Рішення

від 07.02.2024 по справі 904/5290/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49027

E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-49, fax (056) 377-38-63

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.02.2024м. ДніпроСправа № 904/5290/23

Господарський суд Дніпропетровської області

у складі судді Дупляка С.А.,

за участю секретаря судового засідання Євтушенка Д.Є.,

представників учасників справи:

від позивача: Семчук Н.В. витяг з ЄДР;

від відповідача-1: Алєксєєнко Р.Ю. ордер від 29.11.2023 №1243725 серія АЕ;

від відповідача-2: Ховрич О.А. витяг з ЄДР;

від третьої особи-1: представник не з`явився;

від третьої особи-2: представник не з`явився;

дослідивши матеріали справи №904/5290/23

за позовом Дніпровської міської ради

до

1. Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗЕВС-2021",

2. Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради,

за участю третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-1 - ОСОБА_1 ,

за участю третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради,

про скасування декларації, усунення перешкод у користуванні майном, припинення права та скасування державної реєстрації об`єкта нерухомого майна,

в с т а н о в и в:

1. ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ

Дніпровська міська рада (далі - позивач) звернулася до господарського суду з позовною заявою від 29.09.2023 за вих.№7/11-2030 до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗЕВС-2021" (далі - відповідач-1) та до Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради (далі - відповідач-2), у якій позивач просить суд:

(1) скасувати реєстрацію декларації про готовність до експлуатації об`єкта: "капітальний ремонт нежитлової будівлі літ. А-1" від 28.07.2020 ДП 101200728491;

(2) усунути позивачу перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов`язання відповідача-1 знести самочинно побудовану будівлю загальною площею 51,4 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ;

(3) припинити право власності та скасувати державну реєстрацію із закриттям розділів на об`єкт нерухомого майна: будівлю загальною площею 51,4 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 з реєстраційним номером 2099996212101.

Разом із позовом позивач звернувся до суду із заявою про його забезпечення, у якій позивач просив суд (1) заборонити відповідачу-1, а також будь-яким іншим особам вчиняти будь-які дії (купівля-продаж, міна, найм, виділ часток та інше) по відчуженню, реалізації, передачі іншим особам та переоформленню документів на нерухоме майно, а саме будівлі, що знаходяться за адресою: ж/ АДРЕСА_1 загальною площею 51,4 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2099996212101 та (2) заборонити державному реєстратору вчиняти будь-які дії (в тому числі реєстрацію та перереєстрацію права власності, внесення записів про накладення арештів, заборон на відчуження, записів про іпотеку, інші дії передбачені чинним законодавством), окрім дій по виконанню ухвали суду про забезпечення даного позову у цій справі щодо будівлі, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 51.4 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2099996212101.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №904/5290/23 визначено суддю ДУПЛЯКА Степана Анатолійовича, що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.10.2023.

Ухвалою від 05.10.2023 у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову відмовлено.

Ухвалою від 06.10.2023 позовну заяву залишено без руху.

Через відділ документального забезпечення 13.10.2023 від позивача надійшло клопотання про усунення недоліків позовної заяви разом із клопотанням про залучення до участі у справі третіх осіб без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача та відповідача. Так, на стороні позивача останній просив залучити до участі у справі Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, а на стороні відповідача-1 позивач просив залучити ОСОБА_1 .

Ухвалою від 18.10.2023 суд звернувся до Головного управління ДМС у Дніпропетровській області із запитом щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання ОСОБА_1 .

Ухвалою від 18.10.2023 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 02.11.2023. До участі у справі в якості третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-1 залучено ОСОБА_1 , а в якості третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача залучено Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради.

Через відділ документального забезпечення 27.10.2023 отримано інформацію від Головного управління ДМС у Дніпропетровській області про зареєстроване місце проживання ОСОБА_1 , яка полягає у тому, що громадянка ОСОБА_1 зареєстрованою на території Дніпропетровської області або знятою з реєстраційного обліку не значиться.

Ухвалою від 02.11.2023 підготовче засідання відкладено до 16.11.2023.

Через відділ документального забезпечення 15.11.2023 від відповідача-2 надійшов відзив, у якому відповідач-2 вважає, що реєстрація декларації про готовність до експлуатації об`єкта: "капітальний ремонт нежитлової будівлі літ. А-1" від 28.07.2020 ДП 101200728491. Разом із відзивом надійшло клопотання про поновлення строку.

Через відділ документального забезпечення 16.11.2023 від відповідача-1 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату.

Ухвалою від 16.11.2023 продовжено строк підготовчого провадження, підготовче засідання відкладено до 29.11.2023.

Через відділ документального забезпечення 22.11.2023 від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату.

Через відділ документального забезпечення 23.11.2023 від відповідача-1 надійшов відзив, у якому відповідач-1 просить суд у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Ухвалою від 29.11.2023 підготовче засідання відкладено до 13.12.2023.

Ухвалою від 13.12.2023 підготовче засідання відкладено до 26.12.2023.

За результатами розгляду апеляційної скарги позивача Центральний апеляційний господарський суд задовольнив таку скаргу частково; ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 05.10.2023 у справі №904/5290/23 скасував; вжив заходи забезпечення позову, до набрання рішенням у даній справі законної сили, шляхом: (1) заборони відповідачу-1 (купівля-продаж, міна, найм, виділ часток та інше) по відчуженню, реалізації, передачі іншим особам та переоформленню документів на нерухоме майно, а саме будівлі, що знаходяться за адресою: ж/м Тополя-3, буд. 1В у місті Дніпро, загальною площею 51,4 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2099996212101; (2) заборони державному реєстратору вчиняти будь-які дії (в тому числі реєстрацію та перереєстрацію права власності, внесення записів про накладення арештів, заборон на відчуження, записів про іпотеку інші дії передбачені чинним законодавством), окрім дій по виконанню ухвали суду про забезпечення даного позову у цій справі щодо будівлі, яка знаходиться за адресою: ж/м Тополя-3, буд. 1В. м. Дніпро, загальною площею 51.4 кв.м реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2099996212101. В іншій частині заяви відмовлено.

Через відділ документального забезпечення 21.12.2023 від позивача надійшли додаткові пояснення щодо позовної заяви.

Через відділ документального забезпечення 22.12.2023 від третьої особи-2 надійшли додаткові пояснення.

Через відділ документального забезпечення 25.12.2023 від відповідача також надійшли додаткові пояснення.

Ухвалою від 26.12.2023 підготовче засідання відкладено до 11.01.2024.

Ухвалою від 11.01.2024 підготовче провадження закрито, справу призначено до розгляду по суті на 25.01.2024.

Через відділ документального забезпечення 25.01.2024 від відповідача-1 надійшло клопотання про відкладення судового засідання, оскільки представник не має змоги з`явитися через зайнятість в іншому процесі, а судове рішення у даній справі має важливе значення для відповідача-1.

Ухвалою від 25.01.2024 судовий розгляд відкладений до 07.02.2024.

Суд зауважує, що треті особи 1, 2 належним чином повідомлені про судове провадження.

(1) Ухвалу від 18.10.2023 про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі третя особа-2 отримала 31.10.2023, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, яке повернулося на адресу господарського суду 03.11.2023 (арк. 167, том 1).

(2) Як убачається з матеріалів справи, 18.10.2023 про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі надсилалася третій особі-1 рекомендованою кореспонденцією, однак зазначена кореспонденція повернулась на адресу господарського суду без вручення адресату 06.10.2023 з відміткою пошти «за закінченням терміну зберігання». Суд наголошує, що до його /суду/ повноважень не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій, тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв`язку з позначками "За закінченням терміну зберігання", "Адресат вибув", "Адресат відсутній" і т.п., з урахуванням конкретних обставин справи, можуть вважатися належними доказами виконання судом обов`язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій (аналогічна правова позиція викладена у постанові КАС ВС від 23.11.2023 у справі №215/7312/20 (К/990/14340/23).

В судовому засіданні 07.02.2024 позивача надав усні пояснення у справі, відповів на запитання суду, просив позов задовольнити.

Представник відповідача-1 надав усні пояснення у справі, відповів на запитання суду, просив відмовити у задоволенні позову.

Представник відповідача-3 надав усні пояснення у справі, відповів на запитання суду, просив позовну вимогу про скасування декларації задовольнити.

Представники третіх осіб в судове засідання не з`явились, про дату та час судового засідання повідомлені належним чином.

Згідно зі ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Враховуючи те, що наявні матеріали справи є достатніми для всебічного, повного і об`єктивного розгляду справи, та зважаючи на процесуальні строки розгляду справи, суд визнав за можливе розглянути справу за відсутності вказаних представників.

Дослідивши матеріали справи, повно та всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд прийняв рішення у справі.

З урахуванням режиму воєнного стану та можливості повітряної тривоги в місті Дніпрі у Господарському суді Дніпропетровської області встановлено особливий режим роботи й запроваджено відповідні організаційні заходи. Відтак, справу розглянуто у розумні строки, ураховуючи вищевказані обставини та факти.

Стислий виклад позиції позивача

Позивач наголосив, що правовою основою виникнення права користування земельною ділянкою є рішення органу місцевого самоврядування та послався на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 06.09.2019 у справі №910/14328/17.

Спір позивачем ініційовано щодо захисту своїх прав на мирне володіння земельною ділянкою, яка належить територіальній громаді міста Дніпра і знаходиться за адресою: Дніпропетровська область, місто Дніпро, житловий масив Тополя-3, будинок 1В.

Позивач стверджує, що на вказаній земельній ділянці знаходиться майно, власником якого є відповідач-1, а отже наявні підстави для заявлення вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

Перешкодою у користуванні земельною ділянкою є майно, яке на праві власності належить відповідачу-1, і позивач вважає, що державна реєстрація права власності на спірне майно є незаконною, оскільки реєстрація права власності спірного майна комунальним підприємством «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» не проводилася, а рішення виконавчого комітету від 14.08.2002 за №1-216 не існує.

Позивач послався на правову позицію Верховного Суду від 24.01.2020 у справі №910/10987/18 та вказав, що державна реєстрація прав не є підставою для набуття права власності.

Позиція позивача зводиться до того, що відповідач-1 (як і третя особа-1) набули право власності на об`єкт з порушенням чинного законодавства, а такий об`єкт є самочинно побудованим на земельній ділянці комунальної форми власності.

В якості судової практики вирішення позовних вимог про скасування реєстрації декларації про готовність до експлуатації об`єкта позивач послався на висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №680/214/16-ц та від 07.04.2020 у справі №916/2791/13.

Стислий виклад позиції відповідача-1

Щодо вимоги про скасування декларації про готовність до експлуатації об`єкта відповідач-1 вважає їх такими, що не підлягають задоволенню, оскільки декларація в повній мірі реалізована та вичерпала свою дію. Також відповідач-1 зауважив, що скасувати декларацію можна лише у випадку доведення здійснення самочинного будівництва і послався на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 07.03.2023 у справі №420/9217/21.

Щодо вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинного будівництва відповідач-1 послався на правову позицію Верховного Суду, яка викладена у постанові від 31.05.2021 у справі №320/1889/17-ц та зазначив, що знесення будівлі є крайнім заходом, а тому вказана позовна вимога задоволенню не підлягає.

Вимогу про припинення права власності та скасування державної реєстрації права власності відповідача-1 останній вважає неправомірно заявленою, що, на його думку, підтверджується правовими позиціями, які викладені у постановах Верховного Суду від 21.07.2021 у справі №686/19656/19, від 18.11.2020 у справі №154/883/19-ц тощо. Таким чином, відповідач-1 вважає, що заявлена позовна вимога не є ефективним способом захисту позивача.

Відповідач-1 звернув увагу суду на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 05.04.2023 у справі №932/4302/21 за участі тих самих учасників і зі схожими позовними вимогами позивача.

Стислий виклад позиції відповідача-2

Відповідач-2 проінформував про процедуру реєстрації декларації про готовність до експлуатації об`єкта та вказав, що ним зміст оскаржуваної декларації перевірено формально, оскільки за її зміст несе відповідальність замовник. Відповідач-2 наголосив, що його посадові особи діяли відповідно до вимог чинного законодавства, однак, проаналізувавши заявлені позивачем позовні вимоги відповідач-2, дійшов висновку, що оскаржувана декларація підлягає скасуванню.

Стислий виклад позицій третіх осіб 1, 2

Правом на подачу письмових пояснень по суті позовних вимог не скористалися.

2. ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДОМ

Предметом доказування у справі, відповідно до ч. 2 ст. 76 ГПК України, є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

У даному випадку до предмета доказування входять обставини: належності земельної ділянки територіальній громаді міста Дніпра; приналежності нерухомого майна, яке розташовано на земельній ділянці територіальної громади міста Дніпра, до самочинного будівництва; належно чи неналежно обраного способу захисту; правомірності заявлених позовних вимог та спроможності захистити права позивача у разі задоволення позовних вимог.

Суд встановив, що спір виник щодо будівлі загальною площею 51,4 кв. м, яка розташована за адресою: місто Дніпро, житловий масив Тополя-3, будинок 1В.

Дніпропетровським бюро технічної інвентаризації 30.08.2002 посвідчено, що нежитлова будівля у місті Дніпропетровську (нині місто Дніпро) на житловому масиві Тополя, будинок 1В загальною площею 51,4 кв. м зареєстрована на праві приватної власності на підставі рішення Виконкому Дніпропетровської міської ради від 14.08.2002 №1-216 за третьою особою-1, що записано в реєстрову книгу за №52-104 за реєстровим №1519-45 і підтверджується реєстраційним посвідченням.

Водночас, листом від 05.03.2021 за №8/1-508 начальник архівного управління Департаменту забезпечення діяльності виконавчих органів повідомив, що згідно із описами справ постійного зберігання виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради за 2002 рік рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 14.08.2002 №1-216 не існує.

Крім того, листом від 10.03.2021 за №2583 начальник виробничого відділу комунального підприємства «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» повідомив, що технічна інвентаризація та реєстрація права власності на нерухоме майно за адресою: місто Дніпропетровськ (нині місто Дніпро) на житловому масиві Тополя, будинок 1В загальною площею 51,4 кв. м станом на 31.12.2012 комунальним підприємством «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» не проводилася.

З оскаржуваної декларації про готовність до експлуатації об`єкта, що за класом наслідків (відповідальності) належить до об`єктів з незначними наслідками (СС1), затвердженої Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради від 28.07.2020, вбачається, що здійснювався капітальний ремонт нежитлової будівлі літ. А-1, 49000, місто Дніпро, житловий масив Тополя-3, будинок 1В, а саме роботи з реконструкції підлоги та стелі. Дата початку будівництва 04.07.2020, дата закінчення будівництва 10.07.2020. Вказана декларація містить висновок: вважати закінчений будівництвом об`єкт готовим до експлуатації.

Так, відповідно до інформації, що міститься у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, (інформаційна довідка №332412974 від 16.05.2023) (арк. 17-20, том 1) будівля загальною площею 51,4 кв. м, яка розташована за адресою: місто Дніпро, житловий масив Тополя-3, будинок 1В на праві власності 30.11.2020 зареєстрована за відповідачем. Для державної реєстрації подано акт прийому-передачі нерухомого майна від 30.11.2020 за №№4350, 4351, сторонами якого є відповідач та третя особа-1.

З деталізованої інформації про речове право вбачається, що за третьою особою-1 право власності зареєстровано 09.06.2020, а для державної реєстрації подано технічний паспорт від 10.01.2019 за №1242, видавник: товариство з обмеженою відповідальністю «Дніпропетровський проєктно конструкторський технологічний інститут» та серія, номер: 1519-45 від 30.08.2002, видавник: Управління житлового комунального господарства.

Листом від 03.03.2021 за вих.№9/52 начальник управління державного архітектурно-будівельного контролю повідомив, що в реєстрі будівельної діяльності станом на 03.03.2021 міститься інформація щодо реєстрації повідомлення про початок будівельних робіт від 03.07.2020, ДП 061201851229, об`єкт будівництва «Капітальний ремонт нежитлової будівлі літ. А-1» та у подальшому прийнято в експлуатацію на підставі декларації про готовність до експлуатації об`єкта від 28.07.2020 ДП 101200728491, замовник: третя особа-1 за адресою: місто Дніпро, житловий масив Тополя-3, будинок 1В.

Листом від 11.03.2021 за вих.№4/11-164 директор департаменту по роботі з активами повідомив, що станом на 09.03.2021 за результатами пошуку за адресою земельної ділянки «ж/м Тополя-3, буд. 1В» в інформаційній (автоматизованій) підсистемі «Фіскальний кадастр» Муніципальної земельної інформаційної системи м. Дніпропетровська не виявлено реєстраційних записів договорів щодо цивільно-правових угод, укладених між міською радою /тобто позивачем/ та фізичними або юридичними особами.

Листом від 15.03.2021 за №3/15-134 начальник департаменту по роботі з активами головного архітектурно-планувального управління повідомив, що відповідно до даних містобудівного кадастру та адресного плану міста офіційно адреса: «ж/м Тополя-3, будинок 1В» жодному об`єкту нерухомості на території міста не присвоювалася, відповідний розпорядчий документ, на підставі якого була присвоєна ця адреса, відсутній.

Наведені вище обставини і зумовили звернення позивача до суду з даним позовом, оскільки державна реєстрація права власності на спірне майно, як стверджує позивач, проведена на підставі неіснуючих документів, а тому таке самочинно збудоване майно підлягає знесенню, а державна реєстрація права власності на спірне майно скасуванню.

3. ПОЗИЦІЯ СУДУ

Предметом позову позивач визначив (1) скасування реєстрації декларації про готовність до експлуатації об`єкта: "капітальний ремонт нежитлової будівлі літ. А-1" від 28.07.2020 ДП 101200728491; (2) усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов`язання відповідача-1 знести самочинно побудовану будівлю загальною площею 51,4 кв. м, що розташована за адресою: м. Дніпро, житлових масив Тополя-3, будинок 1В; (3) припинення права власності та скасування державної реєстрації із закриттям розділів на об`єкт нерухомого майна: будівлю загальною площею 51,4 кв. м, що розташована за адресою: місто Дніпро, житлових масив Тополя-3, будинок 1В з реєстраційним номером 2099996212101.

За змістом статей 13, 14 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Зазначені положення знайшли своє відображення у ст. 324 та ст. 373 ЦК України.

Згідно зі ст. 324 ЦК України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Відповідно до ст. 373 ЦК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ч. 1 ст. 1 ЦК України) основу цивільного законодавства України становить Конституція України, а основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України (ч. ч. 1-2 ст. 4 ЦК України).

Частинами другою та третьою ст. 78 ЗК України передбачено, що право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них, а земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Частиною першою статті 80 ЗК України перебачено, що суб`єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

У частинах першій, другій статті 83 ЗК України визначено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам є комунальною власністю.

У комунальній власності перебувають: усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування; землі та земельні ділянки за межами населених пунктів, що передані або перейшли у комунальну власність із земель державної власності відповідно до закону.

При цьому розташування земельної ділянки на території відповідного міста свідчить про те, що така земельна ділянка перебуває у комунальній власності територіальної громади міста в силу закону через її територіальне розташування в межах населеного пункту, а тому право власності на таку земельну ділянку та право розпорядження нею шляхом прийняття відповідного рішення належить органу місцевого самоврядування, який діє у відповідних правовідносинах від імені територіальної громади міста, - міській раді. Тобто, право власності територіальної громади виникає на відповідні землі комунальної власності в силу їх територіального розташування в межах населеного пункту (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 05.03.2019 у справі №910/6317/18 та у постанові Верховного суду від 21.06.2023 у справі №916/3920/21 (п. 5.36.).

З огляду на фактичні обставини справи суд доходить висновку, що земельна ділянка, на якій розташований спірний об`єкт нерухомості, належить територіальній громаді міста Дніпра, від імені якої діє позивач.

Суд звертає увагу, що відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (ст. 319 ЦК України).

Особливістю земельних ділянок державної та комунальної власності є те, що від імені держави чи територіальної громади розпорядження ними здійснюють уповноважені органи. Наприклад, ст. 20 "Встановлення та зміна цільового призначення земельних ділянок" ЗК України передбачено, що саме Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування здійснюють зміну цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності шляхом прийняття рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про надання спірної земельної ділянки в користування, зокрема відповідачу-1 /або іншим особам, в тому числі і іншим учасникам справи/.

Більш того, відповідач-1 у відзиві не стверджує про правомірне володіння земельною ділянкою.

Суд зауважує, що згідно із ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (ч. 4 ст. 373 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

У справі відсутні докази, які б свідчили про те, що позивач дозволяв відповідачу-1 (або іншим особам) будівництво спірного об`єкта на своїй земельній ділянці (земельній ділянці територіальної громади міста Дніпра).

Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 у справі №200/606/18 зазначила про принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований.

Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані.

Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

З огляду на зміст позовної заяви позивач стверджує, що нерухоме майно, яке розташоване на спірній земельній ділянці є самочинним будівництвом, оскільки державна реєстрація такого майна як за третьою особою-1, так і за відповідачем-1 була проведена на підставі неіснуючих документів та без будь-яких прав на земельну ділянку, на якій таке будівництво було здійснено.

Відповідач у відзиві не заперечує, що спірне майно є самочинною забудовою, однак позовні вимоги вважає такими, що задоволенню не підлягають, оскільки знесення самочинного будівництва є крайнім заходом. Крім того, відповідач-1 вважає, що позивач не використав всі можливі способи врегулювання спору.

Суд, дослідивши фактичні обставини справи та взявши до уваги наявні у справі докази, дійшов таких висновків.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (ст. 331 ЦК України).

Згідно із ч. 1 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, правовий режим самочинного будівництва врегульовано ст. 376 ЦК України. Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв`язку із здійсненням самочинного будівництва.

Слід звернути увагу, що ст. 376 ЦК України розміщена у главі 27 «Право власності на землю (земельну ділянку)», тобто правовий режим самочинного будівництва пов`язаний з питаннями права власності на землю.

Знаходження на земельній ділянці одного власника /в даному випадку позивача/ об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника /в даному випадку відповідача-1/ істотно обмежує права власника землі (тобто позивача, який діє в інтересах територіальної громади міста Дніпра), при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (п. 84 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №916/1608/18, який використано і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/1174/22 (п. 87).

Суд звертає увагу, що докази вжиття дій з боку відповідача-1 (або третьої особи-1, або інших осіб) спрямовані на оформлення прав користування спірною земельною ділянкою у справі відсутні. Жодної згадки про вчинення таких дій немає і у відзиві відповідача-1.

Відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК України цивільні права і обов`язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у ст. ст. 335 і 376. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів. Стаття 392 ЦК України, в якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що сам по собі факт державної реєстрації без наявності відповідних правових підстав, передбачених законодавством, не тягне за собою легітимізацію самочинно збудованого майна.

Суд встановив, що первісним власником спірного майна є третя особа-1 і право приватної власності на вказане майно підтверджувалося реєстраційним посвідченням, яке, начебто, видано 30.08.2002 третій особі-1 Дніпропетровським бюро технічної інвентаризації.

В якості підстави для видачі третій особі-1 реєстраційного посвідчення від 30.08.2002, яке свідчить про реєстрацію за третьою особою-1 нежитлової будівлі у місті Дніпропетровську (нині місто Дніпро) на житловому масиві Тополя, будинок 1В загальною площею 51,4 кв. м вказано рішення Виконкому Дніпропетровської міської ради від 14.08.2002 №1-216.

Водночас, листом від 05.03.2021 за №8/1-508 начальник архівного управління Департаменту забезпечення діяльності виконавчих органів повідомив, що згідно із описами справ постійного зберігання виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради за 2002 рік рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 14.08.2002 №1-216 не існує.

Більш того, листом від 10.03.2021 за №2583 начальник виробничого відділу комунального підприємства «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» повідомив, що технічна інвентаризація та реєстрація права власності на нерухоме майно за адресою: місто Дніпропетровськ (нині місто Дніпро) на житловому масиві Тополя, будинок 1В загальною площею 51,4 кв. м станом на 31.12.2012 комунальним підприємством «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» не проводилася.

Між тим, ані відповідач-1, ані третя особа-1 не надали суду рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 14.08.2002 №1-216.

Крім цього, не заперечили вказані учасники процесу (або інші учасники) і факту самочинного будівництва спірного майна.

Відсутні докази і того, що спірне майно збудовано на земельній ділянці, яка була відведена для цієї мети, за наявності відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, при належно затвердженому проєкті і без істотних порушень будівельних норм і правил.

Тобто, фактично відсутні правовстановлюючі документи, що засвідчують право користування земельною ділянкою під зареєстрованою будівлею. Вказане також свідчить про незаконність здійснення державної реєстрації спірного майна як об`єкта нерухомості (за відсутності законного права користування земельною ділянкою, на якій воно розміщено).

Суд вважає за доцільне наголосити, що згідно з приписами ч. 4 ст. 165 ГПК України якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті.

Оскільки, зокрема, відповідач-1 не заперечує самочинність збудованого об`єкта нерухомості, він /відповідач-1/ позбавляється права заперечувати вказану обставину під час розгляду справи по суті.

Отже, здійснивши правовий аналіз наявних у справі доказів суд дійшов висновку, що спірний об`єкт нерухомого майна підпадає під ознаки самочинного будівництва.

Також суд доходить висновку, що здійснення самочинного будівництва спірного об`єкта нерухомості порушує права позивача на користування та розпорядження земельною ділянкою, на якій спірний об`єкт нерухомості побудований.

Слід акцентувати увагу, що підставою даного позову є ст. 376 ЦК України і суд дійшов висновку, що нерухоме майно відносно якого виник спір є самочинно побудованим.

Таким чином, основними питаннями, які суд має вирішити під час розгляду справи по суті це (1) які способи захисту прав власника (в даному випадку позивача) відповідної земельної ділянки є належними та ефективними (2) хто має відповідати перед позивачем (як власником земельної ділянки) за порушення його (позивач) прав внаслідок здійснення самочинного будівництва.

Так, можливі способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені ст. 376 ЦК України, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна, про що чітко вказано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/1174/22 (п. 100).

Згідно із ст. 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно (ч. 3).

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (ч. 4).

На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (ч. 5).

Формулювання положень ст. 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею (аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 17.01.2024 у справі №916/619/22 (п. 18).

Суд зазначає, що на час вирішення спору по суті докази відведення учасникам справи або іншим особам земельної ділянки під уже збудованим спірним об`єктом нерухомості відсутні, як і судове рішення про визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво, права власності на нього.

Позивач вимогу про визнання за ним, як за власником земельної ділянки, права власності на спірний об`єкт нерухомого майна не заявляє.

Водночас, позивач з метою захисту своїх порушених прав, як власника земельної ділянки, заявив позовну вимогу про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов`язання відповідача-1 знести самочинно побудовану будівлю.

Суд зауважує, що знесення самочинно побудованого об`єкта нерухомості відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦК України є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво (аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 17.01.2024 у справі №916/619/22 (п. 17).

Так, коли належний власник земельної ділянки не надавав згоди на будівництво на його земельній ділянці об`єкта нерухомого майна, він має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав як власника земельної ділянки (ч. 2 ст. 152 ЗК України).

Висновки щодо способу захисту прав власника земельної ділянки у разі зведення на ній самочинного будівництва шляхом задоволення вимоги про знесення самочинно побудованого нерухомого майна є усталеними в судові практиці Верховного Суду (аналогічні позиції викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/1174/22, від 20.07.2022 у справі №923/196/20, Верховного Суду від 06.11.2019 у справі №910/14328/17, від 01.07.2020 у справі №755/3782/17, від 02.06.2021 у справі №910/14524/19).

Отже, особа, яка використовувала земельну ділянку з порушенням прав іншої (власника земельної ділянки), повинна привести земельну ділянку у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд за власний кошт, оскільки відповідно до вимог чинного законодавства обов`язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку.

За змістом ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» про самовільне зайняття земельної ділянки свідчить вчинення особою будь-якої дії, спрямованої на фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

У частині другій статті 212 ЗК України передбачено, що приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

Таким чином, у разі використання земельної ділянки без відповідного рішення органу місцевого самоврядування про надання її в користування або у власність, повернення такої земельної ділянки відповідно до приписів ст. 212 ЗК України власнику з приведенням її у придатний для використання стан шляхом знесення будівель і споруд відповідає законодавству, що регулює спірні правовідносини.

Суд зауважує, що на час вирішення спору по суті земельну ділянку територіальної громади міста Дніпра, інтереси якої захищає позивач, займає саме відповідач-1, а тому саме за рахунок відповідача-1 має бути приведена земельна ділянка позивача у придатний для використання стан шляхом знесення будівель і споруд і вказане відповідає законодавству, яке регулює спірні відносини.

Оскільки правовою підставою позову є положення ст. 376 ЦК України суд враховує позицію Великої Палати Верховного Суду (постанова від 15.11.2023 у справі №916/619/22 (п. 105), згідно із якою застосування положень ч. 3 або ч. 5 ст. 376 ЦК України призводить до вирішення спору між особою - власником земельної ділянки та особою, що здійснила самочинне будівництво, і, зокрема, захищає права власника земельної ділянки.

При цьому суд враховує, що за висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеному у постанові від 01.07.2020 у справі №755/3782/17 під час розгляду спору про знесення об`єкта самочинного будівництва, відповідач, набувши у власність нежитлові приміщення, набуває усіх прав та обов`язків щодо придбаного майна, які мав первісний його власник, а тому він є належним відповідачем за позовними вимогами про знесення об`єкта самочинного будівництва.

Суд також відзначає, що у провадженні Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська вирішувався спір за позовом позивача до третьої особи-1 (як до особи, яка здійснила самочинне будівництво) та відповідача-1 (як до особи, за якою зареєстроване право власності на спірний об`єкт нерухомості), у якій позивач просив суд визнати недійсним акт прийому-передачі нерухомого майна (спірного об`єкта нерухомості від третьої особи-1 до відповідача-1), припинити право власності та скасувати державну реєстрацію права власності і зобов`язати усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, шляхом демонтажу будівлі.

Так, рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 05.04.2023 у справі №932/4302/21 (провадження №2/932/2223/22) у задоволенні позовних вимог відмовлено. Серед іншого, Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська зазначив, що новий власник, набуває усі права та обов`язки щодо придбаного майна, які мав первісний його власник, а тому є належним відповідачем за заявленими вимогами про повернення земельної ділянки, приведення її у попередній стан та знесення самочинного будівництва. Належним відповідачем за такою вимогою є власник відповідної забудови, яким на час розгляду справи є ТОВ «Зевс-2021», до якого позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою привівши її у придатний для використання стан шляхом демонтажу будівлі не пред`являлись. Таким чином, ОСОБА_1 , до якої пред`явлено вимогу про знесення самочинного будівництва, не є належним відповідачем. Разом з цим, пред`явлення позову до неналежного відповідача є підставою для відмови у позові, що не позбавляє позивача права пред`явити позов до належного відповідача.

З огляду на викладене, суд доходить висновку, що відповідач-1 є належним відповідачем за вимогою про усунення позивачу перешкод у користуванні земельною ділянкою, а тому наявні підстави для зобов`язання відповідача-1 знести самочинно побудовану будівлю загальною площею 51,4 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Вирішуючи питання про обґрунтованість заявленої позивачем вимоги про скасування реєстрації декларації про готовність до експлуатації об`єкта: "капітальний ремонт нежитлової будівлі літ. А-1" від 28.07.2020 ДП 101200728491 суд зазначає таке.

Способи захисту цивільного права чи інтересу це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови ВП ВС від 22.08.2018 у справі №925/1265/16). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14 постанови ВП ВС від 29.05.2019 у справі №310/11024/15-ц та пункт 40 постанови ВП ВС від 01.04.2020 у справі №610/1030/18).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а також самовстановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому ефективний засіб це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними (рішення ЄСПЛ від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" (Doran v. Ireland)).

Ефективність означає як попередження стверджуваного порушення чи його продовження, так і надання відповідного відшкодування за будь-яке порушення, яке вже відбулося (рішення ЄСПЛ від 26.10.2000 у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland)). У рішенні від 05.04.2005 у справі "Афанасьєв проти України" ЄСПЛ зазначав, що засіб захисту, що вимагається, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003). Тож, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах його позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Як встановлено судом, способи захисту прав власника (користувача) земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, визначені Законом (ст. 376 ЦК України). Отже, визначені законом способи захисту є ефективними для захисту порушеного права власника і таким способом, зокрема, є знесення об`єкта самочинного будівництва.

Судом встановлено, що відповідно до відомостей декларації про готовність до експлуатації об`єкта, що за класом наслідків (відповідальності) належить до об`єктів з незначними наслідками (СС1) від 28.07.2020 ДП 101200728491 на об`єкті: "капітальний ремонт нежитлової будівлі літ. А-1, 49000, місто Дніпро, житловий масив Тополя-3, будинок 1В" зазначено таке: в якості замовника зазначено третю особу-1; щодо земельної ділянки (п. 13) замовник вказав: «капітальний ремонт об`єкта будівництва без зміни зовнішніх геометричних розмірів фундаментів, інформація про земельну ділянку не заповнюється»; загальна площа будівлі 51,4 кв. м; кількість поверхів 1.

Тобто замовником капітального ремонту об`єкта самочинного будівництва є третя особа-1, а не відповідач-1 (та/або відповідач-2).

Водночас, порядок прийняття об`єктів будівництва до експлуатації визначений положеннями ст. 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Так, у ч. 8 ст. 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» вказано, що експлуатація закінчених будівництвом об`єктів, не прийнятих (якщо таке прийняття передбачено законодавством) в експлуатацію, забороняється.

Як вбачається з наявних у справі доказів, вперше за третьою особою-1 право власності на спірний об`єкт нерухомості зареєстровано Дніпропетровським бюро технічної інвентаризації 30.08.2002, що підтверджується реєстраційним посвідченням, в якому вказано вихідні дані неіснуючих документів (зворотного відповідач-1 не довів суду), а державна реєстрація права власності на вказаний об`єкт нерухомості вперше за третьою особою-1 проведена 09.06.2020.

Водночас, декларація про готовність до експлуатації спірного об`єкта зареєстрована лише 28.07.2020.

В яких питаннях саме відповідач-1 (та/або відповідач-2) використовував(ли) спірну декларацію позивач не зазначає. Крім того, позивач не вказує і яким чином декларація використовувалася саме відповідачем-1 (та/або відповідачем-2) на шкоду позивачу, враховуючи, що замовником робіт в ній /декларації/ зазначена третя особа-1.

У частині 9 статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» зазначено, що зареєстрована, зокрема, декларація про готовність об`єкта до експлуатації є підставою для укладення договорів про постачання на прийнятий в експлуатацію об`єкт необхідних для його функціонування ресурсів - води, газу, тепла, електроенергії, включення даних про такий об`єкт до державної статистичної звітності та оформлення права власності на нього.

Отже, декларацію про готовність до експлуатації об`єкта законодавець не відносить до документів, які дають право на використання земельної ділянки. Але ж, оскільки за результатами вивчення як наявних у справі доказів, так і позицій сторін суд дійшов висновку, що спірний об`єкт має ознаки самочинного будівництва, реєстрація декларації про готовність до експлуатації спірного об`єкта визнається судом тим документом, який порушує права позивача як власника земельної ділянки, на якій спірний об`єкт самочинного будівництва побудований (схожа правова позиція викладена у постанові Східного апеляційного господарського суду від 15.11.2023 у справі №922/2035/23), однак обраний позивачем спосіб захисту спрямований на скасування реєстрації декларації про готовність до експлуатації об`єкта: "капітальний ремонт нежитлової будівлі літ. А-1" від 28.07.2020 ДП 101200728491 не спроможний відновити порушені права позивача, а тому задоволенню не підлягає.

Щодо вимоги про припинення права власності та скасування державної реєстрації із закриттям розділів на об`єкт нерухомого майна суд зазначає таке.

Як вказано у п. 107 та п. 108 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/619/22, згідно з положеннями ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч. 2 ст. 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Як вказав позивач самочинне будівництво здійснила третя особа-1, однак суд доходить висновку, що вказана особа в силу приписів ч. 2 ст. 376 ЦК України не набула права власності спірне майно, а тому обґрунтованим є висновок, що таке майно третя особа-1 не могла правомірно передати відповідачу-1 за актом прийому-передачі нерухомого майна від 30.11.2020 за №№4350, 4351, який вказаний в якості документа поданого для державної реєстрації права приватної власності відповідача-1 на спірний об`єкт нерухомого майна.

При цьому, формулювання положень ст. 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів ч. 2 ст. 376 ЦК України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті (п. п. 6.31-6.33 постанови від 07.04.2020 у справі №916/2791/13; п. п. 53-56 постанови від 23.06.2020 у справі №680/214/16-ц; п. 46 постанови від 20.07.2022 у справі №923/196/20).

Суд встановив відсутність судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка його побудувала, тобто за третьою особою-1.

За обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного ст. 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

Отже, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно (п. п. 112, 113 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/619/22).

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності (п. 123 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі №914/2350/18 (914/608/20).

Державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації право власності не виникає, вона визначає лише момент, з якого право власності виникає, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту.

У п. 131 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі №916/1174/22 зазначено, що вимога про припинення права власності не відповідає належному способу захисту, оскільки право власності цього суб`єкта на спірний об`єкт нерухомості не виникло (як і сам спірний об`єкт не виник як об`єкт права власності). Право власності на спірний об`єкт самочинного будівництва не могло бути зареєстроване за будь-якою особою інакше, ніж у визначеному статтею 376 ЦК України порядку.

Суд відзначає, що судове рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно відсутнє і у відповідача-1 (докази зворотного відсутні), а тому реєстрація права власності за ним не відповідає положенням чинного законодавства.

Слід акцентувати увагу на висновку Великої Палати Верховного Суду, який викладений у п. 137 та п. 138 постанови від 15.11.2023 у справі №916/1174/22137, а саме: якщо право власності на об`єкт самочинного будівництва зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав), у разі задоволення позовної вимоги про знесення об`єкта самочинного будівництва суд у мотивувальній частині рішення повинен надати належну оцінку законності такої державної реєстрації.

Якщо суд дійде висновку про незаконність державної реєстрації права власності на об`єкт самочинного будівництва, таке судове рішення є підставою для закриття розділу Державного реєстру прав та реєстраційної справи з огляду на положення пункту 5 частини першої статті 14 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (розділ Державного реєстру прав та реєстраційна справа закриваються в разі набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовується рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ).

Разом із вищевикладеним, суд вважає за необхідне вказати, що згідно із положеннями Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції чинній на день прийняття оспорюваних рішень (від 23.05.2020) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (п. 1 ч. 1 ст. 2).

В силу приписів ст. 22 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №332412974 від 16.05.2023 вперше право приватної власності на будівлю загальною площею 51,4 кв. м, яка розташована за адресою: місто Дніпро, житловий масив Тополя-3, будинок 1В зареєстровано за третьою особою-1 на підставі технічного паспорту від 10.01.2019 за №1242, видавник: товариство з обмеженою відповідальністю «Дніпропетровський проєктно конструкторський технологічний інститут» та серія, номер: 1519-45 від 30.08.2002, видавник: Управління житлового комунального господарства.

Як встановлено судом, серія, номер: 1519-45 від 30.08.2002 відповідає серії та номеру реєстраційного посвідчення, які видавалися до 01.02.2003 і свідчили про реєстрацію прав (лист Міністерства юстиції України від 22.01.2003 №14-32/97), виданий на підставі неіснуючого документа - рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 14.08.2002 №1-216. Доказів зворотного матеріали справи не містять.

Більш того, реєстрацію права власності у 2002 році Дніпропетровським бюро технічної інвентаризації заперечив начальник виробничого відділу комунального підприємства «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» (листом від 10.03.2021 за №2583).

Оскільки відсутні належні докази, які б свідчили про право власності третьої особи-1 як первісного власника нерухомого майна відсутні підстави вважати, що відповідач-1 є належним власником спірного майна.

Разом із цим відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі №916/2791/13, від 23.06.2020 у справі №680/214/16-ц, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка його здійснила, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного.

Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 15.11.2023 у справі №916/1174/22, за обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 Цивільного кодексу України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

Отже, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно (п. 152).

У категорії справ, за обставинами яких певна особа неправомірно зареєструвала право власності на самочинно побудоване майно, неналежною є як вимога про скасування рішення (запису) про реєстрацію права власності, так і вимога про припинення права власності (п. 154).

З огляду на викладене, незважаючи на те, що суд дійшов висновку про неправомірність державної реєстрації права власності на об`єкт самочинного будівництва за відповідачем-1, вимога позивача про скасування державної реєстрації та припинення права власності із закриттям розділу на об`єкт нерухомого майна задоволенню не підлягає.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша - виражається в першому реченні першого абзацу цієї статті та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном; друга - міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями; третя - міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі "Еаst/West Аllisance Limited" проти України" ("Еаst/West Аllisance Limited" v. Ukreinе, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

ЄСПЛ у рішенні "Брайловська проти України" (Braylovska v. Ukraine) встановив, що відбулося "позбавлення майна" у розумінні другого речення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та зазначив, що, Суд має встановити, чи було оскаржуване позбавлення майна виправданим відповідно до цього положення. Суд наголосив, що для відповідності статті 1 Першого протоколу до Конвенції позбавлення майна має відповідати трьом умовам: воно має здійснюватися "на умовах, передбачених законом", що виключає будь-які свавільні дії національних органів влади, здійснюватись "в інтересах суспільства" та забезпечувати справедливий баланс між правами власника та інтересами суспільства (рішення ЄСПЛ у справі "Вістінш і Перепьолкінс проти Латвії" (Vistins and Perepjolkins v. Latvia)). Перша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції ("на умовах, передбачених законом") полягає у тому, що будь-яке втручання органів влади у мирне володіння майном має бути законним (рішення ЄСПЛ у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy)). Перш за все, це означає відповідність вимогам національного законодавства (рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece)). Вона також посилається на якість відповідного закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy)).

Верховний Суд у постанові від 22.02.2022 у справі № 203/5591/16 зазначив, що право органу місцевого самоврядування, який діє в інтересах територіальної громади звільнити земельну ділянку від самочинно збудованих будівель з огляду на доведену незаконність і безпідставність набуття відповідачем права власності на ці будівлі становить пропорційне втручання у право власності відповідача з дотриманням рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства) та інтересами особи, яка зазнала такого втручання. За таких обставин, суд встановив, що порушення справедливого балансу інтересів позивача як власника земельної ділянки та відповідача немає, і захід втручання у право володіння відповідача шляхом повернення земельної ділянки у попередній стан, що існував до самочинного будівництва є пропорційним визначеній меті.

Судом встановлено, що будівництво спірного об`єкта здійснено з порушенням вимог, установлених законами України та окремими підзаконними актами. Третя особа-1, а також відповідач-1 не набули права власності на це нерухоме майно в установленому законом порядку, а відтак втручання з боку держави в мирне володіння майном у даному випадку відсутнє.

Судові витрати

Згідно зі ст. 129 ГПК України витрати зі сплаті судового збору покладається на відповідача-1 у сумі 2.684,00 грн пропорційно задоволеним позовним вимогам. Судові витрати зі сплати судового збору в сумі 5.368,00 грн в частині позову, що не підлягає задоволенню, покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 73 - 79, 86, 129, 233, 238, 240, 241 ГПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги задовольнити частково.

Усунути Дніпровській міській раді (49000, Дніпропетровська область, місто Дніпро, ПРОСПЕКТ ДМИТРА ЯВОРНИЦЬКОГО, будинок 75; ідентифікаційний код 26510514) перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗЕВС-2021" (49000, Дніпропетровська область, місто Дніпро, вул. Троїцька, будинок 11, приміщення 8; ідентифікаційний код 44062349) знести самочинно побудовану будівлю загальною площею 51,4 кв. м, яка розташована за адресою: м. Дніпро, житловий масив Тополя-3, будинок 1В.

В задоволенні решти позовних вимог (про скасування декларації, припинення права та скасування державної реєстрації об`єкта нерухомого майна) відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗЕВС-2021" (49000, Дніпропетровська область, місто Дніпро, вул. Троїцька, будинок 11, приміщення 8; ідентифікаційний код 44062349) на користь Дніпровської міської ради (49000, Дніпропетровська область, місто Дніпро, ПРОСПЕКТ ДМИТРА ЯВОРНИЦЬКОГО, будинок 75; ідентифікаційний код 26510514) 2.684,00 грн (дві тисячі шістсот вісімдесят чотири грн 00 к.) судового збору.

Видати наказ(и) після набрання рішенням законної сили.

Рішення суду може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання апеляційної скарги до Центрального апеляційного господарського суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складене 07.02.2024.

Суддя С.А. Дупляк