Постанова

від 06.02.2024 по справі 760/3091/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Постанова

Іменем України

06 лютого 2024 року

м. Київ

провадження №22-ц/824/2398/2024

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Мазурик О. Ф. (суддя-доповідач),

суддів: Желепи О. В., Немировської О. В.,

за участю секретаря Ратушного А. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Солом'янського районного суду м. Києва

від 06 вересня 2023 року

у цивільній справі №760/3091/22 Солом'янського районного суду м. Києва

за позовом ОСОБА_1

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ВАШЕ АВТО", ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6

про визнання недійсним договору комісії, визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу та витребування автомобіля з чужого незаконного володіння

У С Т А Н О В И В:

В лютому 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВАШЕ АВТО» (далі - ТОВ "ВАШЕ АВТО", Товариство), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , в якому просила:

визнати недійсним договір комісії №7304/18/002962 від 24 квітня 2018 року, укладений між ТОВ «ВАШЕ АВТО» та ОСОБА_2 ;

визнати недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу №7304/18/002962 від 2.04.2018, укладений між ТОВ "ВАШЕ АВТО" та ОСОБА_5 ;

витребувати у ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 автомобіль MERCEDES-BENZ, модель G500, рік випуску - 2011, номер шасі НОМЕР_1 , тип спеціалізований легковий універсал-В, колір - сірий.

Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що 23.04.1998 між нею та ОСОБА_2 було укладено шлюб, перебуваючи в якому вони придбали автомобіль MERCEDES-BENZ, модель G500, рік випуску - 2011, номер шасі НОМЕР_1 , тип спеціалізований легковий універсал-В, колір - сірий (далі - спірний автомобіль). 23 серпня 2016 року право власності на даний автомобіль було зареєстровано за ОСОБА_2 .

Також зазначила, що у липні 2021 року вона дізналася про те, що 23.03.2017 ОСОБА_2 передав автомобіль у користування ОСОБА_3 , шляхом оформлення довіреності на користування транспортним засобом від 2.03.2017, яка видана без права передоручення повноважень іншим особам, терміном на один рік. На підставі довіреності у ОСОБА_3 виникло право користування автомобілем без права розпоряджатися транспортним засобом у будь-який спосіб на користь третіх осіб.

Після закінчення строку дії довіреності ОСОБА_3 не повернув ОСОБА_2 транспортний засіб. А в квітні 2018 року ОСОБА_2 відчужив автомобіль за участі комісіонера ТОВ «ВАШЕ АВТО» на користь ОСОБА_5 . Зокрема, між ТОВ «ВАШЕ АВТО» та ОСОБА_2 в особі громадянина ОСОБА_4 було укладено Договір комісії №7304/18/002962 від 24.04.2018, за умовами якого комітент доручив комісіонеру за комісійну виплату вчинити за рахунок комітента продаж спірного автомобіля за ціною 1 316 289 грн. Того ж дня між ТОВ «ВАШЕ АВТО» на підставі Договору комісії №7304/18/002962 від 24.04.2018 укладено із ОСОБА_5 договір купівлі-продажу транспортного засобу №7304/18/002962.

Позивачка звернула увагу, що вона не брала участі в укладенні вищезазначених договорів, не надавала згоди на їх укладення, всупереч ч. 3 ст. 65 СК України, у зв`язку з чим зазначеними договорами порушено її право власності на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя.

Вважала, оскільки спірний автомобіль є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а вона нотаріально засвідченої згоди на відчуження автомобіля чоловіком не надавала, оспорювані договори комісії та купівлі-продажу транспортного засобу не відповідають вимогам ст. 65 СК України, ч. 2 ст. 369 ЦК України, а відтак і ст. 203 ЦК України, а тому мають бути визнані недійсними у судовому порядку.

Крім того, посилалася на те, що у відповідності до вимог ст. 388 ЦК України є підстави для витребування такого майна від добросовісного набувача ОСОБА_6 .

Відповідач ОСОБА_6 позов не визнав, посилаючись на те, що згідно ч. 2 ст. 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого подружжя.

Також зазначив, що згідно матеріалів об`єднаного кримінального провадження №12019100010009862 від 22.11.2019 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190, ч. 1 ст. 289 КК України, чоловік позивачки ОСОБА_2 отримав грошові кошти від ОСОБА_5 за продаж автомобіля. Вважав, що позивачка не могла не знати про відчуження спірного автомобіля.

Крім того, зазначив, оскільки позивачка протягом більш ніж чотирьох років не цікавилася автомобілем, вартість якого більше 1 млн. грн., та який вибув із володіння та власності її сім`ї, то оспорювані правочини носять для ОСОБА_1 дрібний побутовий характер, а тому її згода на укладення правочинів не була обов`язковою.

Позивачка добровільно прийняла рішення про те, щоб спірний автомобіль був зареєстрований за ОСОБА_2 , без помітки про перебування у спільній власності, відповідно до Постанови КМ України №1388 в редакції від 13.07.2016. Внаслідок цього, під час відчуження автомобіля ні працівники сервісного центру, ні добросовісні набувачі автомобіля не знали і не могли знати про наявність співвласника, у якого необхідно отримати відповідну згоду.

В свою чергу, ОСОБА_6 , укладаючи договір купівлі-продажу автомобіля 30.01.2019, не знав і не міг знати, що автомобіль є або може бути (стати) об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, з позивачем та іншими відповідачами не знайомий, оскільки автомобіль придбавав у ОСОБА_7 .

Вважає, що до спірних правовідносин не може бути застосовна ст. 388 ЦК України, оскільки відповідач законно, на відповідній правовій підставі отримав право власності на автомобіль, а тому є його добросовісним набувачем.

Крім того, додав, що у справі №761/44057/19 судом встановлено, що після закінчення строку дії довіреності ОСОБА_2 не звертався до ОСОБА_3 з вимогою повернення автомобіля, користування ним сторонами продовжено не було. При цьому, ОСОБА_2 добровільно передав належний йому автомобіль у користування та володіння ОСОБА_3 , а після закінчення строку дії довіреності без укладення будь-яких договорів та довіреностей залишив спірний автомобіль у ОСОБА_3 . Таким чином, спірний автомобіль вибув із володіння ОСОБА_2 за його волею, що не спростовано відповідними доказами, а тому таке майно не підлягає витребуванню від добросовісного набувача на підставі віндикаційного позову. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Додатково ОСОБА_6 просив застосувати строки позовної давності до позовних вимог.

Відповідач ОСОБА_4 також не визнав позов з тих підстав, 23.06.2017 він втратив паспорт з якого встановлено особу підписанта договору комісії №7304/18/002962 від 24 квітня 2018 року, а 18.07.2017 отримав паспорт нового зразка, у зв`язку з чим попередній паспорт визнано втраченим та недійсним. Зазначив, що він не підписував оспорюваний договір, не має жодного відношення до ОСОБА_2 та до ТОВ «ВАШЕ АВТО».

Відповідач ОСОБА_5 подав відзив на позов, у якому заперечив проти задоволення позовних вимог з тих підстав, що позивачка не довела придбання автомобіля за спільні кошти подружжя. Вважав, що позивачка була обізнана про видачу її чоловіком довіреності ОСОБА_3 на право користування спірним автомобілем, оскільки не могла не знати про його відсутність у спільному користуванні родини, у зв`язку з чим просив застосувати строки позовної давності до позовних вимог.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 06 вересня 2023 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, позивачка звернулася до суду з апеляційною скаргою, посилаючись на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, без повного з`ясування обставин, що мають значення для справи.

В обґрунтування апеляційної скарги вказувала, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини справи, оскільки не надав оцінки усім наявним в матеріалах справи доказам, зокрема не надав жодної оцінки доказам, наданим відповідачем ОСОБА_4 , щодо того, що останній не підписував Договір комісії від 24.04.2018 та ніколи не виступав представником ОСОБА_2 , не знайомий з ним і не мав жодних особистих чи ділових контактів з жодним із учасників справи. Також суд не навів мотивів відхилення таких доказів.

Суд першої інстанції грубо порушив норми процесуального права та безпідставно послався на ч. 4 ст. 82 ЦПК України та визнав такими, що не підлягають доказуванню обставини щодо вибуття спірного автомобіля з володіння ОСОБА_2 , оскільки вони встановлені рішення суду в іншій справі, в якій приймали участь ті самі особи.

Зауважила, що такий висновок суду не відповідає дійсності, оскільки дані обставини суд процитував з постанови Верховного Суду від 02.06.2021 у справі №761/44057/2, де учасниками були зазначені: позивач - ОСОБА_2 , відповідачі: ТОВ "ВАШЕ АВТО", ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Але ні вона, ні ОСОБА_8 , ні ОСОБА_3 не брали участі в розгляді вказаної справи, а тому висновок суду про те, що в зазначені справі брали участь ті самі особи не відповідає дійсності.

На думку скаржника, за таких обставини у суду першої інстанції були відсутні правові підстави вважати, що обставини, встановлені у справі №761/44057/19, є преюдиційними.

Судом першої інстанції не застосовано норми матеріального права, а саме положення ст. 65 СК України, ст. 203, 215, 368, 369 ЦК України, які підлягали застосуванню, з огляду на правовідносини, що виникли між сторонами.

Наголошувала на тому, що оскільки спірний автомобіль набутий подружжям Колесників за спільні кошти пі час шлюбу, був їхньою спільною сумісною власністю, неотримання згоди іншого з подружжя при відчуженні такого майна є порушенням вимог ст. 60, 61, 63 СК України, а тому наявні підстави, передбачені ст. 203, 215 ЦК України для визнання договору комісії та договору купівлі-продажу спірного автомобіля недійсними.

Зазначила, що оскільки спірний автомобіль вибув з її власності поза її волею на підставі договору, на укладення яких вона не надавала згоди, та які в силу закону мали бути визнані судом недійсними, то наявні передбачені ЦК України підстави для витребування майна, яке вибуло з її власності на підставі недійсних договорів, від добросовісного набувача в порядку ст. 388 ЦК України.

Також як на підставу скасування рішення суду посилалася на те, що суд першої інстанції не застосував висновки Верховного Суду, щодо застосування норм матеріального права в подібних правовідносинах.

За наведених обставин просила скасувати рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 06 вересня 2023 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 подав відзив, в якому зазначив, що апеляційна скарга є обґрунтованою, так як наведені в ній доводи та аргументи відповідають дійсності, свідчать про неповне встановлення судом першої інстанції обставин справи і не правильне застосування норм матеріального права, а тому підлягає задоволенню в повному обсязі.

Від інших відповідачів до суду не надходило відзивів на апеляційну скаргу.

Представник позивачки - ОСОБА_9 в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримала з підстав, викладених в ній, та просила задовольнити.

Відповідач ОСОБА_5 та його представник ОСОБА_10 , а також представник ОСОБА_6 - ОСОБА_11 в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечували, просили додаткове рішення залишити без змін.

Відповідач - ТОВ "ВАШЕ АВТО", належним чином повідомлений про день, час та місце розгляду справи, в судове засідання свого представника не направив.

Відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , належним чином повідомлені про день, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилися та своїх представників не направили.

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників справи та їхніх представників, які не з'явилися в судове засідання.

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з'явилися в судове засідання.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах апеляційного оскарження та вимог, що заявлялися в суді першої інстанції, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 23 квітня 1988 року між ОСОБА_12 та ОСОБА_2 укладено шлюб.

Згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_2 , виданого 23 серпня 2016 року, Центром 8047, автомобіль марки «MERCEDES-BENZ», модель G 500, рік випуску - 2011, номер шасі НОМЕР_1 , тип - спеціалізований легковий універсал-В, колір - сірий, належав на праві власності ОСОБА_2 .

Відповідно до нотаріально посвідченої довіреності від 23 березня 2017 року, зареєстрованої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального кругу Миргородською Н. Г. в реєстрі за №317, ОСОБА_2 спірний автомобіль передано у володіння та користування відповідачу ОСОБА_3 строком на один рік, тобто до 23 березня 2018 року, без права передоручення повноважень іншим особам.

ОСОБА_2 підписом ствердив, що попередньо ознайомлений нотаріусом із загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності укладеного правочину.

24 квітня 2018 року між ТОВ «ВАШЕ АВТО» в особі Мерзлякова Р. П. (комісіонер) та ОСОБА_2 , в особі ОСОБА_4 (комітент) укладено договір комісії №7304/18/002962, за умовами якого комісіонер зобов`язується за дорученням комітента за комісійну плату вчинити за рахунок комітента від свого імені один/або декілька правочинів щодо продажу транспортного засобу MERCEDES-BENZ G 500 універсал - В, 2011 року випуску, колір сірий, номер кузова НОМЕР_1 , свідоцтво про реєстрацію серії НОМЕР_2 , зареєстрований за власником (комітентом за договором комісії) транспортного засобу 23 серпня 2016 року за ціною не нижче узгодженої сторонами.

24 квітня 2018 року між ТОВ «ВАШЕ АВТО», який є комісіонером та діє на підставі укладеного з власником транспортного засобу договору комісії №7304/18/002962 від 24.04.2018 (продавець), та ОСОБА_5 (покупець) підписано договір купівлі-продажу ТЗ MERCEDES-BENZ G 500 Універсал-В, 2011 року випуску, колір сірий, номер кузова НОМЕР_1 .

Відповідно до листа Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України від 21 листопада 2019 року вих. №31/1043аз, станом на 19 листопада 2019 року згідно з інформацією з бази даних Єдиного державного реєстру транспортних засобів автомобіль MERCEDES-BENZ, G 500, 2011 року випуску, кузов НОМЕР_1 , днз НОМЕР_3 , який було зареєстровано за ОСОБА_2 25 квітня 2018 року в ТСЦ 8047 Регіонального сервісного центру МВС України в м. Києві на підставі договору, укладеного з ТОВ «ВАШЕ АВТО» від 24.04.2018 №7304/18/002962, перереєстровано за ОСОБА_5

16 травня 2018 року в ТСЦ 8046 спірний автомобіль на підставі договору купівлі-продажу, укладеного в ТСЦ 16 травня 2018 року №8046/2018/941519, перереєстровано за ОСОБА_13 , 07 червня 2018 року на підставі договору купівлі-продажу, укладеного в ТСЦ 07 червня 2018року №8046/2018/974209 - за ОСОБА_7 , а 30 січня 2019 року на підставі договору купівлі-продажу укладеного в ТСЦ 30 січня 2019 року №8046/2019/129077 за відповідачем ОСОБА_6 .

З листа Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України від 10 січня 2020 року за вих. №31/26-10аз вбачається, що за інформацією з бази даних Єдиного державного реєстру транспортних засобів автомобіль MERCEDES-BENZ, G 500, 2011 року випуску, кузов НОМЕР_1 , днз НОМЕР_3 , який було зареєстровано за ОСОБА_2 , згідно договору купівлі-продажу від 23.08.2016 №8047/2016/024365, про що було видано свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_2 , та державний номерний знак НОМЕР_3 .

На підставі договору купівлі-продажу №8046/2019/129077, укладеного в ТСЦ 8046 РСЦ МВС 30 січня 2019 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 в особі ОСОБА_14 , відповідач ОСОБА_6 набув право власності на спірний автомобіль. Вказане також підтверджено свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_4 , виданим 30 січня 2019 року Центром 8046.

Судом також встановлено, що постановою Київського апеляційного суду від 08.12.2020 у справі №761/44057/19, яка залишено без змін постановою Верховного Суду від 02.06.2021, відмовлено ОСОБА_2 в задоволенні його позову до ТОВ "ВАШЕ АВТО", ОСОБА_6 , ОСОБА_5 про визнання правочинів недійсними та витребування з чужого незаконного володіння.

В постанові Верховного Суду від 02.06.2021 зазначено, що згідно висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №742/3315/16-ц норми статті 388 ЦК України можуть застосовуватися як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Таким чином, спірний автомобіль вибув з володіння власника - ОСОБА_2 за його волею, що не спростовано відповідними доказами, а тому таке майно не підлягає витребуванню від добросовісного набувача на підставі віндикаційного позову. Якщо власник неналежним чином поставився до вибору особи, якій він передав річ, у даній справі автомобіль по довіреності посвідченій нотаріально передано позивачем ОСОБА_3 у володіння та користування, він позбавляється права вимагати повернення речей від добросовісного набувача, але йому надається можливість вимагати відшкодування збитків від особи, яка не повернула річ. Власник майна ОСОБА_2 має право звернутися з відповідним позовом до особи, якій добровільно передав транспортний засіб. У випадку коли річ вибуває з володіння власника за його бажанням, власник сам несе ризик вибору контрагента, якому він вирішив довірити своє майно. Оскільки останній набувач спірного автомобіля ОСОБА_6 набув право власності на підставі оплатного договору купівлі-продажу автомобіля 30 січня 2019 року, а суд апеляційної інстанції встановив, що майно не є таким, що вибуло з володіння ОСОБА_2 поза його волею, то обґрунтованим є висновок про неможливість витребування автомобіля від добросовісного набувача.

В мотивувальній частині оскаржуваного рішення суд першої інстанції зазначив, що встановлені касаційним судом обставини у справі №761/44057/19 в силу вимог ч. 4 ст. 82 ЦПК України не підлягають доказуванню, оскільки вони встановлені судовим рішенням у цивільній справі, в якій брали участь ті самі особи.

Доводи апеляційної скарги, що такий висновок суду першої інстанції не відповідає дійсності, адже учасники у даній справі та у тій справі, яка переглядалася касаційним судом, за своїм складом є різними колегія суддів відхиляє, з огляду на таке.

За приписами ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Таким чином, зважаючи на те, що в даній справі, яка переглядається, та у справі №761/44057/19, яка до того ж переглядалася Верховним Судом, учасниками справи були ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 та ТОВ "ВАШЕ АВТО" судом першої інстанції правомірно покладено в основу оспорюваного рішення обставини встановлені в тій іншій справі.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона не була стороною оспорюваних договорів, у відповідності до вимог ч. 3 ст. 65 СК України не надавала згоди на їх укладання, у зв'язку з чим даними договорами порушено її право власності на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить стаття 368 ЦК України.

Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Зазначені норми закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена в постанові у постановах Верховного Суду від 06.02.2018 у справі №235/9895/15-ц, від 05.04.2018 у справі №404/1515/16-ц, а також в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі №372/504/17.

За вимогами частин першої, другої та четвертої статті 369 ЦК України, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України, права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.

Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.

З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Саме такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі №916/2813/18.

Велика Палата Верховного Суду у вищезгаданій постанові також зазначила, що положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним.

Крім того, в постанові від 11.12.2023 у справі №607/8879/21 Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, переглядаючи справу з подібними правовідносинами, відступила від висновку колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 14.06.2023 у справі №607/7354/21 із зазначенням правового висновку про те, що передання власником в користування іншій особі транспортного засобу не вважається вибуттям транспортного засобу з володіння власника (особи, якій він передав майно у користування) поза його волею в розумінні положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України.

Суд першої інстанції, встановивши вищенаведені обставини справи, застосувавши норми матеріального права, які регулюють дані правовідносини, зокрема положення ст. 60, 61, 63, 65 СК України, ст. 388, 369 ЦК України та врахувавши правові висновки Верховного Суду щодо застосування цих норм, а також здійснивши оцінку зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу окремо, мотивуючи прийняття або відхилення кожного доказу у справі, дійшов правильного висновку, що ОСОБА_6 , придбавши спірний автомобіль за відплатним договором, є добросовісним набувачем цього автомобіля і у зв`язку з цим обґрунтовано відмовив в задоволенні позовних вимог.

При цьому, суд обґрунтовано вказав на те, що позивачка була обізнана про те, що її чоловік ОСОБА_2 у 2017 році передав спірний автомобіль у користування відповідачу ОСОБА_3 на підставі довіреності. Тобто у період перебування в зареєстрованому шлюбі, один з подружжя здійснив відчуження спільного майна та на момент розгляду справи вказане майно перебуває у третіх осіб, а спір між подружжям щодо розподілу майна між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відсутній.

Крім того, суд першої інстанції, здійснивши аналіз добросовісності набуття ОСОБА_6 у власність спірного автомобіля, правильно вказав на те, що останній не знав та не міг знати про те, що спірний автомобіль вибув з власності позивачки поза її волею. У матеріалах відсутні відомості щодо наявності обтяжень рухомого майна, яке відповідач набув у власність. Державний номерний знак автомобіля, який придбавав відповідач був змінений, обов`язку розшукувати попередніх власників та встановлювати правомірність/законність попередніх відчужень транспортного засобу ОСОБА_6 не мав, з огляду на встановлений цивільним законодавством принцип добросовісності, відповідно до якого кожен учасник цивільних правовідносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Отже, під час придбання майна ОСОБА_6 правомірно очікував, що попередній власник мав право ним розпоряджатись, а він після отримання цього майна, матиме змогу мирно ним володіти, а тому ОСОБА_6 є добросовісним набувачем права власності на спірний автомобіль.

Також, суд першої інстанції обґрунтовано вказав на те, що за встановлених вище обставин витребування спірного автомобіля у добросовісного набувача призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод та покладе на відповідача індивідуальний і надмірний тягар, враховуючи що він набув автомобіль у власність за відплатним договором.

Водночас, суд обґрунтовано вказав на те, що позивачка, вважаючи, що її право порушене відчуженням спірного автомобіля, поруч з цим не позбавлена права звернутися до суду з позовом про стягнення компенсації вартості її частки в праві спільної власності відчуженої чоловіком без її згоди.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає безпідставними доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, якими врегульовано спірні правовідносини.

Колегія суддів також вважає безпідставними доводи апеляційної скарги, що суд не взяв до уваги доводи та докази, на які посилався відповідач ОСОБА_4 , а саме на те, що він не підписував оспорюваний договір комісії та ніколи не виступав представником ОСОБА_2 за цим же договором, оскільки єдиним належним доказом який може засвідчити факт не підписання особою договору є висновок судової почеркознавчої експертизи. Проте, матеріали справи такого доказу не містять.

Інші доводи апеляційної скарги висновку суду першої інстанції про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог не спростовують та фактично зводяться до власного тлумачення позивачем норм матеріального права, які регулюють дані правовідносини, та незгоди з оцінкою наданою судом доказам наявним у справі.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апеляційної скарги та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, судове рішення відповідає вимогам вмотивованості.

Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає в апеляційній скарзі позивач.

З урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову відповідає фактичним обставинам справи, ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За вказаних обставин, колегія суддів приходить до висновку про залишення рішення суду без змін, а скарги без задоволення.

На підставі викладеного та керуючись ст. 268, 374, 375, 383, 384, 389 ЦПК України

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 06 вересня 2023 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до цього суду.

Повний текст постанови складено 06 лютого 2024 року.

Головуючий О. Ф. Мазурик

Судді О. В. Желепа

О. В. Немировська