Постанова

від 20.02.2024 по справі 336/461/23

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 20.02.2024 Справа № 336/461/23

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 336/461/23 Головуючий у І інстанції: Щаслива О.В.

Провадження № 22-ц/807/586/24 Суддя-доповідач: Поляков О.З.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 лютого 2024 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого: Полякова О.З.,

суддів: Крилової О.В.,

Кухаря С.В.,

секретар: Бєлова А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 грудня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_6 , районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району, третя особа - територіальна громада м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради, про визнання розпорядження та свідоцтва про право власності на житло незаконними,-

В С Т А Н О В И Л А:

У січні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_6 , районної адміністрації запорізької міської ради по Шевченківському району, третя особа - територіальна громада м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради, про визнання розпорядження та свідоцтва про право власності на житло незаконними.

В обґрунтування позову зазначав, що квартира АДРЕСА_1 належала до державного житлового фонду та перебувала у користуванні чотирьох осіб: позивача (1), відповідачів ОСОБА_2 (2), яка була наймачем житла, ОСОБА_4 (3) та ОСОБА_7 (4).

У 1998 році ОСОБА_7 , який доводився сином позивачеві та відповідачу ОСОБА_2 , утворив власну сім`ю, розпочавши фактичні шлюбні стосунки з відповідачем ОСОБА_8

3 грудня 2003 року позивач за отримані в кредит кошти купив квартиру АДРЕСА_2 , але не вселявся до цієї квартири, продовжуючи проживати в квартирі АДРЕСА_1 . Зі згоди позивача до набутої ним квартири АДРЕСА_2 одразу після її купівлі переїхав його син ОСОБА_7 з дружиною ОСОБА_5 , які уклали шлюб 19 листопада 2005 року, та сином ОСОБА_3 , який також є відповідачем у справі.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у сина позивача та невістки ОСОБА_5 народилась донька ОСОБА_9 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 помер.

13 липня 2021 року позивач подарував належну йому квартиру АДРЕСА_2 в рівних частках, тобто по 1/3 частині квартири кожному, ОСОБА_5 , ОСОБА_3 та ОСОБА_6 .

У 2022 році позивач прийняв рішення приватизувати квартиру АДРЕСА_1 , в якій безперервно проживав, але з`ясував, що квартира вже приватизована. У відповідності до свідоцтва про право власності на житло, що видане органом приватизації на підставі розпорядження Шевченківської районної адміністрації Запорізької міської ради № 603р від 12.02.2007, учасниками права спільної часткової власності на вказане житло є відповідачі у справі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_10 , ОСОБА_7 , кожному з яких належить право на частину квартири.

На думку позивача, приватизація житла здійснена всупереч вимог законодавства про приватизацію державного житлового фонду, тому вона є незаконною з огляду на таке. У відповідності до вимог Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передача займаних квартир здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутні, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). Станом на лютий 2007 року, коли сталася приватизація квартири, в ній проживали позивач та відповідачі ОСОБА_2 і ОСОБА_10 , тому в розумінні положень законодавства про приватизацію саме вони мали право на приватизацію житла та мали б давати письмову згоду на це. Проте він письмової згоди на приватизацію не надавав, а також був протиправно позбавлений права взяти участь в приватизації квартири. ОСОБА_7 та ОСОБА_3 на момент приватизації взагалі не мешкали в квартирі та не мали права бути учасниками приватизації. Розпорядження районної адміністрації суперечить вимогам закону та порушує право позивача.

Посилаючись на означені обставини, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконними розпорядження Шевченківської районної адміністрації Запорізької міської ради № 603р від 12.02.2007 щодо приватизації квартири АДРЕСА_1 , а також свідоцтво про право власності на житло № НОМЕР_1 від 12.02.2007 та передати квартиру у власність територіальної громади м. Запоріжжя. Понесені судові витрати просив покласти на відповідачів у рівних частках.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 грудня 2023 рокув задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просить рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 грудня 2023 рокускасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову, стягнути з відповідачів судові витрати.

В обґрунтування апеляційної скарги, повторюючи доводи позовної заяви, скаржник, зокрема, зазначає, що на час проведення приватизації проживав у квартирі АДРЕСА_1 . Цей факт не спростований ні відповідачами, ні судом. Проте, не будучи обізнаним про приватизацію, подарувавши куплену на кредитні кошти квартиру АДРЕСА_2 невістці та онукам, втратив свою частку у квартирі, яку без його відома та письмової згоди приватизовано 12.02.2007.

Відзивів на апеляційну скаргу не надходило.

У судовому засіданні представник скаржника - адвокат Железняк В.К. наполягав на задоволенні апеляційної скарги, скасуванні рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 грудня 2023 року та задоволенні позову.

ОСОБА_4 не заперечувала проти задоволення апеляційної скарги її батька .

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені відповідно до вимог чинного законодавства. Клопотання про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходили.

Згідно з ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а також враховуючи заяву представника про розгляд справи за відсутності товариства, колегія суддів вирішила розглядати справу за відсутності осіб, які не з`явились.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну слід залишити без задоволення з огляду на таке.

За вимогами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає повною мірою.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Суд першої інстанції встановив та підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_1 був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 до 09.12.2003. З 26.12.2003 він зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 (а. с. 7, зворот).

Згідно зі Свідоцтвом про право власності на житло № НОМЕР_1 від 12.02.2007, квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 на праві спільної часткової власності в рівних долях належить: ОСОБА_2 (1/4), ОСОБА_7 (1/4), ОСОБА_11 (1/4), ОСОБА_3 (1/4) (а.с. 8)

На підставі заяви наймача квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_2 та зареєстрованих разом з нею повнолітніх ОСОБА_7 , ОСОБА_12 , де ОСОБА_2 визначено як уповноваженого власника квартири, про оформлення передачі у спільну часткову власність вказаної квартири видане оскаржуване розпорядження голови Шевченківської районної адміністрації (а. с. 29).

До заяви наймача та членів її сім`ї додано довідку про склад сім`ї наймача, у якій зазначено, що разом з ОСОБА_2 в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані син ОСОБА_7 , донька ОСОБА_11 , онук ОСОБА_3 (а. с. 31).

Згідно з Договором дарування від 13.07.2021 ОСОБА_1 подарував належну йому квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_3 по 1/3 частці кожному (а.с. 13-15).

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції).

Підставою для визнання незаконним рішення органів законодавчої та виконавчої влади, а також їх посадових осіб є невідповідність такого акту Конституції України та актам цивільного законодавства і порушення ним цивільних прав або інтересів. Такі підстави встановлені статтею 21 ЦК України: суперечність такого акту актам цивільного законодавства (1) і порушення ним цивільних прав або інтересів (2).

Отже, визнанню незаконним та скасуванню підлягає таке владне рішення органу місцевого самоврядування, яке суперечить актам цивільного законодавства (1) та порушує цивільні права або інтереси осіб (2), тобто для задоволення відповідних позовних вимог необхідна констатація сукупності двох наведених передумов.

Конституцією України (стаття 41) та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Статтею 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом, як слідує із змісту ст. 328 ЦК України). Право власності є непорушним.

Право наймачів жилих приміщень у будинках державного чи громадського житлового фонду придбати займані ними приміщення у приватну власність встановлено статтею 651 ЖК України.

Способом передачі у приватну власність громадян займаних ними приміщень в будинках державного житлового фонду є приватизація житла, правові основи якої, а також подальше використання і утримання державного житлового фонду врегульовані Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», як випливає з його преамбули.

Стаття 1 Закону містить поняття приватизації державного житлового фонду, у відповідності до якого приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Затверджене Наказом Міністерства з питань з питань житлово-комунального господарства України № 396 від 16.12.2009 року «Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян» (далі - Положення) визначає порядок передачі квартир багатоквартирних будинків, одноквартирних будинків, жилих приміщень у гуртожитках, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - кімнати у комунальних квартирах), які використовуються громадянами на умовах найму, у власність громадян.

Відповідно до пункту 17 Положення громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім`ї на умовах найму квартиру (будинок), жиле приміщення в гуртожитку, кімнату в комунальній квартирі, звертається в орган приватизації, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію.

За п. 18 Положення громадянин подає до органів приватизації такі документи:

заяву на приватизацію квартири (будинку), жилого приміщення у гуртожитку, кімнати у комунальній квартирі;

копії документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, громадянина, який подає заяву, та всіх членів його сім`ї (для осіб, які не досягли 14 років, копії свідоцтв про народження), які проживають разом з ним;

копії довідок про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податку громадянина, який подає заяву, та всіх членів його сім`ї, які проживають разом з ним (крім випадків, коли через свої релігійні переконання особи відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті);

копії документів, виданих органами державної реєстрації актів цивільного стану або судом, що підтверджують родинні відносини між членами сім`ї (свідоцтва про народження, свідоцтва про шлюб, свідоцтва про розірвання шлюбу, рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили, тощо);

довідки про реєстрацію місця проживання громадянина, який подає заяву, та всіх членів його сім`ї, зареєстрованих у квартирі (будинку), жилому приміщенні в гуртожитку, кімнаті у комунальній квартирі;

технічний паспорт на квартиру (кімнату, жилий блок, секцію) у житловому будинку (гуртожитку), а на одноквартирний будинок - технічний паспорт на садибний (індивідуальний) житловий будинок;

копію ордера на жиле приміщення або ордера на жилу площу в гуртожитку;

документ, що підтверджує невикористання ним та членами його сім`ї житлових чеків для приватизації державного житлового фонду;

копію документа, що підтверджує право на пільгові умови приватизації відповідно до законодавства (за наявності);

заяву-згоду тимчасово відсутніх членів сім`ї наймача на приватизацію квартири (будинку), жилого приміщення у гуртожитку, кімнати у комунальній квартирі.

За малолітніх та неповнолітніх членів сім`ї наймача рішення щодо приватизації житла приймають батьки (усиновлювачі) або опікуни. Згоду на участь у приватизації дітей батьки (усиновлювачі) або опікуни засвідчують своїми підписами у заяві біля прізвища дитини.

Прийняті документи реєструються органом приватизації в окремому журналі.

Форму журналу реєстрації заяв та прийнятих документів наведено у додатку 3 до Положення.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, одним з документів, надання якого є обов`язковим задля здійснення приватизації, є довідки про реєстрацію місця проживання громадянина, який подає заяву, та всіх членів його сім`ї, зареєстрованих у квартирі (будинку), жилому приміщенні в гуртожитку, кімнаті у комунальній квартирі, тобто під час здійснення приватизації відповідні органи мають перевірити, чи зареєстрований громадянин, який претендує на участь в приватизації, в житлі, що приватизується.

Довідка про реєстрацію місця проживання видається органом реєстрації відповідно до вимог Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року № 207 (далі - Правила) ( пункт 19 Положення).

У відповідності до пункту 7 Правил реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою.

За змістом пункту 9 Правил відомості про реєстрацію/зняття з реєстрації місця проживання вносяться до паспорта громадянина України, тимчасового посвідчення громадянина України, посвідки на постійне проживання, посвідки на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист (далі - документи, до яких вносяться відомості про місце проживання), а відомості про реєстрацію місця перебування - до довідки про звернення за захистом в Україні (документ, до якого вносяться відомості про місце перебування) шляхом проставлення в них відповідного штампа реєстрації місця проживання/перебування особи за формою згідно з додатком 1.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», яка внормовує організації проведення приватизації та оформлення права власності, передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку.

У зв`язку з викладеним, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що оскільки для органу приватизації поряд з наявністю письмової згоди повнолітніх членів сім`ї наймача на приватизацію важливим є встановлення, що означені особи перебувають на реєстраційному обліку в житлі, яке мають намір приватизувати, про що свідчать як вимоги пункту 18 «Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян» про обов`язок надати довідки про реєстрацію місця проживання громадянина, який подає заяву, та всіх членів його сім`ї, зареєстрованих у квартирі (будинку), жилому приміщенні в гуртожитку, кімнаті у комунальній квартирі, так і зміст довідки про склад сім`ї ОСОБА_2 , яка є типовою і в реквізитах якої є інформація про дати прописки (реєстрації) членів сім`ї наймача в квартирі, що приватизується (а. с. 31), проте в означеній довідці не передбачено надання інформації про членів сім`ї наймача, які фактично проживають в житлі, що приватизується, але не зареєстровані (прописані) в ньому.

Колегія суддів вважає правильним висновок місцевого суду, щодо аналізу пункту 18 «Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян» та статті 8 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду» свідчить про те, що під місцем проживання наймача та членів його сім`ї, яких у громадянина може бути декілька, законодавець в даному контексті розуміє саме зареєстроване місце проживання особи.

З огляду на вищевикладене, аби взяти участь у приватизації позивачеві треба було припинити реєстрацію в квартирі АДРЕСА_5 та стати на реєстраційний облік в житло, яке приватизувалось, і за умови отримання згоди інших членів сім`ї разом з ними реалізувати своє право на приватизацію квартири.

Проте він таких дій не вчинив, розпорядившись своїм правом на власний розсуд, а відсутність у документах, що були подані уповноваженій особі під час приватизації, на його участь у приватизації означає, що він та відповідачі діяли за взаємною згодою.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», право на приватизацію житла мають і тимчасово відсутні громадяни, за якими зберігається право на житло, у відповідності до ст. ст. 71, 73 ЖК України.

Оскільки інших джерел, окрім як заява з письмовою згодою усіх членів сім`ї на приватизацію та довідка про склад сім`ї наймача, які містять відомості про зареєстрованих в житлі осіб, у органу приватизації не було і не могло бути, а це означає правомірність дій уповноважених осіб з прийняття рішення про приватизацію квартири АДРЕСА_1 .

Таким чином, на думку апеляційного суду, суд першої інстанції, не виявивши в діях та рішенні органу виконавчої влади при здійсненні приватизації ознак порушення законності та неправомірного посягання на права позивача, дійшов правильного висновку про відозву в задоволенні позову, у зв`язку з чим, свідоцтво про право власності на житло, набуте в порядку приватизації на підставі оскаржуваного розпорядження адміністрації, № 20719 від 12.02.2007 також є законним.

Відповідно до статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «"East/West Alliance Limited" проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Як слушно зазначив місцевий суд, позивач є вільним у здійсненні своїх прав, розпорядився правом на участь в приватизації квартири АДРЕСА_1 на власний розсуд, а нездійснення ним свого права, якими б мотивами він не керувався, не повинно мати зворотнім боком свавільне визнання правомірного рішення суб`єкта владних повноважень незаконним.

Таким чином, втручання у право відповідачів, одним з яких є неповнолітня дитина, на мирне володіння майном не є пропорційним легітимній меті у цьому випадку. Втручання у правоможливе тільки з мотивів суспільної необхідності за відсутності інших заходів поновлення суспільного інтересу.

Колегія суддів погоджується з місцевим судом у тому, що досить очевидним є те, що вимога про визнання недійсним та скасування розпорядження про приватизацію житла та визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру, та як наслідок, повернення квартири АДРЕСА_1 у власність територіальної громади м. Запоріжжя є нічим іншим, як вимогою про припинення права власності відповідачів на спірну нерухомість.

Проте позивач, висуваючи відповідну вимогу, не лише не зазначає, чим зумовлене застосування найбільш суворого заходу обмеження права власника в реалізації ним цього права повною мірою, яке гарантоване національним та міжнародним законодавством, але й не посилається на наявність суспільної необхідності для примусового припинення права власності.

Колегія суддів вважає за доцільне звернути увагу, що одними із основоположних засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Ефективний захист прав особи має бути спрямованим на відновлення справедливості.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Колегія суддів зауважує, що доводи апеляційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви, яким суд надав належну оцінку, вони є достатньо аргументованими, а тому колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника.

Інші приведені в апеляційній скарзі доводи є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці.

Апеляційний суд перевірив доводи апелянта та дійшов висновку, що вони є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

При цьому, колегія суддів враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа "Проніна проти України", № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить. Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржниці та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції.

За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим, апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 грудня 2023 року- без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 грудня 2023 року- залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 23 лютого 2024 року.

Головуючий:

Судді: