Рішення

від 31.01.2024 по справі 345/5651/23

КАЛУСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №345/5651/23

Провадження № 2/345/69/2024

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

31.01.2024 року м.Калуш

Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської області в складі:

головуючої судді Кардаш О.І.

з участю секретаря судового засідання Боднар Н.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Калуші цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернулася до суду з вищенаведеним позовом. Позов мотивує тим, що з21.08.1999 вона перебував у шлюбі з відповідачем, який рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 12.06.2020 розірвано. За час перебування в шлюбі 27 червня 2003 року ними було засновано Приватне підприємство «Софія», керівником якого був відповідач, як власник, а вона також працювала на вказаному підприємстві, яке здійснювало свою діяльність в орендованих офісних приміщеннях у будинку АДРЕСА_1 . На сьогоднішній день ПП « Софія » фактично припинила свою діяльність, як господарська одиниця, власник та засновник його перебуває за межами Івано-Франківської області в м.Одеса, де проживає та працює, а спірним приміщенням фактично користується вона. Так, 10.11.2009 року ПП «Софія» було придбано три нежитлові приміщення, які раніше орендувало підприємство, загальною площею 53,6 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 . Надалі, 27.08.2015 року ними було придбано нежитлове приміщення в будинку АДРЕСА_1 загальною площею 21.2 кв.м. Дане майно сторонами набуто за час перебування у шлюбі, яке є спільною сумісною власністю, і підлягає поділу, а саме шляхом визнання за позивачкою частки вказаних приміщень в порядку поділу майна. Згідно звіту від 17.08.2023 року про незалежну оцінку приміщення №11 площею 21,2 кв.м., що становить 56/1000 ідеальних часток нежитлової будівлі під літ А, розташованої за адресою АДРЕСА_1 вартість об`єкта оцінки становить 248 807 грн. А згідно звіту від 17.08.2023 року про незалежну оцінку приміщення №14 площею 25,3 кв.м., приміщення №16 площею 22,8 м.кв., загальною площею 53,6 м.кв., що становить 14/100 ідеальних часток нежитлової будівлі під літ А, розташованої за адресою АДРЕСА_1 вартість об`єкта оцінки становить 572 471 грн. Зважаючи на викладене, позивач просить суд винести рішення яким провести поділ між нею та ОСОБА_2 спільного майна, визнавши за кожним право власності по ч. на вищезазначені нежитлові приміщення, вирішити питання про стягнення судових витрат.

Відповідач своїм правом подання до суду відзиву на позов скористався. Зокрема зазначив, що вказані в позовній заяві твердження Позивача є необґрунтованими та безпідставними, такими, що не відповідають нормам чинного законодавства та усталеній судовій практиці з даної категорії справ, Позивач звернувся з неналежними позовними вимогами до Відповідача у даній справі, а тому у Калуського міськрайонного суду відсутні правові підстави для задоволення позову з огляду на таке.

Так, при створенні ПП Софія (дата державної реєстрації юридичної особи 27.06.2003р.) він, як єдиний власник, сформував статутний капітал за рахунок коштів отриманих від свого батька, ОСОБА_4 , тому ці кошти не є об`єктом спільної сумісної власності. Позивачу цей факт відомий. Позивач жодним чином не брав участі у формуванні статутного капіталу ПП СОФІЯ . Відтак, ПП СОФІЯ , в тому числі належне їй майно, не є, та не може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Також, за час здійснення господарської діяльності ПП «СОФІЯ» майно зі спільної сумісної власності подружжя не виділялося, статутний капітал та всі оборотні кошти ПП СОФІЯ , як зазначалося вище, сформовано не за рахунок спільної сумісної власності подружжя, а з отриманих коштів його родини (батька і мами).

На день реєстрації ПП Софія віг працював на державному підприємстві, а Позивач була в декреті по догляду за дітьми. Спільних коштів їм не вистачало на задоволення їхніх власних потреб. Для організації діяльності підприємства, після його реєстрації, і щоб отримати ліцензію, потрібно було закупити обладнання, зняти в оренду приміщення, найняти працівників з відповідною освітою, і тільки після цього отримати ліцензію та можна було працювати і отримувати дохід. Власних коштів в них не було в наявності, тому перші місяці діяльності підприємства здійснювалась за рахунок запозичених коштів (кошти його батька), який повірив йому і під чесне слово позичив.

Майно, яке є предметом позову, є майном самостійного суб`єкта господарювання, зареєстрованого у встановленому порядку, юридичної особи (ПП СОФІЯ, код ЄДРПОУ 32430536). Майно підприємства є активом самого підприємства, в результаті його діяльності та після сплати всіх податків, обов`язкових платежів та заробітних плат найманих працівників, а також за рахунок кредитних коштів підприємства отриманих безпосередньо від інших суб`єктів господарської діяльності, в тому числі і від ФОП ОСОБА_1 поворотна фінансова допомога згідно договору позики від 22.09.2015 року в сумі 51 тис.грн. (платіжне доручення №2 від 23.09.2015 року яке знаходиться в позовній заяві позивача) і була їй повернута підприємством. Даний факт додатково підтверджує те, що Позивач жодним чином не брав участі в формуванні активів ПП Софія , більше того, поворотна фінансова допомога на вимогу Позивача була повернута.

ОСОБА_1 в свій час не довго працювала на підприємстві як найманий працівник згідно штатного розкладу і отримувала, як і всі працівники заробітну плату. Також слід зауважити, що з 06.07.2006 року ОСОБА_1 реєструється як фізична особа-підприємець, отримує ліцензію на землевпорядні роботи і починає вести свою самостійну незалежну господарську діяльність, отримувати доходи від цієї діяльності, і ніяким чином не була пов`язана з діяльністю ПП «Софія». Він, як директор ПП СОФІЯ , самостійно веде господарську діяльність.

ОСОБА_1 ніякого відношення до діяльності підприємства не мала, господарську діяльність підприємства не проводила. Заявляючи позовні вимоги до нього про поділ майна, яке є власністю юридичної особи, і яка (мається на увазі ПП СОФІЯ), у відповідності до норм Цивільного кодексу України (ст.81), наділена цивільною правоздатністю та дієздатністю, позивач жодного слова не згадує про зобов`язання ПП СОФІЯ. Фінансовий та майновий стан юридичної особи не можна оцінювати лише за активами, які перебувають у його розпорядженні. Виділивши ліквідні активи (нежитлове приміщення) з балансу підприємства, будуть порушені права третіх осіб по вимогам за зобов`язаннями, які є у ПП «Софія», а також несправедливий та безпідставний розподіл активів без врахування зобов`язань. Як відомо, приватне підприємство за свої зобов`язання відповідає всім належним йому майном, у випадку недостатності майна для задоволення вимог кредиторів за такі зобов`язання відповідатиме власник приватного підприємства. Рішення суду повинно стосуватися прав та обов`язків сторін у справі та не порушувати прав та обов`язків інших сторін. Позивач заявляючи позов до нього про поділ майна власності самостійного суб`єкта правовідносин, який наділений відповідною цивільною правоздатністю та дієздатністю є безпідставним та неналежним способом захисту, який жодним чином не враховує права та обов`язки ПП Софія , а також кредиторів ПП Софія .

Позов ОСОБА_1 є нічим іншим, як переслідування корисливих мотивів, спрямованим на свідоме та очевидне доведення ПП Софія до неплатоспроможності. Також зазначає, що на даний час він, як керівник підприємства ПП «Софія», не маю доступу до бухгалтерської документації підприємства. Позивачем фактично здійснено захоплення підприємства, а саме: ключі від кабінетів, печатка, всі фінансові документи, архіви підприємства включаючи і головну книгу підприємства. Крім того позивачем, ОСОБА_1 , не маючи ніяких доручень, усних чи письмових, від керівника ПП «Софія», не отримавши повноважень на ведення господарської діяльності, всупереч волі керівника веде господарську діяльність ПП «Софія», підписує від його імені документи, звіти. На даний час весь масштаб діяльності ОСОБА_1 не маючи доступу до підприємства оцінити важко. Його неодноразові звернення в поліцію з цими фактами не дали ніяких результатів .

Здійснивши аналіз законодавства, зокрема, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що право власності на майно, передане учасниками господарського товариства як вклад, належить товариству, а не його учасникам (засновникам). Право власності на майно, передане кооперативу як вступні, членські, цільові внески, вклади його членів тощо належить кооперативу, а не його членам. Тому майно господарського товариства, кооперативу належить їм на праві власності і не може належати на праві власності іншим особам. Зокрема, таке майно не може належати на праві спільної власності учаснику (засновнику, члену) приватного підприємства та його подружжю (колишньому подружжю). Відповідно, з моменту внесення грошових коштів чи іншого майна як вкладу, набуття права власності на майно в результаті господарської діяльності таке майно належить на праві власності самому товариству, і воно втрачає ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Схожі висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 03 липня 2013 року у справі № 6-61цс13. У пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року № 17-рп/2012 у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України зазначено, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 61 СК України треба розуміти так, що статутний капітал та майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

З даного твердження можна з робити висновок, майно ПП СОФІЯ , може бути об`єктом спільної сумісної власності тільки в тому випадку коли б вклад в статутний капітал було сформовано із спільної сумісної власності. Постільки, ним було самостійно сформовано статутний капітал за рахунок його особистих коштів (коштів, отриманих як дарунок від батька та мами) - майно ПП СОФІЯ не є та не може бути об`єктом спільної сумісної власності. 10 листопада 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду виніс Постанову по справі № 496/1249/13-ц, яка вкотре підкреслює правову позицію, що майно юридичної особи не підлягає поділу між подружжям у разі розлучення. У Постанові наголошено, що навіть якщо майно подружжя знаходиться у власності юридичної особи, зареєстрованої у формі приватного підприємства, то подружжя може поділити не саме майно, а частку в статутному капіталі цієї юридичної особи.

Зважаючи на позицію, викладену в Рішенні КСУ, Верховний Суд у 2019 році виніс Постанову № 756/10797/15, з якої випливає, що якщо майно, яке знаходиться у спільній сумісній власності подружжя було внесене до статутного капіталу товариства, то воно стає власністю відповідного товариства. Отже, повернути назад таке майно можна лише у вигляді коштів на підставі права грошової вимоги. При цьому, у кожного з подружжя є право грошової вимоги рівно половини вартості внесеного до статутного капіталу майна.

З урахуванням викладеного, а також вимог чинного законодавства відповідач просить суд ухвалити рішення, яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя в повному обсязі.

Окрім того, на адресу суду 09.01.2024 року від відповідача надійшла заява про застосування строку позовної даності, яку мотивує тим, що відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки. Згідно з приписами ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відповідач вважає, що до позовної заяви ОСОБА_1 про поділ майна, необхідно застосувати строк позовної давності та відмовити у задоволенні позовної заяви, оскільки ОСОБА_1 не просила суд поновити строк позовної давності та не наводить поважних причин пропуску цього строку. Доказом, що підтверджує настання порушення Позивачем строків на звернення до суду із позовною заявою про поділ майна є саме рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 13.05.2020 року, яке набрало законної сили 12.06.2020 року.

Позивач ОСОБА_1 своїм правом подати до суду відповідь на відзив скористалася, та 08.01.2024 року на адресу суду направила вказану відповідь. Так, зазначає, що аргументи , викладені відповідачем у відзиві до позову , не можуть братися до уваги судом, оскільки за час перебування у шлюбі, будучи спеціалістами в одній і тій же галузі економіки, вони з чоловіком працювали спільно. 27 червня 2003 року ними спільно було засновано Приватне підприємство «Софія», керівником якого був призначений відповідач, як власник. Вона . як спеціаліст також працювала на даному підприємстві. Спочатку вони здійснювали підприємницьку діяльність в орендованих приміщеннях, які згодом викупили. Тобто, вказане майно є спільною сумісною власністю подружжя. Оскільки, відповідач проживає в м.Одеса, має іншу сім`ю та інше місце роботи, то вказаними приміщеннями з метою заробітку користується позивач. В позасудовому порядку їм не вдалося досягнути вирішення питання добровільного поділу спільного майна подружжя. Водночас, відповідач зазначає, що при створенні ПП «Софія» він, як єдиний власник, сформував статутний капітал за рахунок коштів, отриманих від його батька, а тому вважає, що ці кошти не є об`єктом спільної сумісної власності. Однак, при цьому будь-яких вагомих доказів того, що статутний капітал ПП «Срфія» сформований за рахунок коштів батька , ним не надано. Однак, якщо заява одного з подружжя про те, що майно було куплене на особисті кошти, не буде належним чином підтверджено, презумція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Водночас, відповідач вказує, що вона жодним чином не брала участі у формуванні статутного капіталу ПП «Софія», однак і не заперечує того факту, що вона постійно працювала на тому ж підприємстві, а отже приймала активну участь у формуванні статутного капіталу ПП «Софія» та формуванні оборотних коштів даного підприємства. КС прийняв рішення, яким розтлумачив ст. 61 Сімейного Кодексу України наступним чином :» статутний капітал та майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя» (Рішення КС №17-рп/2012 від 19 вересня 2012 року). Так, головне, що обумовлює права подружжя на майно ПП, це першоджерело формування його статутного капіталу, яким є спільні кошти подружжя. Вказує, що необзідно погодитися з КСУ в тому, що майно, набуте подружжям за час шлюбу належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав самостійного заробітку (доходу). Таким чином, просить врахувати вказані у відповіді на відзив обставини та задоволити позов в повному обсязі.

У судовому засіданні представник позивача - адвокат Коваленко О.В. та позивачка ОСОБА_1 вимоги позовної заяви підтримли та просять їх задоволити.

Відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечив з підстав наведених в поданому відзиві.

Суд, вислухавши думку учасників процесу, дослідивши письмові матеріали справи за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні, дійшов наступного висновку.

Матеріалами справи встановлено, що з 21 серпня 1999 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано заочним рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 13 травня 2020 року (а.с.9).

Під час перебування сторін у шлюбі, а саме 27 червня 2003 року відповідачем було засновано Приватне підприємство «Софія», керівником якого є ОСОБА_2 , що стверджується свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи серії А00 за №535050 та витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб , фізичних осіб підприємців та громадських формувань (а.с.22, 31-37).

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності нежитлові приміщення, загальною площею 53,6 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 . та нежитлове приміщення в будинку АДРЕСА_1 загальною площею 21.2 кв.м., належить на праві власності ПП «Софія» на підставі договорів купівлі-продажу від 10.11.2009 року та 27.08.2015 року (а.с.30).

Також з відповіді Управління комунальної власності Калуської міської ради від 06.07.2023 року за №01-15/1-8/1 вбачається, що нежитлові приміщення (офіс) по АДРЕСА_1 загальною площею 53,6 кв.м. продані шляхом викупу приватному підприємству «Софія», що підтверджується договором купівлі-продажу від 10.11.2009 року; нежитлові приміщення по АДРЕСА_1 загальною площею 21,2 кв.м. продані шляхом викупу приватному підприємству «Софія», що підтверджується договором купівлі-продажу від 27.08.2015 року (а.с.23).

Відповідно до частини першої статті 355 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Згідно з частиною третьою статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно з частинами першою, другою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Статтею 63 CК України встановлено рівність прав дружини та чоловіка на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 62 ГК України підприємством є самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці, а також підприємство, що діє на основі приватної власності суб`єкта господарювання - юридичної особи (частина перша статті 113 цього ж Кодексу).

Частиною першою статті 63 ГК України визначено вид та організаційно-правову форму підприємств за ознакою форми власності. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 червня 2019 року у справі № 917/1338/18 (провадження № 12-23гс19) погодилась із висновком, сформульованим у постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 917/1887/17, що характеристика юридичної особи як приватного підприємства - це характеристика того, на підставі якої власності його створено.

У постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що приватне підприємство - це не окрема організаційно-правова форма юридичної особи, а класифікуюча ознака юридичних осіб залежно від форми власності.

За ознакою наявності чи відсутності учасників юридичні особи поділяються на товариства та установи, у зв`язку з чим приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника.

Відповідно до частини першої статті 84 ЦК України товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об`єднання, що діють з метою одержання прибутку. Отже, якщо приватне підприємство створене для ведення підприємницької діяльності й розподілу прибутку між учасниками (засновниками), то таке приватне підприємство є підприємницьким товариством.

Встановлення виду підприємницького товариства, до якого належить приватне підприємство, а саме, що приватне підприємство є господарським товариством (зокрема, товариством з обмеженою або додатковою відповідальністю) або кооперативом (зокрема, сільськогосподарським кооперативом, сільськогосподарським кооперативним об`єднанням), у кожному конкретному випадку зумовлюватиме застосування до спірних правовідносин відповідного законодавства, зокрема законів України «Про господарські товариства», «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», «Про кооперацію», «Про сільськогосподарську кооперацію».

При визначенні виду підприємницького товариства, до якого належить ПП «Софія», необхідно виходити з того, що ПП «Софія» створено для ведення підприємницької діяльності, метою якого є отримання прибутку шляхом надання послуг в галузі інжинірингу , геології та геодезії, надання послуг технічного консультування в цих; ПП має статутний капітал, (а.с.31-37).

Щодо правового режиму майна приватного підприємства та грошових коштів, внесених як внесок до статутного капіталу підприємства

Відповідно до частини першої статті 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Отже, юридичній особі може належати майно на праві власності.

Відповідно до частин першої та другої статті 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями; юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном. Тому засновники (учасники) наділяють юридичну особу майном, на яке вона набуває право власності.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 115 ЦК України господарське товариство є власником, зокрема, майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. Відповідно до частини другої статті 19 Закону України «Про кооперацію» джерелами формування майна кооперативу є, зокрема, вступні, членські та цільові внески його членів, паї та додаткові паї. Відповідно до частини першої статті 20 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» джерелами формування майна сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського кооперативного об`єднання є, зокрема, вступні внески та вклади (у тому числі додаткові вклади), членські та цільові внески його членів.

Здійснивши аналіз наведених положень законодавства, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) дійшла висновку, що право власності на майно, передане учасниками господарського товариства як вклад, належить товариству, а не його учасникам (засновникам). Право власності на майно, передане кооперативу як вступні, членські, цільові внески, вклади його членів тощо належить кооперативу, а не його членам. Тому майно господарського товариства, кооперативу належить їм на праві власності, і не може належати на праві власності іншим особам. Зокрема, таке майно не може належати на праві спільної власності учаснику (засновнику, члену) приватного підприємства та його подружжю (колишньому подружжю).

Таким чином, з моменту внесення грошових коштів чи іншого майна як вкладу таке майно належить на праві власності самому товариству, і воно втрачає ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя».

Схожі висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 03 липня 2013 року у справі № 6-61цс13.

У постанові Верховного Суду України від 03 червня 2015 року у справі № 6-38цс15 зазначено, що грошові кошти, внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується в інший об`єкт - право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним з визначних є той факт, що грошові кошти набуті подружжям під час їх спільного проживання.

Таким чином, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства.

Аналогічної позиції Верховний Суд України дотримався і у справі № 6-79цс13 (постанова від 02 жовтня 2013 року) та у справі № 6-61цс13 (постанова від 03 липня 2013 року).

У цій справі позивач порушує питання про поділ майна подружжя, а саме нежитлових приміщень, які належать ПП «Софія» шляхом визнання права власності на вказані нежитлові приміщення по частині за кожним .

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц,провадження № 14-651цс18).

Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Зважаючи на необхідність урахування правового висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) про те, що у разі внесення одним із подружжя (колишнього подружжя), який є учасником господарського товариства, грошових коштів чи майна у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, саме товариство стає їх власником, тоді як право іншого з подружжя на спільні кошти/майно трансформується в інший об`єкт - право вимоги на виплату частки у статутному капіталі товариства, що є відмінним від виплати половини вартості внеску засновника товариства до його статутного капіталу, суд вважає обгрунтованими доводи відзиву , поданого відповідачем ОСОБА_2 , про те, що у вказаній категорії спорів позивач наділений правом вимагати компенсації половини вартості внесеного подружжям майна.

Дослідивши матеріали та оцінивши надані позивачем письмові докази, а також проаналізувавши наданий відповідачем відзив на позов суд дійшов висновку, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту порушених прав з огляду на те, що після створення ПП «Софія» під час перебування у шлюбі сторін та придбання нежитлових приміщень, придбаних за рахунок спільних коштів подружжя, таке майно перейшло у власність ПП «Софія» , у зв`язку з чим у ОСОБА_1 право власності на майно (тобто речове право) трансформувалося у право вимоги (зобов`язальне право), сутність якого полягає у праві вимагати у відповідача як колишнього з подружжя виплати половини вартості внесеного майна.

Тобто, з моменту внесення цього майна до статутного капіталу товариства воно стало власністю самого товариства, а тому зазначене майно втратило ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя (відбулася зміна правового режиму майна подружжя). Оскільки всупереч статті 65 СК України спільне майно було використане ОСОБА_2 для внесення вкладу до статутного капіталу, то позивач набула право вимагати в іншого з подружжя компенсації половини вартості цього майна.

Отже, позовна вимога ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя не може бути задоволена.

Відповідний аналіз зроблений у Постанові Верховного суду від 26.05.2021 року справа №638/11812/15-ц та Постанові Верховного суду від 15.06.2022 року справа №450/624/15-ц , та роз`яснено, що в разі звернення позивача до суду з позовом, який відповідатиме належному способу захисту порушених прав, а саме - про поділ майна подружжя шляхом стягнення з ОСОБА_2 відповідної компенсації вартості 1/2 частини ПП «Софія» майна, набутого сторонами під час перебування у шлюбі.

З огляду на викладене в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, що є спільною сумісною власністю подружжя, у тому числі шляхом виділення їй у власність частини нерухомого майна ПП «Софія» необхідно відмовити із вказаних вище правових підстав.

З приводу клопотання відповідача щодо застосування строку позовної давності до позовної заяви ОСОБА_1 про поділ майна подружжя так як з часу прийняття рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 13.05.2020 року про розірвання шлюбу між сторонами , яке набрало законної сили 12.06.2020 року , пройшло вже більше трьох років, суд вважає, що в його задоволенні слід відмовити з таких підстав .

Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України).

Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19).

На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 263-265 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ :

Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Івано-Франківського апеляційного суду, шляхом подачі апеляційної скарги через Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської області на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його складення. Учасник справи, якому рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.

СУДДЯ:

Повний текст рішення виготовлено 08.02.2024 року.