Постанова

від 20.02.2024 по справі 753/9846/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа №753/9846/23 Головуючий у І інстанції - Цимбал І.К.

апеляційне провадження №22-ц/824/3546/2024 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 лютого 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Приходька К.П.,

суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,

за участю секретаря Миголь А.А.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 25 вересня 2023 року

у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Київський міський дитячий діагностичний центр» Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про стягнення заробітної плати, -

установив:

У червні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Дарницького районного суду м. Києваіз позовом до Комунального некомерційного підприємства «Київський міський дитячий діагностичний центр» Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про стягнення заробітної плати.

Свої вимоги мотивувала тим, що сторони перебувають у трудових відносинах під час яких вона вимушена була виконувати роботу, яка не входить до її прямих обов`язків через брак працівників на підприємстві.

Відповідач, всупереч вимогам закону та договору не оплачував виконану роботу у вигляді доплати надбавки.

Перед зверненням до суду вона звернулась до відповідача, щодо виплати їй відповідної надбавки, проте позитивного рішення не отримала.

Просила суд, стягнути на її користь з Комунального некомерційного підприємства «Київський міський дитячий діагностичний центр» Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) частину невиплаченої заробітної плати у розмірі 423591,20 грн. за виконані роботи з іншої посади на тому ж підприємстві поряд з своєю основною роботою, обумовленою трудовим договором.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 25 вересня 2023 року відмовлено в задоволенні зазначеного вище позову.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, оскільки вважає рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що вона як лікар, в межах своєї спеціалізації, кваліфікації та посади, здійснюючи прийом пацієнтів одноособово, фактично виконувала обов`язки рентгенлаборанта та медичної сестри.

Вказує, що з метою підтвердження факту виконання нею додаткової роботи, виконуючи функції ренттенлаборанта та молодшої медичної сестри, нею надано суду першої інстанції докази про її звернення до відповідача про необхідність забезпечення її вищезгаданим додатковим персоналом кабінету рентгендіагностики.

В отримані відповіді від відповідача на таке звернення, зазначено лише, що у відділення променевої та функціональної діагностики працюють ренттенлаборант та молодша медична сестра.

Інформація про те, що всі лікарі відділення, забезпечені необхідним персоналом на весь час прийму відповідачем навмисно не зазначається.

Крім цього, в підтвердження своїх позовних вимог та факту недостатньої кількості персоналу у відділенні променевої та функціональної діагностики нею надано копію штатної книги відповідача, в якій зазначено про вакантні позиції спеціалістів, роботу яких виконувала вона.

Факт виконання нею додаткової роботи також підтверджується відсутністю будь-яких доказів обставин, на які посилається відповідач, а саме жодним чином не підтверджене твердження відповідача про невиконання нею роботи рентгенлаборантів та молодших медичних сестер, маючи в розпорядженні, на відміну від неї, журнали про вихід працівників на роботу, журнали про облік робочого часу працівників, штатний розклад працівників відділення, графіки робочого часу по кожному відділенню на кожний місяць.

Крім того, вказує, що стягуючи з неї судові витрати на користь відповідача, судом першої інстанції не були враховані обставини розумності розміру витрат з урахуванням її фінансового стану.

Просила суд, рішення Дарницького районного суду м. Києва від 25 вересня 2023 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

На вказану апеляційну скаргу Комунальне некомерційне підприємство «Київський міський дитячий діагностичний центр» Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) подало відзив, в обґрунтування якого зазначило, що позивач, подаючи докази, які не були предметом дослідження в суді першої інстанції, порушує порядок надання доказів, крім того, надані позивачем нібито «копії графіків робочого часу та журналів обліку робочого часу» жодним чином не підтверджують виконання ОСОБА_1 та/або доручення керівництвом Підприємства додаткової роботи.

Крім того, зазначає, що у відповіді на відзив, в суді першої інстанції, позивач подавала документи, а саме: журнал обліку робочого часу та графік робочого часу, а тому твердження позивача в апеляційній скарзі, що додаткові докази, які підтверджують виконання нею додаткової роботи, вона отримала лише після оголошення оскаржуваного рішення, не відповідають дійсності.

Що стосується судових витрат, то на підтвердження понесених судових витрат ним було надано копії документів, що підтверджують понесені судові витрати, детальний їх опис, обсяг і вартість.

Просило суд, апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення Дарницького районного суду м. Києва від 25 вересня 2023 року залишити без змін.

В судовому засіданні представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 апеляційну скаргу підтримав, просив її задовольнити.

Представник КНП «Київський міський дитячий діагностичний центр» Виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) - Дяченко А.М. просив відхилити подану апеляційну скаргу, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач прийнята на посаду лікаря-рентгенолога відділення променевої та функціональної діагностики КНП «КМДДЦ» відповідно до наказу №33-II від 12 травня 2016 року.

Відповідно до п. 1.2. Положення про кабінет рентгенодіагностики затвердженого Наказом МОЗ України від 28 листопада 1997 року №340, Персонал кабінету складається iз лікарів -ренгенологів, рентгенлаборантів, молодших медичних сестер по догляду за хворими в рентгенкабінетах або санітарок.

Позивач зазначає, що з січня 2021 по червень 22 років персонал кабінету складався з лікаря рентгенолога і остання вимушена були виконувати роботу рентгенлаборантів та молодших сестер, працюючи одночасно в кабінеті лікаря - рентгенолога та в кабінеті ренгено - діагностики, що не передбачено посадовими інструкціями позивача, умовами колективного договору та наказом МОЗ України від 28 листопада 1997 року №340.

З липня 2022 по 15 грудня 2022 роки кабінет працював в повному складі.

З 15 грудня 2022 року наказом КНП КМ ДДЦ №95 від 14 грудня 2022 року встановлено двозмінний графік, за яким, як зазначає позивач по парних дням остання працювала в першу зміну, по непарних в другу.

Позивач вказує, що з початком дії нового графіку, працюючи в другу зміну, вона працювала одна та додатково виконувала роботу рентгенлаборанта та молодшої медичної сестри.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що в матеріалах справи відсутні докази про те, що керівництвом КНП «КМДДЦ» ОСОБА_1 було призначено в.о. рентгенлаборанта та молодшої медичної сестри і остання надавала свою згоду на виконання додаткової роботи.

З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Відповідно до ч.3 ст. 64 ГК України, підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників i штатний розпис.

Згідно з ч. 1 ст. 3 КЗпП України, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також ociб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

За змістом ст. 21 КЗпП України, трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації.

Частиною 1 ст. 32 КЗпП України визначено, що переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в ycтанові, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків передбачених у ст. 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством.

У статті 105 КЗпП України передбачено, що працівникам, які виконують на тому підприємстві, в установі, організації поряд з своєю основною роботою, обумовленою трудовим договором, додаткову роботу за іншою професією (посадою) або обов`язки тимчасово відсутнього працівника без звільнення від своєї основної роботи, провадиться доплата за суміщення професій (посад) або виконання обов`язків тимчасово відсутнього працівника.

Розміри доплат за суміщення професій (посад) або виконання обов`язків тимчасово відсутнього працівника встановлюються на умовах, передбачених у колективному договорі.

Верховний Суд у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №804/3583/17 (провадження №К/9901/5587/17, №К/9901/5602/17) зазначив, що суміщення професій/посад розцінюється як виконання працівником на тому ж підприємстві поряд із основною роботою, встановленою його трудовим договором, додаткової роботи за іншою професією (посадою).

Водночас, суміщення професій (посад) має такі особливості: робота за другою посадою не відображається в табелі обліку використання робочого часу; друга посада залишається вакантною; для допущення працівника до роботи за суміщенням посад, за загальним правилом, достатньо подання заяви працівником та видачі керівництвом наказу про суміщення; окремий трудовий договір не укладається, запис у трудову книжку про суміщення не вноситься; порядок оплати праці встановлюється на підставі положень колективного договору та вказується у наказі про суміщення; оплата роботи за другою посадою на законодавчому рівні класифікується як надбавка до заробітної плати.

У постанові Верховного Суду від 18 травня 2022 року в №756/12798/18 (провадження №61-16500св21) зазначено, що суміщення професій (посад) дозволяється, як правило, в межах тієї ж категорії персоналу, до якої відноситься даний працівник.

При виконанні робіт за суміщенням працівникові встановлюються доплати до основної заробітної плати.

Виконання обов`язків тимчасово відсутнього працівника характеризується, зокрема, такими ознаками: виконання додаткових обов`язків у цьому paзі означає фактичну заміну працівника, тимчасово відсутнього з причин, які дозволяють зберігати за відсутнім працівником місце роботи (відрядження, відпустка тощо); поряд з виконанням додаткових функцій працівник продовжує виконувати свою основну роботу яка передбачена трудовим договором; виконання додаткових обов`язків відбувається протягом його робочого дня, який встановлений умовами укладеного з ним трудового договору; виконання додаткових обов`язків оформлюється наказом керівника підприємства, про покладення додаткових функцій з виконання обов`язків тимчасово відсутнього працівника; призначення працівника виконуючим обов`язки тимчасово відсутнього працівника здійснюється за згодою працівника, якого призначають; відповідно до статті 105 КЗпП України працівнику також провадиться доплата за виконання тимчасово відсутнього працівника; порядок оплати встановлюється на підставі положень колективного договору та вказується у відповідному наказі.

Зазначений правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2023 року №382/561/19.

У відповідності до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).

При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі.

Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Суд першої інстанції повно і всебічно з`ясував обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на норми закону, які регулюють спірні відносини, прийшов до обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки твердження позивача про те, що вона виконувала додаткову роботу рентгенлаборанта та молодшої медичної сестри у КНП «КМДДЦ» не знайшли свого обґрунтованого підтвердження належними доказами.

Разом з апеляційною скаргою ОСОБА_1 подала копії сторінок журналу обліку робочого часу за період грудень 2022 року - червень 2023 року та копії графіків робочого часу за період квітень - червень 2023 року.

Згідно зі ст.83 ЦПК України, позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Статтею 367 ЦПК України, визначено межі розгляду справи судом апеляційної інстанції.

Так, відповідно до ч.3 ст.367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

З матеріалів справи вбачається, що в суді першої інстанції предметом дослідження були копії журналу обліку робочого часу та графік робочого часу за квітень 2023 року.

Надані позивачем апеляційному суду копії журналу обліку робочого часу та копії графіку робочого, які не були подані до суду першої інстанції та не досліджувались не приймаються апеляційним судом, відповідно до ч.3 ст.367 ЦПК України, оскільки позивач не надала суду апеляційної інстанції доказів неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від неї.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які судом установлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.

В частині оскарження апелянтом розміру стягнутої суми витрат на правничу допомогу, то апеляційний суд зазначає наступне.

З матеріалів справи вбачається, що КНП «Київський міський дитячий центр» Виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) було подано суду першої інстанції заяву про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

На підтвердження витрат на оплату послуг адвоката, суду надано: договір №20/07/2023-5 про надання правничої допомоги від 20 липня 2023 року, укладеного між Адвокатським об`єднанням «Міжнародна адвокатська компанія «Протекта» в особі директора Дяченка А.М. та КНП «Київський міський дитячий центр» Виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), орієнтовний розрахунок понесених витрат на професійну правничу допомогу, додаток №1 (специфікація) до договору №20/07/2023-5 від 20 липня 2023 року.

Відповідно до ч.1 ст.133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до ч. 3 ст. 133 ЦПК України, до витрат, що пов`язані з розглядом справи, належать витрати 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до ч.1 ст.134 ЦПК України, разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити із критерію реальності витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції.

Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява N19336/04).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Відповідно до ч.2 ст.141 ЦПК України, інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має врахувати: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (ч.3 ст.141 ЦПК України).

Відповідно до ч.8 ст.141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом у постановах від 12 лютого 2020 року у справі №648/1102/19 і від 11 листопада 2020 року у справі №673/1123/15-ц, витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 137 ЦПК України).

З урахуванням викладеного, проаналізувавши матеріали справи, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про стягнення з позивача витрат за надання правової допомоги на користь відповідача в сумі 24250 грн., що є обґрунтованим і пропорційним до предмета спору та об`ємом виконаної адвокатом роботи, а тому у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для зменшення розміру витрат за надання правової допомоги та зміни рішення суду першої інстанції у цій частині.

Суд апеляційної інстанції також звертає увагу на те, що у відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача просив судові витрати покласти на позивача.

На підтвердження понесений судових витрат на правову (правничу) допомогу представником відповідача було додано до відзиву на апеляційну скаргу: договір №10/01/2024-5 про надання правничої допомоги від 10 січня 2024 року, укладеного між Адвокатським об`єднанням «Міжнародна адвокатська компанія «Протекта» в особі директора Дяченка А.М. та КНП «Київський міський дитячий центр» Виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), орієнтовний розрахунок понесених витрат на професійну правничу допомогу, додаток №1 (специфікація) до договору №10/01/2024-5 від 10 січня 2024 року.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що представник позивача у відповідно до вимог ЦПК України надіслав відзив на апеляційну скаргу позивачу ОСОБА_1 , що підтверджується фіскальним чеком та описом вкладення.

Крім того, в судовому засіданні представник відповідача - Дяченко А.М. просив вирішити питання, щодо стягнення з позивача понесені судові витрати.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч.1 ст. 1 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до статті 19 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», видами адвокатської діяльності, зокрема, є:

- надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;

- складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;

- представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Відповідно до положень статті 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Частиною 8 ст. 141 ЦПК України встановлено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю.

Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року в справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19).

Апеляційний суд враховує викладені норми процесуального права, обставини справи, наданими документами та керується закріпленим ст. 11 ЦПК України принципом пропорційності у цивільному судочинстві, який включає в себе врахування: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін; час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Відповідно до ч. 4 ст. 62 ЦПК України, повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до ЗУ «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».

Враховуючи складність справи, особливості предмета спору, значення розгляду справи для сторін, а також час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, апеляційний суд доходить висновку про стягнення з позивача понесених Комунальним некомерційним підприємством «Київський міський дитячий діагностичний центр» Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) судових витрат на правничу допомогу в апеляційному суді в розмірі 20000 грн.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи.

Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження при розгляді справи апеляційним судом. За таких умов підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції при апеляційному розгляді відсутні.

Керуючись ст.ст.367,374,375,381-384, ЦПК України, суд, -

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 25 вересня 2023 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Комунального некомерційного підприємства «Київський міський дитячий діагностичний центр» Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 20000 гривень витрат на правничу допомогу.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 22 лютого 2024 року.

Суддя-доповідач К.П. Приходько

Судді С.О. Журба

Т.О. Писана