Постанова

від 29.01.2024 по справі 185/9339/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 січня 2024 року

місто Київ

справа № 185/9339/21

провадження № 61-8918сво23

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І. (суддя-доповідач),

суддів: Гулька Б. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Фаловської І. М., Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей та сім`ї Печерської районної в місті Києві державної адміністрації, ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на заочне рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 02 грудня 2022 року у складі судді Перекопського М. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 травня 2023 року у складі колегії суддів Космачевської Т. В., Канурної О. Д., Халаджи О. В.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей та сім`ї Печерської районної в місті Києві державної адміністрації, ОСОБА_3 , про позбавлення батьківських прав.

Стислий виклад позицій учасників справи

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав.

Позов обґрунтовала тим, що вона із ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі та є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Шлюб між сторонами розірвано рішенням Калінінського районного суду м. Донецька від 06 березня 2014 року, а рішенням Пологівського районного суду Запорізької області від 03 жовтня 2017 року з відповідача стягнуто аліменти на утримання сина.

ОСОБА_2 від виховання сина самоусунувся, станом його здоров`я не цікавиться, з дитиною не спілкується, аліменти з часу їх стягнення не сплачує.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 , посилаючись на пункт 2 частини першої статті 164 Сімейного кодексу України (далі - СК України), просила суд позбавити ОСОБА_2 батьківських прав стосовно ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Служба у справах дітей та сім`ї Печерської районної в місті Києві державної адміністрації (далі - служба у справах дітей та сім`ї Печерської РДА) надала до суду висновок від 16 лютого 2022 року № 105/01-199/В-140 про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 стосовно дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвалою Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 08 червня 2022 року ОСОБА_3 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

У поданих до місцевого суду письмових поясненнях ОСОБА_3 позов підтримав та, посилаючись на існування обставин, що підтверджують ухилення батька ОСОБА_2 від виконання своїх обов`язків щодо його виховання, просив позов задовольнити.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 02 грудня 2022 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 травня 2023 року, у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що оскільки позбавлення батьківських прав можливе лише щодо дитини, яка не досягла вісімнадцяти років, а на момент завершення розгляду справи ОСОБА_3 вже є повнолітнім, немає підстав для задоволення позову.

Разом із цим місцевий суд зазначив, що якби рішення ухвалювалося до повноліття ОСОБА_3 , то були б усі передбачені законом підстави для позбавлення відповідача батьківських прав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_3 18 червня 2023 року через систему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 02 грудня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 травня 2023 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник визначив пункт 2 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), посилаючись на необхідність відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 219/3759/2014-ц (провадження № 61-48685св18).

ОСОБА_3 зазначив, що суди правильно встановили фактичні обставини справи на підставі належних та допустимих доказів. Висновки судів про ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків та наявність підстав для позбавлення його батьківських прав відповідають обставинам справи. Водночас, відмовляючи у позові, суди послалися виключно на те, що на момент ухвалення рішення у справі він досяг повноліття.

Такий висновок судів першої та апеляційної інстанцій відповідає висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 219/3759/2014-ц (провадження № 61-48685св18), однак порушує принцип верховенства права, не забезпечує якнайкращих інтересів дитини та не враховує, що позов подано до досягнення дитиною повноліття.

У касаційній скарзі заявник вказує, що після досягнення повноліття особа втрачає правовий статус дитини за змістом закону, проте сімейні відносини між батьком та сином не припиняються, між ними зберігається правовий зв`язок як батька та дитини, що свідчить про існування між ними взаємних особистих немайнових та майнових прав і обов`язків, які є чинними протягом усього їх життя, а окремі з них - навіть після смерті одного з них.

На переконання ОСОБА_3 , факт досягнення дитиною повноліття на момент вирішення спору не може мати принципово вирішального значення під час розгляду справи, оскільки суд має оцінювати у сукупності факти виконання/невиконання батьком своїх обов`язків стосовно дитини за період часу до її повноліття.

Подальше дорослішання дитини і досягнення нею 18-річного віку не свідчить про належне виконання батьком своїх обов`язків і не може бути підставою для відмови в позові про позбавлення батьківських прав.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 липня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

18 липня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 серпня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 вересня 2023 року справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 вересня 2023 року прийнято до розгляду справу № 185/9339/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: служба у справах дітей та сім`ї Печерської РДА, ОСОБА_3 , про позбавлення батьківських прав за касаційною скаргою ОСОБА_3 на заочне рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 02 грудня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 травня 2023 року.

Призначено справу до розгляду Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Мотиви передачі справи на розгляд Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

В ухвалі від 06 вересня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробив висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки вважав, що існує необхідність для відступлення від висновку колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постановах від 11 вересня 2019 року в справі № 219/3759/2014-ц (провадження № 61-48685св18) та від 01 лютого 2023 року в справі № 761/6749/20 (провадження № 61-8129св22), а також колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 04 жовтня 2021 року у справі № 686/16902/20 (провадження № 61-11412св21), про те, що у випадку, якщо на час подання позову про позбавлення батьківських прав дитина була неповнолітньою, досягнення нею повноліття на час вирішення справи є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав.

Верховний Суд висловив переконання, що тлумачення закону, яке призводить до настання такої ситуації, коли учасник сімейних відносин, який вчасно (до досягнення дитиною повноліття) реалізував своє право на судовий захист шляхом звернення до суду із позовом про позбавлення батьківських прав, отримує відмову у задоволенні позову, який, вочевидь, має для нього виняткове значення, фактично лише з тих підстав, що суд, незалежно від причин, не ухвалив рішення по суті спору до досягнення дитиною повноліття.

Колегія суддів наголосила, що згаданий підхід не враховує те, що правові наслідки позбавлення батьківських прав поширюються і на правовідносини, які виникають після досягнення дитиною повноліття, тому суд після досягнення дитиною повноліття має продовжувати розгляд справи по суті для встановлення обґрунтованості або необґрунтованості позову про позбавлення відповідача батьківських прав та ухвалення відповідного судового рішення.

Фактичні обставини справи

Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що сторони у справі є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням від 06 березня 2014 року у справі № 256/8285/13-ц Калінінський районний суд м. Донецька розірвав шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , укладений 06 червня 1997 року.

Заочним рішенням від 03 жовтня 2017 року в справі № 324/1075/17 Пологівський районний суд Запорізької області стягнув із ОСОБА_2 аліменти на сина ОСОБА_3 у розмірі 3 000,00 грн щомісячно із 27 липня 2017 року і до повноліття дитини.

За розрахунком державного виконавця заборгованість ОСОБА_2 зі сплати аліментів на сина станом на 30 вересня 2021 року становила 150 400,00 грн.

Рішенням від 03 лютого 2022 року у справі № 757/59515/21-ц Печерський районний суд міста Києва збільшив розмір стягнутих із ОСОБА_2 аліментів на сина до 5 633,00 грн щомісячно, починаючи з 18 листопада 2021 року, та стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 додаткові витрати на ОСОБА_3 в розмірі 14 700,00 грн.

Заочним рішенням від 30 травня 2022 року у справі № 757/59426/21-ц Печерський районний суд міста Києва стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 пеню за прострочення сплати аліментів за період з 27 липня 2017 року до 30 вересня 2021 року у розмірі 146 380,00 грн.

За інформацією, розміщеною на офіційному вебпорталі Міністерства внутрішніх справ України, ОСОБА_2 перебуває у розшуку як підозрюваний у вчиненні кримінального правопорушення.

Згідно з висновком служби у справах дітей та сім`ї Печерської РДА від 16 лютого 2022 року № 105/01-199/В-140 є доцільним позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав стосовно ОСОБА_3 як такого, який ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків щодо виховання та догляду своєї дитини.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши наведені у касаційні скарзі доводи, врахувавши аргументи, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

За правовою позицією Конституційного Суду України правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Водночас не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі De Geouffre de la Pradelle v. France від 16 грудня 1992 року, заява № 12964/87).

Згідно з частиною другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Забезпечення найкращих інтересів дитини - дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (абзац четвертий частини першої статті 1 Закону України «Про охорону дитинства»).

Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»).

Частиною сьомою статті 7 СК України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

У справі, що переглядається, місцевий суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив із доведеності існування підстав, передбачених законом, для позбавлення батьківських прав відповідача. Разом із цим, мотивуючи відмову в позові ОСОБА_1 , суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що особи можуть бути позбавлені батьківських прав лише щодо дитини, яка не досягла вісімнадцяти років.

Особливістю справи, рішення у якій переглядаються Верховним Судом, є те, що на момент пред`явлення позову про позбавлення батьківських прав син сторін у справі був неповнолітнім, проте на момент ухвалення судом першої інстанції рішення за результатами вирішення спору по суті ОСОБА_3 досяг повноліття.

Іншою особливістю цієї справи є й те, що суди встановили обґрунтованість пред`явленого позову та існування підстав для позбавлення відповідача батьківських прав, втім відмовили в його задоволенні у зв`язку з досягнення сином сторін повноліття на момент ухвалення судового рішення.

Приймаючи справу до розгляду, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала на необхідність з`ясування питання, як має діяти суд у разі, якщо на час подання позову про позбавлення батьківських прав така дитина була неповнолітньою, а на час ухвалення рішення по суті спору - вже досягла повноліття.

Так, за результатом розгляду справи Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду має констатувати: або, що незалежно від часу подання позову та наявності передбачених законом підстав для позбавлення батьківських прав суд повинен відмовити у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав, якщо на час ухвалення рішення по суті спору дитина досягла повноліття; або ж зробити висновок про те, що у разі подання позову про позбавлення батьківських прав до досягнення дитиною повноліття суд не може відмовити у позові лише з тих підстав, що на час ухвалення рішення по суті спору дитина досягла повноліття.

Дослідження проблеми темпоральних характеристик права дозволяє зробити висновок про надзвичайно важливу роль, що відводиться часу у правовій сфері.

По-перше, у часі розгортається саме право; по-друге, врегульовані ним відносини мають власні часові характеристики, на які право намагається впливати.

Існування формально-визначених темпоральних понять у праві пов`язане з необхідністю чіткого визначення часових меж існування тих або інших правових явищ: суб`єктивних прав, юридичних обов`язків, правових гарантій, юридичних станів тощо.

Формально-визначені темпоральні поняття, установлені нормативно-правовими і правозастосовними актами мають імперативний характер, а ті, що містяться у договірних актах - диспозитивний. У першому випадку закон чітко встановлює певну тривалість часу або момент часу, але в окремих випадках залишається можливість для зміни законодавчо встановленого строку шляхом угоди сторін. Формально-визначені поняття обчислюються за допомогою метричних властивостей часу, коли мова йде про тривалість часу, або зазначенням на який-небудь момент у часі або подію, про яку точно відомо, що вона настане (відбудеться). Формально-визначені темпоральні поняття можуть бути двох типів: абсолютно визначені і відносно визначені. До перших належать ті, що чітко, беззастережно зазначають момент часу або визначають тривалість часу. До других - темпоральні поняття, які допускають можливість вибору або наявність якого-небудь застереження.

Здійснюючи тлумачення змісту закону під час його застосування до конкретних правовідносин, суд повинен керуватися як завданням судочинства, так і загальними засадами законодавства (принципами регулювання сімейних відносин), якими, зокрема, є справедливість, добросовісність та розумність (стаття 7 СК України).

Водночас, здійснюючи судове тлумачення норми права, суд не повинен ухвалювати рішення, які б змінювали закон або суперечили йому, не повинен виходи за межі своїх повноважень й не має перетворюватися на творця права (ухвала ЄСПЛ від 27 квітня 2004 року щодо прийнятності заяви № 65518/01 «Салов проти України»; рішення ЄСПЛ від 29 березня 2006 року у справі «Скордіно проти Італії», заява № 36813/97).

Виходячи зі змісту статті 164 СК України, наявність підстав для позбавленням батьківських прав не пов`язується із досягненням дитиною повноліття. У частині другій цієї статті зроблено застереження лише щодо позбавлення батьківських прав матері, батька лише у разі досягнення ними повноліття.

Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття (частина перша статті 6 СК України).

Дитина - це особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше (стаття 1 Закону України «Про охорону дитинства»).

У справі, що переглядається, застосувавши темпоральний критерій, суди фактично припинили право матері дитини на позов у його матеріально-правовому сенсі, який, незважаючи на його обґрунтованість, залишили без задоволення.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов переконання, що якщо право на позов існувало на момент звернення до суду, то спір має бути розглянутий по суті, й подальші описані зміни у спірних відносинах не можуть впливати на правовий результат вирішення спору по суті судом.

Подібні ідеї до визначення права на позов реалізовані у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 07 листопада 2022 року у справі № 361/1017/20 (провадження № 61-2910сво 21), у якій з`ясовувався зміст частини другої статті 110 СК України, а саме зміст такого твердження: «Позов про розірвання шлюбу не може бути пред`явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини». Верховний Суд зазначив, що для цього потрібно з`ясувати структуру цивільного процесу (цивільного судочинства). Структурно цивільний процес складають судові провадження, які відповідно мають вертикально інтегруючий характер і визначають інстанційні періоди здійснення правосуддя. У доктрині цивільного процесуального права й доктрині процесуального права переважним є визначення, що стадією цивільного процесу є сукупність процесуальних дій суду, учасників процесу, спрямованих на досягнення певної процесуальної мети. На підставі викладеного Верховний Суд виснував, що за функціональним характером розрізняють, зокрема, такі стадії: пред`явлення позову, відкриття провадження у справі, судовий розгляд тощо. За висновками Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, тлумачення приписів частини другої статті 110 СК України свідчить про те, що вони спрямовані лише на унеможливлення пред`явлення позову про розірвання шлюбу до дружини, яка перебуває у стані вагітності, та протягом одного року після народження дитини, що надає право суду закрити провадження у справі, якщо згадана вимога не була додержана саме на час пред`явлення позову.

У цій справі, що переглядається, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду також дійшла переконання, що статтею 165 СК України передбачено можливість вирішення спору про позбавлення батьківських прав навіть після досягнення дитиною повноліття, якщо на момент пред`явлення позову вона була неповнолітньою. Виходячи з граматичного способу тлумачення, у цій нормі права у СК України застосовується термінологія ЦПК України щодо пред`явлення позову (стаття 184 ЦПК України).

Натомість, якби законодавець мав на увазі й іншу стадію цивільного процесу, а саме розгляд справи з ухваленням рішення, то застосовував би інші вжиті граматичні конструкції, за змістом яких би йшлося про стадію ухвалення рішення суду.

Так, на день звернення до суду ОСОБА_3 виповнилося 17 років та 5 місяців, а повноліття від досяг ІНФОРМАЦІЯ_2, тобто вже після відкриття судом першої інстанції провадження у справі.

Законні очікування розглядаються як елемент правової визначеності. Характеристика очікувань як легітимних поєднує в собі їх законність, яка зумовлена реалізацією особою належного їй суб`єктивного права, а також їх обґрунтованість, тобто зумовлену законом раціональність сподівань учасників суспільних відносин.

Тому позивач мала законне право на звернення до суду з позовом про позбавлення відповідача батьківських прав стосовно їхнього сина, а також мала легітимні сподівання та всі підстави розраховувати на вирішення спору по суті.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду переконаний, що, відмовляючи у задоволенні позову лише у зв`язку із досягненням дитиною повноліття на момент завершення розгляду справи по суті, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували того, що правові наслідки позбавлення батьківських прав поширюються і на правовідносини, які виникають після досягнення дитиною повноліття.

Приписами чинного законодавства, яке регулює сімейні правовідносини, зокрема відносини батьків та дітей, визначене коло взаємних прав і обов`язків батьків і дітей.

Вочевидь, переважна кількість батьківських прав та обов`язків стосується дитини до досягнення нею повноліття, проте й після досягнення дитиною повноліття правовий зв`язок між батьками та їхніми дітьми не припиняється, батьківські права продовжують існувати.

Так, права та обов`язки батьків і повнолітньої дитини визначені розділом ІІІ СК України. Зокрема, у статтях 202, 203 СК України передбачено обов`язок повнолітніх дочки, сина утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги, зокрема, шляхом сплати аліментів, та брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю.

Відповідно до частини другої статті 202 СК України якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов`язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає.

Окремі права зберігаються між батьками та їх дітьми навіть після смерті одного з них і пов`язані зі спадкуванням (книга 6 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України); зокрема, за приписами статті 1261 ЦК України батьки віднесені до першої черги спадкоємців за законом у разі смерті їх дітей.

У частині третій статті 1224 ЦК України передбачено, що не мають права на спадкування за законом батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини.

Також СК України надає батькам, які не були позбавлені батьківських прав стосовно своїх дітей, права та обов`язки щодо їх внуків та правнуків, зокрема право на їх виховання та спілкування (стаття 257 СК України), право на утримання та піклування з боку внуків, правнуків (стаття 264 СК України), право на спадкування за законом у порядку другої черги (стаття 1262 ЦК України).

У статті 166 СК України визначені правові наслідки позбавлення батьківських прав. Так, у частині першій наведеної статті передбачено, що особа, позбавлена батьківських прав: 1) втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов`язків щодо її виховання; 2) перестає бути законним представником дитини; 3) втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім`ям з дітьми; 4) не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником; 5) не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов`язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування); 6) втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.

Зміст наведених законодавчих приписів зумовлює висновок про те, що, досягаючи повноліття, особа втрачає правовий статус дитини в розумінні закону, проте сімейні відносини між батьком/матір`ю та сином/дочкою після досягнення дитиною повноліття не припиняються, між ними зберігається правовий зв`язок як батьків та дитини. Це відповідно означає й існування між ними взаємних особистих немайнових та майнових прав і обов`язків, які є чинними впродовж усього життя, а окремі з них - навіть після смерті одного з них.

Тож навіть після досягнення дитиною повноліття батьки, які не позбавлені батьківських прав стосовно такої дитини, зберігають певні права та обов`язки щодо неї, які ґрунтуються на їх кровному спорідненні. Із повноліттям дитини «з`являються» права батьків на утримання з боку повнолітніх сина/дочки та виникають відповідні кореспондуючі їм обов`язки. Батьки, не позбавлені батьківських прав є спадкоємцями за законом своєї дитини.

Таке нормативне регулювання сімейних відносин між батьками та повнолітніми сином/дочкою є втіленням моральних засад суспільства, за яких батько та матір, які належно виконували свої обов`язки щодо власної дитини протягом тривалого часу (від народження і до досягнення дитиною повноліття, а в певних випадках навіть після досягнення повноліття), мають право на утримання від повнолітніх сина/дочки, а також на спадкування за законом.

Відповідно, позбавлення матері чи батька батьківських прав стосовно їхньої дитини, за умови доведеності факту невиконання ними своїх батьківських обов`язків, унеможливлює існування, зокрема, права на утримання та спадкування в майбутньому, та відповідатиме принципам розумності й справедливості.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що факт досягнення дитиною повноліття під час розгляду спору по суті та ухвалення відповідного судового рішення не може впливати на правовий результат вирішення справи судом, оскільки суд має оцінювати у сукупності факти виконання/невиконання батьками своїх обов`язків щодо дитини за період до її повноліття, які й стали підставою для звернення до суду з відповідним позовом.

Приписи СК України та інших законодавчих актів не містять заборони позбавлення батьківських прав стосовно сина/дочки після досягнення ними повноліття.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зауважує, що досягнення дитиною повноліття під час розгляду цивільної справи судом не може бути самостійною підставою для відмови у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав.

Викладений підхід дозволить, зокрема, запобігти зловживанню відповідачами своїми процесуальними правами шляхом умисного затягування розгляду справи (чекаючи досягнення дитиною вісімнадцятирічного віку) та уникнути ситуацій, коли внаслідок дій суду через значне навантаження, тимчасову відсутність судді, зміну складу суду, наявність підстав для зупинення провадження у справі, ухвалення судом заочного рішення про позбавлення батьківських прав та подальшого перегляду такого рішення за заявою відповідача зі спливом значного проміжку часу тощо справа не буде розглянута до повноліття дитини.

При цьому сформульований підхід до вирішення описаної правової проблеми не обмежує відповідача у доведенні перед судом своїх заперечень проти позову про позбавлення його батьківських прав.

З наведених підстав Верховний Суд вважає помилковим висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про відмову у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав лише з тієї підстави, що на час ухвалення рішення по суті спору дитина досягла повноліття, оскільки такий висновок не відповідає завданням цивільного судочинства, які полягають у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав, та не враховує необхідність першочергового забезпечення якнайкращих інтересів дитини.

Щодо наявності підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах колегій суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

Відмовляючи у задоволенні позову з підстави досягнення ОСОБА_3 повноліття у процесі розгляду справи, суд першої інстанції, з яким також погодився апеляційний суд, застосував висновок, викладений у пункті 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав», згідно з яким особи можуть бути позбавлені батьківських прав лише щодо дитини, яка не досягла вісімнадцяти років, і тільки з підстав, передбачених статтею 164 СК України.

Зазначений висновок є аналогічним за змістом із висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2019 року в справі № 219/3759/2014-ц (провадження № 61-48685св18), на необхідність відступлення від якого посилається заявник як на підставу касаційного оскарження судових рішень.

Це й же висновок застосували колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 01 лютого 2023 року в справі № 761/6749/20 (провадження № 61-8129св22) та колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 04 жовтня 2021 року у справі № 686/16902/20 (провадження № 61-11412св21).

З огляду висновки в цій справі, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що існують підстави для відступлення від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 вересня 2019 року в справі № 219/3759/2014-ц (провадження № 61-48685св18) та від 01 лютого 2023 року в справі № 761/6749/20 (провадження № 61-8129св22), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 жовтня 2021 року у справі № 686/16902/20 (провадження № 61-11412св21).

Щодо підстав позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав

Розглядаючи справу, суди вказували на існування передбачених пунктом 2 частини першої статті 164 СК України підстав для позбавлення відповідача батьківських прав. Наведене обґрунтовували тим, що впродовж тривалого часу ОСОБА_2 життям сина ОСОБА_3 не цікавився, участі у його вихованні не брав, не піклувався про його фізичний і духовний розвиток, його навчання, підготовку до самостійного життя, не забезпечував необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, не спілкувався з сином, а отже, ухилявся від його виховання, свідомо нехтував своїми батьківськими обов`язками і не бажав їх виконувати.

Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини першої вказаної статті СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.

Тлумачення змісту пункту 2 частини першої статті 164 СК України дає можливість зробити висновок, що ухилення від виконання обов`язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна оцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав є винятковим заходом, який тягне за собою істотні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.

Подібні правові висновки щодо застосування відповідних норм СК України викладені у постановах Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 553/2563/15-ц, від 23 січня 2020 року в справі № 755/3644/19 та від 23 червня 2021 року в справі № 953/17837/19.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і потрібно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

У справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) ЄСПЛ зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте потрібно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку треба враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (§ 100).

У § 54, 57, 58 рішення ЄСПЛ «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини. Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини.

Отже, вирішуючи спір про позбавлення батьківських прав, суд передусім повинен дати оцінку дотриманню якнайкращих інтересів дитини, що передбачає пошук і знаходження балансу між усіма елементами, які потрібні для ухвалення справедливого судового рішення. Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, тощо), які надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є винятковим заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування потрібно вирішувати виключно після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

У справі, що переглядається, відповідач ОСОБА_2 участі в судових засіданнях не брав, будь-яких пояснень не надав. Згідно з інформацією, наданою Управлінням з питань громадянства, паспортизації, реєстрації та еміграції Головного управління Державної міграційної служби України в Донецькій області, станом на червень 2016 року адреса реєстрації місця його проживання: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 25). Разом з тим, в матеріалах справи містяться відомості щодо можливого перебування відповідача у м. Одесі (т. 1 а. с. 141, 152).

Розглядаючи справу, суд першої інстанції не з`ясував, які докази свідчать про умисне ухилення ОСОБА_2 від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини і, як наслідок, вказують на необхідність застосувати до відповідача крайнього заходу впливу у вигляді позбавлення батьківських прав. З`ясування цих обставин має істотне значення для правильного вирішення справи.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Оскільки недоліки, допущені місцевим судом, не було усунуто судом апеляційної інстанції та не можуть бути усунуті під час касаційного розгляду справи, оскаржувані судові рішення місцевого суду та суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи, на підставі належних і допустимих доказів.

Висновки про застосування норм права

Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.

На підставі викладеного, а також відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду висловлює такі висновки про застосування норми права.

Приписи СК України та інших законодавчих актів не містять заборони позбавлення батьківських прав стосовно сина/дочки після досягнення ними повноліття.

При досягненні повноліття особа втрачає правовий статус дитини в розумінні закону, проте сімейні відносини між батьком/матір`ю та сином/дочкою після досягнення дитиною повноліття не припиняються, між ними зберігається правовий зв`язок як батьків та дитини. Це відповідно означає й існування між ними взаємних особистих немайнових та майнових прав і обов`язків, які є чинними впродовж усього життя, а окремі з них - навіть після смерті одного з них. Тож навіть після досягнення дитиною повноліття батьки, які не позбавлені батьківських прав стосовно такої дитини, зберігають певні права та обов`язки відносно неї, які ґрунтуються на факті їх кровного кровному спорідненні. Із повноліттям дитини «з`являються» права батьків на утримання і піклування з боку повнолітніх сина/дочки та виникають відповідні кореспондуючі їм обов`язки. Батьки, не позбавлені батьківських прав, є спадкоємцями за законом своєї дитини.

Таке нормативне регулювання сімейних відносин між батьками та повнолітніми сином/дочкою є втіленням моральних засад суспільства, за яких батько та матір, які належно виконували свої обов`язки щодо власної дитини протягом тривалого часу (від народження і до досягнення дитиною повноліття, а в певних випадках навіть після досягнення повноліття), мають право на утримання від повнолітніх сина/дочки, а також на спадкування за законом. Відповідно, позбавлення матері чи батька батьківських прав стосовно їхньої дитини, за умови доведеності факту невиконання ними своїх батьківських обов`язків, унеможливлює існування, зокрема, права на утримання та спадкування, в майбутньому.

У разі подання позову про позбавлення батьківських прав щодо неповнолітньої дитини суд не може відмовити у такому позові з тієї підстави, що під час розгляду цивільної справи і вирішення спору по суті дитина досягла повноліття.

Незважаючи на досягнення дитиною повноліття, суд має встановити обґрунтованість чи необґрунтованість передбачених статтею 164 СК України підстав позову про позбавлення відповідача батьківських прав та ухвалити відповідне судове рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Згідно із частиною третьою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

З огляду на вказане, враховуючи, що суди першої та апеляційної інстанцій допустили порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційну скаргу ОСОБА_3 слід задовольнити частково, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Розподіл судових витрат

Згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими у статтях 141, 142 ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У цій справі Верховний Суд зробив висновок про направлення справи на новий судовий розгляд, а тому підстав для нового розподілу судових витрат Верховним Судом немає.

Судові витрати у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції підлягають розподілу за результатами розгляду позову по суті, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Заочне рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 02 грудня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 травня 2023 року скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: Б. І. Гулько

В. І. Крат

Д. Д. Луспеник

Є. В. Синельников

І. М. Фаловська

М. Є. Червинська