Ухвала

від 14.02.2024 по справі 160/3090/24

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

14 лютого 2024 рокуСправа № 160/3090/24 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі судді Кучугурної Н.В., розглянувши у порядку письмового провадження клопотання Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про залишення без розгляду позову у справі №160/3090/24 за позовною заявою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Єрьоміна Вікторія Анатоліївна, до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

02.02.2024 до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Єрьоміна Вікторія Анатоліївна, до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Предметом спору стосується невиплаченої, за доводами позивача, індексації грошового забезпечення за період проходження ним військової служби з 29.03.2016 по 12.10.2016.

Справі за цією позовною заявою присвоєно №160/3090/24 та за результатами автоматизованого розподілу справу передано для розгляду судді Кучугурній Н.В.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07.02.2024 прийнято до розгляду позовну заяву і відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін; встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву (у разі заперечення проти позовної заяви) протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення копії цієї ухвали, разом із доказами, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача. Цією ухвалою витребувано у відповідача додаткові докази у справі.

12.02.2024 відповідач звернувся до суду з клопотанням про залишення без розгляду позову у справі №160/3090/24.

Клопотання мотивоване тим, що спір у справі є публічно-правовим, а позовні вимоги безпосередньо пов`язані із проходженням позивачем публічної служби, тому у цих правовідносинах має застосуватись місячний строк звернення до суду (ч.5 ст.122 КАС України) з дня, коли позивач дізнався про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. За доводами відповідача, позивач про можливе порушення своїх прав дізнався під час звільнення із частини 12.10.2016, а доказів, які б підтверджували поважність причин порушення строків оскарження дій відповідача, позивачем надано не було. Таким чином, відповідач уважає, що позивач пропустив, встановлений ч.5 ст.122 КАС України строк звернення до суду, відповідно, позовна заява має бути залишена без розгляду.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши клопотання відповідача, суд зазначає про таке.

Згідно з частинами 3, 4 статті 123 КАС України, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Згідно з частинами 1, 2 статті 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Частиною 5 статті 122 КАС України встановлено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Поряд з цим, з аналізу частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) слідує, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, не обмежується будь-яким строком.

Офіційне тлумачення положення частини другої статті 233 КЗпП України надав Конституційний Суд України у своїх рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9-рп/2013.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 у справі №1-13/2013 в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону №108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Відповідно до пункту 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення Конституційного Суду України поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових відносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. У разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Згідно зі статтею 1 Конвенції «Про захист заробітної плати» №95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Верховний Суд, надаючи оцінку поняттям «грошова винагорода», «одноразова грошова допомога при звільненні» та «оплата праці» і «заробітна плата», які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, дійшов висновку, що вказані поняття є рівнозначними.

Рівнозначність цих понять обумовлена наявністю у сторін прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків та врегульоване спеціальними законами: Законом України «Про оплату праці», Кодексом законів про працю України, а також іншими підзаконними нормативними актами.

Зокрема, такий підхід застосовано Верховним Судом у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 820/4748/17, від 12 вересня 2019 року у справі № 812/1255/17, від 02 липня 2020 року у справі № 812/792/17.

Наведена вище позиція викладена у постанові від 07 лютого 2022 року Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі №420/7697/21.

Таким чином, відповідач помилково вважає, що на спірні правовідносини не розповсюджуються положення статті 233 КЗпП України, та, що наявні підстави для застосування частини п`ятої статті 122 КАС України, тобто місячного строку звернення до суду щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Отже, при обрахунку строку звернення до суду застосуванню у цій справі підлягають положення статті 233 Кодексу законів про працю України.

Станом на час звернення позивача до суду частини 1, 2 ст.233 КЗпП України мали таку редакцію: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).».

Поряд з цим, станом на час виникнення спірних правовідносин, які у цій справі виникли у період служби позивача з 29.03.2016 по 12.10.2016, частиною другою статті 233 КЗпП України було передбачено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про те, що строки звернення до суду у цій справі порушені не були, відповідно, відсутні підстави для задоволення клопотання відповідача про залишення позову без розгляду.

Керуючись ст.ст. 167, 240, 243, 248, 256 Кодексу адміністративного судочинства, суд

УХВАЛИВ:

Відмовити в задоволенні клопотання Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про залишення позову без розгляду.

Ухвала суду набирає законної сили в порядку статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України та не може бути оскаржена окремо від рішення суду.

Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

Суддя Н.В. Кучугурна