Рішення

від 07.02.2024 по справі 915/433/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

======================================================================

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 лютого 2024 року Справа № 915/433/23

м.Миколаїв

Господарський суд Миколаївської області у складі судді Ржепецького В.О., за участі секретаря судового засідання Матвєєвої А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовом: Компанії "ДКМ МЕРЧАНТС ІНК." (Республіка Панама, м. Панама, вул. 50-та, Глобал Плаза Тауер, поверх 19-й, кімната "Н" (50tg Street, Global Plaza Tower, 19tg Floor, Suite H, Panama City, Panama), адреса для кореспонденції: Україна, 54028, м. Миколаїв, вул. Новозаводська, буд. 21-А, електронна пошта: ІНФОРМАЦІЯ_1)

до відповідача: держави Російська Федерація (адреса посольства: Україна, 03049, м. Київ, просп. Повітрофлотський, буд. 27)

про відшкодування майнової шкоди,

за участі представників сторін:

від позивача - не з`явився,

від відповідача - не з`явився,

встановив:

До Господарського суду Миколаївської області звернулася Компанії "ДКМ МЕРЧАНТС ІНК." з позовом до держави Російська Федерація про відшкодування майнової шкоди.

Предметом даного позову виступає майнова вимога позивача щодо відшкодування відповідачем майнової шкоди, заподіяної внаслідок збройної агресії Російської Федерації, а саме артилерійського (ракетного) обстрілу російськими військами 21.07.2022 майна позивача, а також витрат на проведення експертних досліджень.

В обґрунтування підстав позовних вимог позивач посилається, зокрема, на те, що 24.02.2022 держава Російська Федерація здійснила повномасштабну збройну агресію проти України і ввела свої війська на її територію. У зв`язку з військовою агресією РФ проти України, Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 року "Про введення воєнного стану в Україні" було введено воєнний стан на всій території України, який триває на даний час. З початку повномасштабної війни зафіксовано численні випадки руйнувань цивільної інфраструктури (у т.ч. житлової забудови), освітніх закладів, вбивств цивільного населення (фактично мирних жителів) і мародерства з боку військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації на захопленій території України. 21.07.2022 року приблизно о 03:00 год. в ході ракетного обстрілу з боку РФ було здійснено влучання ракети в об`єкт нерухомості, який належить компанії "ДКМ МЕРЧАНТС ІНК.". За результатом ракетного обстрілу ЗС РФ об`єкт нерухомості та все майно, товарно-матеріальні цінності й обладнання, що знаходилось в ньому було повністю знищено. При цьому, розмір матеріального збитку (шкоди) завданого в результаті збройної агресії РФ для позивача визначено на підставі проведеної експертної оцінки РТПП, що підтверджується відповідним висновком експерта РТПП №115-192 від 04.11.2022.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.03.2023 справі присвоєно єдиний унікальний номер 915/433/23 та визначено головуючим у справі суддю Ржепецького В.О.

Ухвалою від 03.04.2023 суд постановив: прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі №915/433/23; справу розглядати за правилами загального позовного провадження; розпочати у справі підготовче провадження і призначити підготовче засідання на 03 травня 2023 року о 10:30 год. Сторонам встановлено процесуальні строки для подання суду заяв по суті справи.

Відповідно до повідомлення, розміщеного 25.02.2022 на офіційному веб-сайті Акціонерного товариства "Укрпошта", у зв`язку з агресією з боку Росії та введенням воєнного стану, АТ "Укрпошта" припинила поштове співробітництво з поштою Росії та Білорусі; посилки та перекази в ці країни не приймаються.

На підставі викладеного, враховуючи розірвання дипломатичних відносин України з Російською Федерацією, що унеможливлює надсилання цієї ухвали на адресу відповідача, повідомлення відповідача про дату, час та місце проведення судових засідань у даній справі здійснюється шляхом розміщення на офіційному веб-порталі судової влади України відповідного оголошення в порядку, передбаченому ч.ч. 4, 5 ст. 122 ГПК України.

03.05.2023 судом постановлено протокольну ухвалу про відкладення підготовчого засідання у справі на 02 червня 2023 року об 11:00 год.

02.06.2023 судом постановлено протокольну ухвалу про продовження підготовчого провадження у справі на 30 днів та відкладення підготовчого засідання у справі на 28 червня 2023 року об 11:20 год.

Ухвалою суду від 28.06.2023 підготовче засіданні у справі відкладено на 18 серпня 2023 року об 11:10 год.

18.08.2023 судом постановлено протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження у справі та призначення розгляду справи по суті на 15 вересня 2023 року об 11:20 год.

15.09.2023 судом постановлено протокольну ухвалу про відкладення розгляду справи по суті на 18 жовтня 2023 року о 10:40 год.

18.10.2023 судом постановлено протокольну ухвалу про відкладення розгляду справи по суті на 10 листопада 2023 року об 11:40 год.

Судове засідання у справі № 915/433/23, призначене на 10 листопада 2023 року об 11:40 год. не відбулося, оскільки протягом часу, визначеного судом для проведення даного засідання у Миколаївській області тривала повітряна тривога.

Ухвалою суду від 14.11.2023 судове засідання для розгляду справи призначено на 01 грудня 2023 року об 11:00 год.

Судове засідання у справі № 915/433/23, призначене на 01 грудня 2023 року об 11:00, не відбулося, оскільки протягом часу, визначеного судом для проведення даного засідання у Миколаївській області тривала повітряна тривога.

Ухвалою від 06.12.2023 судове засідання для розгляду справи призначено на 19 січня 2024 року о 12:30 год.

19.01.2024 судом постановлено протокольну ухвалу про відкладення розгляду справи на 07 лютого 2024 року об 11:00 год.

Щодо повідомлення відповідача про час та місце розгляду справи, суд зазначає, що за приписами ст. 3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору. Іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов`язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (ст. 365 ГПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 367 Господарського процесуального кодексу України у разі, якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території Російської Федерації регулювався Угодою про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992, прийнявши відповідний нормативний акт - Постанову Верховної Ради України "Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності" від 19.12.1992. Згідно вищезазначеної Угоди Компетентні суди та інші органи держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав зобов`язуються надавати взаємну правову допомогу. Взаємне надання правової допомоги включає вручення і пересилання документів і виконання процесуальних дій, зокрема проведення експертизи, заслуховування сторін, свідків, експертів та інших осіб. При наданні правової допомоги компетентні суди та інші органи держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав зносяться одна з одною безпосередньо. При виконанні доручень про надання правової допомоги компетентні суди та інші органи, в яких просять допомоги, застосовують законодавство своєї держави. При зверненні про надання правової допомоги і виконання рішень документи, що додаються, викладаються мовою держави, яка запитує, або російською мовою.

Разом з тим, у зв`язку з Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", за зверненням Мін`юсту, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією Росії проти України та неможливість у зв`язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов`язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.

Згідно Закону України від 12.01.2023 № 2855-ІХ, який набрав чинності з 05.02.2023, Україна вийшла з Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, вчиненої в м. Києві 20 березня 1992 року та ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 19 грудня 1992 року № 2889-XII (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 9, ст. 66).

Згідно листа Міністерства юстиції України від 21.03.2022 № 25814/12.1.1/32-22 "Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану" з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами Російської Федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.

Крім того, у зв`язку з агресією з боку Російської Федерації та введенням воєнного стану АТ "Укрпошта" з 24.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з Російською Федерацією.

Відповідно до ч. 2 ст. 367 Господарського процесуального кодексу України судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.

Разом з тим у зв`язку із порушенням Російською Федерацією цілей та принципів статуту ООН, Гельсінського Заключного Акта, Паризької Хартії для Нової Європи та ряді інших документів ОБСЄ, у зв`язку із широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти суверенітету та територіальної цілісності України, Міністерство закордонних справи України 24.02.2022 нотифікувало МЗС РФ про прийняте Україною рішення розірвати дипломатичні відносини з Росією, що були встановлені Протоколом про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Російською Федерацією від 14.02.1992.

Відтак діяльність дипломатичних представництв України в Росії та Росії в Україні, а також будь-яке дипломатичне спілкування припинено відповідно до Віденської Конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.

Отже подальше застосування відповідного алгоритму для подачі будь-яких судових документів до російської сторони дипломатичними каналами не є можливим з огляду на розірвання дипломатичних відносин та евакуацію всіх співробітників дипломатичних та консульських установ України через повномасштабну агресію Російської Федерації проти України.

З огляду на вищенаведене, на період збройного конфлікту у відносинах з державою-агресором унеможливлено застосування міжнародних договорів України з питань правового співробітництва, у тому числі у зв`язку із припиненням поштового сполучення.

Відтак, взявши до уваги вищенаведене, єдиним доступним для суду способом повідомлення відповідача про дату, час та місце розгляду справи було розміщення на офіційному веб-порталі судової влади України відповідного оголошення-повідомлення. І такі заходи судом належним чином застосовувалися, що підтверджується матеріалами справи.

При цьому відповідно до ч. 4 ст. 122 Господарського процесуального кодексу України відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті Судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.

Призначення судом кожної дати підготовчого засідання, а також судового засідання щодо розгляду справи по суті, здійснювалося судом із достатніми інтервалами часу для забезпечення відповідачу процесуальної можливості відреагувати на розгляд цієї справи та повідомити суд про своє відношення до розглядуваного позову.

Протягом розгляду справи судом повідомлено відповідача про дати, час та місце проведення судових засідань у даній справі шляхом розміщення на офіційному вебпорталі судової влади України відповідного оголошення в порядку, передбаченому ч. 4, 5 ст. 122 ГПК України.

Крім того, інформація про час та місце проведення судового засідання була оприлюднена в Єдиному державному реєстрі судових рішень, доступ до якого є вільним, цілодобовим і безкоштовним.

Наведене вище у сукупності дає підстави стверджувати, що ті заходи, які в межах цієї справи було вчинено судом задля забезпечення обізнаності відповідача про сутність розглядуваної справи, про стадії її розгляду, відповідні дати проведення судових засідань, є достатніми для висновку про належне повідомлення відповідача, як про зміст позовних вимог, так і про рух справи, а тривалість судового розгляду справи свідчить про наявність у відповідача достатнього часу для надання суду своїх аргументів щодо суті справи.

Відповідач правом, передбаченим ст. 165 Господарського процесуального кодексу України щодо оформлення відзиву на позовну заяву і документів, що підтверджують заперечення проти позову, станом на дату проведення даного засідання не скористався.

Відповідно до ч. 9 ст. 165 ГПК України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Позивач про дату, час та місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином.

07.02.2024 представником позивача подано до господарського суду клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату.

Клопотання обгрунтовано тим, що представник позивача не має можливості бути присутнім у судовому засіданні оскільки 07.02.2024 о 10:00 год. та об 11:00 год. приймає участь як захисник у допиті свідків у кримінальному провадженні.

Розглянувши клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи на іншу дату, суд дійшов висновку про відсутність підстав для його задоволення з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ГПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки (п. 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України).

Відкладення розгляду справи є правом суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (ст. 202 ГПК України).

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Крім того, господарський суд враховує, що клопотання представника позивача не містить посилань на обставини, які унеможливлюють розгляд справи за наявними в ній матеріалами, не містить воно і посилань на ті чи інші докази, необхідні для правильного вирішення спору, які має позивач або інша особа та для витребування яких необхідно відкласти розгляд справи.

Враховуючи, що представник позивача вже вдруге не з`являється в судове засідання, суд зазначає про можливість розгляду справи по суті за його відсутності, а тому у задоволені клопотання про відкладення розгляду справи слід відмовити.

Станом на момент проведення судового засідання від учасників справи інших заяв чи клопотань як по суті справи, так і з процесуальних питань, до суду не надходило.

07.02.2024 учасники справи своїх представників в судове засідання не направили.

Враховуючи наведене та те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності представників сторін.

07.02.2024 суд оголосив про підписання вступної та резолютивної частини рішення.

Згідно з приписами ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід вважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

При цьому, Європейський суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах Савенкова проти України від 02.05.2013, Папазова та інші проти України від 15.03.2012).

Європейський суд щодо тлумачення положення розумний строк в рішенні у справі Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

Відповідно до ст. 114 Господарського процесуального кодексу України суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій.

Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальних дій, та відповідає завданню господарського судочинства.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд встановив наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Відповідно до ч. 1, 4 ст. 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у ст. 4 цього Кодексу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Позивач визначив відповідачем державу Російську Федерацію.

Згідно із ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності.

За змістом ч. 8 ст. 29 Господарського процесуального кодексу України для спорів про відшкодування шкоди, заподіяної майну, встановлено альтернативну підсудність (підсудність за вибором позивача), а саме - наведеною нормою процесуального закону встановлено, що позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, можуть пред`являтися також за місцем заподіяння шкоди.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 76 Закону України "Про міжнародне приватне право", суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.

Згідно з ч. 1 ст. 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Частиною 4 ст. 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" передбачено, що у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Отже, Закон України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли Російська Федерація заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.

Крім того, у п. 4 ч. 1 ст. 2 Статуту Організації об`єднаних націй закріплений принцип, згідно з яким всі члени ООН утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Статуту ООН Організація Об`єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.

Разом із тим, Російська Федерація здійснює військову агресію проти України, у зв`язку із чим, указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, в Україні було введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який триває станом на даний час.

Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року військова агресія Російської Федерації була засуджена як така, що порушує ст. 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, Російську Федерацію було зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.

Аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16 березня 2022 року у справі щодо звинувачень в геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти Російської Федерації) зобов`язав Російську Федерацію припинити військову агресію проти України.

Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24 березня 2022 року, якою додатково засуджує військову агресію Росії проти України, вимагає від Російської Федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

Станом на час подання цього позову та розгляду справи по суті, Російська Федерація не виконала приписів (вимог) ні Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року, ні наказу Міжнародного суду ООН від 16 березня 2022 року, та продовжує військову агресію проти України та військові злочини проти цивільного населення та цивільних об`єктів в порушення норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, Женевських Конвенцій 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14.04.2022 "Про заяву Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні" визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.

Положеннями Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" передбачено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та Законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, ІУ Женевською конвенцією 1949 року , а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу , співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародна правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками , передбаченими міжнародним правом.

Отже, дії Російської Федерації вийшли за межі її суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права здійснювати збройну агресію проти іншої країни. Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.

Суд вважає, що судовий імунітет держави-агресора, не може бути перешкодою для реалізації правосуддя при порушенні основ міжнародного правопорядку та скоєнні міжнародних злочинів, а тому, у цій справі, Російська Федерація не має підстав посилатися на імунітет для уникнення судового процесу щодо відшкодування завданих нею збитків, в ході ініційованого воєнного вторгнення на територію України.

Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (ст. 11), а також Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (ст. 12), передбачають, що договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Крім того, як зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі №990/80/22, Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії.

При цьому, Верховний Суд виходив з того, що країна-агресор діяла поза межами свого суверенного права на самооборону, навпаки, віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, тому безумовно Російська Федерація надалі не користується в такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Такі висновки наведено в постановах Верховного Суду від 08 та 22 червня 2022 року у справах № 490/9551/19 та № 311/498/20.

У Постановах від 18.05.2022 у справах № 428/11673/19 та № 760/17232/20-ц Верховний Суд розширив правові висновки, згідно з якими підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Верховний Суд також констатував, що загальновідомим (тобто таким, що не потребує доказування) є те, що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях у Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду Російської Федерації.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що, звертаючись із позовом до Російської Федерації, для правильного вирішення спору позивач не потребує згоди компетентних органів держави Російської Федерації на розгляд справи у судах України або наявності міжнародної угоди між Україною та Російською Федерацією з цього питання.

При цьому судом враховано правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19, відповідно до якої національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом "генерального делікту").

Отже, у даній справі підлягає застосуванню "деліктний виняток", відповідно до якого будь-який спір, що виник на її території у юридичної особи України, навіть з іноземною країною, зокрема, й Російською Федерацією, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.

Також суд зазначає, що оскільки в Україні введено воєнний стан у зв`язку з триваючою повномасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди Російської Федерації бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним. Дана правова позиція суду відображена у постановах Верховного Суду у справі №№ 796/165/18 від 25.01.2019, № 308/9708/19 від 14.04.2022 та № 760/17232/20-ц від 18.05.2022.

Таким чином, суд констатує, що судовий імунітет Російської Федерації у даній справі не підлягає застосуванню, з огляду на обставини, що викладено вище.

Отже, Господарський суд Миколаївської області, як суд до територіальної юрисдикції якого відноситься місце ймовірного завдання шкоди позивачу, є належним судом для розгляду цієї справи.

З урахуванням наведеного по суті спірних правовідносин, судом встановлені такі обставини.

Компанія «ДКМ МЕРЧАНТС ІНК.» (далі - позивач) є підприємством, що зареєстроване 22.07.2014 в місті Панама, Республіки Панама, що підтверджується правовстановлюючими документами.

Основним напрямком господарської діяльності позивача є надання в оренду й експлуатацію власного нерухомого майна.

Позивач є власником нерухомого майна, а саме: Адміністративна будівля, літ. А-3, Пресова з трансформаторною, літ.В-2, Бійня, літ.3-1 та Адміністративно-побутова будівля, літ. Т-1-2, яке розташоване за адресою: Миколаївська область, місто Миколаїв, вулиця Новозаводська, будинок 21-А (надалі - Об`єкт нерухомості).

Зазначений Об`єкт нерухомості належить позивачу на праві приватної власності, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за ідентифікаційним №201352844 від 21.02.2020 та технічним паспортом на Об`єкт нерухомості від 12.12.2019 (а.с. 42-50).

Відповідно до умов договору оренди №11 від 21.01.2021, акту приймання-передачі від 01.02.2021, додаткової угоди №1 від 01.12.2021, договору оренди №12 від 01.06.2021, акту приймання-передачі від 01.06.2021 (а.с. 51-59), укладених між позивачем та ТОВ «КІВІТ ПЛЮС» (код ЄДРПОУ 36881089), Об`єкт нерухомості був частково переданий в оренду ТОВ «КІВІТ ПЛЮС» строком до 31.12.2023, а саме: 2562,5 кв.м. та 1753 кв.м., розташованих за адресою: Миколаївська область, місто Миколаїв, вулиця Новозаводська, будинок 21-А, відповідно до технічного паспорту на виробничий будинок з господарськими (допоміжними) приміщеннями від 12.12.2019, з метою здійснення останнім господарської діяльності оптово-роздрібною торгівлею продуктами харчування, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за ідентифікаційним №201352844 від 21.02.2020.

Так, 21.01.2021 між Компанією "ДКМ МЕРЧАНТС ІНК", як орендодавцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю "КІВІТ ПЛЮС", як орендарем, було укладено Договір оренди № 11, за умовами якого орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування для ведення господарської діяльності з оптово-роздрібної торгівлі продуктами харчування нежитлові складські приміщення загальною площею 2562,5 квадратних метрів, розташованих за адресою: Миколаївська область, місто Миколаїв, вулиця Новозаводська, будинок 21-А.

За умовами наведеного договору (з урахування змін до нього, внесених Додатковою угодою №1 від 01.12.2021) строк оренди складає період з 01.02.2021 до 31.12.2023.

01.02.2021 за Договором оренди № 11 від 21.01.2021 орендодавець передав орендарю об`єкт оренди за відповідним актом приймання-передачі нежитлових приміщень.

У подальшому, 01.06.2021 між Компанією "ДКМ МЕРЧАНТС ІНК", як орендодавцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю "КІВІТ ПЛЮС", як орендарем, було укладено договір оренди № 12 (далі - Договір оренди №12), за умовами якого орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування для ведення господарської діяльності з оптово-роздрібної торгівлі продуктами харчування нежитлові складські приміщення загальною площею 1753 квадратних метрів, розташованих за адресою: Миколаївська область, місто Миколаїв, вулиця Новозаводська, будинок 21-А.

За умовами наведеного договору строк оренди складає період з 01.06.2021 до 30.04.2024.

01.06.2021 за Договором оренди №12 від 01.06.2021 орендодавець передав орендарю Об`єкт оренди за відповідним актом приймання-передачі нежитлових приміщень.

24 лютого 2022 року держава Російська Федерація здійснила повномасштабну збройну агресію проти України і ввела свої війська на її територію.

У зв`язку з військовою агресією РФ проти України, Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 року «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан на всій території України, який триває на даний час.

Позивач зазначає, що 21.07.2022 приблизно о 03:00 год. в ході ракетного обстрілу з боку Російської Федерації, відбулося влучання ракети в Об`єкт нерухомості, який належить Позивачу.

На підтвердження вказаних обставин, позивачем надано суду: скріншоти з Telegram українського інформаційного каналу "Віталій Кім / Миколаївська ОДА", сповіщень від 21.07.2022 року "Про оголошення повітряної тривоги о 03:07" (режим доступу: https://t.me/mykolaivskaODA/1849), "Про відбій повітряної тривоги о 03:47" (режим доступу: https://t.me/mykolaivskaODA/1851) та "Інформація щодо ворожих обстрілів у Миколаївській області за минулу добу, станом на 08:00 ранку 21 липня" (режим доступу: https://t.me/mykolaivskaODA/1852); відеоматеріали українських та російських засобів масової інформації (диск з відеоматеріалами: Відеоматеріал №1 фіксації моменту обстрілу Об`єкту нерухомості від 21.07.2022, в 1 відеофайлі; Відеоматеріал №2 фіксації результатів обстрілу Об`єкту нерухомості від 21.07.2022, в 1 відеофайлі; Відеоматеріаі №3 російського інформаційного каналу "РИА новости" від 22.07.2022, в 1 відеофайлі; Відеоматеріал №4 російського інформаційного каналу від 21.07.2022, в 1 відеофайлі), скріншот з сайту міжнародного інформаційного ресурсу "CNN" статті від 21.07.2022 "Russian missiles strike Mykolaiv overnight" (режим доступу: https://edition.cnn.com/europe/live-news/russia-ukraine-war-news-07-21-22/h_43955ece674ae7fa6d5c0c3eaf63d53c), а також фотознімки зруйнованого об`єкту нерухомості.

Позивач стверджує, що внаслідок такого ракетного обстрілу об`єкт нерухомості та належні позивачу на праві власності товарно-матеріальні цінності й обладнання, що знаходилось в ньому, були повністю знищені.

Матеріали справи свідчать про те, що правоохоронними органами, органами місцевого самоврядування та органами державної служби з надзвичайних ситуацій Миколаївської області було здійснено виїзд на місце події та за результатом огляду складено відповідні документи, а саме:

- Акт про пожежу від 21.07.2022 Миколаївського районного управління Державної служби надзвичайних ситуацій в Миколаївській області, яким встановлено, що причиною пожежі у складських приміщеннях розташованих за адресою: місто Миколаїв, вулиця Новозаводська, 21-А; - є потрапляння боєприпасів в результаті бойових дій внаслідок чого було пошкоджено склад із продовольчими товарами (а.с.78-79);

- Акт №109 від 21.07.2022 попереднього візуального огляду об`єктів розташованих в Інгульському районі міста Миколаєва, пошкоджених в результаті збройної агресії РФ, яким встановлено, що адміністративно-побутова будівля загальною площею 4315,5 кв.м. внаслідок потрапляння ракети та пожежі зруйнована. Приміщення м`ясо-ковбасного цеху загальною площею 1625 кв.м. пошкоджено внаслідок потрапляння осколків (ракети). Пошкоджено нежитлове приміщення - бійня (а.с.80-81);

- витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань за кримінальним провадженням №22022150000001132, з якого вбачається, що слідчим відділом Управління служби безпеки України в Миколаївській 21.07.2022 було внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статтею 438 Кримінального кодексу України, за таких обставин вчинення кримінального правопорушення: " 21.07.2022 року близько 03:00 год невстановлені військовослужбовці збройних сил Російської Федерації, із невстановленої зброї, здійснили обстріл цивільної інфраструктури Інгульського району міста Миколаєва Миколаївської області, внаслідок якого, за адресою: вул.Новозаводська, 21-А; пошкоджено складське приміщення. Вказані дії являються умисним порушенням законів та звичаїв війни" (а.с.82).

З метою підтвердження факту знищення Об`єкту нерухомості, обладнання та товарно-матеріальних цінностей, які перебували в Об`єкті нерухомості, саме внаслідок збройної агресії здійсненого РФ 21 липня 2022 року, Позивач звернувся до компетентних експертних установ: Регіональної торгово-промислової палати Миколаївської області (далі за текстом - РТПП), та до Товариства з обмеженою відповідальністю «Миколаївський обласний інжиніринговий центр» (далі за текстом - ТОВ «МОІЦ»).

В результаті чого ТОВ «МОІЦ» були складені технічні звіти №27/2809 та №28/2809, якими було встановлено, що: «технічний стан нежитлової будівлі літ. Т-1-2 «Адміністративно-побутова будівля» та літ. 3-1 «Бійня» в цілому визначені як аварійні (категорія 4). Подальша безпечна експлуатація неможлива. Водночас, капітальний ремонт будівлі є економічно недоцільним, рекомендується списання з балансу шляхом демонтажу» (а.с.83-138).

В результаті обстеження РТПП складено Акт №120-0308 з обстеження (фотофіксації) нерухомого майна зруйнованого (пошкодженого) внаслідок збройної агресії Російської Федерації від 15.09.2022, за яким: «...нерухоме майно, а саме: Адміністративна будівля, літ. А-3, Пресова з трансформаторною, літ.В-2, Бійня, літ.3-1 та Адміністративно-побутова будівля, літ. Т-1-2, що знаходяться у приватній власності компанії «ДКМ МЕРЧАНТС ІНК.»} згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, інд. №201352844, від 21.02.2020 р., та розташовані за адресою: Миколаївська область, м. Миколаїв, вул. Новозаводська, буд. 21а, були пошкоджені та зруйновані в результаті збройної агресії (артобстрілу) Російської Федерації 21 липня 2022 року.» (а.с.139-144).

У зв`язку з означеними подіями позивач через свого представника Ткаленка Геннадія Івановича, повноваження якого підтверджуються довіреністю №1 від 25.06.2022 року та паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 , виданим Баштанським РВ УМВС України в Миколаївській обл. від 19.06.1995 року, звернувся до Слідчого відділу Відділення поліції Головного управління національної поліції в Миколаївській області (далі - СВ ВП ГУНП в Миколаївській області), повідомивши про влучання ракетного снаряду в Об`єкт нерухомості, в результаті чого отримав пам`ятку потерпілого про процесуальні права та обов`язки потерпілого від 27.09.2022 року, а також талон-повідомлення єдиного обліку №14802 від 28.10.2022 року про прийняття та фіксацію заяви про кримінальне правопорушення, яке попередньо було кваліфіковано як за ч. 1 ст. 438 Кримінального кодексу України.

31.10.2022 Позивачем було подано запит №107 від 31.10.2022 до СВ ВП ГУНП в Миколаївській області з метою отримання інформації про стан кримінального провадження та отримання відомостей щодо проведених слідчих дій.

08.11.2022 представнику Позивача надійшла відповідь №12344/52-2022 від 08.11.2022 на поданий запит, зі змісту якого вбачається, що подана заява відносно Позивача долучена до матеріалів кримінального провадження №2202215000001132 та, що Позивача визнано потерпілим у вказаній кримінальній справі.

Позивач стверджує, що внаслідок такого ракетного обстрілу, здійсненого збройними силами Російської Федерації, він зазнав суттєвих матеріальних збитків завданих пошкодженням та знищенням належних йому на праві власності Об`єкту нерухомості та товарно-матеріальних цінностей.

Розмір матеріального збитку (шкоди) позивачем визначено на підставі проведеної експертної оцінки РТПП, що підтверджується відповідним висновком експерта РТПП №115-192 від 04.11.2022 (а.с.154-217).

Таким чином, загальний розмір заподіяної матеріальної шкоди внаслідок руйнування (пошкодження) Об`єкту нерухомості, що поніс Позивач складає 63497772,33 грн (шістдесят три мільйони чотириста дев`яносто сім тисяч сімсот сімдесят дві гривні тридцять три коп.), у тому числі:

внаслідок руйнування адміністративно-побутової будівлі (літ. «Т-1-2») загальною площею 4315,50 кв.м., в т.ч. ПДВ (20%) - 62289626,41 грн (шістдесят два мільйони двісті вісімдесят дев`ять тисяч шістсот двадцять шість гривень сорок одна коп.);

внаслідок руйнування будівлі Бійні (літ. «3-1») загальною площею 91,10 кв.м., в т.ч. ПДВ (20%) - 1103565,92 грн (один мільйон сто три тисячі п`ятсот шістдесят п`ять гривень дев`яносто дві коп.);

внаслідок пошкодження будівлі Адміністративної будівлі (літ. «А-3») загальною площею 1254,60 кв.м., - 59125,00 грн (п`ятдесят дев`ять тисяч сто двадцять п`ять гривень нуль коп.);

внаслідок пошкодження будівлі Пресової з трансформаторною (літ. «В-2») загальною площею 338,80 кв.м., - 45455,00 грн (сорок п`ять тисяч чотириста п`ятдесят п`ять гривень нуль коп.).

Вказані обставини, на переконання позивача, свідчать про порушення його прав та охоронюваних законом інтересів і є підставою для їх захисту у судовому порядку, у зв`язку з чим Позивач звернувся до суду з цим позовом.

Предметом даного позову виступає майнова вимога позивача щодо відшкодування відповідачем майнової шкоди, заподіяної внаслідок збройної агресії Російської Федерації, а саме артилерійського (ракетного) обстрілу російськими військами 21.07.2022 майна позивача.

Відповідно до приписів ч. 2 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Таким чином, до предмету доказування у даній справі належить встановлення обставин спричинення шкоди, протиправність дій заподіювана шкоди і його вина, причинний зв`язок між протиправною дією та негативними наслідками.

Статтями 73, 74 ГПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Як слідує з положень ст. 77, 78 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Відповідно до змісту ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Дослідивши надані суду докази, оцінивши їх у відповідності з вимогами ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, проаналізувавши фактичні обставини справи згідно з вимогами чинного законодавства, яке регулює спірні відносини, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, виходячи з такого.

За приписами ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За змістом ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади. органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо), якщо інше не встановлено законом.

Приписами ч. 1 ст. 317, ч. 1 ст. 321, ч. 3 ст. 386 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

За таких умов, знищення належного позивачу на праві власності майна порушує відповідне право власності позивача, який у зв`язку із цим набуває право на відшкодування заподіяної йому шкоди.

Відповідно до статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

При вирішенні спорів про відшкодування шкоди за статтею 1166 Цивільного кодексу України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювана шкоди і його вина, причинний зв`язок між протиправною дією та негативними наслідками. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювана шкоди.

Згідно зі ст. 1192 Цивільного кодексу України розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року військова агресія Російської Федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, Російську Федерацію було зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно-визнаних кордонів України.

Аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16 березня 2022 року у справі щодо звинувачень в геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти Російської Федерації) зобов`язав Російську Федерацію припинити військову агресію проти України.

Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24 березня 2022 року, якою додатково засуджує військову агресію Росії проти України, вимагає від Російської Федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року про заяву Верховної Ради України Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.

За таких умов, в силу положень національного законодавства України, у тому числі і міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача щодо проведення так званої "спеціальної воєнної операції" є за своєю суттю актом збройної агресії відповідача по відношенню до України. Відтак, будь-які дії відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними, у тому числі протиправним є і ракетний обстріл майна позивача, здійснений в рамках реалізації акту агресії відповідачем.

Відповідно до ст. 25 Положення про закони і звичаї війни на суходолі (Додаток до Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі), відповідно до якої забороняється будь-яким способом атакувати чи бомбардувати незахищені міста, селища, житлові будинки чи споруди.

Відповідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року, договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

Відтак, дії відповідача щодо бомбардування об`єкту нерухомості позивача були вчинені всупереч законам і звичаям війни, а отже, відповідач несе повну відповідальність як за відповідний ракетний удар, так і за спричинені ним наслідки, у тому числі і за шкоду, заподіяну майну позивача.

За загальним правилом обов`язковою умовою притягнення відповідача до відповідальності за заподіяну шкоду є встановлення протиправності його дій відповідно до положень матеріального закону. Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 210/4458/15-ц, у якій висловлено правову позицію, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України не потребує встановлення в судовому порядку.

При цьому на позивача не покладається обов`язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди: діє презумпція вини, тобто відсутність вини у заподіянні шкоди повинен доводити сам заподіювач шкоди. Зазначений висновок підтверджується Верховним Судом (ВС), зокрема, в постанові від 21.04.2021 у справі № 648/2035/17-ц.

Судом встановлено, що Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 року в Україні введено воєнний стан у зв`язку з військовою агресією відповідача проти України,

Збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України (ст. 1 Закону України «Про оборону України»).

На підставі ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» Російська Федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.

Так, відповідно до ст. 32 Конвенції про захист цивільного населення під час війни, 1949 року забороняється застосування будь-яких заходів, які можуть завдати фізичних страждань або призвести до знищення осіб, що перебувають під захистом, які є під їхньою владою. Ця заборона поширюється не лише на вбивства, тортури, тілесні покарання, калічення та медичні чи наукові досліди, які не викликані потребою лікування особи, що перебуває під захистом, а й на будь-яке інше брутальне поводження з боку як цивільних, так і військових властей.

Також відповідно до ст. 48 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I від 8 червня 1977 року), для забезпечення поваги й захисту цивільного населення та цивільних об`єктів сторони, що перебувають у конфлікті, повинні завжди розрізняти цивільне населення й комбатантів, а також цивільні й воєнні об`єкти та відповідно спрямовувати свої дії тільки проти воєнних об`єктів.

Зокрема, ст. 51 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року передбачає, що цивільне населення користуються загальним захистом від небезпек, що виникають у зв`язку з воєнними операціями.

Крім того на підставі ст. 57 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року при проведенні воєнних операцій повинна постійно виявлятися турбота про те, щоб оберігати цивільне населення, цивільних осіб і цивільні об`єкти.

Суд звертає увагу на те, що військова агресія та окупація Російською Федерацією територій України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів та норм міжнародного права. Така військова агресія супроводжується злочинами геноциду проти народу України, а також іншими військовими злочинами збройних сил та вищого керівництва Російської Федерації.

Так, відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року військова агресія Російської Федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, Російську Федерацію було зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.

Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24 березня 2022 року, якою додатково засуджує військову агресію Росії проти України, вимагає від Російської Федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року про заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Російської Федерації під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року.

Згідно зі ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди Російською Федерацією.

Відповідно до ч. 3 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Отже, протиправність діяння відповідача, як складового елементу факту збройної агресії Росії проти України в розумінні ч. 3 ст. 85 ГПК України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні.

Обов`язковою умовою покладення відповідальності має бути безпосередній причинний зв`язок між вчиненими порушеннями і завданими збитками. Підставою для відшкодування понесених збитків є спричинення їх внаслідок вчиненого порушення, тобто наявності прямого причинного-наслідкового зв`язку між діями однієї сторони та зменшення майнових прав іншої.

З наявних в матеріалах справи доказів, вбачається, що саме внаслідок ракетного обстрілу збройними силами Російської Федерації цивільної інфраструктури Інгульського району міста Миколаєва Миколаївської області, який відбувся 21.07.2022, пошкоджено складські приміщення за адресою: місто Миколаїв, вулиця Новозаводська, 21-А; та знищено товарно-матеріальні цінності вартістю 63497772,33 грн та належали на праві власності позивачу.

Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов`язку доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах. Зазначений висновок підтверджується Верховним Судом, зокрема, у постановах від 21.04.2021 у справі №648/2035/17, від 14.02.2018 у справі №686/10520/15-ц.

Таким чином, суд вважає, що позивачем у справі на підставі належних та допустимих доказів доведено повний склад цивільного правопорушення, що є умовою та підставою для застосування до відповідача такого заходу відповідальності як відшкодування збитків.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суду належить зважати на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У п. 145 рішення від 15.11.1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява №38722/02)).

З урахуванням наведеного, ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Права особи в суді повинні бути захищені таким способом, який реально відновить її порушені інтереси.

Крім того, судом враховано, що відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 року у справі №242/4741/16-ц належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.

При цьому, необхідно враховувати ту обставину, що держава є специфічним суб`єктом правовідносин. Під державою розуміється організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснює керівництво ним насамперед в інтересах цієї частини, а також управління загальносуспільними справами. До визначальних ознак держави відноситься наявність для виконання своїх завдань та функцій специфічного апарату, який володіє владними повноваженнями і має матеріальні засоби для реалізації цих повноважень.

Відповідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року відповідальність у формі відшкодування збитків у випадку порушення правил і звичаїв ведення воєнних дій покладається саме на державу в цілому, як воюючу сторону. Відтак, стягнення відповідної шкоди також має здійснюватись із держави в цілому, за рахунок усіх наявних у неї активів, зокрема і майна підрозділів специфічного апарату держави, який реалізує її функції, в тому числі як державних органів, так і інших підприємств, організацій, установ, які реалізовують відповідні державні функції.

Враховуючи наведене, суд зазначає, що вимога позивача про стягнення завданих збитків заявлена до Російської Федерації, як до держави в цілому не лише відповідає положенням матеріального закону, але являє собою ефективний спосіб захисту права позивача в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та фактично призведе до відновлення його порушених прав.

За приписами частини першої статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд може спиратись на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія А, №303-А. пункт 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), №37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року).

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що ним надано вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Таким чином, враховуючи вищенаведені норми та обставини, розглянувши даний спір із застосуванням норм матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, згідно з наявними в матеріалах справи доказами, суд дійшов висновку про задоволення позову в повному обсязі.

Відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 238 ГПК України, у резолютивній частині рішення зазначаються, зокрема відомості про розподіл судових витрат.

За змістом ч. 1, п.п. 1, 2 ч. 3 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи.

Щодо розподілу судових витрат у вигляді судового збору суд зазначає таке.

За приписами статті 129 Господарського процесуального кодексу України, у разі задоволення позову, судовий збір підлягає покладенню на відповідача.

Відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір", від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

Згідно з ч. 2 ст. 129 ГПК України, судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету.

За змістом п.п. 1 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір", за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру сплачується судовий збір за ставкою 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Приписами ст. 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" у 2023 році встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня 2023 року - 2684 гривні.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про те, що судовий збір у цій справі в сумі 939400,00 грн підлягає стягненню з відповідача в дохід державного бюджету України.

Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 219, 220, 233, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -

В И Р І Ш И В:

1.Позовні вимоги задовольнити.

2. Стягнути держави Російська Федерація (адреса посольства: Україна, 03049, м. Київ, просп. Повітрофлотський, буд. 27) на користь Компанії "ДКМ МЕРЧАНТС ІНК." (Республіка Панама, м. Панама, вул. 50-та, Глобал Плаза Тауер, поверх 19-й, кімната "Н" (50tg Street, Global Plaza Tower, 19tg Floor, Suite H, Panama City, Panama), адреса для кореспонденції: Україна, 54028, м. Миколаїв, вул. Новозаводська, буд. 21-А) матеріальну шкоду в розмірі 63497772,33 грн.

3. Стягнути з держави Російська Федерація в дохід Державного бюджету України судовий збір у розмірі 939400,00 грн.

4.Накази видати після набрання рішенням законної сили.

5.Рішення набирає законної сили після закінчення двадцятиденного строку з дати складення повного судового рішення.

6.Рішення може бути оскаржене в порядку та у строки, визначені статтею 256 і підпунктом 17.5 пункту 17 Розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України.

Сторони та інші учасники справи:

позивач Компанія "ДКМ МЕРЧАНТС ІНК." (Республіка Панама, м. Панама, вул. 50-та, Глобал Плаза Тауер, поверх 19-й, кімната "Н" (50tg Street, Global Plaza Tower, 19tg Floor, Suite H, Panama City, Panama), адреса для кореспонденції: Україна, 54028, м. Миколаїв, вул. Новозаводська, буд. 21-А)

відповідач: держава Російська Федерація (адреса посольства: Україна, 03049, м. Київ, просп. Повітрофлотський, буд. 27).

Повний текст судового рішення складено та підписано судом 19.02.2024.

Суддя В.О.Ржепецький