Постанова

від 13.02.2024 по справі 263/11915/18

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/125/24 Справа № 263/11915/18 Суддя у 1-й інстанції - Пантелєєв Д.Г. Суддя у 2-й інстанції - Никифоряк Л. П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 лютого 2024 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд колегією суддів у складі:

судді-доповідача - Никифоряка Л.П.,

суддів - Гапонова А.В., Новікової Г.В.,

за участі секретаря судового засідання - Драгомерецької А.О.,

розглянувши відкрито в залі судових засідань Дніпровського апеляційного суду в місті Дніпро справу, що виникла з цивільних правовідносин за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи, в якій подана апеляційна скарга Східним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Харків) в інтересах держави Україна в особі Кабінету Міністрів України на рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 13 грудня 2019 року, -

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи.

Позовні вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 невстановленими особами здійснено терористичний акт, а саме артилерійський обстріл, в результаті якого в смт. Олександрівка Мар`їнського району Донецької області загинула її мати - громадянка України ОСОБА_2 . Відповідно до довідки про причину смерті № 2365 від 07 серпня 2014 року, причиною смерті ОСОБА_2 є вибухові осколкові поранення голови та нижніх кінцівок з переламами кісток внаслідок артилерійського обстрілу. За фактом вчинення терористичного акту, внаслідок якого загинула ОСОБА_2 , СВ УСБУ в Донецькій проводиться досудове розслідування. Відповідні відомості внесено до ЄРДР за № 12014050410001133 від 23 травня 2014 року з правовою кваліфікацією діяння за ч.3 ст. 258 КК України (терористичний акт, який призвів до загибелі людини). Позивачка вважала, що внаслідок загибелі її матері вона має право на отримання відшкодування моральної шкоди, яка полягає у незворотних моральних стражданнях та хвилюваннях, спричинених загибеллю ОСОБА_2 внаслідок терористичного акту, а також незабезпеченням державою Україна в особі Кабінету Міністрів України права на життя, гарантованому статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтею 27 Конституції України. Втрата позивачки є довічною та непоправною та з урахуванням характеру, обсягу та глибини заподіяних позивачу моральних страждань та їх негативних наслідків, виходячи з засад розумності, виваженості і справедливості, вона оцінила розмір спричиненої моральної шкоди в 1 000 000,00 грн. Позивачка зазначала, що її моральні страждання знаходяться у причинно-наслідковому зв`язку зі смертю її чоловіка та сина, та підтверджуються, зокрема, висновком експертів № 5/05/18 за результатами проведення психологічної експертизи, складеним 03 серпня 2018 року. Відповідно до зазначеного висновку експертів ОСОБА_1 зазнала змін в емоційному стані, індивідуально психологічні прояви якого перешкоджають активному соціальному функціонуванню її як особистості і які виникли в результаті загибелі її матері - ОСОБА_2 , смерть матері призвела до втрати в короткий проміжок часу також батька та сестри. Вказані події позначились не тільки погіршенням фізичного здоров`я, але й руйнуванням психічного здоров`я та позначились на погіршенні соціальних зв`язків. ОСОБА_1 продовжує переживати втрату матері. Смерть матері призвела до стійких, тривалих змін у системі цінностей, ієрархії, мотиваційної сфери ОСОБА_1 , в основних складових структури її особистості (індивідуально-психологічних особливостей, емоційної сфери, системи значимих відносин), у стані здоров`я, зумовила порушення в основних сферах життєдіяльності, що на тривалий час унеможливило повноцінне соціальне функціонування як особистості.

Ураховуючи викладене, позивачка виклала вимогу про стягнення з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на її користь в рахунок відшкодування моральної шкоди, заподіяної внаслідок смерті її матері - ОСОБА_2 , в результаті обстрілу ІНФОРМАЦІЯ_1 смт. Олександрівка Мар`їнського району Донецької області під час проведення військових дій, в розмірі 1 000 000,00 грн.

Рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 13 грудня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди, спричиненої їй внаслідок загибелі матері ОСОБА_2 в розмірі 500 000,00 грн.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

20 січня 2020 року Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Харків), яке діє в інтересах держави Україна в особі Кабінету Міністрів України подало апеляційну скаргу, яка разом із матеріалами справи надійшла до Донецького апеляційного суду. У поданій апеляційній скарзі заявник виклав вимогу про скасування рішення та ухвалення нового про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтовувалась тим, що суд першої інстанції передчасно застосував до спірних правовідносин статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», відповідно до якої здійснюється відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом за рахунок коштів Державного бюджету України, оскільки досудове слідство за статтею 258 КК України не завершено, а отже, доказів у справі щодо загибелі матері позивачки від терористичного акту недостатньо; вважає, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню Кодекс цивільного захисту України, що узгоджується із висновками Верховного Суду у постановах від 11 липня 2018 року у справі № 219/11736/16-ц та від 20 вересня 2018 року у справі № 243/8302/16-ц, предметом розгляду яких є відшкодування шкоди від терористичного акту при проведенні терористичної операції, а також загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду, передбачені статтею 1167 ЦК України та положеннями частини другої статті 1177 ЦК України, що узгоджується із висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц; суд помилково послався на рішення Європейського суду з прав людини від 08 січня 2001 року у справі «Айдер проти Туреччини», оскільки у цій справі правовідносини є нетотожними; суд у цивільному процесі не має повноважень визначати правомірність рішення, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора у кримінальному провадженні, а тому висновки суду першої інстанції щодо відсутності ефективного розслідування злочину - загибелі матері позивачки, за відсутності відомостей про завершення розслідування, є помилковими.

У відзиві на апеляційну скаргу, позивачка заперечила проти задоволення апеляційної скарги відповідача, просила її залишити без задоволення, а рішення - без змін.

Ухвалою Донецького апеляційного суду від 16 березня 2020 року відкрито апеляційне провадження у справі.

Ухвалою Донецького апеляційного суду від 24 березня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Донецького апеляційного суду від 01 липня 2020 року зупинено провадження у справі до розгляду Верховним Судом цивільної справи № 242/981/18.

07 лютого 2023 року до Дніпровського апеляційного суду надійшло клопотання Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції в інтересах держави Україна в особі Кабінету Міністрів України про поновлення провадження у справі.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року витребувано з Донецького апеляційного суду цивільну справу № 263/11915/18 за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи.

Згідно листа Донецького апеляційного суду від 15 лютого 2023 року № 3.10-12/12/2023 за даними автоматизованої системи документообігу суду КП «Д-3» в провадженні Донецького апеляційного суду в м. Маріуполь перебувала цивільна справа № 263/11915/18 за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи. Ухвалою Донецького апеляційного суду від 01 липня 2020 року провадження у справі зупинено до розгляду Верховним судом справи № 242/981/18. Станом на сьогоднішній день будівля Донецького апеляційного суду в м. Маріуполь, в якому фізично знаходились матеріали цивільної справи № 263/11915/18, була фактично знищена внаслідок повномасштабного вторгнення військ російської федерації, що підтверджується Державною судовою адміністрацією України, внаслідок чого їх теперішній стан та місцезнаходження невідомі, про що також було складено акт втрачених судових справ Донецького апеляційного суду в м. Маріуполь, які перебували в провадженні суддів № 55/22 від 10 серпня 2022 року, в якому, у тому числі фігурує цивільна справа № 263/11915/18 (апеляційне провадження № 22-ц/804/3/22).

А тому, Донецьким апеляційним судом виконати ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року та направити цивільну справу неможливо.

Відповідно до частини сьомої статті 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», враховуючи неможливість судами здійснювати правосуддя під час воєнного стану, Верховний Суд розпорядженням від 06 березня 2022 року № 1/0/9-22 змінив територіальну підсудність судових справ Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області на Ленінський районний суд м. Дніпропетровська.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 01 березня 2023 року поновлено провадження у справі за апеляційною скаргою Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) в інтересах держави Україна в особі Кабінету Міністрів України на рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 13 грудня 2019 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи.

Матеріали у справі № 263/11915/18 направлено до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська для вирішення питання про відновлення втраченого судового провадження у двомісячний термін, після чого матеріали підлягають поверненню до апеляційного суду.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 квітня 2023 року відновлено втрачене судове провадження у цивільній справі № 263/11915/18 в частині рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 13 грудня 2019 року.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 10 травня 2023 року матеріали цивільної справи № 263/11915/18 повернуто до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська для належного оформлення та ініціювання відновлення втраченого судового провадження в повному обсязі.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 21 серпня 2023 року відновлено втрачене судове провадження у цивільній справі № 263/11915/18 в частині наступних матеріалів: копії ухвали Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 жовтня 2018 року про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі; супровідного листа про направлення ухвали судді від 09 жовтня 2018 року Державній Казначейській службі України від 09 жовтня 2020 року; копії позовної заяви ОСОБА_1 ; копії договору про надання правової (юридичної) допомоги від 14 травня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 та адвокатом Галемським С.М.; копії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю № 1925; копія ордера серії ДН № 009206; копії паспорта ОСОБА_1 ; копії довідки про присвоєння ІНН ОСОБА_1 ; копії свідоцтва про народження ОСОБА_1 ; копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ; копії довідки про причину смерті № 2365 на ім`я ОСОБА_2 ; копії довідки Служби безпеки України від 02 червня 2018 року про те, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 є потерпілою у кримінальному провадженні № 12014050410001133; копії пам`ятки про процесуальні права та обов`язки потерпілого; копії листа Служби безпеки України від 22 березня 2018 року № 78/2/13-1218; витягу з єдиного реєстру досудових розслідувань по кримінальному провадженню № 12014050410001133, внесеного до ЄРДР 23 травня 2018 року за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч.ч.1,2,3 ст. 258 КК України; копії рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 10 липня 2017 року, яким задоволено заяву ОСОБА_1 , зацікавлена особа - Центральний районний у місті Маріуполі відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, про встановлення факту, що має юридичне значення, та встановлено факт смерті ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ; копії висновку експерта № 5/05/18 від 03 серпня 2018 року; копії заяви ОСОБА_1 від 03 вересня 2018 року про підтвердження, що нею не подано іншого позову до відповідачів з тим самим предметом та з тих самих підстав; копії відзиву представника Кабінету Міністрів України - Тичиніна Я.Д.; супровідного листа Донецького апеляційного суду про направлення Державній казначейській службі України ухвали про відкриття апеляційного провадження від 16 березня 2020 року; копії ухвали Донецького апеляційного суду від 16 березня 2020 року про поновлення представнику держави Україна в особі Кабінету Міністрів України строку на апеляційне оскарження рішення Приморського районного суду м. Маріуполя від 13 грудня 2019 року; електронної копії апеляційної скарги представника Кабінету Міністрів України - Тичиніна Я.Д. на рішення Приморського районного суду м. Маріуполь Донецької області від 13 грудня 2019 року у справі № 263/11915/18; копії відзиву представника позивача - адвоката Галемського С.М. на апеляційну скаргу від 10 квітня 2020 року; супровідного листа Донецького апеляційного суду про направлення ухвали від 01 липня 2020 року сторонам у справі; копії ухвали Донецького апеляційного суду від 01 липня 2020 року про зупинення провадження у справі № 263/11915/18 до розгляду Верховним Судом цивільної справи № 242/981/18.

23 січня 2024 року справа надійшла до Дніпровського апеляційного суду після належного оформлення та відновлення втраченого судового провадження.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідками про доставку електронного листа і смс-повідомлення, а також оголошенням на сайті Судової влади України.

Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача щодо змісту рішення, яке оскаржено, доводів апеляційної скарги та меж, в яких повинна здійснюватися перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази, дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом першої інстанції встановлено, що позивачка ОСОБА_1 є рідною донькою ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серія НОМЕР_2 від 28 вересня 1978 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 під час проведення антитерористичної операції та ведення бойових дії в смт. Олександрівка Мар`їнського району Донецької області в результаті артилерійського обстрілу ОСОБА_2 загинула, причиною смерті стали вибухові осколкові поранення голови та нижніх кінцівок з переламами внаслідок артилерійського обстрілу.

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянка України, померла ІНФОРМАЦІЯ_1 в смт Олександрівка Мар`їнського району Донецької області, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_3 , виданим Центральним районним в м. Маріуполі відділом реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Донецькій області.

Як вбачається з витягу ЄРДР, довідки за вказаним фактом 23 травня 2014 року СВ 2 управління УСБУ в Донецькій та Луганській областях внесено відповідний запис в ЄРДР за № 12014050410001133 з правовою кваліфікацією діяння за ч.3 ст. 258 КК України (терористичний акт, який призвів до загибелі людини).

Позивачка ОСОБА_1 визнана потерпілою в кримінальному провадженні № 12014050410001133.

Факт смерті ОСОБА_2 від вибухового осколкового поранення голови та нижніх кінцівок з переламами кісток встановлено рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя у цивільній справі № 263/5554/17 від 10 липня 2017 року.

Висновком експерта № 5/05/18 від 03 серпня 2018 року ОСОБА_1 зазнала змін в емоційному стані, індивідуально психологічні прояви якого перешкоджають активному соціальному функціонуванню її як особистості і які виникли в результаті загибелі її матері, ОСОБА_2 , смерть матері призвела до втрати в короткий проміжок часу також батька та сестри. Вказані події позначились не тільки погіршенням фізичного здоров`я, але й руйнуванням психічного здоров`я та позначилось на погіршенні соціальних зв`язків. ОСОБА_1 продовжує переживати втрати матері. Смерть матері призвела до стійких, тривалих змін у системі цінностей, ієрархії, мотиваційної сфери ОСОБА_1 , в основних складових структури її особистості (індивідуально-психологічних особливостей, емоційної сфери, системи значимих відносин), у стані здоров`я, зумовила порушення в основних сферах життєдіяльності, що на тривалий час унеможливило повноцінне соціальне функціонування як особистості.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що держава Україна не забезпечила захист права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також не забезпечила ефективного розслідування загибелі матері позивачки - ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 внаслідок вчинення терористичного акту невідомими особами із складу незаконних збройних формувань шляхом артилерійського обстрілу в смт Олександрівка Мар`їнського району Донецької області.

Моральна шкода, завдана ОСОБА_1 , полягає у спричинених загибеллю матері для ОСОБА_1 вкрай тяжких і незворотних моральних страждань та хвилювань внаслідок терористичного акту, незабезпеченням відповідачем права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтею 27 Конституції України, а також відсутністю ефективного, незалежного розслідування порушення права на життя понад рік.

Враховуючи триваючий характер порушень прав та законних інтересів ОСОБА_1 , практику Європейського суду з прав людини, суд дійшов висновку про те, що обраний позивачкою спосіб захисту порушених прав шляхом стягнення компенсації за завдану моральну шкоду у виді одноразової суми 500 000,00 грн на користь позивачки, що відповідає розміру компенсації, який був визначений Європейським судом з прав людини при розгляді аналогічних вимог фізичних осіб щодо стягнення компенсації за моральні страждання через смерть фізичної особи.

Проте, суд апеляційної інстанції не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України). Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (пункт 2 частини другої статті 23 ЦК України). Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб (частина третя статті 23 ЦК України).

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК України).

Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім`єю (частина друга статті 1168 ЦК України).

Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього Кодексу у редакції, чинній до 03 липня 2020 року, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (див. пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17).

Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом (частина друга статті 1177 ЦК України).

Проаналізувавши приписи статті 1177 ЦК України у редакції, що була чинною до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13, поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. ЄСПЛ зазначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (див. ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08 і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 3958/13).

Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» (далі - Закон № 638-IV) передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 Закону № 638-IV).

З огляду на зміст вказаних приписів Закону № 638-IV реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. Більше того, у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42)), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України»).

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ поняття «майно» у частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100).

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому, як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на набуття майна (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини», § 35).

Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема у судовому рішенні (див. для порівняння mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 02 липня 2002 року у справі «Гайдук та інші проти України» (Gayduk and Others v. Ukraine), заява № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 50).

Отже, передбачене у статті 19 Закону № 638-IV право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від держави Україна відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачеві внаслідок загибелі дочки/матері під час терористичного акту в період проведення АТО незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт. У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону № 638-IV до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв`язку із загибеллю дочки/матері у період проведення АТО.

Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункти 36, 69), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (пункти 7.5, 7.11), від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (пункт 28).

Ураховуючи наведене, помилковими є висновки суду першої інстанції про можливість задоволення позову на підставі статті 19 Закону № 638-IV.

Щодо порушення державою права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції та статтею 27 Конституції України

Позивачка заявила вимогу про стягнення з держави Україна на відшкодування моральної шкоди, завданої їй терористичним актом, що призвів до загибелі дочки/матері, посилаючись на те, що держава Україна є відповідальною за порушення права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції.

Суд першої інстанції вважав, що у цій справі вказана стаття є застосовною, оскільки держава Україна є відповідальною за невжиття належних заходів для того, аби захистити життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20) дійшла висновку про те, що на правовідносини щодо відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, поширюється положення статті 2 Конвенції, проте проблема у подібній справі полягає в тому, щоб встановити, чи перебувала дочка/мати позивача під юрисдикцією держави Україна у сенсі статті 1 Конвенції та чи порушила держава Україна певні її обов`язки з тих, які випливають із указаної статті.

Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України).

Кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини (частини перша та друга статті 27 Конституції України).

Під час проведення військових операцій необхідно постійно дбати про безпеку цивільного населення, цивільних осіб та цивільних об`єктів. Слід ужити усіх практично можливих заходів, щоб уникнути випадкової загибелі цивільного населення, поранення цивільних осіб та пошкоджень цивільних об`єктів або принаймні звести такі випадки до мінімуму (норма 15 дослідження Міжнародного Комітету Червоного Хреста «Звичаєве міжнародне гуманітарне право», яке є збіркою практики держав у сфері міжнародного гуманітарного права з метою виявлення норм, що набули характеру звичаєвих і вперше опубліковане видавництвом Кембриджського університету у 2005 році).

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов`язком не порушувати такі права та свободи держава має позитивні обов`язки гарантувати їх ефективне використання кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення будь-якого з цих обов`язків є самостійною підставою відповідальності держави, але лише тоді, якщо є підстави стверджувати, що вона мала юрисдикцію, зокрема на відповідній частині її території.

Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого частини першої статті 2 Конвенції).

Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції; див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ щодо прийнятності у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» (Ukraine v. Russia (re Crimea)) від 16 грудня 2020 року, заяви № 20958/14 і 38334/18, § 303-352).

Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.

За статтею 2 Конвенції обов`язки держави полягають у такому:

1) негативний обов`язок - у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов`язку;

2) позитивний обов`язок має два різновиди:

- матеріальний, згідно з яким держава повинна встановити законодавчі положення, які би захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтованих заходів для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб.

Відповідальність за порушення останнього з наведених позитивних матеріальних обов`язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава (а) володіла інформацією про те, що за певних обставин життя конкретної людини чи групи людей могло бути поставлене під загрозу (необхідно довести, що влада знала або мала знати про цю загрозу), (б) могла вжити заходів, які би усунули ризик для життя, але не вжила їх. ЄСПЛ тлумачить зазначений конвенційний обов`язок так, щоби не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар. Тому з погляду Конвенції не кожна передбачувана загроза для життя зобов`язує державні органи вживати конкретних заходів, спрямовані на запобігання її втіленню (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), заява № 87/1997/871/1083, § 115, 116 і від 24 жовтня 2002 року у справі «Мастроматео проти Італії» (Mastromatteo v. Italy), заява № 37703/97, § 68);

- процесуальний, згідно з яким держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того щоби бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя. Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов`язку. Обов`язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87 і від 08 листопада 2005 року у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків - як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема, від виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказувала на невиконання державою позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя матері позивачки та позитивного процесуального обов`язку, згідно з яким держава має забезпечити об`єктивне та ефективне розслідування факту посягання на людське життя незалежним органом.

Щодо виконання державою позитивного матеріального обов`язку з гарантування права на життя дочки/матері позивача

У позовній заяві ОСОБА_1 стверджувала, що з огляду на факт загибелі її матері внаслідок терористичного акту держава Україна зобов`язана відшкодувати моральну шкоду, яка полягає у стражданнях, спричинених цією загибеллю, незабезпеченням державою права на життя матері. Проте, як зазначено вище, згідно зі статтею 2 Конвенції держава не несе відповідальності за кожну загибель людини у межах її кордонів. Немає підстав вважати, що таку відповідальність за кожну загибель людини на державу поклали й інші акти чинного законодавства України, зокрема на тимчасово окупованих територіях, щодо яких в України відсутня юрисдикція.

У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування державою Україна шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала конвенційні обов`язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).

Україна залишається об`єктом збройної агресії з боку РФ, яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором (далі - Звернення)).

З 20 лютого 2014 року тривають силові дії РФ (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIII Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН № 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала РФ державою-агресором (абзац шостий Звернення).

У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії РФ проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами РФ озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року) (абзац п`ятий пункту 1 Заяви).

27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії РФ розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил РФ (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).

Наслідком збройної агресії РФ проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід`ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви). РФ своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії РФ стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п`ятий пункту 3 Заяви).

24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії РФ проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. У цей день Україна розірвала з РФ дипломатичні відносини.

02 березня 2022 року збройну агресію РФ проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від РФ негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.

14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені Збройними силами РФ та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України № 2188-IX).

27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

Суд першої інстанції встановив, що територія, на якій загинула матір позивачки, зазнала обстрілу з боку незаконних збройних формувань під час збройної агресії РФ.

Апеляційний суд погоджується, що втрата позивачкою у цій справі матері, яка загинула за трагічних обставин, є непоправною, та безперечно зумовлює сильні моральні і фізичні страждання для будь-якої дитини.

Проте, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові, проблема такої справи полягає не в тому, чи страждала морально позивач, не в тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці її страждання, навіть не стільки у тому, який нормативний припис необхідно застосувати для присудження відповідного відшкодування, а в тому, що ключова проблема у цій справі полягає в тому, чи має за заподіяні моральні страждання позивача нести цивільну відповідальність саме держава Україна. І якщо так, то за порушення нею якого саме обов`язку з гарантування права на життя така відповідальність має настати.

Позивачка не обґрунтовувала, що держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які б усунули ризик загибелі її матері, що держава знала про можливість обстрілу смт Олександрівка Мар`їнського району Донецької області з боку незаконних збройних формувань у зв`язку зі збройною агресією з боку РФ і могла вжити, але не вжила заходів з попередження такого обстрілу та усунення ризику для життя матері позивачки.

Отже, ОСОБА_1 належним чином не обґрунтувала, в чому полягало порушення державою Україна її позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя її матері.

Загибель матері позивачки внаслідок обстрілу з боку незаконних збройних формувань організації «Донецька народна республіка» в смт Олександрівка Мар`їнського району Донецької області та виконання державою Україна позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя ОСОБА_2 не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку.

Щодо виконання відповідачем позитивного процесуального обов`язку, за яким держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом

Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов`язку. Обов`язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87, і від 08 листопада 2005 року у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).

Заявниця у позовній заяві стверджувала, що за фактом смерті ОСОБА_2 внаслідок вчинення терористичного акту невідомими особами зі складу незаконних збройних формувань шляхом артилерійського обстрілу в смт Олександрівка Мар`їнського району Донецької області 23 травня 2014 року орган досудового розслідування - СВ УСБУ в Донецькій області до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості за № 12014050410001133 та розпочато кримінальне провадження, передбачене частиною третьою статті 258 КК України, та розпочато розслідування вказаного злочину.

Вважала, що загибель ОСОБА_2 сталася на території, підконтрольній українській владі, однак правоохоронні органи держави Україна не забезпечили ефективного розслідування, хоча і наділені достатніми повноваженнями для забезпечення належного та своєчасного розслідування цього кримінального правопорушення.

Проте справа не містить відомостей про оскарження дій або бездіяльності слідчих органів з розслідування обставин загибелі ОСОБА_2 .

Позовна заява не містить переліку дій, які повинна вчинити держава Україна чи безпосередньо слідчі органи у кримінальному провадженні для забезпечення ефективного розслідування загибелі ОСОБА_2 на контрольованій нею території, проте не вчинили.

Таким чином, відсутні підстави для висновку про невиконання державою Україна позитивного процесуального обов`язку, за яким держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом.

Саме по собі посилання на порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції, у межах контрольованої території Україною, без встановлення невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації процесуального обов`язку, не може бути підставою притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї.

Верховний Суд у постанові від 23 листопада 2022 року у справі № 644/7155/18 (провадження № 61-3041св20), вирішуючи подібний спір, скасував судові рішення судів попередніх інстанцій і відмовив у задоволенні позову, вказавши, при цьому, що позовна заява не містить переліку дій, які повинна вчинити держава Україна для забезпечення ефективного розслідування загибелі особи на контрольованій нею території, проте не вчинила.

У справі, яка переглядається апеляційним судом, позивачка не зазначила, які саме дії повинна вчинити Держава Україна для забезпечення ефективного розслідування подій 02 серпня 2014 року.

Верховний Суд уважає за необхідне зазначити, що внаслідок збройної агресії російської федерації Україна вирішила створити спеціальний механізм для визначення всіх збитків, які завдала держава-агресор. Такий обов`язок Україна підтвердила у постанові Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року № 326 «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації» (далі - Постанова № 326).

Визначення шкоди та збитків здійснюється окремо, зокрема, за таким напрямом, як людські втрати та пов`язані з ними соціальні витрати - напрям, що включає всі людські втрати (смерть або каліцтво цивільних осіб), що виникли в результаті збройної агресії російської федерації, а також витрати, пов`язані з призначенням різних видів державної соціальної допомоги та наданням соціальних послуг (підпункт 1 пункту 2 Постанови № 326). Одним із основних показників, які оцінюються в межах цього напряму, є кількість цивільних осіб, загиблих внаслідок збройної агресії російської федерації (абзац третій підпункту 1 пункту 2 Постанови № 326).

Визначення шкоди та обсягу соціальних виплат, які забезпечуються відповідно до законодавства, у грошовій формі здійснюється згідно з методикою, затвердженою наказом Мінсоцполітики, за погодженням з Мінреінтеграції. Відповідальним за визначення шкоди та збитків за наведеним напрямом є Мінсоцполітики (абзаци 8 і 9 підпункту 1 пункту 2 Постанови № 326).

Отже, Україна в особі Мінсоцполітики взяла на себе позитивний матеріальний обов`язок визначити правила, спрямовані на відновлення прав потерпілих унаслідок, зокрема, загибелі цивільних осіб через збройну агресію російської федерації. Його невиконання чи неналежне виконання може бути окремою підставою для позову про відшкодування Україною шкоди, завданої затримкою виконання цього обов`язку. Розмір такого відшкодування залежить від складності проблеми, яку має вирішити держава, умов (воєнних, соціально-економічних, політичних), у яких цю проблему слід вирішити, тривалості невиконання чи неналежного виконання відповідного обов`язку, важливості вирішення відповідної проблеми для конкретної особи тощо. Проте таке відшкодування не може бути пов`язаним і співмірним із розміром тієї шкоди, яка завдана загибеллю людини внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.

З урахуванням наведеного, апеляційний суд дійшов висновку про обґрунтованість доводів апеляційної скарги у частині неправильного застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин щодо відшкодування моральної шкоди статті 19 Закону № 638-ІV.

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (пункт 4 частини першої статті 376 ЦПК України).

Згідно з частиною другою статті 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Ураховуючи викладене, апеляційний суд дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги та скасування рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 13 грудня 2019 року з ухваленням нового судового рішення, яким у задоволенні позову необхідно відмовити.

Керуючись статтями 259,268,374,376,381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного територіального управління юстиції у Донецькій області в інтересах держави Україна в особі Кабінету Міністрів України - задовольнити.

Рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 13 грудня 2019 року- скасувати.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи- відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 13 лютого 2024 року.

Судді: