, що сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (яке іменується також зобов`язанням із безпідставного збагачення) полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) майна, яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави, у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі від початку правовідношення, та у переданні відповідного майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.

Положення частини першої статті 1212ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією із сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого отримання.

Отже, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі №643/21744/19 (провадження № 14-175цс21) вказано, що відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Тобто зобов`язання з повернення безпідставно набутого або збереженого майна виникають за наявності трьох умов: а)набуття абозбереження майна;б)набуття абозбереження зарахунок іншоїособи;в)відсутність правовоїпідстави длянабуття абозбереження майна. Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовiдносин i їх юридичному змісту. Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Звертаючись до суду з даним позовом Товариство з обмеженою відповідальністю «Маараб» просив стягнути з ОСОБА_1 безпідставно отримані кошти на підставі статті 1212 ЦК України.

Таким чином, предметом доведення сторонами та перевірки судом у цій справі є встановлення обставин щодо отримання відповідачкою спірних коштів та щодо наявності чи відсутності підстав для збереження цих коштів відповідачкою у себе.

Як встановлено матеріалами справи договори про надання поворотної фінансової допомоги відсутні/неукладені, а отже, зазначена правова підстава набуття коштів відсутня.

Норми статті 1212 ЦК України застосовуються до позадоговірних зобов`язань. Відповідна судова практика є усталеною (див. постанову ВС від 17 лютого 2022 року у справі №365/388/20).

Таким чином, за встановленими судом фактичними обставинами справи вбачається, що правовідносини, які виникли між позивачем та відповідачкою з приводу переказу коштів в загальній сумі 798000,00 грн регулюються положеннями статті 1212 ЦК України.

Звертаючись до суду із позовом Товариство з обмеженою відповідальністю «Маараб» на підтвердження переказів коштів на рахунок ОСОБА_1 надав платіжні доручення № 207 від 19 листопада 2020 року на суму 200000,00 грн, № 861 від 05 січня 2022 року на суму 30000,00 грн, № 878 від 21 січня 2022 року на суму 10000,00 грн, № 888 від 22 січня 2022 року на суму7 000,00 грн, № 912 від 10 лютого 2022 року на суму 200000,00 грн, № 917 від 15 лютого 2022 року на суму 101000,00 грн, № 921 від 16 лютого 2022 року на суму 200000,00 грн, № 927 від 18 лютого 2022 року. Загальна сума за платіжними дорученнями складає 798000,00 грн.

Матеріалами справи встановлено, що рахунок НОМЕР_2 належить ОСОБА_1 , на який від Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» надходили кошти за платіжними дорученнями № 207 від 19 листопада 2020 року на суму 200000,00 грн, № 861 від 05 січня 2022 року на суму 30000,00 грн, № 878 від 21 січня 2022 року на суму 10000,00 грн, № 888 від 22 січня 2022 року на суму7 000,00 грн, № 912 від 10 лютого 2022 року на суму 200000,00 грн, № 917 від 15 лютого 2022 року на суму 101000,00 грн, № 921 від 16 лютого 2022 року на суму 200000,00 грн, № 927 від 18 лютого 2022 року.

В свою чергу ОСОБА_1 не оспорює факт отримання нею указаних грошових коштів та не наводить жодних підстав для збереження у своєму розпорядженні спірних коштів. Відтак є доведеною обставина щодо отримання відповідачкою спірних грошових коштів та не доведено підстав для збереження цих коштів у неї, а тому кошти є безпідставно набутими відповідачкою без достатньої правової підстави і підлягають поверненню відповідно до вимог статті 1212 ЦК України.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» грошових коштів у розмірі 798000,00 грн саме як безпідставно набутих.

Що стосується стягнення відсотків за користування безпідставно набутими коштами в розмірі 125048,40 грн, інфляційних втрат в розмірі 187194,73 грн судова колегія виходить з наступного.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).

За змістом статей 509, 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

Правовідношення, в якому виникло зобов`язання повернути позивачу безпідставно отримані грошові кошти, є грошовим зобов`язанням, а тому відповідно на нього можуть нараховуватися інфляційні втрати на підставі частини другої статті 625 цього Кодексу.

Звертаючись до суду з даним позовом Товариство зобмеженою відповідальністю«Маараб» просив стягнути з відповідача інфляційні втрати за період з 19 листопада 2020 року по 30 жовтня 2022 року в розмірі 187194,73 грн.

Інфляційне нарахування на суму боргу за порушення боржником грошового зобов`язання, вираженого в національній валюті, та трьох відсотків річних від простроченої суми полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, тому ці кошти нараховуються незалежно від сплати ним неустойки (пені) за невиконання або неналежне виконання зобов`язання.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією РФ проти України на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, строк дії якого неодноразово продовжувався та триває дотепер.

15 березня 2022 року Верховна Рада України прийняла Закон України №2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період воєнного стану». Відповідно до частини 3 Закону України№2120-ІХ«Про внесеннязмін доПодаткового кодексуУкраїни та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» розділ «Прикінцевіта перехідніположення» Цивільногокодексу України доповнено пунктами 18 і 19.

Пунктом 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України передбачено, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

З урахуванням того, що між сторонами виникло грошове зобов`язання, пов`язане з невиконанням умов кредитного договору, до цих правовідносин підлягає застосуванню пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.

Як вбачається з розрахунку товариства відповідно до статті 625 ЦК України ОСОБА_1 нараховано суму інфляційних втрат за період з 19 листопада 2020 року по 30 жовтня 2022 року в розмірі 187194,73 грн.

Таким чином, підстав для нарахування інфляційних втрат після 24 лютого 2022 року немає, а стягненню підлягають відповідні нарахування лише за період з 19 листопада 2020 року по 23 лютого 2022 року, що становить 113696,80 грн.

Однак, враховуючи правову позицію Верховного Суду, викладену в постановах від 23 листопада 2023 року у справі № 466/725/20 (провадження № 61-5870св22), 24 травня 2023 року у справі № 179/363/21 (провадження №61-4060св23), 21 червня 2023 року у справі №757/42885/19-ц (провадження №61-9060св220) судова колегія вважає, що підстав для зміни або скасування судового рішення в цій частині не вбачається, виходячи з принципу заборони повороту до гіршого, який означає недопустимість погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення. Тобто, особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище порівняно з тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги, виходячи із змісту її апеляційної скарги, тому судове рішення в цій частині підлягає зміні в частині мотивування.

Що стосується вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» про стягнення з ОСОБА_1 відсотків за користування безпідставно набутими коштами в розмірі 125048,40 грн, колегія суддів виходить з наступного.

Звертаючись до суду з вимогами про стягнення безпідставно отриманих коштів, Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» зазначав, що в силу частини другої статті 1214ЦК України на його користь підлягають стягненню проценти за користування грошовими коштами у розмірі облікової ставки Національного банку України (стаття 1048 ЦК України).

Згідно з частиною другою статті 1214ЦК України у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).

За користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (стаття 536 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 149/1499/18 (провадження № 14-48цс21) зазначено, що «термін «користування чужими грошовими коштами» (стаття 536 ЦК України) використовується у двох ситуаціях: 1) одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу; 2) прострочення виконання грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх. Законодавство встановило наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (стаття 1048 ЦК України), так і наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх (стаття 625 ЦК України).

Припис абзацу другого частини першої статті 1048ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами договору строку надання позики (тобто за період правомірного користування нею). Після спливу такого строку чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050ЦК України право позикодавця нараховувати проценти за позикою припиняється. Права та інтереси позикодавця в охоронних правовідносинах (тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання) забезпечує частина друга статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 53-54, 90-91)). Підстав для відступу від цих висновків щодо застосування приписів ЦК України про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами немає».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17 (провадження № 12-83гс18) зробила висновок про те, що відповідно до частини першої статті 1048ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Тобто положеннями цієї законодавчої норми врегульовано правовідносини щодо сплати процентів за правомірне користування чужими грошовими коштами, коли боржник одержує можливість законно не повертати кредитору борг протягом певного часу.

Плата за прострочення виконання грошового зобов`язання врегульована, зокрема, частиною другої статті 625 ЦК України, відповідно до якої боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Тобто законодавство встановлює наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу в межах дії договору, так інаслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, тому підстави для застосування аналогії закону відсутні.

Отже, застосовування до спірних відносин положення частини першої статті 1048ЦК України за аналогією закону з метою визначення розміру процентів є помилковими, бо, по-перше, у цій справі йдеться про неправомірну поведінку боржника (в той час як частина перша статті 1048ЦК України застосовується у випадку правомірної поведінки), а по-друге, у законодавстві немає прогалини у цій частині.

Відмовляючи у задоволенні позову в цій частині суд першої інстанції виходив з того, що суд позбавлений можливості встановити чи були передбачені договорами про надання поворотної фінансової допомоги проценти та їх розмір з причини ненадання сторонами цих договорів. В розумінні частини 1 статті 1048 ЦК України розмір процентів визначається на рівні облікової ставки Національного банку України, якщо договором не встановлений розмір процентів. Таким чином, суд виходив з правомірності цих позовних вимог.

Разом з тим колегія суддів з огляду на наведене вище вважає помилковими висновки суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» процентів за користування чужими грошовими коштами на підставі статті 536ЦК України у розмірі, визначеному частиною першої статті 1048 ЦК України.

Оскільки позов у цій справі подано у зв`язку з неправомірним користуванням ОСОБА_1 грошовими коштами, права та інтереси Товариства з обмеженою відповідальністю «Маараб» підлягають захисту шляхом стягнення на його користь суми інфляційних втрат та трьох процентів річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України.

Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 02 лютого 2022 року у справі № 330/2142/16-ц (провадження № 61-11775св20).

Проте вимог щодо стягнення з ОСОБА_1 трьох процентів річних на підставі частини другої статті 625ЦК України Товариство з обмеженою відповідальністю «Маараб» не заявляв.

Пунктом 4 частини 1 статті 376 ЦПК України передбачено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Ухвалюючи судове рішення, суд першої інстанції застосував норму щодо договірних правовідносин, не звернувши увагу на те, що між сторонами їх не існувало. Матеріали справи свідчать про те, що грошові кошти, які отримала ОСОБА_1 , є безпідставно набутими, про що вказав і Товариство з обмеженою відповідальністю «Маараб» в позові. Застосувавши закон, який не підлягає застосуванню, суд першої інстанції помилково стягнув заборгованість за неіснуючими договорами про надання фінансової допомоги на зворотній основі та відмовив в задоволенні стягнення відсотків за користування безпідставно набутими коштами в розмірі 125048,40 грн, інфляційних втрат в розмірі 187194,73 грн за іншим мотивуванням.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Враховуючи, що неправильне застосування норм матеріального права є підставою для скасування або зміни судового рішення колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції слід змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови, оскільки стягнута сума доведена, разом з тим обгрунтування її стягнення є помилковим.

Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки суд апеляційної інстанції змінює судове рішення лише в частині мотивів його ухвалення, підстав для нового розподілу судових витрат немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п.2 ч.1 ст.374, ст.376, ст. ст. 381, 384, 389 ЦПК України

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 07 вересня 2023 року змінити, виклавши мотивувальну частину судового рішення в редакції цієї постанови.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили.

Головуючий І.В. Бурлака

Судді Ю. М. Мальований

В.Б. Яцина

Повний текст постанови складено 07 лютого 2024 року.