Рішення

від 21.02.2024 по справі 910/19370/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

21.02.2024Справа № 910/19370/23

Суддя Господарського суду міста Києва Босий В.П., розглянувши в письмовому провадженні справу за позовом Комунального підприємства «Київжитлоспецексплуатація»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фауст»

про стягнення 185 169,60 грн.,

ВСТАНОВИВ:

Комунальне підприємство «Київжитлоспецексплуатація» (надалі - КП «Київжитлоспецексплуатація») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фауст» (надалі - ТОВ «Фауст») про стягнення 185 169,60 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем грошового зобов`язання за договором про встановлення сервітуту №04-С/159 від 01.04.2012, у зв`язку з чим позивач вказує на наявність заборгованості у розмірі 185 169,60 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.12.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику представників сторін.

11.01.2024 до Господарського суду міста Києва від КП «Київжитлоспецексплуатація» надійшла заява про залучення доказів, в якій позивач вказує на те, що відповідачем було частково погашено заборгованість, що не враховано в позові, у зв`язку з чим невиконаним залишається грошове зобов`язання у розмір 152 103,60 грн. і позивач просить залучити до справи в якості доказів копію витягу з банківської виписки та розрахунок заборгованості, які долучені судом до матеріалів справи.

16.01.2024 через канцелярію суду від ТОВ «Фауст» надійшов відзив на позов, відповідно до якого відповідач заперечує проти позову та просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі з огляду на: відсутність договірних відносин між сторонами; договір укладений з підрозділом позивача є нечинним; невідповідність кількості послуг заявленим; наявність підстав для застосування пільг у воєнний період; неналежне виконання позивачем своїх зобов`язань; недостовірність інформації щодо сплачених відповідачем коштів.

24.01.2024 до Господарського суду міста Києва від КП «Київжитлоспецексплуатація» надійшла відповідь на відзив, в якій позивач надав пояснення по суті спору з урахуванням заперечень відповідача, викладених у відзиві на позов, підтримав позов та просив задовольнити позовні вимоги.

Будь-яких інших заяв, клопотань або заперечень від сторін не надходило.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва встановив наступне.

01.04.2012 між КП «Київжитлоспецексплуатація» (підприємство) та ТОВ «Фауст» (сервітуарій) укладено договір про встановлення сервітуту №04-С/159 (надалі - «Договір»), який згідно додаткової угоди №4 від 31.12.2014 викладено в новій редакції.

Відповідно до п. 1 Договору предметом є обмежене право користування сервітуарієм будівлями комунальної власності, що знаходяться за адресами зазначеними в додатку №1 до даного договору (об`єкт розміщення).

Згідно із п. 2 Договору об`єкти розміщення надаються для розміщення сервітуарієм телекомунікаційних мереж, комплексу технічних засобів телекомунікацій, призначених для маршрутизації, комутації, передавання та/або приймання знаків, сигналів, письмового тексту зображень та звуків або повідомлень будь-якого роду по проводних, оптичних чи інших електромагнітних системах, між кінцевим обладнанням, крім радіотехнічних (обладнання).

За даним Договором об`єкт розміщення надається лише для фактичного розміщення обладнання та даний Договір не несе дозвільного характеру цільового використання сервітуарієм свого обладнання (п. 1.3 Договору).

Згідно з пунктами 2.1 та 2.2 Договору встановлення сервітуту підприємством сервітуарію для розміщення обладнання, в місцях вказаних в додатку №1 до даного договору, розпочинається з моменту укладення даного договору. Розміщення обладнання за умовами сервітуту в місцях вказаних в додатку №1 до даного договору здійснюється на підставі підписаного сторонами акту розміщення обладнання на умовах сервітуту (акт розміщення), зразок якого наведено в додатку №2 до даного договору.

У відповідності до п. 3.1 та п. 3.2 Договору сервітуарій зобов`язується вносити підприємству щомісячну плату за користування об`єктом розміщення, відповідно до умов договору. Розрахунок щомісячної плати за кожен об`єкт розміщення та в цілому за договором наводиться в додатку 1 до даного договору.

Відповідно до п. 3.3 Договору (в редакції додаткової угоди №6 від 01.04.2016) щомісячний розмір плати за даним договором сплачується у якості передоплати та визначається на підставі рахунку, який виставляється підприємством сервітуріарію не пізніше 28 числа кожного місяця. Рахунок надається підприємством сервітуарію шляхом надсилання поштою та електронними засобами зв`язку відповідно до реквізитів сервітуарія вказаних в даному договору. На момент підписання даного Договору щомісячна плата становить 6 613,20 грн., в тому числі ПДВ 1 102,20 грн. Загальний розмір плати за даним договором становить суму всіх здійснених щомісячних плат.

За умовами п. 3.4 Договору плата сплачується сервітуарієм протягом 7 банківських днів з моменту отримання рахунку від підприємства.

Пунктом 3.5 Договору узгоджено, що нарахування плати починається з дати укладення договору та припиняється з дня підписання сторонами акту закінчення розміщення обладнання на умовах сервітуту, зразок якого наведено в додатку №3 до даного договору.

Згідно з п. 4.1.1 Договору сервітуарій зобов`язується своєчасно та в повному обсязі вносити плату за цим договором, у тому числі у разі внесення змін в складові розрахунків плати.

Сервітуарій має право на безперешкодний доступ до об`єкту розміщення, з урахуванням правил внутрішнього розпорядку балансоутримувача будинку, а також самостійно організовувати автоматичну охорону об`єкта розміщення (п. 4.2.3 Договору).

Даний Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін і діє до 31.12.2015 (п. 9.1 Договору).

Відповідно до п. 9.2 Договору у разі якщо одна із сторін не повідомить іншу за один календарний місяць до закінчення терміну дії договору, договір вважається пролонгованим на один календарний рік на тих же умовах.

Пунктом 9.3 Договору узгоджено, що припинення користування об`єктом розміщення на умовах сервітуту оформлюється актом закінчення розміщення обладнання на умовах сервітуту (додаток № 3 до даного договору).

Додатком №1 до Договору (в редакції додаткової угоди №6 від 01.04.2016) сторонами погоджено адресний перелік об`єктів комунальної власності та розрахунок плати.

Додатком №2 до Договору (в редакції додаткової угоди №6 від 01.04.2016) сторонами викладено акт розміщення обладнання на умовах сервітуту №2 від 01.04.2016, відповідно до якого, на виконання умов Договору на підставі взаємної згоди сторін, підприємство надає сервітуарію обмежене право користування будівлями комунальної власності, що знаходяться за адресами зазначеними в додатку №1 до договору.

Також, додатком №3 до Договору (в редакції додаткової угоди №6 від 01.04.2016) сторонами складено акт закінчення розміщення обладнання на умовах сервітуту №1 від 01.04.2016, відповідно до якого, на виконання умов Договору на підставі взаємної згоди сторін, сервітуарій припиняє надане підприємством обмежене право користування будівлями комунальної власності, що знаходяться за адресою: вул. Голосіївська, буд. 19.

Спір у справі виник у зв`язку із неналежним, на думку позивача, виконанням відповідачем грошового зобов`язання із сплати за користування об`єктами розміщення на підставі Договору, у зв`язку з чим позивач вказує на існування заборгованості у розмірі 185 169,60 грн., яка виникла за період з лютого 2021 року по серпень 2023 року.

Договір є договором встановлення сервітуту, який підпадає під правове регулювання глави 32 Цивільного кодексу України.

Вказаний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов`язань, а саме майново-господарських зобов`язань згідно ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов`язковим для виконання сторонами.

Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 395 Цивільного кодексу України одним із видів речових прав на чуже майно є право користування (сервітут).

Відповідно до статті 401 Цивільного кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Згідно частинами 1 та 3 статті 402 Цивільного кодексу України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Суд відзначає, що сервітут - це право, яке встановлюється в інтересах однієї особи за рахунок власника майна або іншої особи, яка володіє ним на законних підставах, та за своїм правовим змістом є правом обмеженого користування.

Підставою для встановлення сервітуту є наявність обставин, які свідчать про те, що особа, яка зацікавлена у встановленні сервітуту, не може задовольнити потреби за рахунок власного майна, тобто іншим способом, як встановлення прав користування чужим майном - сервітуту.

Отже, відносини, які виникають на підставі сервітуту, є подібними за змістом до відносин оренди та спрямовані на задоволення тих чи інших потреб і тій чи іншій речі без набуття права власності на неї.

Статтею 403 Цивільного кодексу України встановлено, що сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном; сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку; особа, яка користується сервітутом, зобов`язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

В свою чергу сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений.

Частинами 1, 3 статті 404 Цивільного кодексу України передбачено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

При цьому при встановленні сервітуту чітко визначаються обсяг користування, спосіб користування та час користування. На відміну від зобов`язальних прав користування, зміст яких може визначатись договором, сервітутні права з огляду на їх речовий характер визначаються законом як за змістом, так і за обсягом.

Матеріалами справи (акт розміщення обладнання на умовах сервітуту №2 від 01.04.2016, який підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками підприємств) підтверджується надання позивачем відповідачу обмеженого права користування будівлями комунальної власності, що знаходяться за адресами зазначеними в додатку №1 до Договору (в редакції додаткової угоди №6 від 01.04.2016).

Також, позивачем виставлено відповідачу та направленого на його адресу рахунки на оплату за період з лютого 2021 року по серпень 2023 року на загальну суму 205 009,20 грн., що підтверджується виставленими та направленими відповідачу рахунками на оплату за спірний період, та наявними в матеріалах справи списками згрупованих поштових відправлень листів рекомендованих ф. 103 та фіскальними чеками.

Окрім цього, позивачем в односторонньому порядку були складені та підписані акти надання послуг за спірний період, які залишені відповідачем без підписання та надання вмотивованої відмови від їх підписанні.

В свою чергу, відповідачем оплачено вказані рахунки на суму 52 905,60 грн., що підтверджується банківськими виписками з рахунку позивача.

Згідно з частиною 3 статті 403 Цивільного кодексу України особа, яка користується сервітутом, зобов`язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Отже, з урахуванням положень ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України та п. 3.3 Договору, у відповідача наявне грошове зобов`язання із оплати за користування об`єктами розміщення у розмірі 152 103,60 грн., а строк його виконання на момент звернення позивача із позовом до суду настав.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Згідно із статтями 525, 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 1 ст. 625 Цивільного кодексу України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Як унормовано приписами частини другої статті 42 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи зобов`язані, зокрема: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.

Згідно з приписами частини першої статті 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Частиною 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Матеріалами справи підтверджується наявність у відповідача грошового зобов`язання по сплаті позивачу 152 103,60 грн. за користування об`єктами розміщення на підставі Договору, проте не підтверджується наявність у відповідача грошового зобов`язання у розмірі 33 066,00 грн. Відповідачем факту наявності заборгованості не спростовано, доказів її погашення не надано.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Таким чином, позовні вимоги про стягнення з відповідача заборгованості є правомірними та обґрунтованими у розмірі 152 103,60 грн.

За таких обставин, суд приходить до висновку про необхідність часткового задоволення позовних вимог та стягнення з ТОВ «Фауст» на користь КП «Київжитлоспецексплуатація» заборгованості у розмірі 152 103,60 грн. В іншій частині позовних вимог (заборгованість у розмірі 33 066,00 грн.) необхідно відмовити з викладених обставин.

При цьому, суд звертає увагу відповідача, що відповідно до положень ч. 4 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.

У відповідності до ст. 7 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин. Наведена норма кореспондується зі ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення передбачають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов`язки.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії»). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

Отже суд відзначає, що решта долучених до матеріалів справи доказів та доводів сторін була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків стосовно наявності підстав для часткового задоволення позову не спростовує.

Витрати по сплаті судового збору відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 129, 232, 236-241, 252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва -

ВИРІШИВ:

1. Позов Комунального підприємства «Київжитлоспецексплуатація» задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фауст» (03035, м. Київ, вул. Стадіонна, будинок 16/6, квартира 102; ідентифікаційний код 23381789) на користь Комунального підприємства «Київжитлоспецексплуатація» (01001, м. Київ, вул. Володимирська, будинок 51-А; ідентифікаційний код 03366500) заборгованість у розмірі 152 103 (сто п`ятдесят дві тисячі сто три) грн. 60 коп. та судовий збір у розмірі 2 281 (дві тисячі двісті вісімдесят одна) грн. 55 коп. Видати наказ.

3. В іншій частині у задоволені позову відмовити.

4. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

5. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя В.П. Босий